09/07/2007 | Koala

http://pavloslav.livejournal.com/6087.html
Прошу до обговорення - тут і в ЖЖ.

Щось останнім часом все частіше я натрапляю на явище, яке можна було б назвати "місцевим патріотизмом". То на Контрактовій висів плакат "80 років Подолу" (а до того, мабуть, пусте місце було, дірка в землі), то в газеті "Солом'янка" читаю про "гордість усіх солом'янців - КПІ" (а до того, як КПІ до Солом'янського району потрапив, що, не пишалися?). І от - газета "Шевченківське слово" №16(21) за вересень 2007 року. Назва походить не від прізвища Кобзаря, як ви могли подумати, а від назви Шевченківського району міста Києва (колишнього району ім. Молотова). Цікаво, якби в 1957 переміг не Хрущов, а Молотов, чи називалася б зараз газета "Молотовське слово"?
З першої ж сторінки ми дізнаємося, що "весь Київ святкує 70-річний ювілей Шевченківського району" (на Оболоні це не дуже помітно, чесно), "такі ювілейні дати бувають нечасто" (якщо трохи дружити з математикою, виходить - раз на 70 років в кожному районі, а їх 10 - це раз на 7 років, а якщо врахувати, що святкують не тільки дати, кратні 70, то значно частіше), і ще багато чого, а найголовніше - що, виявляється, в району є голова. В держадміністрації і райради теж є голови, які, згідно з Законом про Київ, співпадають в одній особі, і от - є ще й голова району. Той самий Пилипишин, звісно. Отже, єдиний в трьох особах. Але мова не про нього.
Всередині газети - купа славослов'я на честь району із зворотами на кшталт "Шевченківський район - це духовна колиска нашого народу", і каже це не якийсь невіглас, а народний артист України, заслужений діяч мистецтв України, академік, професор - тільки невідомо, чого - Деміденко Андрій Петрович. Наприкінці, окрім різних дурниць - гороскопів там чи рецептів бабусиних пиріжків - замітка "у рік, коли народився Шевченківський район" із купою різних відносно малозначущих подій, на кшталт зведення пари будівель в Києві чи папанінської експедиції. Це в 1937 році - році, коли на повну потужність запрацювали сталінські табори, коли мільйони наших не виморених голодом і не розстріляних співвітчизників було відправлено на смерть від холоду й куль.
Що можна сказати з приводу всього цього? Сумно. Історична пам'ять в журналістів "шевченківського слова" відсутня як така, разом із будь-яким поняттям про національну ідею, незважаючи на те, що в номері купа історичних матеріалів і згадувань цієї самої ідеї. Вони не розуміють, що район є штучним утворенням, нав'язаним владою згори, який не має жодного історичного чи іншого підгрунтя, окрім загальної ідеї, що для зручності треба поділити місто на частини. Ну не мають мешканці Шевченківського району якихось спільних інтересів більше, ніж разом із іншими мешканцями Києва - звісно, якщо не враховувати тих, що з'явилися через створення райради і райадміністрації. А журналісти ладні співати осану будь-якому утворенню, в якому вони опинилися. Був СРСР - співали осану йому. Стала Україна - переробилися на ніби-то-патріотів. Зараз замовлення йде від шевченківської райради - то всі одразу поставали місцевими патріотами і ладні вийти на герць (з пером і чорнилом, звісно) із кожним, хто насмілиться сказати, що Дніпровський район краще. А сприйняття свого місця в світі, усвідомлення себе не просто істотою, яка щось там пише, не важливо, що саме, лиш би начальству сподобалося, і отримує за це іжу (ну гаразд, гроші на їжу, але боюся, що в комунальній газеті на більше не вистачає) - це, мабуть, занадто складно для них, це потребує роботи мозку й серця.
Взагалі "місцевий патріотизм" є стабільною хворобою української держави. Точніше, державного апарату. Кременчугівці, гадаю, чудово знають, хто вони такі, і не мають якогось особливого пієтету перед полтавцями тільки тому, що раднарком УСРР (чи вже УРСР) колись вирішив приписати їх до Полтавської області. А от керівництво Кременчуської райадміністрації, ладен заприсягтися, пишуть в місцевих газетах таку саму муру про, там, "75 років Полтавській області", добре, якщо не Слобожанщині (я буду дуже радий, якщо з'ясується, що в Кременчузі при владі нормальні люди, які на це не страждають, і залюбки вибачуся, якщо це так). Люди при владі постійно плутають суспільство із державою, і намагаються нав'язати іншим це світосприйняття. Дійшло вже до того, що пропонують перетворити Україну на федерацію (щиро кажучи, не маю нічого принципового проти) із "суб'єктами" - областями. Ну чому люди не хочуть думати головою, а відчувати серцем - замість того, щоб робити це п'ятою точкою? Що такого мають мешканці Єнакієво спільного із донеччанами, чого не мають із луганчанами? Люди, спитайте себе: з ким ви відчуваєте більше єдності? Тільки на основі цього відчуття можна будувати стабільну державу чи будь-яке інше державоподібне утворення - республіку, штат, тощо. Відчувати патріотизм до того, з чим не відчуваєш єдності, або не до всіх тих, до кого таку єдність відчуваєш, неможливо. А будь-яка держава грунтується або на патріотизмі, або на силі.
Ну, гаразд. Пережили Кучму - то й це неподобство переживемо. Але слід сказати, що мене значно більше, ніж те, з чого я починав статтю, зачепило вже згадане "80-ліття Подолу", чи, в іншій формі "80-ліття самоврядування на Подолі". Це на Київському Подолі, який з початку віків управлявся вічем, де знаходився за Магдебурського права магістрат - виявляється, самоврядування не було. А от за радянської влади, виявляється, самоврядування там з'явилося. Ця форма тієї самої хвороби мені видається більш важкою за шевченківську. Але й вона лікується - часом, вивченням історії, самоповагою і любов'ю до нашої Батьківщини.

Шануймося!