07/16/2007 | Аскольд Лозинський

Від перших днів відновлення незалежної української держави, одним з головних нарікань національно-демократичного населення України, як і в організованій Діяспорі, було те, що при владі фактично залишилися колишні - тільки перефарбовані - совєтські чиновники, які або не знали правдивої історії свого народу, або були навчені перекручувати її для вибілення совєтської, а то і власної минувшини. Тому не було дивoм те, що справжніх героїв України не тільки не вшановували, а ще й навіть очорнювали їх почини та життєві жертви.

Зауважу, що наслідки совєтської пропаганди зводилось до того, що в перші роки незалежності нехтувалась, а то і заперечувалась найбільша трагедія нашого народу - Голодомор в Україні 1932-1933 років. Виглядає дивним, що замість суду над поодинокими злочинцями- комуністами, було дозволено відновити діяльність Комуністичної партії, незважаючи на те, що на її відповідальності були найгірші злочини в історії людства. Така політика власного “самозбереження” також сприяла подальшому розвитку таких совєтських інституцій в Україні, як церкви Московського Патріярхату, а також впливу “п’ятої колони” (Москви) у різних варіянтах.

Сьогодні, через шістнадцять років, сподівання на українську Україну повинно бути закономірним. Дійсність виявляється іншою та гірко іронічною. Головою недіючої Верховної Ради України є чиновник радянської минувщини який не вірить, що приватна власність повинна бути основою капіталу у державі. Прем’єр-міністр держави з кримінальною судимістю (яку його прихильники намагаються оправдати помилками молодості) і недавно намагався кримінально сфальсифікувати вибори 2004 року, а так пізно як в листопаді 2006 року виступав проти проєкту резолюції у ВРУ, що Голод 1932-33 рр. був геноцидом проти українського народу. Декілька міністрів взагалі не володіють, чи то тільки не бажають виступати українською мовою. Голова Комісії людських прав при ВРУ- комуніст якого партія має ганебну минувщину порушення людських прав, а він сьогодні головний захисник людських прав в Україні. Заступник Прем’єр-міністра з гуманітарних питань – україножер, зорієнтований на Росію, виступає проти втілення української мови і культури в кіно, книговидання, тощо. Головний державний архіваріус пропонує закриття архівів історії нашого Голодомору.

Недавно по Україні відбулося відзначення 100-ліття від дня народження одного з найбільших героїв нашого народу - Романа Шухевича, легендарного командира УПА, який любив свій народ так сильно, що проявив цю любов найбільшою жертвою, віддавши своє життя. Ясно, що ніхто не сподівавася участі вищезгаданих одіозних представників влади у відзначенні. Віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань, Дмитро Табачник, відповів на питання як він ставиться до цих відзначень так:“З огидою. Я вважаю їх проведення ганьбою українського суспільства.” та додав наклеп на Шухевича, “офіцер, який одержував з рук Гітлера вищі бойові нагороди.”

Важливим нагадати, що цей наклеп висунув раніше головний комуніст Петро Симоненко на сесії ВРУ, 30 травня ц.р. В той час з Інституту історії України Національної Академії Наук відповіли, що Роман Шухевич не мав жодної нацистської нагороди, тим паче з рук Гітлера. Про це мусів знати “історик” Дмитро Табачник. Одначе він повторив очорнення Шухевича, що висунув виглядає його “чиновник” комуніст Симоненко. За таку безвідповідальну провокацію у нормальній державі його б зняли з посади. На жаль, Україна досі не нормальна держава. Все ж таки очорнення Дмитром Табачником чи Петром Симоненком дійсного героя України можливо викликає у нас лють, але не спричинює душевного болю. Треба керуватися принципом, від кого йде ця напасть, адже Табачник як і Симоненко - це звичайні промосковські політруки.

Все ж таки відзначення не пройшли як належалося. Не віддано належну пошану великому мужеві України та боротьбі яку він провадив довгі роки і котра фактично злучила ланцюг від січня 1918 року до серпня 1991, та зробила з нас націю не зовсім плебеїв як другі постсовєтські нації. Відзначення не пройшли безболісно для ветеранів тої армії якою Роман Шухевич командував та для мільйонів українців, їхнім дітям і внукам які жили ідеєю і чином того легендарного командира. Чогось бракувало. Бракувало, що не приймали участі у цих торжествах націонал-демократичні політичні провідники в Україні, крім поодиноких осіб, а саме, сьогоднішні головні провідники двох націонал-демократичних виборчих блоків, що на останніх виборах у 2006 році здобули перемогу завдяки власне тому населенню України та громадян України в Діяспорі, яка вважає Романа Шухевича -Тараса Чупринку героєм України.

А вже найбільше болить те, що Президент України теж не приймав участі у відзначеннях, хоч видав указ з нагоди самої річниці і фактично не був би сьогодні президентом без підтримки тієї націоналістично наставленої частини населення.

Я не наставлений когось осуджувати з цього приводу. У кожного власне сумління. Я прямо прошу Президента України, пані Юлю Тимошенко, пана Юрія Луценка та інших так званих націонал-демократів, скажіть: де були Ви, коли щира проукраїнська Україна вшановувала нашого великого героя?

Ню Йорк, 15 липня 2007