08/21/2007 | Jarema Dobromilski

"Львівська газета", 21 серпня, 2007 року, № 146 (216)

Якби не виборчі перегони...
---------------------------------

Як і повсюди в демократичному світі, на теренах Бенгалії що кілька років настає та дивна пора, коли впосліджений і зневажений простолюд зненацька перетворюється на Його Величність Електорат.

Тоді політики починають шукати способів підлеститися до нього, щоб потім, ставши поважними панами депутатами, тлумити цей електорат своєю законотворчістю та називати поміж собою лохами, рогулями або іншими зневажливими слівцями.

Надходила саме така пора, хоча Радха про це й не підозрювала. Змучена задухою, вона зіщулилася в закутку загального вагона. За вікном у стрімкому русі проносилися поля, гаї, плантації, села й міста... “Школа в нашому селі конче мусить бути! – в думках повторювала собі дівчина. – Невже жодна з моїх подруг не прочитає перед заміжжям “Камасутру”? Невже темами їхніх розмов завжди будуть лише сільські плітки, а не новини з мережі?.. Ні, я таки доберуся до сагібів-начальників, які зарахували мій рідний Уджайяпалінанг до неперспективних сіл, а відтак перестали виділяти кошти на його потреби...”

За Гангом потяг рухався вже мовби в суцільному натовпі. Споглядаючи велетенський людський мурашник, Радха уявляла собі, як неймовірно важко її країні вдягти й прогодувати всіх своїх громадян, дати їм працю й освіту. Тепер дівчина добре розуміла, що на всі потреби коштів дійсно не вистачає. Проте жаль до безталанних подруг, не годних перед заміжжям прочитати “Камасутру”, додавав рішучості.

Тим часом поїзд котився вже міськими кварталами. Ось він зі скреготом загальмував біля перону – й вагони почали хутко порожніти. Аж тепер, вийшовши на свіже повітря, Радха згадала, що не знає до пуття, кого саме їй треба відшукати в цьому величезному місті. Тоді дівчина палко помолилася богині Лакшмі, щоб та скерувала її в потрібному напрямі...

В офісі містера Шанкара тихенько гудів кондиціонер і блимав усіма кольорами електронної веселки дисплей. Із портрета на стіні головному освітянинові Бенгалії сором’язливо всміхався великий Неру, а з іншого стомленим материнським поглядом на нього дивилася Індіра Ганді. М-р Шанкар переглядав бюджет на поточний рік, прокручуючи в думках варіанти влаштування дочки м-ра Рао державною стипендіаткою в Оксфорд. Кошти за цією статтею вже розподілили між іншими гідними кандидатами, тому тоскний погляд чиновника магнітом притягав сусідній рядок освітянського кошторису, присвячений сільському шкільництву...

М-р Шанкар палко любив свою країну. Та й як було її не любити! Коли прохолодний вітрець із Гімалайських гір пестив крони гордовитих пальм, а ранкове сонце золотило рисові лани та річкову гладінь, його долоні самі складалися перед грудьми, а губи шепотіли: “Банде матарам!” – “Чолом тобі, Батьківщино-мати!”

М-р Шанкар боготворив свій народ. Та й як не боготворити його! Оцих численних дітлахів із чорнявими голівками, граційних жінок у веселкових сарі, поважних чоловіків у білосніжних дготі... Не раз вони спонукали головного освітянина складати в серці найпалкіші присяги вірності та любові, присвяти всіх зусиль розбудові тієї заможної та прекрасної Індії, яка буде доброю ненею кожному зі своїх незліченних дітей.

М-р Шанкар брав хабарі. Та й як було їх не брати! Попри його мозольну працю на освітянській ниві, Індія залишалася бідною країною, неспроможною гідно оплатити труд свого відданого посадовця. Однак у цій бідній країні зустрічалися багаті люди, охочі в цій справі підставити державі міцне плече. Щоправда, такі люди потребували навзамін специфічних послуг, не передбачених статутом освітянського відомства.

Зараз основна проблема для м-ра Шанкара полягала в тому, що Оксфорд і сільське шкільництво були прописані в бюджеті окремими рядками, за які наприкінці року він муситиме й звітувати окремо... “Навіщо ця безглузда деталізація? – роздратовано подумав головний освітянин. – Чому делійське начальство запихає свого носа у внутрішні справи нашого суверенного штату?..” Окреслювалося ефектне гасло для виборчої кампанії, однак воно не допомагало розв’язати питання з донькою м-ра Рао...

Тим часом у приймальні переминалася з ноги на ногу молода селянка, тицяючи секретарці депутатське клопотання. Загалом професійна підготовка міс Протіми дозволяла вберегти шефа від будь-яких небажаних відвідувачів, рангом нижчих за прем’єр-міністра. Однак саме зараз імідж непробивного бюрократа якнайменше влаштовував головного освітянина, тому інструкції, отримані вранці, видавалися секретарці доволі суперечливими.

“І будь мудрою в такій ситуації!..” Міс Протіма знизала плечима, зникаючи у дверях кабінету шефа, а через хвилю з’явилася знов і запросила відвідувачку зайти. Допоки сагіб пробігав очима депутатське клопотання, зніяковіла дівчина вдивлялася в портрети на стіні. Теплі обличчя незнайомих людей додавали їй певності в незвичній ситуації.

М-р Шанкар одразу збагнув, що ця селючка є особистістю й, зачувши сакраментальне “немає коштів”, просто так не піде. До того ж, свіжа дівоча врода почала справляти на головного освітянина свою невідпірну дію... Вдаючи, що він уважно читає клопотання, м-р Шанкар почав обмірковувати ситуацію з протилежного боку – а якби кошти вдалося знайти?.. В газетах з’являться фотографії, де він урочисто перерізатиме стрічку; до вищих інстанцій полетить переможна реляція; вдячні горяни піднесуть свої щирі дарунки... Виглядало незле, проте в цьому віртуальному сюжеті бракувало наразі основної рушійної сили – матеріального інтересу самого м-ра Шанкара. А втім, втім...

“Маєте добрих батьків, бапу”, – наївно промовила відвідувачка, продовжуючи розглядати портрети на стіні. Вражений чиновник не відразу збагнув сенс її слів... Невже ця дівчина не знає, хто такі Джавахарлал Неру й Індіра Ганді? І це через п’ятдесят років незалежності та десятиріччя його, Шанкара, праці на високих освітянських посадах! Ганьба тобі, Шанкаре, а з тобою й цілій партії ІНК(І), яка, виявляється, нічим не краща за ІНК(Ч)...

Осоромлення своєї партії м-р Шанкар допустити не міг. Відтак наказав міс Протімі запросити до нього на завтра партійного секретаря Нірмала, підприємця Нараяна та депутата Тхакура (“конче в такій послідовності!”), а також... ледь не забув! – подбати про цю... як тебе, до речі, звати? – Радху.

...Ще звечора м-р Шанкар зателефонував м-рові Рао й повідомив, що його донька таки поїде в Оксфорд державним коштом, якщо водночас інша дівчина вчитиметься в професійній школі в Калькутті коштом самого м-ра Рао. Делікатно натякнувши, що цей шляхетний вчинок буде кориснішим для іміджу знаного політика, ніж оксфордська оборудка, м-р Шанкар почув у слухавці спочатку глибоке зітхання, потім тривале мовчання, зрештою, неохоче, проте однозначне “так”.

Уранці до офісу м-ра Шанкара завітав партійний секретар Нірмал. Партія мусила зважати на головного освітянина штату, який через шкільних учителів міг впливати на потенційний електорат. За зачиненими дверима обидва діячі обговорили низку питань, не призначених для загалу...

Відтак настала черга підприємця Нараяна. Той, звісно, волів отримати велике муніципальне замовлення, але ж... Так-так, випередив питання м-р Шанкар, він забезпечить шановному гостеві це замовлення лише за певної умови. Про жодні хабарі, крий Боже, не ходить, проте сільську школу в Уджайяпалінанзі, яка входитиме до пакета замовлення, бапу Нараян має почати відбудовувати вже зараз. Адже з вашим розмахом, шановний, що таке сільська школа? До того ж, ви самі, пригадую, родом із тих країв і краще за мене знаєте, які перспективи має там зелений туризм... Обережний Нараян усе ще вагався, тож головний освітянин кинув на кін козирного туза: чи знає бапу, що м-р Рао (пройдисвіт, який завжди тримає носа за вітром...) уже готує кадри для майбутньої школи? То прошу зателефонувати й спитатися – ось мій “мобільник”!

Найважче було домовитися з депутатом Тхакуром, головою бюджетної комісії. Попервах той був щиро здивований необізнаністю головного освітянина зі скрутним фінансовим становищем рідного штату. “О, так, – відповів м-р Шанкар, – на освіті в нас економлять завжди. Проте вимоги громадськості завтра підхоплять наші (м-р Шанкар вимовив це слово з притиском) політичні опоненти... Тож погляньте, бапу, свіжим поглядом, скільки розмаїтих можливостей відкриває перед нами бюджетна резолюція! В ній, приміром, є пункт про “розвиток туризму” – а хіба заможних іноземців тішитимуть зустрічі в горах із темними селюками? Або ж “планування сім’ї” – як ви поясните неписьменним людям принцип дії тих самих... засобів планування? До речі, бапу, не турбуйтеся про бюджетні гроші – патріотично налаштовані підприємці самі (м-р Шанкар вирізнив і це слово) починають шкільне будівництво у віддалених місцевостях. Чи не годилося б підтримати таких муніципальними замовленнями? Звичайно ж, на тендерних засадах... Ми тут свої люди, бапу, й добре знаємо, хто та завдяки чому виграв минулорічний тендер. Як пам’ятаєте, тоді я не мав жодних заперечень...”

Відпровадивши бапу Тхакура, м-р Шанкар перевів подих і побожно глянув на портрети вождів нації. “Тепер ви мною задоволені?” – наче запитував їх цим поглядом. Потім через міс Протіму викликав до себе Радху, доповів тій про свої досягнення й, інтимно стишивши голос, поцікавився можливим ставленням її односельців до висування його кандидатури на наступних виборах. Розчулена дівчина висловила сагібові своє захоплення цією ідеєю.

Ви запитаєте, яким же способом м-рові Шанкару вдалося прилаштувати в Оксфорд дочку м-ра Рао? Якось удалося... Бенгальські бюрократи мають свої професійні секрети, що їх не конче розголошувати. До того ж... Ви часом не забули про богиню Лакшмі? Адже м-р Шанкар молився їй так само ревно, як і Радха. Аякже? В Індії таких серйозних справ без богині навіть починати не варто!

...Як і слід було очікувати, освітній бюджет штату витримав відкриття школи в Уджайяпалінангу. Тим паче, вчителів знайшли своїх, місцевих. Старий брахман навчає дітлахів читання та письма, а відставний капрал проходить із ними арифметику й англійську мову. Дипломований педагог з округу лише вряди-годи приїздить перевірити перебіг справ у новоспечених освітян.

Коли вранці діти приходять до школи, їх зустрічає радісна усмішка Радхи. Вона для них – і вихователька, й кухар, і медсестра, а вони для неї – живий образ її рідної Індії, яку дівчина любить щирою любов’ю простої людини, зовсім не так, як підрядник Нараян або депутат Шанкар. Хоча... Під час останніх виборів Радха агітувала своїх односельців за того й другого. Чом би й ні?

І вже зовсім нещодавно Радха та Гопал (що, ви не знаєте Гопала?!), зв’язавши докупи кінці своїх одеж, сім разів поспіль обійшли священний вогонь і стали дампаті – законним подружжям. Із цієї нагоди м-р Шанкар прислав у подарунок нареченим “Камасутру” новітнього калькутського видання. Тож тепер мають до читання – був би час!

Володимир Вітковський, письменник, мешкає у Львові

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/08/21/25709