07/09/2007 | adamchook

Олігархічна ліва, або Сталін + Бойко = ”Че Гевара”
http://maidan.org.ua/static/narnews/1183893837.html

Замість вступу. Че Гевара: він і вона
Зараз, дякуючи інтернету, кожен школяр знає, хто ТАКИЙ Ернесто Че Гевара – кубинський революціонер і символ боротьби за ідеали справедливого суспільства.

Хто ТАКА (!) “Че Гевара” відомо значно меншій кількості посвячених в таємниці київського лівого середовища. Між тим, інформація, що фігурує в інформаційному просторі дає привід задуматися, оскільки ситуація довкола формування сучасного лівого руху, як і личить вітчизняній традиції, повна судоплатовими і азефами, роль котрих грають зБРЕНДивші образ в береті “революціонери від бізнеса”.

Історія контри (від гамбургерів до металопрокату)
Все почалося в далекому 2005, коли посторанжева Україна страждала від важкого майданівського похмілля. Ще юродствували різнокольорові малахольні, тоді як народ потихеньку розчаровувався і повертався до звичних, дореволюційних справ.

Революція, як така, закінчилася, перейшовши в свою наступну, діалектичну, контрреволюційну фазу, емоційно нейтральну, якщо порівнювати з подіями річної давнини. Засвічені на Майдані, біля нього, до, після, «на хвості», в піку, «в пику», одним словом – в контексті тих неоднозначних подій політики крок за кроком позбувалися своїх рейтингів, в’язнучи, мов боксери у клінчі, в нескінченних телевізійних дебатах, від котрих населення єдино рятували такі самі нескінченні серіальні жуйки.

Саме на цей час, а власне - на початок 2005 припадає поява нового для Києва, а потім, як з’ясувалося – і України, комуністичного клона, концептуально списаного з “Пори”: від схеми фінансування до тактики вуличних дій. Відрізнялася лише обгортка, начинка ж цукерки була на диво схожа – солодка зверху, гнила – всередині.

Принагідно відмітимо, що в ринок вуличних політичних “заказух” в Україні не дуже широкий, тому його подекуди розбавляють привозними імпортами – придністровським “Проривом”, московськими “лимонівцями” і “євразійцями” . Свої “мокрушники”, а серед них найбільш відомі “Братство” Корчинського і ПСПУ Н. Вітренко не справляються з присутніми на ринку політичними заказами, а відтак можна стверджувати, що на той час напівпорожню нішу “вуличних клоунів” хтось таки мав опанувати.

Цими кимось вияився гурт одіозних, не сказати б більше “товаришів”. Найбільш розкрученими серед них були тов. Манчук – колишній член київського комсомола, переконаний сталініст і голова тамтешньої націонал-більшовицької платформи, редактор відділа міжнародних новин у відомій своїм антисемітизмом “Об’єктивній газеті”, любитель бити дідусів з УПА і маршувати разом чорносотенцями, російськими неофашистами та православними фанатиками. Його партнер, тов. Карачейнцев – свого часу головував у білярухівській “Просвіті”, працював на “Громаду” Лазаренко, Ржавського, “Батьківщину”, разом з Д. Джангіровим мочив Ющенка і гарував на об’єднаних есдеків.

Не менш цікаві бувший депутат від Компартії Терещук - голова асоціації “Україна-Куба”, московський сталініст Шапінов, звідти ж виключений з КПРФ неофашист Милосердов – один з організаторів сумнозвісного “Русского маршу” в Москві і низка інших, як мінімум, неадекватних по відношенню до самоідентифікації “ліві”, суб’єктів.

Ви спитаєте, що може бути спільного у бувших комсомольців, антисемітів, сталіністів і фашистів, українських і російських? Відповідь настільки банальна як і очевидна – це РОБОТА. Вуличні акції на підтримку київського земельного магната Муховикова (під соусом “боротьби з Макдональдсом”, мережа котрого працювала на опонента); монополізація (читай – привласнення) фінансів на проведення молодіжного “Антикапіталізму-2005” у Києві; зв’язки з профашистськими діячами і колами в Україні і Росії; періодичне побиття на Майдані ветеранів УПА” (саме дідусів, а не доморощених гевалів); участь у замовленій металургійними бонзами “Деприватизації-2005”; лобіювання, під виглядом “інтернаціональної боротьби” їхніх інтересів у Придністров’ї; створення товариства “Україна-Сирія” (мабуть з альструїстичних та інтернаціональних міркувань) і періодичні, “журналістські” навідини Кореї вказують на ВСЕЇДНІСТЬ тих, хто у Києві відомий під ідеологічним терміном “ЗНЕЖИРЕНІ СТАЛІНІСТИ”.

Звичайно, робота, це однозначно надідеологічна конструкція, тому позалаштункові ігрища і “критика” євреїв, ветеранів УПА, Ющенка, Компартії, “нових лівих” й інших, заказаних Щокіним, Колером, Милосердовим, Медведчуком суб’єктів і об’єктів, справа суто виробнича. Зрештою, яка різниця, кого саме “мочити”? Гроші не пахнуть, а великі гроші тим більше. Міркуючи таким чином за два роки проект “Че Гевара” розкрутився, переплюнувши Корчинського і вийшов на рівень протопартійної “Організації марксистів”, чітко ієрархізованої неосталіністської контори, мета котрої, на відміну від попередників, не в експропріації олігархічних капіталів, а по-можливості – наповненні їх рахунків. (Згадаймо співпрацю Гітлера з директоратом Рурського району, там теж все починалося з проплачених акцій проти опонентів).

Крім періодичних бізнесових заказух власника групи, маріупольського олігарха-соціаліста Бойка, це, насамперед, завдання урвати шматок електорату у Компартії і постійне “козління” (на рівні звинувачень у “нацизмі”) Оргкомітету “Нових лівих”.

Стратегія напруженості”, з якої користує Манчук і компанія дуже схожа на ту, за якою діє реально нацистська Українська Націонал-Трудова партія. Участь у всіх “антифашистських” заходах, на боці російських шовіністів з ПСПУ, ЄСМ, “Прорива”, НБП, Союза православних граждан, вірні сталінській традиції називають “антифашизмом”. З іншого боку стоять їхні стратегічні союзники з УНТП, котрі охоче кричать на камеру “Зіг Хайль” в контексті підтримки ветеранів УПА, святкування дня народження Шухевича тощо. І ті й інші, що також симптоматично, вважають, що УПА була типовою гітлерівською структурою, що, повторимо, вписується в розгортання вказаної вище “стратегії напруженості”. Цікаво і те, що між Че Геварою і УНТП (на відміну від звинувачуваних Манчуком у нацизмі “Нових лівих”) не було жодної вуличної сутички, що свідчить лише про одне – комусь так треба. Або інше – їм за це не платили.

Останнім передвиборним фінтом “Че Гевари” стали рейдерська атака на незалежний лівий сайт “Контр.інфо”, частина редакторів котрого пішла геть; трасформація в так звану “Організацію марксистів”, яка вже на установчій конференції поділилася а сталіністську більшість і троцкістську меншість (історія повторюється?) і підготовка на гроші все того ж Бойка Соціального Форума країн СНД, і це при, знову-таки, монополізації права на проведення, хоча, зрозуміло, що більшість українських лівих на ній представлена не буде.

І справді. Сидіти поруч з “олігархічними лівими”, чиє завдання обслужити якомога швидше і якісніше хазяйський бізнес, нагадує класичне положення про “політичну проституцію”. Додайте до цього соціальну колаборацію і шовіністичну сталінську специфіку, антисемітизм і українофобію.

Хто знає “Че Гевару” по профспілковій лінії, екології або антифашистським акціям? Продуманим або спонтанним?
Дивідентів вони не приносять, а тому і обділені увагою з боку “революціонерів від бізнесу”, гасла котрих: “Сьогодні гроші – завтра акція”, “Лівіше нас лише валянки” і “Бойко – справжній соціаліст”.

П.С. Складний шлях «справжнього революціонера». Ще складніший він у «професіонального». В класичному варіанті комуністи пропагували на робочому місці, або після трудового дня по фабрикам і місцям культурного відпочинку. Сьогодні замість пропагувати робітників «новітні комуністи» продають свої псевдореволюційні послуги тим, з ким теоретично мали би боротися, обслуговуючи пануючий клас.

Відтак є сенс говорити про, як мінімум облудність фінансованих олігархами «революціонерів», яскравим прикладом котрих є МО «Че Гевара», вона ж - «Організація марксистів».