08/26/2007 | Юрій Андрухович

Цей текст було написано Юрієм Андруховичем у листопаді 2006 року і вміщено на початку 2007-го у журналі "Критика". Оскільки, на наш погляд, у багатьох аспектах цей дискусійний (як виглядає - за задумом) текст є актуальним і сьогодні, а одна-єдина дотеперішня публікація у "Критиці" видається нам недостатньою, ми, з дозволу автора, пропонуємо цей матеріал читачам "Майдану". І, слідом за автором, запрошуємо до дискусії "візіонерів, ловців привидів і реаніматорів". Всіх, "хто досі шукає Європу".

Юрій Андрухович

У СІРІЙ ЗОНІ ДОБРОСУСІДСТВА

1

Скільки дефініцій Європи існує на сьогодні? Десятки, сотні, тисяча, тисяча й одна?
Я намагаюся не звертати увагу на жодну з них і пропоную до тисячі й однієї ще одну. Можливо, я при цьому лише повторюю сказане багатьма іншими. Мені не йдеться про пальму першості і на жоден патент я не претендую.
Отже, Європа – це наймолодший з континентів, який досі не знає своїх меж.
Тобто Європу все важче окреслити у просторі. Днями я прочитав у Ґеерта Мака, ніби Європа «є континентом, що ним без зусиль мандруєш вперед і назад у часі». Ґеерт Мак має рацію, коли наголошує на часі. Але і в сенсі простору Європа теж цілком надзвичайна. Навіть з її західними межами не все зрозуміло, а що вже зі східними?
Відносно останніх назбиралося страшенно багато взаємно суперечливих точок зору. А запитання «Де закінчується Європа?» чомусь ніяк автоматично не стає запитанням «Де починається Азія?».
Бо завжди є щось між ними.
Те, що прагне стати Європою. Або те, що прагнуть зробити Азією.
Хоча з межами Азії все зрозуміло – не дивлячись на всі потуги максимально розтягнути її у просторі між чотирма океанами.
Але де проходять ці найнепевніші (східні) межі Європи? На правому березі Райну, бо так стверджував великий європеєць Конрад Аденауер? За огорожею Меттерніхового саду, бо там їх провів ще один великий європеєць, що йому той сад належав? Східніше уявного берлінського муру? На західних кордонах колишнього СРСР? На межі західного християнства зі східним? У межиріччі Дунаю й Дону? У межиріччі Дніпра і Дністра? У Месопотамії? Перед Уральським хребтом чи вже за ним? На берегах Тихого океану? У Владивостоці, де слухають Моцарта? Чи в Сан-Франциско, де його так само слухають?
Кожне з цих запитань має право на позитивну відповідь. Але проблема місцезнаходження Європи так і залишиться проблемою.
Щоб хоч якось її подолати, можна припустити – в цілком авантюрний спосіб – що Європа всюди там, де місцеві мешканці вважають, ніби вони в Європі. Тобто – ще авантюрніше – вважають себе європейцями. Тобто Європа – це суб’єктивно. Китаєць у Китаї чи в Синґапурі ніколи не вважатиме себе європейцем, сауд також, індус, монгол та іранець рівно ж. Зате цілком можливо, що азербайджанець і, мабуть, точно вірменин – так.
І ніяка Євразія нікого ні в чому не заплутає. Євразію було вигадано для того, щоб заспокоїтись і більше не шукати відповідей на запитання про межі Європи. Мовляв, їх немає, бо й окремої Європи немає. Таким чином Європа перетворилась на відросток від Азії, щось на зразок півострова з претензіями. Євразія – це принизлива для Європи фікція, цілковитий абсурд. Навіть Афро-Америка є куди реальнішою, ніж Євразія. Остання потрібна виключно Росії, щоб якось назвати власне місце у просторі, знайти собі його, тобто вигадати.

2

Говорячи нині про Європу, не можна оминути Європейського Союзу. Це вже схоже на суцільне прокляття: раз Європа, то вже й обов’язково ЄС. Дехто навіть вважає ці поняття тотожними. І не просто «дехто», а цілком поважні й компетентні люди, єврофахівці. Але мені здається, що ці поняття не лише страшенно далекі, вони ще й увесь час взаємно віддаляються.
Моя особиста фантазія з приводу ЄС швидше за все є політично некоректною, але іншої в мене немає. ЄС виник як об’єднання держав і націй, у яких свого часу не склалося зі світовим пануванням чи принаймні з якимось шматком світового панування, хоч претензій на нього у них завжди вистачало. Таким чином, ЄС – це свого роду психологічно-компенсаційний проект: об’єднання постімперських лузерів, кожному з яких не вдалося стати наддержавою поодинці. Фактично всі західноєвропейські країни, за винятком, може, лише Норвегії, Фінляндії та Ірландії (про острів Швейцарію я мовчу), прагнули світового домінування, формуючи різного кшталту імперії з колоніями в тій-таки Європі або на інших континентах. Не лише більші рибини на зразок Британії, Франції, Іспанії чи двічі якнайсуворіше за такі спроби покараної Німеччини, але й Італія, Португалія, Голандія, Бельгія чи навіть Данія. Хоч у центрі ЄС були й залишаються серцевинні Франція та Німеччина. Їм, вочевидь, усе-таки найбільше хотілося. З імперіями в них нічого не вийшло, а світового домінування хотілося все одно – от вони спершу й об’єдналися з усілякими люксембурґами.
При цьому «східне розширення 2004 року» мало всі шанси перетворитися на неоімперський проект м’якої анексії, але, здається, поки що не перетворилося, і коли так, то переважно з трьох причин:
внутрішні розходження і запекла конкуренція в колі самих «неоімперіалістів»;
східноєвропейці (чи то пак центральноєвропейці, надалі ЦС-європейці) виявилися значно незручнішими, норовистішими, ніж очікувалось, об’єктами (ще б пак, десятиліття, проведені ними в Остблоці, так просто не минули!) – що більше, вони взагалі відмовилися бути всього тільки об’єктами і знагла заявили про власну суб’єктність;
і для цього їм дуже стали у пригоді США, котрі історично вже не раз захищали одних європейців від інших, а крім цього вельми ревниво пильнують за будь-якими спробами творення нових наддержав.
Назвавши ЦС-європейців «новими європейцями», США суттєво підняли їхню самооцінку і покращили їхню опірність щодо уніфікаційно-анексійних процесів у ЄС. Великі західноєвропейські риби сприйняли цю невдачу анексійного проекту як образу і як невдачу «східного розширення» загалом, тож у власних країнах вдалися до цілого комплексу пропаґандистсько-залякувальних акцій, що його умовно можна окреслити як «комплекс польського сантехніка». Верхівка ЄС – як у Брюселі, так і в інших столицях -- активно заговорила про «Європу у кризі».
Щойно заговорили про кризу – і вона настала. Цього разу проте як ніколи своєчасно.

3

Бо саме в цю історичну мить на арену подій нагодилися ми, українці.
Помаранчева революція стала неочікуваною реанімацією цілого етико-світоглядного масиву, що його традиційно називають «європейськими вартостями». Іншими словами, перемога, хоч і вельми хистка та нетривала, української революції наприкінці 2004 року, стала фактично перемогою Європи with a little help of Ukrainian people. Так от, упродовж тих кількох тижнів наприкінці 2004 року Ukrainian people кожним своїм вчинком, індивідуальним та колективним, перетворювали декларовані європейські вартості на дійсні (і, що особливо прекрасно – вельми дієві).
Усе зводилося до надзвичайно простої речі: вільна людина у вільній країні. Це не американське гасло, а саме європейське. Тобто американським воно стало лише завдяки тому, що воно європейське. У зв’язку з чим його не варто боятися. Чи зневажати.
Європа (не плутати з ЄС) відчула, інтуїтивно схопила, вгадала, що десь там, у Києві, йдеться саме про неї – ми отримали моральну підтримку мільйонів європейських громадян, які саме тоді вперше нас зауважили і полюбили як рідних. Навіть італійські роботодавці почали вперше розмовляти з нашими заробітчанами, як з рівними собі людьми. Такого ще в нашій історії не бувало – щоб нас так любили.
ЄС (не плутати з Європою) також усе відчув і відразу ж став виявляти свій підсвідомий, лякливий спротив на рівні всіх можливих структур, і вони відразу ж почали вигадувати для нас усілякі відмовки й перепони. Одним із локальних know how виявилася «візова афера» в Німеччині – брутальне, але, на жаль, вельми ефективне руйнування пореволюційного медового місяця. Українці, щойно присутні у західній медіа-свідомості карнавально-помаранчевими красивими маніфестантами, за якусь мить знову виявилися всього лише товстопикими бандюками й повіями, котрі тільки і мріють, як би їм продертися до західного добробуту зі своїми сфальшованими візами й інфекційними хворобами.
Отже, невдовзі ми знов опинилися там, де й були починаючи з 1991 року – у сірій зоні добросусідства, тобто фактично ніде і – як один із наслідків – багато мільйонів розчарованих привидом Європи і втрачених на парламентських виборах голосів. Їх було втрачено саме тими політичними силами, що писали «Європа» на своїх гаслах. Хоч – зауважу для справедливості – і при цьому відданих за це гасло голосів усе одно виявилося більше, ніж відданих за її, Європи, супротивників. Їх виявилося більше, але замало, від хисткої перемоги залишилася сама тільки хисткість. При цьому подальша відсутність зацікавленого і вимогливого втручання ЄС спричинила тотальне знахабніння українських політичних тварин і спершу парламентський (6 липня), а відтак і державний (3 серпня) перевороти, внаслідок яких країною зараз дедалі аґресивніше править реґіональний клан, що набрав на виборах навіть не третину голосів.
(Упс, мене, здається, заносить. Я вже звинувачую ЄС навіть у повторному пришесті донецьких до влади. Хоч ідеться, знову ж таки, лише про a little help).
Бо насамперед винні усі ми – суспільство, народ – називайте, як хочете. Адже наступного дня після морозівської зради 6 липня нас не стояло 300 тисяч під Верховною Радою, нас навіть і трьохсот там не стояло. Так само й 3 серпня. Тобто вся ця брехливо-зрадницька братія з т. зв. «найвищих еліт» ще раз переконалася: з нами знову можна робити все, що їй забажається. Де вільна людина, де вільна країна?!
Завершити цю сумну і повчальну історію можна б і так: 3 серпня 2006 року в Україні за безпосереднього потурання і сприяння проєвропейськи налаштованого президента Ющенка вчергове померла Європа.
Чи, може, все-таки – позаяк в Україні ніколи й ніщо не вмирає остаточно – ще не?..

4

Тепер запитання – з тих, які зусібіч невблаганно тиснуть на черепову коробку: чому так трапилося?
Моє припущення – і це неважко передбачити – звичайно ж, політично некоректне. Але воно моє.
Європейський Союз як передусім бюрократичну і далеку від європейського ідеалізму структуру влаштовує саме така Україна, застійна й ізольована. Що більше: не тільки влаштовує. Насправді саме така Україна уявляється ЄС-верхівці необхідною. Тобто однією з необхідних передумов «стабільності в ЄС». Стабільності всілякого типу – і демографічної, й культурної, і, звичайно ж, енергетичної, стабільності з відчутним смородом газу.
Це не що інше як наслідок думання винятково в архаїчних імперських категоріях («поділяння і владарювання», «сфери інтересів», «буферних зон» чи й зовсім уже архаїчних «житниць Європи»). Згідно з такою філософією Україна може здаватися надзвичайно корисною для ЄС саме в ролі такого собі буфера, доброго сусіда, транзитної території, вже відмінної від Росії, але все ж надзвичайно сильно залежної від неї. А також – своєрідного відстійника для «втікачів зі Сходу», або, перефразовуючи Гессе – паломників на Захід. Таким собі, як припускав Стас Перфецький, «чистилищем з усіма ознаками пекла».
Крім того, це наслідок інстинктивного загравання з Росією і визнання за нею її «канонічних територій» -- своєрідна імперська солідарність або ж, за Бройґелем, солідарність Великих Риб. У свідомості ЄС-комісарів та інших високопосадовців – і пан Фергойґен не дасть мені збрехати – й досі існує залізна завіса, західний кордон СРСР, а з ними відповідно й сам СРСР як такий.
Росія ж ніколи не залишить без уваги того, що погано лежить. Україна сьогодні лежить погано. Тож Росія реаґує блискавично і по-своєму блискуче. От і нині, в день, коли я пишу ці рядки, знаходжу серед інших кепських новин (останнім часом вони знову виключно кепські) таку собі заяву такого собі голови комітету російської Державної думи – чомусь за підсумками гельсинської зустрічі Україна – ЄС: «Скромні результати цієї зустрічі були цілком передбачувані. Тут справа не тільки і не стільки в самій Україні, скільки в стані справ усередині ЄС, у настроях як ділової і політичної еліти країн Євросоюзу, так і в масових настроях у цих країнах, що явно проти прийняття нових членів у цю організацію в найближчій перспективі». При цьому російський парламентар не змигнувши оком приписує голові Єврокомісії заяву «про відсутність перспектив в України щодо її вступу до Євросоюзу» і стурбовано, як і належить старшому братові, коли ображають молодшого, додає від себе: «Ця заява невиправдано жорстка й образлива для братньої країни». Тож у нього вже й чергова пропозиція для братів напохваті: «Найкращим варіантом був би розвиток відносин і Росії, й України з Євросоюзом – на основі скоординованих російсько-українських зусиль з урахуванням наших спільних з Україною інтересів».
Ну так, наших спільних, навіки спільних, скоординованих у Москві, радянських зусиль!
Хочеться плакати. Але, здається, не від розчулення. Російською братньою мовою це називається «за Европу обидно».

5

Отже, це конфлікт. Це дуже дивний конфлікт – європейсько-європейський.
Між «прагматичною моделлю» ЄС з його страхами, закритістю, всіма іншими комплексами імперіалістів-невдах та «ідеалістичною моделлю» Об’єднаної Європи з її органічною потребою рости і змінюватися, з її вічно рухомими й не цілком географічними межами, тобто з її відкритістю, недосформованістю, з її вітальністю.
Бо немає, мабуть, насправді заняття захопливішого і потрібнішого, ніж об’єднувати Європу. Принаймні в тих місцях, на тих лініях, де її встигли пороз’єднувати структури ЄС.
І з цього місця – формулювання іншого, альтернативного ЄС-івському, європейського об’єднувального проекту – я й мав би, напевно, починати. Тим часом я щойно наприкінці підходжу до запитання «Як об’єднати Європу по-іншому?». Тобто мене вистачає тільки на те, щоб поставити запитання, яким він, цей альтернативний проект, має бути.
Можливо, варто рушити від протилежного?
І якщо проект ЄС передусім бюрократичний, то цей мав би бути анархічним?
Або якщо проект ЄС поважно-надутий, ієрархічний, то цей мав би стати легким, пластичним і карнавальним?
Чи якщо проект ЄС вдавано демократичний, то цей буде відверто ліберальним?
У будь-якому разі мені спадає на думку назва. Назовімо його як напівзабуту радіостанцію – Вільна Європа. І подаймо оголошення до всіх пристойних медіа-каналів: Запрошуються візіонери, ловці привидів і реаніматори. Запрошуються всі, хто досі шукає Європу.

29 листопада 2006 року