Better red then dead або Янукович і Друга Світова Війна (link)
08/08/2007 | ГайдиДоБайди
''русский'' Путин спасает еврейский народ Путин и Берл Лазар Россия для русских Гітлерівці США "Сі'ґ гайл" виступають як Путін супроти США. 
Вони кажуть, що Демократи і Республіканці ар оль се сейм (вони всі однакові) Террор Ленина и последствия СМЕРТЬ РУССКОЙ НАЦИИ Геноцид русских .Не забываем историю. Олигархи серия 1 часть 1 - Oligarch
Виваженіший розгляд на науковій основі: Повна книжка тут. Також дуже цікаво попередня частина:
http://www.vesna.org.ua/txt/shtepap/mafia/index.html
ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА
Якщо не брати до уваги дати 1.10.1914 р.64, то фактично Другу світову війну розпочало у липні 1933 року світове жидівство. Перед 1933 роком побита Німеччина лежала спаралізована економічно і політично. В Німеччині розпаношувався комунізм. У Баварії був комуністичний уряд. Отже, ніякої загрози СРСР не було. Та 1933 року до влади в Німеччині прийшов А. Гітлер65. Московщина перелякалася. Перелякалося також і світове жидівство. Воно поквапно скликало ще в липні 1933 року до Амстердама світову жидівську нараду, щоби обміркувати створення світового, всебічного бойкоту Німеччині. Нарада обміркувала способи економічної війни проти Німеччини і ухвалила закласти світову жидівську Економічну Раду, яка мала керувати тою війною. На голову її вибрали Самуїла Онтермеєра з Нью-Йорка. Ухвалено притягнути до бойкоту Німеччини увесь світ. Внаслідок такої ухвали гітлерівська партія росла в Німеччині щогодини, і А. Гітлер не потребував під'юджувати німців проти жидів. Два місяці по тій жидівській нараді президент Ф. Рузвельт поквапно визнав комуністичний уряд СРСР.66 Іншими словами, він почав готуватися до війни з Німеччиною. До речі, гітлерівська партія офіційно називалася націонал-соціалістичною і справді мала у своїй програмі чисто соціалістичні пункти. А лад своєї партії та її способи праці, разом із терором, А. Гітлер змавпував докладно з КП СРСР. Президент Ф. Рузвельт почав війну вже 5.10.1934 р. Тоді він у своїй промові у Чикаґо вимагав „карантину" проти Німеччини. і той „карантин" він розпочав, дуже збільшивши ввізне мито на німецький крам (деякі товари націнювалися аж на 75 % їхньої вартості). Великі банки США, власниками яких були жиди, робили всілякі біржові шахрайства, щоб знизити вартість німецьких грошей. Крім жидів цей „карантин" гаряче вітали й комуністи. Голова КП США А. Бровдер обіцяв урядові 100 %-ну підтримку. Кандидат на заступника президента Г. Трумен писав: „Я вітаю підтримку А. Бровдера, чи будь-кого іншого, хто допоможе вибрати Ф. Рузвельта на президента". Німеччина пропонувала ще 1937 року, а потім знову 1938 р. розпочати переговори, щоби прийти до якогось порозуміння. Президент Ф. Рузвельт не лише відкинув будь-які переговори, але й відкликав 1938 року посла США з Берліна. Німеччина була примушена відкликати свого посла з Вашинґтона. А. Гітлер одержав добрий доказ того, що „Гармати потрібніші ніж масло". Ці дворазові німецькі пропозиції мирно полагодити стосунки мафія затримала в таємниці, не подала інформації про них до часописів. Аж по війні Парламентська комісія знайшла ці документи в архіві й оприлюднила їх. Людність США не є ще нацією у соціологічному розумінні, а лише духовно нез'єднаною мішаниною європейських переселенців та африканських негрів, мішаниною переселенців і їх нащадків усіх народів, усіх рас, усіх набоженств світу. Ті переселенці приїхали до Америки з метою забагатіти, заробити якомога більше доларів. Добробут був і тепер є життєвою метою кожного американця. Прикладом цього є статистичне опитування, що охопило кілька університетів США з кількадесятьма тисячами студентів. У тому опитуванні був такий пункт: „Що є метою вашого життя?". Отже, 73 % відповіли: „Добре платна посада, власна хата, безтурботне родинне життя". 2 % додали до цього ще й спокійну громадську працю. Решта відповіла: „Не знаю". А це майбутні провідники народу! Що ж можна думати про загал?67 Отже, маючи такий, украй матеріалістичний світогляд, янкі цінять свій добробут та життя понад усе. Тому що американці США не є ще нацією, їм цілковито чужий і незрозумілий дух старих європейських народів, що породив морально-національні ідеали та ідеї.68 Ніякі духовні ідеї чи ідеали не зрушать пересічного янкі до війни. Єдино, що може штовхнути його до зброї – це загроза його добробутові, прикрита пропагандистською личиною загрози його волі, свобод. ідею покласти свою голову за щось інше теперішній янкі вважає за божевільну глупоту. Він хоче жити, хоч би навіть і в рабстві, а не вмирати. Смерті вони жахаються. Життя цінять дорожче навіть за волю, навіть за добробут. Янкі каже: „Better red, than dead", тобто „Ліпше жити в комуністичному рабстві, ніж умерти". Отже, він воліє поступитися Московщині всім, крім свого життя. У цій психіці пересічного янкі лежать джерело і корені його туги за „співіснування" хоч би з самим чортом. А коли б той чорт дав справжню запоруку, що не порушить американського добробуту (Amerіcan way of lіfe)69, то янкі пальцем не поворухнули б, якби той чорт пожирав усіх людей на світі крім американців. Тут мова йде про загал США. Виняткові особи лише підтверджують правило. За Конституцією США ухвалювати війну чи мир має право лише Парламент та Сенат США, а не президент. Демократично обраний Парламент не може ухвалити щось таке, чого не хоче народ. А народ США воювати не хотів за жодну мету. Він твердо тримався доктрини Монро не втручатися в жодні позаамериканські конфлікти. А мафія хотіла війни за всяку ціну. Вона стала перед великим і тяжким завданням – намовити народ на війну. Вільна торговельна конкуренція породила торговельну рекламу, вона стала у XX ст. некоронованим володарем усього життя в США, королем і законодавцем. Тепер той розголос унапрямлює все життя янкі від колиски до труни. Від раннього ранку до пізньої ночі він навчає янкі що мають їсти, пити, як одягатися, як розважатися, як думати, що читати, що любити, що ненавидіти. З винаходом радіо – а понадто телебачення – торговельна реклама мільйонократно посилила свій „виховуючий" вплив на янкі, тепер пропаганда є вже високорозвинутим мистецтвом, ба, навіть наукою. Десятки тисяч науковців-психологів досліджують справу як і чим можна вплинути на людську думку, а з того і на людські вчинки. На такі дослідження видаються в США великі мільйони доларів.70 У демократичних державах владу обирає народ, обрана ним влада мусить виконувати волю народу. Президент А. Лінкольн висловив цю засаду надзвичайно яскраво: „З народу, через народ і задля народу". Так у теорії. Фактично ж – інакше, бо вчинками кожної людини керують світогляд та почуття тої людини. А світогляд, погляди янкі творить пропаганда, реклама. Отже, у чиїх руках є засоби пропаганди – ті й накинуть свої погляди і світогляд на янкі, тобто „волю народу". А тепер, з казковим поширенням радіо у всьому світі, цим визначаються погляди не лише янкі, але й усіх народів світу. Таким чином власники засобів пропаганди – радіо, телебачення, кіно, часописів, журналів, видавництв, книгарень, книгозбірень тощо – стають фактичними керівниками всього життя навіть такої демократичної держави як США, а про диктаторські, як СРСР,– казати нема що. У США, до того ж, панує в усіх царинах життя засада особистої, приватної власності, тому і засоби пропаганди є також у приватних руках. Навіть школи в США не є державні, а приватні чи громадські. У чиїх руках засоби пропаганди в США ми вже оповіли у попередніх розділах. У США ніхто і ніщо не перешкоджає будь-кому пропагувати свої погляди, але задля того треба грошей і то великих. Мафія їх має дуже багато, тому вона змогла захопити у свої руки понад 75 % всіх засобів пропаганди і має силу легко заглушувати і справді заглушує голос своїх ворогів та противників. Українці з власного досвіду знають це, але переважаюча більшість американців не усвідомлює цього і тому є в полоні мафії. Цілковите опанування пропагандою розуму янкі призвело до того, що теперішній, навіть і непересічний янкі виховався на безкритичного мілкодума, якому дорівнюється в цьому хіба що африканський дикун чи мала дитина. Знавці техніки торговельної реклами в США пишаються: „Ми можемо продати все: від голки – до найдурнішої, найнеймовірнішої ідеї разом". і справді, ми бачимо на власні очі, як Московщина „продає" янкі не лише найнеймовірніші, але й навіть згубні для США ідеї. Щоби намовити суспільство США на війну, мафія пустила свою величезну пропагандистську машину повною ходою. Не шкодувала мільйонів доларів на пропаганду, знаючи, що вони повернуться їй з величезною лихвою. Крім приватних засобів пропаганди, мафія потребувала мати у своїх руках також і офіційне джерело інформації „Канцелярію воєнних вістей". і справді, вона мала її у своїх руках. Починаючи від її заступника, керівника цієї Канцелярії, шестиколонника і москволюба Овна Латімора, аж до найнижчого урядовця, вона була переповнена п'ятиколонниками, шестиколонниками, москволюбами, москвинами, змосковщеними жидами і навіть московськими шпигунами. Ця Канцелярія замовчувала новини, некорисні Московщині; перебільшувала понад усякі межі корисні їй; видумувала всілякого роду брехні; роздмухувала щосили обурення проти потвор-німців та італійців і водночас учинила несамовиту глорифікацію всього московського та москвинів, перемальовуючи їх на мирних соціалістичних демократів, таких самих як і янкі. Колишній посол США Артур Лейн відкрито запитав через журнал уряд США: „Хто з найвищих урядовців США наказав заховувати всі ті повідомлення нашої розвідки, що є шкідливі чи неприємні Московщині, а наказав поширювати лише брехню та комуністичну пропаганду?". Жодної відповіді не одержав. Янкі хоч і вірили мафіозній пропаганді, проте воювати не мали жодного бажання. Мафії довелося шукати способу ПРИМУСИТИ янкі воювати. Єдиним способом задля цього було створити, спровокувати напад на США. Не бажаючи воювати, янкі, понадто жінки, вимагали від кандидатів на президента ясної і твердої обіцянки не затягати США у будь-яку війну. і на виборчому вічі в Бостоні 1940 року Ф. Рузвельт у своїй промові наголосив: „Я вже казав, але повторюю ще знову, знову і знову: – Матері та батьки! Я не пішлю ваших дітей воювати в жодній чужій війні". Пересічний янкі розуміє поняття „чужа війна" як війну поза Америкою самих європейських чи азіатських народів, війну, яка не зачіпає прав та добробуту США. Мафія та Ф. Рузвельт навмисно не розтлумачили виборцям, що за теперішнього розвитку техніки та економіки життя всіх цивілізованих народів так взаємно пов'язане, що вже нема і не може бути таких європейських чи азіатських воєн, які не зачіпають прав чи добробуту США. Вони не розтлумачили цього виборцям, бо знали, що якби розтлумачили, то або програли би вибори, або люди ще твердіше спротивилися би будь-якій війні, навіть і такій, що зачіпає права та добробут США. Навіть великий приятель Ф. Рузвельта Р. Шервуд пізніше признався, що цей їхній підступ трохи мулив його сумління, але він вважав, що наслідки будуть менш шкідливі, ніж програні вибори. Нищення релігії в СРСР обурювало багатьох виборців у США. Отже, Ф. Рузвельт був вимушений сказати виборцям щось і про це. і він сказав на нараді журналістів: „Прочитайте статтю 124-ту Конституції СРСР. У тій статті закони докладно такі самі, як і в Конституції США. У нас вони лише інакше висловлені". У листопаді 1939 року Московщина напала на Фінляндію. Симпатія усього світу була на боці Фінляндії, і 14.12.1939 р. Ліга Націй викинула СРСР зі свого складу. Півтора року пізніше президент Ф. Рузвельт заклъкав (31.07.1941) до себе посла СРСР у Вашинґтоні А. Уманськоґо та заступника Головнокомандувача СРСР генерала Ф. Ґолікова, який був тоді у Вашинґтоні. Ті москвини входили до Білого Дому71 сумні, невеселі, бо знали, що без допомоги США їхній СРСР завалиться у війні, а про допомогу США Московщина не може навіть і мріяти, бо щойно півтора року тому Московщину вигнано з Ліги Націй за міжнародний бандитизм, бо Московщина два роки приятелювала з гітлерівською Німеччиною і допомагала їй усім чим могла; бо щойно зробила друге міжнародне своє харцизство, загарбавши Естонію, Латвію, Литву; бо за останні 20 років зломила кілька своїх міжнародних зобов'язань, в тому числі і зобов'язання щодо США. ідучи до президента наймогутнішої і найбагатшої у світі держави, ті москвини гадали, що він подасть їм рахунок усіх їхніх харцизств, і, використовуючи надзвичайно скрутний стан СРСР, зажадає від них оплатити той рахунок. Рахунок величезний, і оплатити його треба буде ціною не меншою за разчленування нової московської імперії СРСР на її складові частини. На щось менше президент США напевно не погодиться. Вони мали направду причини сумувати, ідучи до нього. і вони входили до Білого Дому як побиті пси, підібравши хвости під себе. Але..., але виходили веселі, усміхнені, задерши свої кирпаті носи догори. Чому? Бо сталося неймовірно величезне чудо. Президент Ф. Рузвельт не лише не згадав про будь-який рахунок, але без жодних передмов і передумов запропонував їм всебічну, нічим необмежену допомогу США, просив подати йому список – чого Московщина потребує і скільки, а він накаже негайно вислати те все до СРСР. У той самий день уповноважений президента Г. Гопкінс у Москві запропонував Й. Сталінові всю допомогу США, яку лише Й. Сталін забажає. Вихований на догмі, що всі капіталісти мріють знищити соціалістичний США, Й. Сталін не вірив своїм вухам і запитав Г. Гопкінса про ціну тої допомоги. Посол США у Москві В. Буліт записав тоді з жахом: „У заміну за допомогу США Г. Гопкінс не просив нічогісінько. Він навіть не запитав Й. Сталіна, що той думає робити в Європі, коли переможена Німеччина впаде". Направду, день 31.07.1941 Московщина може святкувати як казково величезну перемогу, бо у той день наймогутніша капіталістична держава схилила до ніг рабської, деспотичної, дикої Московщини свій демократичний прапор Волі і Справедливості. Щобільше! Волелюбні, християнські США зобов'язалися допомогти деспотичній, безбожницькій Московщині розбудувати московську військову силу на таку могутню, що страх перед нею спаралізує розум і дух тисяч, мільйонів людей у світі на чолі з їхніми державними провідниками. Хоч німці менше за будь-кого мали право обурюватися на це, проте офіційний німецький речник кинув тяжкий закид урядові США. Він писав: „Гопкінсова пропозиція допомогти Московщині зброєю робить США спільником комуністичної Московщини в її зусиллях поширити комунізм на ввесь світ. США дуже добре знають про мільйонні, жахливі вбивства, муки, в'язниці, смертельні табори, нищення культури на загарбаних Московщиною немосковських землях. А той, хто підтримує нищильників культури, бере на себе співвідповідальність за нищення культури і людей". На цей закид Ф. Рузвельт ані пари з вуст не пустив. А мафія знайшла спосіб заглушити в США цей закид. У Першій світовій війні сержант США Алвін Йорк зробив якесь велике геройство. Про його геройство і про нього самого ніхто вже не пам'ятав. Проте, Голлівуд зняв великий фільм „Сержант Йорк". Цей фільм – аж надто надумана шовіністична пропаганда в чисто американському стилі, на взірець невмирущого Тарзана, який завжди перемагає. Тож і А. Йорк б'є німців як мух; рятує німецькі жертви тощо, а в нагороду – слава, закохання дівчат і т. п. Метою фільму було збудити призабуту ненависть до німців, збудувати у молоді бажання стати героєм. Мафіозні часописи не знали меж глорифікації того фільму, і він демонструвався кілька тижнів у переповнених кінотеатрах. Ф. Рузвельт запросив до Білого Дому А. Йорка, а часописи зробили з цього величезну подію, пишучи цілі сторінки про неї. Так у тій повені нахвалок потопилася звістка про пропозицію допомогти Московщині зброєю. Ф. Рузвельт і його мафія знали, як керувати американськими вусатими політичними дітьми. Це також є зразком мафіозної пропаганди. Ф. Рузвельт затягнув США у війну фактично ще 1939 року. Президент США не має права проголошувати війни. Це право належить лише Парламентові та Сенатові. Парламент не може зробити чогось, що зустріло би загальний опір людності США. А люди не хотіли воювати за ніяку мету і противилися будь-якій участі США у позаамериканських сварках. Ф. Рузвельт взявся цей опір зломити. Майже неможливо було послабити цей опір, не подавши янкі якусь, хоч не знати як потрібну, мету, бо найдорожчою метою їх було (і є) жити, а не вмирати. Лишився єдиний спосіб – спричинити напад Німеччини чи Японії на США. Цілковито відкрита, офіційна допомога зброєю та військовим спорядженням нейтральними ще тоді США ворогам Німеччини – це вже був виклик для нападу Німеччини на США, бо та допомога порушувала визнані всім світом міжнародні закони про нейтральність. Та Німеччина – навчена досвідом минулої війни – мовчала про це порушення нейтралітету урядом США. Кораблів США, що везли з Америки до Європи військове спорядження, супроводжували й охороняли військові кораблі, підводні човни, літаки США. Президент Ф. Рузвельт наказав ще 21.04.1941 р. (отже, коли США були ще нейтральні) флоту США висліджувати німецькі та італійські кораблі в океані і подавати через кожні чотири години їхнє місце перебування в океані радіотелеграфом і звичайною не кодованою мовою. іншими словами – наказав робити військову розвідку на користь англійського флоту. Ясно, що адмірали та генерали США добре розуміли, яка то є активна участь у війні. Командувач флоту США адмірал Г. Старк тоді писав: „Ми вже воюємо". Німці бачили Рузвельтову пастку і не далися спровокувати. Німецький уряд наказав своєму флотові у ніякому разі, за жодних обставин не чіпати кораблів США. Своїм підводним човнам наказав триматися якнайдалі від флоту США. Тоді Ф. Рузвельт послав великий відділ свого війська до ісландії, щоб замінити п'ятнадцятитисячну англійську залогу, яку Англія потребувала на фронті. Німеччина мовчала. Тоді раптово потопився винищувач США „Ґрін" за дуже підозрілих обставин, які НЕ вказували, що його потопила торпеда. Затоплення Німеччиною „Ґріна" було достатнім приводом проголосити Німеччині війну. Отже, Сенат зажадав від Морського Міністерства корабельний щоденник „Ґріна". Міністерство не дало. Не дало, бо подібне сталося ще за Першої світової війни. Тоді уряд США проголосив, що німецький підводний човен затопив пароплав США „Суксес", і вся його залога потопилася. Отже, Парламент і Сенат проголосили 8.04.1917 р. війну Німеччині. Після проголошення війни виявилося, що „Суксеса" ніхто не топив, а він перебуває неушкодженим в європейському порту і вся його залога жива і здорова. Холоднокровних німців не пощастило спонукати до нападу. Треба пробувати спонукати гарячих японців. Тоді в Японії боролися дві політичні сили за напрям закордонної політики. Перша – японські промисловці, які знали, що Японія, лишаючись нейтральною, багато скористає з війни: добре заробить, продаючи свої вироби всім, і тим, що воюють і тим, що не воюють. По-друге і головніше: війна давала Японії велику нагоду захопити ринки збуту і джерела сировини від тих, що воюють цілковито мирним шляхом. А вже захоплені ринки ледве чи хто зможе відібрати від Японії, бо за час війни Японія виросте на таку економічну, а з нею і на політичну та військову потугу, що на її голос примушені будуть вважати і великопотуги, бо будуть виснажені війною. З цих розрахунків японські промисловці дуже противилися участі Японії у війні на будь-чийому боці. Друга сила – командування війська і флоту хотіли воювати, бо були запеклими азіатськими націоналістами, „білих чортів" ненавиділи і не вірили їм. Вони були непохитно переконані, що лише військова міць Японії є забезпекою її господарчої сили. Вони доводили історичними фактами, а їх не бракувало, що „білі чорти" шанують лише гармати, а не папірці, хоч би і з королівськими підписами та печатками парламентів. Подібно до Англії Японія на своїх перенаселених островах може вижити лише з добре розвиненої промисловості та закордонної торгівлі. Як і Англія, Японія своєї сировини не має. Нафту тепер називають „кров'ю промисловості". Японія не має власної нафти для своїх електростанцій. Припинити доплив чужої нафти до Японії – зупинити промисловість і торгівлю. Це – виморити Японію голодом. Жодний народ не буде спокійно вмирати з голоду, а буде хапатися й бритви, щоби вижити. Про це попереджували Ф. Рузвельта керівник воєнного планування флоту адмірал Р. Торнер та командувач флоту адмірал Г. Старк. Вони писали йому ще 22.07.1941 р., що заборона торгівлі з Японією, а понадто заборона продавати Японії нафту викличе в Японії величезне загальне обурення проти США, дуже посилить вплив військових, що прагнуть війни. Така заборона примусить Японію здобувати нафту силою в Малайзії та у Східній індії, де нафта є в англійських та голландських руках. Почавши війну з Англією, Японія через стратегічну необхідність займе Філіппіни, а це втягне США у загальну війну. З цих причин адмірали радять президентові НЕ забороняти торгівлі з Японією, а понадто НЕ забороняти продавати їй нафту, якщо він НЕ хоче війни з Японією. Але Ф. Рузвельт, мафія власне хотіли війни з Японією, щоби через неї втягнути США у війну з Німеччиною. Японці змінили 18.07.1941 р. свого Міністра закордонних справ, німецького прихильника, на поміркованого Т. Тойоду, а на заступника Міністра наставили промисловця Б. Гіранума, що був проти участі Японії у війні і прославився своєю боротьбою проти німецьких шпигунів у Японії. Отже, політичне повітря в Японії погіршилося для Німеччини і поліпшилося для США. Ф. Рузвельт і мафія мусили поспішати зі своїми планами. Отже, три дні по одержанні згаданих попереджень адміралів Ф. Рузвельт наказав (25.07.1941) „заморозити" японські гроші в США, тобто фактично припинив торгівлю з Японією, хоч вона нічогісінько не зробила ще злого супроти США. Попередження адміралів Р. Торнера та Г. Старка Ф. Рузвельт затаїв навіть від Парламенту і Сенату. Наступного дня (26.07.41) Ф. Рузвельт заборонив продавати Японії нафту та бензин. Уряд склав „чорний список" південно-американських торгівців, які торгували з Японією та закрив японським кораблям Панамську протоку. Ф. Рузвельт казав журналістам, що тих заходів вимагало Морське Міністерство, тобто і автори попередження адмірали Р. Торнер та Г. Старк. Поставивши цими заходами Японію перед примарою голодомору, мафія – ніби на глум – тлумачила їх бажання утримати Японію від участі у війні. П'ять років пізніше адмірал Г. Старк свідчив у Парламентській слідчій Комісії, що Генеральний Штаб і Військове Міністерство та всі найвищі генерали й адмірали дуже добре розуміли, що ті заходи були спрямовані навмисно, щоби спонукати Японію до війни зі США. Адмірал Г. Старк казав тоді, що він не може кинути камінь провини на Японію, бо якби він сам був японцем, то почав би війну, щоб рятувати японський народ від голодомору. Посол США в Токіо Дж. Ґрю жив дев'ять років у Японії, добре знав вдачу японців і розумів засади японської політики. Він вислав довгу телеграму Міністрові закордонних справ США К. Голу, в якій повідомляв, що голова японського уряду князь Коноє дуже хоче обміркувати з президентом Ф. Рузвельтом справу японсько-американських стосунків. А від себе додав, що він переконаний у добрій волі японців, і що вони підуть на великі поступки, отже, мирне полагодження тих стосунків цілковито можливе. Він просив поспішитися з відповіддю, бо військова партія тлумачить затягнення переговорів як американську пастку. Ф. Рузвельт відповів Дж. Ґрюєві, що він розмовлятиме з князем Коноє лише ПіСЛЯ того, як японський уряд погодиться задовільнити всі домагання США. Відповідаючи так, Ф. Рузвельт дуже добре розумів, що жодний уряд у світі не прийме такої нахабної передумови, тобто вести переговори після прийняття того, про що мають говорити. Чесна людина Дж. Ґрю не знав планів мафії і розпачливо намагався переконати Ф. Рузвельта у шкідливості для США такої безглуздої вимоги. Він не знав, що Ф. Рузвельт хоче війни, а не миру з Японією. Як дуже хотів князь Коноє порозумітися зі США, видно з того, що він проковтнув образу такої нахабної передумови і ще раз просив Ф. Рузвельта зустрітися й обміркувати. Ф. Рузвельт знову відкинув його прохання. Уряд Коноє впав. На його місце прийшов уряд генерала Г. Тоджо, прихильника війни. Рузвельтові звеличники промовчують телеграми посла Дж. Ґрю. А історик США Т. Бейлі пише, що Ф. Рузвельт у часі перед нападом японців на Перл-Харбор (7.12.1941) кілька разів збрехав і ошукав суспільство США. Останню спробу порозумітися Японія зробила 16.08.1941 р. Японський посол у Вашинґтоні К. Номура запропонував Міністрові закордонних справ К. Голу розпочати переговори. Діставши відмову, він попросив К. Гола викласти передумови США. Той виклав. Передумови вимагали від Японії відмовитися від будь-якого поширення своїх будь-яких впливів, отже, і торговельних поза межами своїх островів. іншими словами, вимагали САМОГУБСТВА 90-мільйонного народу, зданого на ласку чи на неласку великих потуг, разом з СРСР. Отже, то були не передумови переговорів, а безумовний ультиматум. Європейці можуть мати свої рисові, чайні, гумові, цукрові посілості в Азії, але азіати-японці таких посілостей в Азії не мають права мати. А це була велика вода на млин японських військових націоналістів, що звинувачували „білих чортів" у загарбництві. Ф. Рузвельт дуже добре знав, що Японія нападе, бо сам навмисно і свідомо штовхав її до нападу. На засіданні уряду (були К. Гол, Ф. Нокс, Г. Стімсон, Дж. Маршалл, Г. Старк) сказав, що Японія нападе мабуть у наступний понеділок (1.12.1941). Трохи пізніше відомості розвідки США вказували, що нападе 7.12. Якби Ф. Рузвельт хотів запобігти нападу і війні, то він мав кілька днів часу, щоби звернутися безпосередньо до японського імператора. А він навмисно відтягав таке звернення аж до 9-ої години вечора 6.12, розраховуючи, що його телеграма спізниться. і дійсно, імператор одержав Рузвельтову телеграму 20 хвилин по нападі на Перл-Харбор. Сам К. Гол пізніше признався, що посилали ту телеграму аби була лише в архіві на всякий випадок. Пізніше (20.06.1944) навіть англійський міністр О. Літлтон мусив сказати у своїй промові у США, що США штовхали Японію до війни так сильно, що Японія була примушена воювати. Само собою зрозуміло, що голова Великобританського уряду У. Черчілль дуже зрадів нападові японців на Перл-Харбор. Він казав 7.12.1941 р. в Парламенті: „Те, про що я мріяв, до чого прямував, задля чого я вперто працював – тепер здійснилося".
Вони кажуть, що Демократи і Республіканці ар оль се сейм (вони всі однакові) Террор Ленина и последствия СМЕРТЬ РУССКОЙ НАЦИИ Геноцид русских .Не забываем историю. Олигархи серия 1 часть 1 - Oligarch
Виваженіший розгляд на науковій основі: Повна книжка тут. Також дуже цікаво попередня частина:
http://www.vesna.org.ua/txt/shtepap/mafia/index.html
ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА
Якщо не брати до уваги дати 1.10.1914 р.64, то фактично Другу світову війну розпочало у липні 1933 року світове жидівство. Перед 1933 роком побита Німеччина лежала спаралізована економічно і політично. В Німеччині розпаношувався комунізм. У Баварії був комуністичний уряд. Отже, ніякої загрози СРСР не було. Та 1933 року до влади в Німеччині прийшов А. Гітлер65. Московщина перелякалася. Перелякалося також і світове жидівство. Воно поквапно скликало ще в липні 1933 року до Амстердама світову жидівську нараду, щоби обміркувати створення світового, всебічного бойкоту Німеччині. Нарада обміркувала способи економічної війни проти Німеччини і ухвалила закласти світову жидівську Економічну Раду, яка мала керувати тою війною. На голову її вибрали Самуїла Онтермеєра з Нью-Йорка. Ухвалено притягнути до бойкоту Німеччини увесь світ. Внаслідок такої ухвали гітлерівська партія росла в Німеччині щогодини, і А. Гітлер не потребував під'юджувати німців проти жидів. Два місяці по тій жидівській нараді президент Ф. Рузвельт поквапно визнав комуністичний уряд СРСР.66 Іншими словами, він почав готуватися до війни з Німеччиною. До речі, гітлерівська партія офіційно називалася націонал-соціалістичною і справді мала у своїй програмі чисто соціалістичні пункти. А лад своєї партії та її способи праці, разом із терором, А. Гітлер змавпував докладно з КП СРСР. Президент Ф. Рузвельт почав війну вже 5.10.1934 р. Тоді він у своїй промові у Чикаґо вимагав „карантину" проти Німеччини. і той „карантин" він розпочав, дуже збільшивши ввізне мито на німецький крам (деякі товари націнювалися аж на 75 % їхньої вартості). Великі банки США, власниками яких були жиди, робили всілякі біржові шахрайства, щоб знизити вартість німецьких грошей. Крім жидів цей „карантин" гаряче вітали й комуністи. Голова КП США А. Бровдер обіцяв урядові 100 %-ну підтримку. Кандидат на заступника президента Г. Трумен писав: „Я вітаю підтримку А. Бровдера, чи будь-кого іншого, хто допоможе вибрати Ф. Рузвельта на президента". Німеччина пропонувала ще 1937 року, а потім знову 1938 р. розпочати переговори, щоби прийти до якогось порозуміння. Президент Ф. Рузвельт не лише відкинув будь-які переговори, але й відкликав 1938 року посла США з Берліна. Німеччина була примушена відкликати свого посла з Вашинґтона. А. Гітлер одержав добрий доказ того, що „Гармати потрібніші ніж масло". Ці дворазові німецькі пропозиції мирно полагодити стосунки мафія затримала в таємниці, не подала інформації про них до часописів. Аж по війні Парламентська комісія знайшла ці документи в архіві й оприлюднила їх. Людність США не є ще нацією у соціологічному розумінні, а лише духовно нез'єднаною мішаниною європейських переселенців та африканських негрів, мішаниною переселенців і їх нащадків усіх народів, усіх рас, усіх набоженств світу. Ті переселенці приїхали до Америки з метою забагатіти, заробити якомога більше доларів. Добробут був і тепер є життєвою метою кожного американця. Прикладом цього є статистичне опитування, що охопило кілька університетів США з кількадесятьма тисячами студентів. У тому опитуванні був такий пункт: „Що є метою вашого життя?". Отже, 73 % відповіли: „Добре платна посада, власна хата, безтурботне родинне життя". 2 % додали до цього ще й спокійну громадську працю. Решта відповіла: „Не знаю". А це майбутні провідники народу! Що ж можна думати про загал?67 Отже, маючи такий, украй матеріалістичний світогляд, янкі цінять свій добробут та життя понад усе. Тому що американці США не є ще нацією, їм цілковито чужий і незрозумілий дух старих європейських народів, що породив морально-національні ідеали та ідеї.68 Ніякі духовні ідеї чи ідеали не зрушать пересічного янкі до війни. Єдино, що може штовхнути його до зброї – це загроза його добробутові, прикрита пропагандистською личиною загрози його волі, свобод. ідею покласти свою голову за щось інше теперішній янкі вважає за божевільну глупоту. Він хоче жити, хоч би навіть і в рабстві, а не вмирати. Смерті вони жахаються. Життя цінять дорожче навіть за волю, навіть за добробут. Янкі каже: „Better red, than dead", тобто „Ліпше жити в комуністичному рабстві, ніж умерти". Отже, він воліє поступитися Московщині всім, крім свого життя. У цій психіці пересічного янкі лежать джерело і корені його туги за „співіснування" хоч би з самим чортом. А коли б той чорт дав справжню запоруку, що не порушить американського добробуту (Amerіcan way of lіfe)69, то янкі пальцем не поворухнули б, якби той чорт пожирав усіх людей на світі крім американців. Тут мова йде про загал США. Виняткові особи лише підтверджують правило. За Конституцією США ухвалювати війну чи мир має право лише Парламент та Сенат США, а не президент. Демократично обраний Парламент не може ухвалити щось таке, чого не хоче народ. А народ США воювати не хотів за жодну мету. Він твердо тримався доктрини Монро не втручатися в жодні позаамериканські конфлікти. А мафія хотіла війни за всяку ціну. Вона стала перед великим і тяжким завданням – намовити народ на війну. Вільна торговельна конкуренція породила торговельну рекламу, вона стала у XX ст. некоронованим володарем усього життя в США, королем і законодавцем. Тепер той розголос унапрямлює все життя янкі від колиски до труни. Від раннього ранку до пізньої ночі він навчає янкі що мають їсти, пити, як одягатися, як розважатися, як думати, що читати, що любити, що ненавидіти. З винаходом радіо – а понадто телебачення – торговельна реклама мільйонократно посилила свій „виховуючий" вплив на янкі, тепер пропаганда є вже високорозвинутим мистецтвом, ба, навіть наукою. Десятки тисяч науковців-психологів досліджують справу як і чим можна вплинути на людську думку, а з того і на людські вчинки. На такі дослідження видаються в США великі мільйони доларів.70 У демократичних державах владу обирає народ, обрана ним влада мусить виконувати волю народу. Президент А. Лінкольн висловив цю засаду надзвичайно яскраво: „З народу, через народ і задля народу". Так у теорії. Фактично ж – інакше, бо вчинками кожної людини керують світогляд та почуття тої людини. А світогляд, погляди янкі творить пропаганда, реклама. Отже, у чиїх руках є засоби пропаганди – ті й накинуть свої погляди і світогляд на янкі, тобто „волю народу". А тепер, з казковим поширенням радіо у всьому світі, цим визначаються погляди не лише янкі, але й усіх народів світу. Таким чином власники засобів пропаганди – радіо, телебачення, кіно, часописів, журналів, видавництв, книгарень, книгозбірень тощо – стають фактичними керівниками всього життя навіть такої демократичної держави як США, а про диктаторські, як СРСР,– казати нема що. У США, до того ж, панує в усіх царинах життя засада особистої, приватної власності, тому і засоби пропаганди є також у приватних руках. Навіть школи в США не є державні, а приватні чи громадські. У чиїх руках засоби пропаганди в США ми вже оповіли у попередніх розділах. У США ніхто і ніщо не перешкоджає будь-кому пропагувати свої погляди, але задля того треба грошей і то великих. Мафія їх має дуже багато, тому вона змогла захопити у свої руки понад 75 % всіх засобів пропаганди і має силу легко заглушувати і справді заглушує голос своїх ворогів та противників. Українці з власного досвіду знають це, але переважаюча більшість американців не усвідомлює цього і тому є в полоні мафії. Цілковите опанування пропагандою розуму янкі призвело до того, що теперішній, навіть і непересічний янкі виховався на безкритичного мілкодума, якому дорівнюється в цьому хіба що африканський дикун чи мала дитина. Знавці техніки торговельної реклами в США пишаються: „Ми можемо продати все: від голки – до найдурнішої, найнеймовірнішої ідеї разом". і справді, ми бачимо на власні очі, як Московщина „продає" янкі не лише найнеймовірніші, але й навіть згубні для США ідеї. Щоби намовити суспільство США на війну, мафія пустила свою величезну пропагандистську машину повною ходою. Не шкодувала мільйонів доларів на пропаганду, знаючи, що вони повернуться їй з величезною лихвою. Крім приватних засобів пропаганди, мафія потребувала мати у своїх руках також і офіційне джерело інформації „Канцелярію воєнних вістей". і справді, вона мала її у своїх руках. Починаючи від її заступника, керівника цієї Канцелярії, шестиколонника і москволюба Овна Латімора, аж до найнижчого урядовця, вона була переповнена п'ятиколонниками, шестиколонниками, москволюбами, москвинами, змосковщеними жидами і навіть московськими шпигунами. Ця Канцелярія замовчувала новини, некорисні Московщині; перебільшувала понад усякі межі корисні їй; видумувала всілякого роду брехні; роздмухувала щосили обурення проти потвор-німців та італійців і водночас учинила несамовиту глорифікацію всього московського та москвинів, перемальовуючи їх на мирних соціалістичних демократів, таких самих як і янкі. Колишній посол США Артур Лейн відкрито запитав через журнал уряд США: „Хто з найвищих урядовців США наказав заховувати всі ті повідомлення нашої розвідки, що є шкідливі чи неприємні Московщині, а наказав поширювати лише брехню та комуністичну пропаганду?". Жодної відповіді не одержав. Янкі хоч і вірили мафіозній пропаганді, проте воювати не мали жодного бажання. Мафії довелося шукати способу ПРИМУСИТИ янкі воювати. Єдиним способом задля цього було створити, спровокувати напад на США. Не бажаючи воювати, янкі, понадто жінки, вимагали від кандидатів на президента ясної і твердої обіцянки не затягати США у будь-яку війну. і на виборчому вічі в Бостоні 1940 року Ф. Рузвельт у своїй промові наголосив: „Я вже казав, але повторюю ще знову, знову і знову: – Матері та батьки! Я не пішлю ваших дітей воювати в жодній чужій війні". Пересічний янкі розуміє поняття „чужа війна" як війну поза Америкою самих європейських чи азіатських народів, війну, яка не зачіпає прав та добробуту США. Мафія та Ф. Рузвельт навмисно не розтлумачили виборцям, що за теперішнього розвитку техніки та економіки життя всіх цивілізованих народів так взаємно пов'язане, що вже нема і не може бути таких європейських чи азіатських воєн, які не зачіпають прав чи добробуту США. Вони не розтлумачили цього виборцям, бо знали, що якби розтлумачили, то або програли би вибори, або люди ще твердіше спротивилися би будь-якій війні, навіть і такій, що зачіпає права та добробут США. Навіть великий приятель Ф. Рузвельта Р. Шервуд пізніше признався, що цей їхній підступ трохи мулив його сумління, але він вважав, що наслідки будуть менш шкідливі, ніж програні вибори. Нищення релігії в СРСР обурювало багатьох виборців у США. Отже, Ф. Рузвельт був вимушений сказати виборцям щось і про це. і він сказав на нараді журналістів: „Прочитайте статтю 124-ту Конституції СРСР. У тій статті закони докладно такі самі, як і в Конституції США. У нас вони лише інакше висловлені". У листопаді 1939 року Московщина напала на Фінляндію. Симпатія усього світу була на боці Фінляндії, і 14.12.1939 р. Ліга Націй викинула СРСР зі свого складу. Півтора року пізніше президент Ф. Рузвельт заклъкав (31.07.1941) до себе посла СРСР у Вашинґтоні А. Уманськоґо та заступника Головнокомандувача СРСР генерала Ф. Ґолікова, який був тоді у Вашинґтоні. Ті москвини входили до Білого Дому71 сумні, невеселі, бо знали, що без допомоги США їхній СРСР завалиться у війні, а про допомогу США Московщина не може навіть і мріяти, бо щойно півтора року тому Московщину вигнано з Ліги Націй за міжнародний бандитизм, бо Московщина два роки приятелювала з гітлерівською Німеччиною і допомагала їй усім чим могла; бо щойно зробила друге міжнародне своє харцизство, загарбавши Естонію, Латвію, Литву; бо за останні 20 років зломила кілька своїх міжнародних зобов'язань, в тому числі і зобов'язання щодо США. ідучи до президента наймогутнішої і найбагатшої у світі держави, ті москвини гадали, що він подасть їм рахунок усіх їхніх харцизств, і, використовуючи надзвичайно скрутний стан СРСР, зажадає від них оплатити той рахунок. Рахунок величезний, і оплатити його треба буде ціною не меншою за разчленування нової московської імперії СРСР на її складові частини. На щось менше президент США напевно не погодиться. Вони мали направду причини сумувати, ідучи до нього. і вони входили до Білого Дому як побиті пси, підібравши хвости під себе. Але..., але виходили веселі, усміхнені, задерши свої кирпаті носи догори. Чому? Бо сталося неймовірно величезне чудо. Президент Ф. Рузвельт не лише не згадав про будь-який рахунок, але без жодних передмов і передумов запропонував їм всебічну, нічим необмежену допомогу США, просив подати йому список – чого Московщина потребує і скільки, а він накаже негайно вислати те все до СРСР. У той самий день уповноважений президента Г. Гопкінс у Москві запропонував Й. Сталінові всю допомогу США, яку лише Й. Сталін забажає. Вихований на догмі, що всі капіталісти мріють знищити соціалістичний США, Й. Сталін не вірив своїм вухам і запитав Г. Гопкінса про ціну тої допомоги. Посол США у Москві В. Буліт записав тоді з жахом: „У заміну за допомогу США Г. Гопкінс не просив нічогісінько. Він навіть не запитав Й. Сталіна, що той думає робити в Європі, коли переможена Німеччина впаде". Направду, день 31.07.1941 Московщина може святкувати як казково величезну перемогу, бо у той день наймогутніша капіталістична держава схилила до ніг рабської, деспотичної, дикої Московщини свій демократичний прапор Волі і Справедливості. Щобільше! Волелюбні, християнські США зобов'язалися допомогти деспотичній, безбожницькій Московщині розбудувати московську військову силу на таку могутню, що страх перед нею спаралізує розум і дух тисяч, мільйонів людей у світі на чолі з їхніми державними провідниками. Хоч німці менше за будь-кого мали право обурюватися на це, проте офіційний німецький речник кинув тяжкий закид урядові США. Він писав: „Гопкінсова пропозиція допомогти Московщині зброєю робить США спільником комуністичної Московщини в її зусиллях поширити комунізм на ввесь світ. США дуже добре знають про мільйонні, жахливі вбивства, муки, в'язниці, смертельні табори, нищення культури на загарбаних Московщиною немосковських землях. А той, хто підтримує нищильників культури, бере на себе співвідповідальність за нищення культури і людей". На цей закид Ф. Рузвельт ані пари з вуст не пустив. А мафія знайшла спосіб заглушити в США цей закид. У Першій світовій війні сержант США Алвін Йорк зробив якесь велике геройство. Про його геройство і про нього самого ніхто вже не пам'ятав. Проте, Голлівуд зняв великий фільм „Сержант Йорк". Цей фільм – аж надто надумана шовіністична пропаганда в чисто американському стилі, на взірець невмирущого Тарзана, який завжди перемагає. Тож і А. Йорк б'є німців як мух; рятує німецькі жертви тощо, а в нагороду – слава, закохання дівчат і т. п. Метою фільму було збудити призабуту ненависть до німців, збудувати у молоді бажання стати героєм. Мафіозні часописи не знали меж глорифікації того фільму, і він демонструвався кілька тижнів у переповнених кінотеатрах. Ф. Рузвельт запросив до Білого Дому А. Йорка, а часописи зробили з цього величезну подію, пишучи цілі сторінки про неї. Так у тій повені нахвалок потопилася звістка про пропозицію допомогти Московщині зброєю. Ф. Рузвельт і його мафія знали, як керувати американськими вусатими політичними дітьми. Це також є зразком мафіозної пропаганди. Ф. Рузвельт затягнув США у війну фактично ще 1939 року. Президент США не має права проголошувати війни. Це право належить лише Парламентові та Сенатові. Парламент не може зробити чогось, що зустріло би загальний опір людності США. А люди не хотіли воювати за ніяку мету і противилися будь-якій участі США у позаамериканських сварках. Ф. Рузвельт взявся цей опір зломити. Майже неможливо було послабити цей опір, не подавши янкі якусь, хоч не знати як потрібну, мету, бо найдорожчою метою їх було (і є) жити, а не вмирати. Лишився єдиний спосіб – спричинити напад Німеччини чи Японії на США. Цілковито відкрита, офіційна допомога зброєю та військовим спорядженням нейтральними ще тоді США ворогам Німеччини – це вже був виклик для нападу Німеччини на США, бо та допомога порушувала визнані всім світом міжнародні закони про нейтральність. Та Німеччина – навчена досвідом минулої війни – мовчала про це порушення нейтралітету урядом США. Кораблів США, що везли з Америки до Європи військове спорядження, супроводжували й охороняли військові кораблі, підводні човни, літаки США. Президент Ф. Рузвельт наказав ще 21.04.1941 р. (отже, коли США були ще нейтральні) флоту США висліджувати німецькі та італійські кораблі в океані і подавати через кожні чотири години їхнє місце перебування в океані радіотелеграфом і звичайною не кодованою мовою. іншими словами – наказав робити військову розвідку на користь англійського флоту. Ясно, що адмірали та генерали США добре розуміли, яка то є активна участь у війні. Командувач флоту США адмірал Г. Старк тоді писав: „Ми вже воюємо". Німці бачили Рузвельтову пастку і не далися спровокувати. Німецький уряд наказав своєму флотові у ніякому разі, за жодних обставин не чіпати кораблів США. Своїм підводним човнам наказав триматися якнайдалі від флоту США. Тоді Ф. Рузвельт послав великий відділ свого війська до ісландії, щоб замінити п'ятнадцятитисячну англійську залогу, яку Англія потребувала на фронті. Німеччина мовчала. Тоді раптово потопився винищувач США „Ґрін" за дуже підозрілих обставин, які НЕ вказували, що його потопила торпеда. Затоплення Німеччиною „Ґріна" було достатнім приводом проголосити Німеччині війну. Отже, Сенат зажадав від Морського Міністерства корабельний щоденник „Ґріна". Міністерство не дало. Не дало, бо подібне сталося ще за Першої світової війни. Тоді уряд США проголосив, що німецький підводний човен затопив пароплав США „Суксес", і вся його залога потопилася. Отже, Парламент і Сенат проголосили 8.04.1917 р. війну Німеччині. Після проголошення війни виявилося, що „Суксеса" ніхто не топив, а він перебуває неушкодженим в європейському порту і вся його залога жива і здорова. Холоднокровних німців не пощастило спонукати до нападу. Треба пробувати спонукати гарячих японців. Тоді в Японії боролися дві політичні сили за напрям закордонної політики. Перша – японські промисловці, які знали, що Японія, лишаючись нейтральною, багато скористає з війни: добре заробить, продаючи свої вироби всім, і тим, що воюють і тим, що не воюють. По-друге і головніше: війна давала Японії велику нагоду захопити ринки збуту і джерела сировини від тих, що воюють цілковито мирним шляхом. А вже захоплені ринки ледве чи хто зможе відібрати від Японії, бо за час війни Японія виросте на таку економічну, а з нею і на політичну та військову потугу, що на її голос примушені будуть вважати і великопотуги, бо будуть виснажені війною. З цих розрахунків японські промисловці дуже противилися участі Японії у війні на будь-чийому боці. Друга сила – командування війська і флоту хотіли воювати, бо були запеклими азіатськими націоналістами, „білих чортів" ненавиділи і не вірили їм. Вони були непохитно переконані, що лише військова міць Японії є забезпекою її господарчої сили. Вони доводили історичними фактами, а їх не бракувало, що „білі чорти" шанують лише гармати, а не папірці, хоч би і з королівськими підписами та печатками парламентів. Подібно до Англії Японія на своїх перенаселених островах може вижити лише з добре розвиненої промисловості та закордонної торгівлі. Як і Англія, Японія своєї сировини не має. Нафту тепер називають „кров'ю промисловості". Японія не має власної нафти для своїх електростанцій. Припинити доплив чужої нафти до Японії – зупинити промисловість і торгівлю. Це – виморити Японію голодом. Жодний народ не буде спокійно вмирати з голоду, а буде хапатися й бритви, щоби вижити. Про це попереджували Ф. Рузвельта керівник воєнного планування флоту адмірал Р. Торнер та командувач флоту адмірал Г. Старк. Вони писали йому ще 22.07.1941 р., що заборона торгівлі з Японією, а понадто заборона продавати Японії нафту викличе в Японії величезне загальне обурення проти США, дуже посилить вплив військових, що прагнуть війни. Така заборона примусить Японію здобувати нафту силою в Малайзії та у Східній індії, де нафта є в англійських та голландських руках. Почавши війну з Англією, Японія через стратегічну необхідність займе Філіппіни, а це втягне США у загальну війну. З цих причин адмірали радять президентові НЕ забороняти торгівлі з Японією, а понадто НЕ забороняти продавати їй нафту, якщо він НЕ хоче війни з Японією. Але Ф. Рузвельт, мафія власне хотіли війни з Японією, щоби через неї втягнути США у війну з Німеччиною. Японці змінили 18.07.1941 р. свого Міністра закордонних справ, німецького прихильника, на поміркованого Т. Тойоду, а на заступника Міністра наставили промисловця Б. Гіранума, що був проти участі Японії у війні і прославився своєю боротьбою проти німецьких шпигунів у Японії. Отже, політичне повітря в Японії погіршилося для Німеччини і поліпшилося для США. Ф. Рузвельт і мафія мусили поспішати зі своїми планами. Отже, три дні по одержанні згаданих попереджень адміралів Ф. Рузвельт наказав (25.07.1941) „заморозити" японські гроші в США, тобто фактично припинив торгівлю з Японією, хоч вона нічогісінько не зробила ще злого супроти США. Попередження адміралів Р. Торнера та Г. Старка Ф. Рузвельт затаїв навіть від Парламенту і Сенату. Наступного дня (26.07.41) Ф. Рузвельт заборонив продавати Японії нафту та бензин. Уряд склав „чорний список" південно-американських торгівців, які торгували з Японією та закрив японським кораблям Панамську протоку. Ф. Рузвельт казав журналістам, що тих заходів вимагало Морське Міністерство, тобто і автори попередження адмірали Р. Торнер та Г. Старк. Поставивши цими заходами Японію перед примарою голодомору, мафія – ніби на глум – тлумачила їх бажання утримати Японію від участі у війні. П'ять років пізніше адмірал Г. Старк свідчив у Парламентській слідчій Комісії, що Генеральний Штаб і Військове Міністерство та всі найвищі генерали й адмірали дуже добре розуміли, що ті заходи були спрямовані навмисно, щоби спонукати Японію до війни зі США. Адмірал Г. Старк казав тоді, що він не може кинути камінь провини на Японію, бо якби він сам був японцем, то почав би війну, щоб рятувати японський народ від голодомору. Посол США в Токіо Дж. Ґрю жив дев'ять років у Японії, добре знав вдачу японців і розумів засади японської політики. Він вислав довгу телеграму Міністрові закордонних справ США К. Голу, в якій повідомляв, що голова японського уряду князь Коноє дуже хоче обміркувати з президентом Ф. Рузвельтом справу японсько-американських стосунків. А від себе додав, що він переконаний у добрій волі японців, і що вони підуть на великі поступки, отже, мирне полагодження тих стосунків цілковито можливе. Він просив поспішитися з відповіддю, бо військова партія тлумачить затягнення переговорів як американську пастку. Ф. Рузвельт відповів Дж. Ґрюєві, що він розмовлятиме з князем Коноє лише ПіСЛЯ того, як японський уряд погодиться задовільнити всі домагання США. Відповідаючи так, Ф. Рузвельт дуже добре розумів, що жодний уряд у світі не прийме такої нахабної передумови, тобто вести переговори після прийняття того, про що мають говорити. Чесна людина Дж. Ґрю не знав планів мафії і розпачливо намагався переконати Ф. Рузвельта у шкідливості для США такої безглуздої вимоги. Він не знав, що Ф. Рузвельт хоче війни, а не миру з Японією. Як дуже хотів князь Коноє порозумітися зі США, видно з того, що він проковтнув образу такої нахабної передумови і ще раз просив Ф. Рузвельта зустрітися й обміркувати. Ф. Рузвельт знову відкинув його прохання. Уряд Коноє впав. На його місце прийшов уряд генерала Г. Тоджо, прихильника війни. Рузвельтові звеличники промовчують телеграми посла Дж. Ґрю. А історик США Т. Бейлі пише, що Ф. Рузвельт у часі перед нападом японців на Перл-Харбор (7.12.1941) кілька разів збрехав і ошукав суспільство США. Останню спробу порозумітися Японія зробила 16.08.1941 р. Японський посол у Вашинґтоні К. Номура запропонував Міністрові закордонних справ К. Голу розпочати переговори. Діставши відмову, він попросив К. Гола викласти передумови США. Той виклав. Передумови вимагали від Японії відмовитися від будь-якого поширення своїх будь-яких впливів, отже, і торговельних поза межами своїх островів. іншими словами, вимагали САМОГУБСТВА 90-мільйонного народу, зданого на ласку чи на неласку великих потуг, разом з СРСР. Отже, то були не передумови переговорів, а безумовний ультиматум. Європейці можуть мати свої рисові, чайні, гумові, цукрові посілості в Азії, але азіати-японці таких посілостей в Азії не мають права мати. А це була велика вода на млин японських військових націоналістів, що звинувачували „білих чортів" у загарбництві. Ф. Рузвельт дуже добре знав, що Японія нападе, бо сам навмисно і свідомо штовхав її до нападу. На засіданні уряду (були К. Гол, Ф. Нокс, Г. Стімсон, Дж. Маршалл, Г. Старк) сказав, що Японія нападе мабуть у наступний понеділок (1.12.1941). Трохи пізніше відомості розвідки США вказували, що нападе 7.12. Якби Ф. Рузвельт хотів запобігти нападу і війні, то він мав кілька днів часу, щоби звернутися безпосередньо до японського імператора. А він навмисно відтягав таке звернення аж до 9-ої години вечора 6.12, розраховуючи, що його телеграма спізниться. і дійсно, імператор одержав Рузвельтову телеграму 20 хвилин по нападі на Перл-Харбор. Сам К. Гол пізніше признався, що посилали ту телеграму аби була лише в архіві на всякий випадок. Пізніше (20.06.1944) навіть англійський міністр О. Літлтон мусив сказати у своїй промові у США, що США штовхали Японію до війни так сильно, що Японія була примушена воювати. Само собою зрозуміло, що голова Великобританського уряду У. Черчілль дуже зрадів нападові японців на Перл-Харбор. Він казав 7.12.1941 р. в Парламенті: „Те, про що я мріяв, до чого прямував, задля чого я вперто працював – тепер здійснилося".