07/03/2007 | Via

100-річчя Шухевича

Субота, 30 червня 2007 року. Визначальний день – не побоюсь цього слова.
Отже, сонячний суботній ранок. На Хрещатику поміж Майданом Незалежності та Європейською площею в щільному колі Беркуту біснується ватага вітренківців, молоді хлопчаки тримають антиукраїнські гасла, Вітренко у мікрофон репетує про гірку долю прогресивних соціалістів у свідомій державі, в якій навіть міліція стала українською і не пускає знависнілисх соціалістів трошки погромити місця, де проводиться вшанування Шухевича.
В УНІАНі триває прес-конференція, на якій Володимир Сергійчук презентує книгу про Романа Шухевича – підбірку документів тих часів, упорядкованих науковцями. Перед входом до УНІАНу тележурналісти беруть інтервью в одного з організаторів святкових заходів – прибігає баба Параска, всовує своє обличчя мало не в камеру з виразом шаленої зацікавленості, оглядається навкруги – і бачить зборище вітренківців неподалік. Стрімко зривається з місця і біжить в той бік – ми сміємось, що зараз Вітренці буде непереливки.
Поруч в Українському домі триває Урочисте зібрання з нагоди 100-річчя з дня народження Шухевича, організоване «Нашою Україною». Українській дім оточений міліцією, вхід за перепустками та запрошеннями, потрапити всередину нелегко – та й бажання, власне, немає – тож йдемо далі, нагору до Будинку Офіцерів.
У Маріїнському парку навколо пам’ятника Ватутіну вирує море з комуністів та соціалістів з червоними прапорами – вже з місяць вони побиваються, щоб той памятник не знесли, а тут така чудова нагода – Будинок Офіцерів якраз навпроти, то червоні за одним заходом і Ватутіна поохороняють, і Урочисту Академію попікетують.
Добитись до входу не так-то й просто – трохи посперечались з міліцією, знайомий співорганізатор побачив нас та провів до дверей Будинку Офіцерів. На огороженому клаптику тротуару перед входом стоїть чоловік тридцять молодих хлопців, майже всі знайомі, а під самими дверима – оголтіла прихильниця Московського патріархату, якось прорвалась і тепер репетує щось образливе, та ніхто її не чіпає.
Піднімаємось на другий поверх – у холі розгорнута виставка про Українську Повстанську Армію, на брифінгу Орест Васкул, Олег Тягнибок та Наталя Осьмак відповідать на запитання журналістів, хлопці та дівчата роздають буклети про Шухевича, поряд продаються українські книжки та газети.
Запрошують в залу, заходимо та майже зразу виходимо – під вікнами починається вереск, Вітренко прорвалась майже до входу в Будинок офіцерів і галасує що попало. Проглянувши хвильку цей цирк, спокійно розміщуємось у залі, де священник молитвою за Україну розпочинає Урочисту Академію.
Бачу безліч знайомих облич, що вже були на багатьох інших заходах. Виступають Левко Лукьяненко, Орест Васкул, Олег Тягнибок, артисти співають пісень, як завжди у повному складі виступає хор «Гомін». Лунає привітальне слово від Юрія Шухевича – сина Романа Шухевича та голови УНА-УНСО, оскільки в цей же день було святкування у Львові, Юрій Шухевич не зміг приїхати до Києва. Співачка Леся Горова викликає бурхливі овації присутніх, згодом знову виходить та виконує мою улюблену пісню «Вставай, патріот».
Окремо про Лесю Горову – того пам’ятного дня 2006 року, коли на Майдані на зсунутих лавах самотужки відзначали річницю Помаранцевої революції, вона прийшла та співала у звичайний мікрофон – незважаючи ні на що і не очікуючи винагород. Патріотка з великої літери.
Окремо про Олега Тягнибока – вперше довелося послухати його виступ у залі, досі або просто спілкувалися, або чула виступи на мітингах. Його виступ у приміщенні вразив – спокійний виважений зміст промови підсилювався безумовними риторськими здібностями і могутньою особистою харизмою.
Виступи молоді в цілому були подібні – короткі, щирі і навіть не дуже змістовні – бо найголовніше зрозміло без слів всім присутнім, а хлопці воліли швидше повернутися вниз до входу в Будинок Офіцерів і робити справу, аніж квітчато говорити про власні прагнення. Це викликає і повагу, і одночасно трошки сумно – мовчки роблять свою справу, а сіяти знання не вважають за потрібне, дуже це по-українські.
Окремо про ведучих. Крайове Київське братство УПА, роблячи вибір між професійними ведучими та своїми довіреними людьми, зробило висновок на користь останніх – то ж вели Академію люди недостатньо підготовлені, що трошки засмутило, але одночасно і ще раз підтвердило – не довіряють вояки УПА нікому, окрім самих себе, що напевно також є правильно, вони ще ментально живуть у схроні в нашій неукраїнській державі.
На протязі урочистостей інколи виходили на вулицю – Вітренко відігнали від входу, міліції все прибувало, стояли щільні кордони Беркуту у шоломах, все це нагадувало осаду. Оскільки планувалась хода по вулиці Грушевського до Європейської площі, соціалісти та комуністи перекрили дорогу і намірялися трохи побитися. На що організатори ходи та міліція вирішили відповісти правильним тактичним ходом – хода рушили не в лоб по Грушевського, а по паралельній вулиці Інститутський повз Національний Банк та спустилася вниз на Майдан Незалежності без жодних перепон. Кількість міліції була, як завше, вражаючою – хода рухалась по одній половині проїжджої частини, завширш йшло десь 8 чоловік, а поруч по тротуару крокували «космонавти»-міліціонери колоною по 4 в ряд, знову ж таки з іншого боку колони по зустрічній смузі руху їхали автобуси з міліціонерами та легкові міліцейські машини суцільним потоком.
Колона рухалась досить повільно, на чолі йшов козак з іконою Богоматері, за ним несли величезний прапор Україні, потім чималенький прапор УНА-УНСО, далі йшли люди з прапорами, молоді хлопці у одностроях, багато присутніх у вишиванках та футболках з символікою України або портретом Романа Шухевича. Бачила у колоні представників різних партій, що не долучались до участі у заходах – та це не завадило людям прийти самостійно, як рядовим членам партій, так і головам районних осередків, що дуже втішило – не забули вони, що є українцями.
На Майдані Незалежності колона зупиняється – виконуємо Гімн України, рушаємо далі через Хрещатик, праворуч бачимо вдалечині кордон міліції біля Європейської площі – а за міліціонерами майорять червоні прапори та щось волають соціалісти та комуністи. Від усієї души радію, що міліція на нашому боці – ізолювала червоних, а нам забезпечила прохід через Майдан Незалежності.
Піднімаємось угору до Софійської площі, в цей час приєднуються люди, які чекали нас на Європейській площі, а зараз боковими вуличками доганяють ходу, лунають пісні та скандування «ОУН-УПА – державне визнання», «Одна мова, одна нація, одна Батьківщина, це – Україна», міліціонери поряд з нами мало не підспівують – сміємося, що це також наші хлопці, ще пару разів походять з нашою ходою – і напам’ять вивчать всі повстанські пісні.

На Софійській площі вже встановлена невеличка сцена та апаратура біля памятника Богдану Хмельницькому – розпочинається захід Гімном України, а потім молитвою за Україну та за Романа Шухевича.
Ведучий (він же – добувальник апаратури) говорить кілька речень, в яких відчувається певна фальшива нотка, і раптом оголошує, що буде виступати баба Параска, яка і в Будинку Офіцерів у першому ряду сидила, і з ходою йшла (це вже я потім на фотографіях побачила). І доки баба Параска балаболить про те, що вона велика патріотка і вже стала націоналісткою, половина присутніх розвертається і починає розходитись. Решта слухачів із сумом зазначають, що зараз почнеться шоу «дуже заслужений діячів, дуже бажаючих хоч що-нібуть очолити». Тому слухати виступи вважають недоцільним і починають спокійно спілкуватись між собою.
Поміж присутніми активно бігає онук гетьмана Скоропадського – ручкається та знайомиться, посміхається та розпитує, ну просто батько нації приїхав. Гордо повідомляє, що він переїхав жити до України, з задоволенням фотографується, виступає зі сцени, згодом побачила в Інтернеті кліп, який змонтували гетманьці-державники – такий собі старт передвиборчої президентської гонки онука гетьмана Скоропадського.
Оскільки заплановані заходи на Майдані Незалежності були напередодні заборонені Шевченківским районни судом, мітинг на Софійській площі розпочався о 18 годині, а не о 20й, як намічено було раніше. А о 21-й має бути запалення ватри по всіх містах України на вшанування Романа Шухевича – отож, чекаючи ватру, говоримо про життя, слухаєме повстанські пісні, вітаємо тих, хто підходить пізніше – радіо «Культура» таки анонсувало акцію на Софійській площі, але знову ж таки з 20-ї години.
Нарешті на сцені наговорилися всі дрібноамбітні лідери і Василь Лютий блискуче виконує пісню «Три тисячі років триває війна», поет Віктор Брик читає власний вірш «Повстань, Україно», неочікувано приходить гурт українських виконавців і дають міні-концерт – загальна атмосфера поволі виправляєть і стає щиро-українською.
Із мимовільною втіхою дивлюсь на давнього знайомого, що на всіх форумах обливав брудом націоналістів, а зараз стоїть на Софійській площі і намагається збагнути, що ж це за середовище, чого воно прагне і чому ці люди так схожі і не схожі на нього самого – блукаючого між різними рухами та партіями та не знаходячого однодумців.
Неподалік на лавах впродовж всього вечора сидять міліціонери – такий собі глядацький зал, водночас вони і охороняють нас, і уважно дивлять на все, що відбувається.
Запалюють ватру, трошки розпорошений по площі гурт людей тісно оточує вогнище, всі співають українські пісні та починають танцювати навколо вогнища – знову в коло швиденько вскакує баба Параска, та то вже нікого не переймає.
Мигтять спалахи від безлічі фотоапаратів, зростає певна емоційна ейфорія, тож завершується вечір блискуче, із почуттям великої родини і загальної справи, з розумінням, що стався певний перелом – і у відношенні нашої окупованої держави до українців, і у розумінні постаті Романа Шухевича для України.
І попри те, що на протязі дня було безліч дрібних недоліків, і незважаючи на жалюгідне прагнення «Нашої України» проголосити себе найсправжнішими націоналістами, йду додому із розумінням того, що цей рух перетворився із радикально-молодіжного та старечо-обережного на потужну силу, до якої долучаються всі, хто згадав, що вони українці, і всі, хто хто відчув ту могутню силу віковічної Правди і Волі.