Мені страшенно пощастило бути в березні 2003 року на стажуванні в Америці за програмою «Управління громадськими організаціями».

Пощастило зовсім не тому, що США є найкрупнішим «експортером демократії» в світі – я не схильна до ідеалізації цієї країни.

Але те, що це саме була Америка, і що це був початок 2003 року – то суттєво. В цей час США було на межі війни з Іраком, а отже – рівень громадської активності додатково підживлювався цим фактором.

Пощастило ще й тому, що я була у Масачусетсі – одному з 13 штатів, з яких власне розпочиналися Сполучені Штати, в яких дуже низький відсоток мігрантів останніх хвиль, і які живуть за законами тієї самої демократії, якій вже більше 200 років.

А найбільше мені пощастило ще й тому, що сім’я, в якій я мешкала, була просто уособленням громадянської свідомості та відповідальності.

Отак, доволі випадково, я отримала унікальну можливість дещо відсторонено, як учбовий фільм, спостерігати не просто громадську активність в середовищі, що має довгу й успішну історію такої діяльності, а ще й сплеск тієї активності, спричинений реальною та масштабною загрозою.

Отже – сім’я. Вона складалася з 4-х осіб – подружжя Пітера та Ріні, їхньої дочки Еріел та літньої жінки Софі. Софі була членом родини, але не була родичкою. Вона просто була самотньою жінкою. І подружжя запропонувало їй жити з ними, аби старенькій було веселіше, аби її життя було змістовнішим. Ріні працює в хоспісі – опікується підготовкою волонтерів. А Пітер є власником маленької будівельної компанії, а ще – членом рад директорів громадської організації «Чоловічий ресурсний центр» та приватної вальдорфської школи.

Але і це ще не все. Ріні та Пітер разом із своїми друзями ще на початку свого подружнього життя заснувати такий собі житловий кооператив – придбали шматок землі, на якому побудували ціле містечко з типовими американськими будиночками та комплексом приміщень спільного користування – офісним центром, загальною вітальнею, кімнатами для гуртків.

(на фотці - той самий "житловий кооператив", на передньому плані - 
будинок спільного користування)
Кілька сімей є власниками цього комплексу, решта – орендує помешкання. На момент мого приїзду містечко відвідували чергові бажаючі перейняти досвід, а ще однім ініціаторам в іншому штаті Пітер допомагав з будівництвом. Два рази на тиждень всі мешканці кооперативу обідають разом у спільній вітальні. Обід готує чергова бригада, посуд миє інша чергова бригада. Пітер та Ріні чергують в різні зміни. На ці обіди можна і навіть бажано приводити своїх гостей та друзів, щоразу туди ж приходять люди, які 
роками чекають звільнення квартири в цьому містечку, аби приєднатися до спільноти.

Сподіваюся, ви не думаєте, що так живуть всі американці. Ні, так не живуть навіть середньостатистичні американці. Мої гостинні хазяї так і казали – не треба судити по нас про американців, ми дуже й дуже відмінні, як не сказати - дивакуваті...

Але саме ця відмінність і викликала найбільше моє зацікавлення. Адже інших можна у великій кількості й в Україні надивитися. І ми годинами розмовляли вечорами «за життя».

А ще – разом відвідували різні заходи.

Запам’яталася поїздка містом. Пітер розповідав: оце, бачиш, будинок, він особливий, бо єдиний стоїть на березі озера, ми (тобто – громада міста Амерст) вирішили, що на озері нічого будувати не будемо, нам потрібні пляжі, власне, ми це зрозуміли саме тому, що з’явився цей будинок; земля в нас страшенно дорога, тут великий університет, житла не вистачає, ціни ростуть, в нас (громади) є вільна земля, але там нічого будуватися не буде, зрештою – нам треба мати свіжі овочі.

Такий рівень залученості в управління містом просто не вкладався тоді в моїй голові. А для них – то буденне життя... Яке саме в той час ставало все цікавішим...

Втім, ми підійшли до особливостей громадської активності, що підживлювалася небезпекою.

Щодня ми зустрічалися із великою кількістю людей. Різних. Звичайніших, ніж моя прийомна родина. І щодня ж ми мінімум тричі чули від зовсім різних людей вибачення за дії свого президента. Фрази були приблизно такі: нам страшенно соромно, що наш президент дозволяє собі погрожувати війною... ми не згодні з ним... але – за нього справді голосують виборці, як це не жахливо... що тут вдієш.

Це був такий час, коли там про Ірак говорили буквально всі. Навіть коли люди дізнавалися, що ми приїхали за рахунок їхніх податків, вони неодмінно казали – це набагато краще, ніж витрачати їх на зброю.

А одного вечора ми всією сім’єю їздили у сусіднє місто – там проходив аматорський спектакль в рамках всесвітньої протестної акції проти війни. Це була «Лісістрата». Спектакль одночасно йшов у різних містах кількох десятків країн світу. І Пітер, звичайно ж, виконував одну з центральних ролей. Зала була заповнена вщент, люди сиділи навіть на підлозі, квитки були платні, ми ще купували різні дрібнички, аби активісти могли назбирати більше грошей на проведення акцій. Машину на стоянці Ріні поставила точнесенько на місце із надписом «Мер». Вона сказала, що робочий день скінчився, а у позаробочий час мер може користуватися стоянкою лише на загальних умовах.  

А коли я вже була у літаку додому, Пітер брав участь у ще одній акції – біля 400 людей перекрили дорогу на знак протесту. Його заарештували, він провів ніч у поліції, а потім ще ходив до суду з цього приводу.

До чого я про це все?

А до того, що попри високий рівень демократії, наявність громадянського суспільства, активні та продумані протестні дії,  війну все одне відворотити виявилося неможливим.

Хоча б тому, що більшість населення цим не переймалася.

Але, скориставшися наочним та повчальним прикладом з Америки, повернемося все ж таки до рідної України.
Що нам варто взяти до уваги, коли ми ще знаходимося на самому початку шляху до розвиненого громадянского суспільства?

Варто зрозуміти, що беззаперечна впевненість у тому, що громадські активісти повинні неодмінно переконувати у своїй правоті та домагатися виконання саме своїх вимог є хибною та небезпечною.

В громадян є право на власні переконання і свобода висловлювати ці переконання.

Зрештою, все, що відбувається в суспільному житті – є інтегрований результат застосування різноманітних, як не сказати - різнонаправлених,  поглядів та зусиль.

Що ми, громадські активісти, реально можемо – це власними діями зміщувати цей інтегрований результат в бажаному напрямку. В разі об’єднання наших зусиль ми навіть можемо зробити поступ помітнішим.

І це все.

Адже в суспільстві завжди присутні дуже різноманітні, часто – протилежні, погляди та переконання. Чим вище рівень демократії - тим це різноманіття більше.
Саме в ефективному поєднанні різнобарв'я різноманітностей й полягає сутність і, головне, цінність громадянського суспільства. 

Відповіді

• 2007.08.02 | Володимир

  Re: А воно нам треба, громадянське суспільство?

  Умовою початку створення в Україні громадянського суспільства є усунення і маргіналізація антидержавних партій з феодальним світоглядом.
  А щодо ідеалізації Гамерики...
  Чим більше я дізнаюся про активізацію сил Зла в усьому світі (феодальний Китай, який за тисячі років своєї цивілізації так і не спромігся створити демократію, росія,іран, ісламський рероризм, що загрожує усьому цивілізованому світу), тим більше мені хочеться ідеалізувати Сполучені Штати, котрі, попри певні нюанси, являються захисником свободи в усьому світі.І це - реальний яакт, як не крути. І слава Богу, що вони витрачають купу грошей на мілітарну сферу і мають найпотужнішу в світі армію. God bless America.Поки існує вона, існує свобода.

• 2007.08.03 | Спаров

  І як їм вдається оце:

  "Машину на стоянці Ріні поставила точнесенько на місце із надписом «Мер». Вона сказала, що робочий день скінчився, а у позаробочий час мер може користуватися стоянкою лише на загальних умовах."
  
  "ми (тобто – громада міста Амерст) вирішили, що на озері нічого будувати не будемо, нам потрібні пляжі, власне, ми це зрозуміли саме тому, що з’явився цей будинок; земля в нас страшенно дорога, тут великий університет, житла не вистачає, ціни ростуть, в нас (громади) є вільна земля, але там нічого будуватися не буде "
  
  У нас я такого навіть не уявляю...