Must-read (/)
09/10/2007 | Kohoutek
http://pravda.com.ua/news_print/2007/9/10/63706.htm
Размышления у целлофановой стенки
10.09.2007___ Михайло Дубинянський, для УП
Как и следовало ожидать, перипетии избирательной кампании-2007 заставили нас в который раз вспомнить о проблеме глубинного раскола в украинском обществе.
На прошлой неделе Партия регионов любезно подлила масла в огонь, инициировав референдум о статусе русского языка и вступлении в НАТО. Впрочем, когда языковой и натовский вопросы были временно сняты с повестки дня, их функции успешно выполняли Роман Шухевич с Екатериной II.
Раздражители, способные повысить градус общественного противостояния, встречают Украину буквально на каждом шагу: отечественный раскол зашел слишком далеко.
И, наверное, пора признать, что ответственность за углубление этого раскола в равной мере несут Восток и Запад, Донецк и Львов.
Во времена маккартизма среди американских вольнодумцев бытовала одна грустная шутка. Вопрос: что делать с людьми, которым одинаково антипатичны охота на ведьм в компании "истинных патриотов" и борьба с империализмом в рядах "прогрессивного человечества"?
Ответ: для таких нужно ввести новый вид казни – расстрел у целлофановой стенки. Дабы поучаствовать в исполнении приговора смогли обе враждующие стороны…
Но пребывание у прозрачной стены имеет и свои плюсы: она, по крайней мере, не ограничивает обзор. Можно оглядеться по сторонам, собраться с мыслями и попытаться диагностировать болезни, поразившие общество.
РАЗДВОЕНИЕ СТАНДАРТОВ
Эпидемия двойных стандартов преследует украинский социум уже давно.
Граждане успели твердо усвоить: если зарплаты и пенсии повышает "наш" политический деятель – это радетель за народное благо; если не наш – презренный популист. Если тарифы увеличивает "наше" правительство – это экономическая необходимость; если не наше – антинародная политика.
"Бело-голубые" и "оранжевые" активно внедряют подобный подход в массы, а население охотно принимает предложенные правила игры.
Увы, раздвоение стандартов не миновало интеллектуальную элиту нации: журналистов, ученых, людей искусства, проживающих по обе стороны Днепра. Яркий тому пример – отношение интеллигенции к проявлениям радикализма на Востоке и Западе страны.
Ну, с чужими радикалами все ясно – это потенциальные пациенты врача-психиатра. А вот "свои"…
Время от времени парней можно слегка пожурить, но отшатываться от них не следует, и уж конечно, нельзя сравнивать их с горячими головами из противоположного лагеря, этими невменяемыми маргиналами!
Кстати, в своей снисходительности к "правильным" радикалам современные украинские интеллигенты неоригинальны.
Точно также леволиберальная европейская интеллигенция 1930-х годов относилась к товарищам-коммунистам. Да, их тезисы о диктатуре пролетариата едва ли приемлемы, их риторика часто бывает чересчур примитивной и агрессивной, но ведь они на нашей стороне!
Они выступают против алчных олигархов и бессовестных политиканов, обкрадывающих и обманывающих народ; против Адольфа Гитлера с его кровавой диктатурой и концентрационными лагерями…
Как же избежать подобной ментальной ловушки? Очень просто. Надо всего лишь осознать, что в словосочетаниях "левый радикал", "правый радикал", "русский радикал", "украинский радикал" и т. п. ключевым является отнюдь не первое, а второе слово.
Именно оно обуславливает тесную родственную связь между коммунистами и фашистами, симпатиками Тягнибока и Витренко, агрессивными молодчиками-"янучарами" и неистовой бабой Параской, людьми, боготворящими Степана Бандеру или императрицу Екатерину II.
СИНДРОМ ОСТРОГО НЕСОГЛАСИЯ
В романе Симоны де Бовуар "Мандарины", бестселлере начала 1950-х, описана ссора двух французских интеллектуалов, поспоривших о том, можно ли публиковать в прогрессивной печати материалы о сталинском ГУЛАГе.
Симпатии автора на стороне идейно стойкого Робера Дюбрея, выступившего против антисоветских публикаций: ведь они сыграют на руку махровым реакционерам и фашистам, тем, кто погряз в коррупции, ущемляет свободу прессы и ведет несправедливую колониальную войну во Вьетнаме!
Ситуация, описанная в романе, типична для 30-х-50-х годов прошлого века. В среде продвинутых интеллигентов действовало табу на любую критику в адрес СССР – прогрессивные граждане панически боялись солидаризации с бесноватым фюрером или одиозным сенатором Маккарти.
Тогда подобная линия поведения казалась вполне естественной и единственно верной. А сегодня мы недоумеваем: как же лучшие умы Запада могли игнорировать вопиющие сталинские безобразия?
Современное украинское общество не в меньшей степени подвержено этой же самой фобии. Страх на мгновение оказаться в чужой лодке, на секунду стать членом чужого клуба, вылить хоть каплю воды на чужую мельницу превращает честных и весьма неглупых людей в заклятых врагов здравого смысла.
За последние полгода предметом острых дискуссий становились переход оппозиционных депутатов в ряды коалиции и законность президентских указов о роспуске парламента, эффективность правительства Януковича и столкновение силовиков возле Генпрокуратуры, предвыборный популизм Юлии Тимошенко и профессиональные качества министров Рудьковского и Шуфрича…
Иногда более аргументированной оказывалась позиция "оранжевых", иногда – позиция "бело-голубых". Но даже самые логичные доводы, озвученные "чужаками", не имели ни малейших шансов подействовать на симпатика власти или оппозиции.
Казалось, вполне адекватный гражданин внезапно утрачивал способность видеть очевидное. В глубине души он мог понимать, что критика в адрес его родного лагеря, прозвучавшая из уст нелюбимого Азарова или Луценко, абсолютно справедлива. Однако признать чужую правоту – из области запретного. Это сродни предательству, это означало бы встать на сторону врага и повредить "нашему общему делу".
Если антипатичный премьер Янукович озвучил уравнение "2×2=4", наш священный долг – доказать, что дважды два равняется пяти или, по крайней мере, четырем с половиной.
Если "ненавистный" им президент Ющенко утверждает, что прямой угол равен девяноста градусам, согласиться с ним невозможно по определению. Пусть будет 89 градусов, пусть 91, но ни в коем случае не 90.
Подобное издевательство над собственным разумом характерно и для рядовых завсегдатаев интернет-форумов, и для маститых публицистов.
В то же время печальный опыт ХХ-го столетия свидетельствует: чем чаще мы жертвуем логикой во имя идеи, чем активнее игнорируем справедливую критику со стороны, одержимые панической боязнью согласиться с врагом, – тем стремительнее будет расти сходство между одиозным супостатом и вроде бы приличными "нашими".
НАВЯЗАННЫЕ ИДЕИ
А вот еще один эпизод, характерный для первых лет холодной войны. Известного биолога Марселя Пренана с позором вывели из состава ЦК французской компартии.
Профессор Пренан был ветераном Сопротивления и убежденным борцом за социальную справедливость, но, увы, отказался верить в теорию академика Лысенко.
А бороться за социальную справедливость, не признавая лысенковских "открытий", с точки зрения лидеров ФКП было никак невозможно.
Что ж, бескомпромиссные французские коммунисты нашли достойных последователей в современной Украине. "Бело-голубые" и "оранжевые" предлагают своим сторонникам готовые наборы мнений по самым различным вопросам внутренней и внешней политики, культуры, истории и т. д.
Зачастую эти вопросы абсолютно не связаны друг с другом, но средний гражданин не замечает искусственного объединения разнородных проблем в одну идеологическую солянку.
Простому парню из Донбасса связь между статусом русского языка и вступлением Украины в НАТО кажется очевидной, хотя в действительности она отсутствует напрочь.
А что же проницательная интеллигенция? Если идейный интеллектуал внутренне не согласен с одним из тезисов предложенного ему "пакета", он прибегает к банальной самоцензуре: "оранжевое" или "бело-голубое" мировоззрение нужно принимать целиком, иначе рискуешь превратиться в изгоя.
Любая нестандартная позиция оказывается равно неприемлемой как для Востока, так и для Запада, а потому фактически не имеет права на существование.
К примеру, нельзя сочувствовать простым бойцам УПА, но при этом осуждать тоталитарную идеологию ОУН - хотя аналогичный подход к солдатам Красной Армии и лидерам ВКП(б) уже давно получил широчайшее распространение.
Нельзя критиковать антидемократические порядки путинской России и вместе с тем скептически относиться к тезису о "советской оккупации Украины".
Нельзя выступать за членство нашей страны в Североатлантическом альянсе и одновременно быть сторонником двуязычия.
Нельзя… Впрочем, полный список чересчур длинен. По сути многополярность мнений в нашем государстве переходит в область фантастики.
А ведь именно она могла бы сгладить противоречия в украинском обществе, размыть различия между двумя половинами страны и стать основой для цивилизованных, взвешенных дискуссий.
Увы, рьяные "патриоты" с Востока и Запада активно раздувают биполярное противостояние, насаждая унификацию взглядов с усердием мифического Прокруста и тем самым загоняя украинцев в два непримиримых лагеря.
***
Утверждают, что раскол был искусственно навязан нашему обществу горе-политиками. Пускай так.
Но украинское противостояние уже давно обрело внутреннюю логику – при активном участии мыслящих людей, которых вполне достаточно по обе стороны Днепра, и которые, в принципе, могли бы стать инициаторами конструктивного общественного диалога.
Однако иррациональные фобии и ментальные ловушки сделали свое дело: интеллектуалы играют незавидную роль арьергарда при агрессивных радикалах и политических авантюристах, бездумно поддакивая "своим".
Летом этого года, в преддверии досрочных выборов, наша интеллигенция возводила старую советскую традицию – подписывать коллективные обращения к властям. "Бело-голубые" интеллигенты пожаловались партиям правительственной коалиции на рост ксенофобии.
"Оранжевые" интеллигенты пожаловались президенту на восстановление памятника Екатерине II.
Не известно, насколько внимательно подписанты ознакомились с текстами, которые подписывали, но складывается впечатление, будто обе петиции составлял один компьютер, запрограммированный на агрессивно-параноидальную риторику.
"Оппозиция перешла в идеологическое наступление";
"программа интенсивной политической и информационной оккупации Украины набирает обороты";
"нам далеко не безразлично, как много ядовитых испарений окажется в воздухе, которым придется дышать нашим детям и внукам";
"заказчики акции пытаются успеть до парламентских выборов использовать это как повод для внедрения новейших технологий колониализма" – таким языком оперируют люди, представляющие интеллект нации.
Одной и той же нации…
Размышления у целлофановой стенки
10.09.2007___ Михайло Дубинянський, для УП
Как и следовало ожидать, перипетии избирательной кампании-2007 заставили нас в который раз вспомнить о проблеме глубинного раскола в украинском обществе.
На прошлой неделе Партия регионов любезно подлила масла в огонь, инициировав референдум о статусе русского языка и вступлении в НАТО. Впрочем, когда языковой и натовский вопросы были временно сняты с повестки дня, их функции успешно выполняли Роман Шухевич с Екатериной II.
Раздражители, способные повысить градус общественного противостояния, встречают Украину буквально на каждом шагу: отечественный раскол зашел слишком далеко.
И, наверное, пора признать, что ответственность за углубление этого раскола в равной мере несут Восток и Запад, Донецк и Львов.
Во времена маккартизма среди американских вольнодумцев бытовала одна грустная шутка. Вопрос: что делать с людьми, которым одинаково антипатичны охота на ведьм в компании "истинных патриотов" и борьба с империализмом в рядах "прогрессивного человечества"?
Ответ: для таких нужно ввести новый вид казни – расстрел у целлофановой стенки. Дабы поучаствовать в исполнении приговора смогли обе враждующие стороны…
Но пребывание у прозрачной стены имеет и свои плюсы: она, по крайней мере, не ограничивает обзор. Можно оглядеться по сторонам, собраться с мыслями и попытаться диагностировать болезни, поразившие общество.
РАЗДВОЕНИЕ СТАНДАРТОВ
Эпидемия двойных стандартов преследует украинский социум уже давно.
Граждане успели твердо усвоить: если зарплаты и пенсии повышает "наш" политический деятель – это радетель за народное благо; если не наш – презренный популист. Если тарифы увеличивает "наше" правительство – это экономическая необходимость; если не наше – антинародная политика.
"Бело-голубые" и "оранжевые" активно внедряют подобный подход в массы, а население охотно принимает предложенные правила игры.
Увы, раздвоение стандартов не миновало интеллектуальную элиту нации: журналистов, ученых, людей искусства, проживающих по обе стороны Днепра. Яркий тому пример – отношение интеллигенции к проявлениям радикализма на Востоке и Западе страны.
Ну, с чужими радикалами все ясно – это потенциальные пациенты врача-психиатра. А вот "свои"…
Время от времени парней можно слегка пожурить, но отшатываться от них не следует, и уж конечно, нельзя сравнивать их с горячими головами из противоположного лагеря, этими невменяемыми маргиналами!
Кстати, в своей снисходительности к "правильным" радикалам современные украинские интеллигенты неоригинальны.
Точно также леволиберальная европейская интеллигенция 1930-х годов относилась к товарищам-коммунистам. Да, их тезисы о диктатуре пролетариата едва ли приемлемы, их риторика часто бывает чересчур примитивной и агрессивной, но ведь они на нашей стороне!
Они выступают против алчных олигархов и бессовестных политиканов, обкрадывающих и обманывающих народ; против Адольфа Гитлера с его кровавой диктатурой и концентрационными лагерями…
Как же избежать подобной ментальной ловушки? Очень просто. Надо всего лишь осознать, что в словосочетаниях "левый радикал", "правый радикал", "русский радикал", "украинский радикал" и т. п. ключевым является отнюдь не первое, а второе слово.
Именно оно обуславливает тесную родственную связь между коммунистами и фашистами, симпатиками Тягнибока и Витренко, агрессивными молодчиками-"янучарами" и неистовой бабой Параской, людьми, боготворящими Степана Бандеру или императрицу Екатерину II.
СИНДРОМ ОСТРОГО НЕСОГЛАСИЯ
В романе Симоны де Бовуар "Мандарины", бестселлере начала 1950-х, описана ссора двух французских интеллектуалов, поспоривших о том, можно ли публиковать в прогрессивной печати материалы о сталинском ГУЛАГе.
Симпатии автора на стороне идейно стойкого Робера Дюбрея, выступившего против антисоветских публикаций: ведь они сыграют на руку махровым реакционерам и фашистам, тем, кто погряз в коррупции, ущемляет свободу прессы и ведет несправедливую колониальную войну во Вьетнаме!
Ситуация, описанная в романе, типична для 30-х-50-х годов прошлого века. В среде продвинутых интеллигентов действовало табу на любую критику в адрес СССР – прогрессивные граждане панически боялись солидаризации с бесноватым фюрером или одиозным сенатором Маккарти.
Тогда подобная линия поведения казалась вполне естественной и единственно верной. А сегодня мы недоумеваем: как же лучшие умы Запада могли игнорировать вопиющие сталинские безобразия?
Современное украинское общество не в меньшей степени подвержено этой же самой фобии. Страх на мгновение оказаться в чужой лодке, на секунду стать членом чужого клуба, вылить хоть каплю воды на чужую мельницу превращает честных и весьма неглупых людей в заклятых врагов здравого смысла.
За последние полгода предметом острых дискуссий становились переход оппозиционных депутатов в ряды коалиции и законность президентских указов о роспуске парламента, эффективность правительства Януковича и столкновение силовиков возле Генпрокуратуры, предвыборный популизм Юлии Тимошенко и профессиональные качества министров Рудьковского и Шуфрича…
Иногда более аргументированной оказывалась позиция "оранжевых", иногда – позиция "бело-голубых". Но даже самые логичные доводы, озвученные "чужаками", не имели ни малейших шансов подействовать на симпатика власти или оппозиции.
Казалось, вполне адекватный гражданин внезапно утрачивал способность видеть очевидное. В глубине души он мог понимать, что критика в адрес его родного лагеря, прозвучавшая из уст нелюбимого Азарова или Луценко, абсолютно справедлива. Однако признать чужую правоту – из области запретного. Это сродни предательству, это означало бы встать на сторону врага и повредить "нашему общему делу".
Если антипатичный премьер Янукович озвучил уравнение "2×2=4", наш священный долг – доказать, что дважды два равняется пяти или, по крайней мере, четырем с половиной.
Если "ненавистный" им президент Ющенко утверждает, что прямой угол равен девяноста градусам, согласиться с ним невозможно по определению. Пусть будет 89 градусов, пусть 91, но ни в коем случае не 90.
Подобное издевательство над собственным разумом характерно и для рядовых завсегдатаев интернет-форумов, и для маститых публицистов.
В то же время печальный опыт ХХ-го столетия свидетельствует: чем чаще мы жертвуем логикой во имя идеи, чем активнее игнорируем справедливую критику со стороны, одержимые панической боязнью согласиться с врагом, – тем стремительнее будет расти сходство между одиозным супостатом и вроде бы приличными "нашими".
НАВЯЗАННЫЕ ИДЕИ
А вот еще один эпизод, характерный для первых лет холодной войны. Известного биолога Марселя Пренана с позором вывели из состава ЦК французской компартии.
Профессор Пренан был ветераном Сопротивления и убежденным борцом за социальную справедливость, но, увы, отказался верить в теорию академика Лысенко.
А бороться за социальную справедливость, не признавая лысенковских "открытий", с точки зрения лидеров ФКП было никак невозможно.
Что ж, бескомпромиссные французские коммунисты нашли достойных последователей в современной Украине. "Бело-голубые" и "оранжевые" предлагают своим сторонникам готовые наборы мнений по самым различным вопросам внутренней и внешней политики, культуры, истории и т. д.
Зачастую эти вопросы абсолютно не связаны друг с другом, но средний гражданин не замечает искусственного объединения разнородных проблем в одну идеологическую солянку.
Простому парню из Донбасса связь между статусом русского языка и вступлением Украины в НАТО кажется очевидной, хотя в действительности она отсутствует напрочь.
А что же проницательная интеллигенция? Если идейный интеллектуал внутренне не согласен с одним из тезисов предложенного ему "пакета", он прибегает к банальной самоцензуре: "оранжевое" или "бело-голубое" мировоззрение нужно принимать целиком, иначе рискуешь превратиться в изгоя.
Любая нестандартная позиция оказывается равно неприемлемой как для Востока, так и для Запада, а потому фактически не имеет права на существование.
К примеру, нельзя сочувствовать простым бойцам УПА, но при этом осуждать тоталитарную идеологию ОУН - хотя аналогичный подход к солдатам Красной Армии и лидерам ВКП(б) уже давно получил широчайшее распространение.
Нельзя критиковать антидемократические порядки путинской России и вместе с тем скептически относиться к тезису о "советской оккупации Украины".
Нельзя выступать за членство нашей страны в Североатлантическом альянсе и одновременно быть сторонником двуязычия.
Нельзя… Впрочем, полный список чересчур длинен. По сути многополярность мнений в нашем государстве переходит в область фантастики.
А ведь именно она могла бы сгладить противоречия в украинском обществе, размыть различия между двумя половинами страны и стать основой для цивилизованных, взвешенных дискуссий.
Увы, рьяные "патриоты" с Востока и Запада активно раздувают биполярное противостояние, насаждая унификацию взглядов с усердием мифического Прокруста и тем самым загоняя украинцев в два непримиримых лагеря.
***
Утверждают, что раскол был искусственно навязан нашему обществу горе-политиками. Пускай так.
Но украинское противостояние уже давно обрело внутреннюю логику – при активном участии мыслящих людей, которых вполне достаточно по обе стороны Днепра, и которые, в принципе, могли бы стать инициаторами конструктивного общественного диалога.
Однако иррациональные фобии и ментальные ловушки сделали свое дело: интеллектуалы играют незавидную роль арьергарда при агрессивных радикалах и политических авантюристах, бездумно поддакивая "своим".
Летом этого года, в преддверии досрочных выборов, наша интеллигенция возводила старую советскую традицию – подписывать коллективные обращения к властям. "Бело-голубые" интеллигенты пожаловались партиям правительственной коалиции на рост ксенофобии.
"Оранжевые" интеллигенты пожаловались президенту на восстановление памятника Екатерине II.
Не известно, насколько внимательно подписанты ознакомились с текстами, которые подписывали, но складывается впечатление, будто обе петиции составлял один компьютер, запрограммированный на агрессивно-параноидальную риторику.
"Оппозиция перешла в идеологическое наступление";
"программа интенсивной политической и информационной оккупации Украины набирает обороты";
"нам далеко не безразлично, как много ядовитых испарений окажется в воздухе, которым придется дышать нашим детям и внукам";
"заказчики акции пытаются успеть до парламентских выборов использовать это как повод для внедрения новейших технологий колониализма" – таким языком оперируют люди, представляющие интеллект нации.
Одной и той же нации…
Відповіді
2007.09.10 | blueandwhite
Re: Must-read (/)
Чесна стаття.Але потяга вже не спинити.
2007.09.10 | Navigator
А ще кажуть: у Франції теж була кривава революція, не ми одні.
Бувало всяке, результати різні.Французька революція звільнила Францію і пів-Європи.
Жовтнева - занапастила.
...
Поклоняючись тим чи протилежним ідеалам людина свідомо чи не свідомо стає або на сторону рабства і животіння в суспільстві "східного типу", або сприймає європейські цінності, і як похідну - європейьке життя.
Катерина, що зробила рабами українців, не має права на існування як символ України. Бо продовжує свою справу і зараз.
2007.09.10 | blueandwhite
історична неправда
Рабами українців зробила власна запорізька старшина, яка залюбки перетворилася на російських поміщиків. Може, було якесь повстання? Га? Щось не чути. Як бачимо, еліта українського суспільства проти не була.А ЇЇ Імператорська Величність подарувала майбутній Україні весь її південь. Віват! Віват!
2007.09.10 | Navigator
А хто подарував Єгипту Єгипет після розпаду
Османської імперії?Коліївщина - не повстання?
2007.09.10 | uuu
Re: А хто подарував Єгипту Єгипет після розпаду
Нажаль Коліївщина не рахується. Це було раніше і на польскій території. А серед козаків не тільки старшина винна. Навіть запорожці просто розбіглися без будь-якого опору.2007.09.10 | Bayan
Подібно на правду (Рабами українців зробила власна старшина)
blueandwhite пише:> Рабами українців зробила власна запорізька старшина, яка залюбки перетворилася на російських поміщиків.
Подібно на правду. На сайті НЕП ("eкологічної партії) є статя про Хмeльницького на цю саму тeму.
2007.09.11 | Navigator
А індусів зробили рабами індуси. Правильно частково.
Он башкіри - щодесять років після російського завоювання піднімали повстання. Імперська влада була вимушена перевезти їх в розряд козаків: тобто неподатного стану.Рідка удача.
Бо як правило - куди доходила імерська російська влада - вводилось кріпацтво "нє взірая на". В тій же Прибалтиці зберегли.
В той же час імперська влада Наполеона кріпацтво відміняла, куди доходила.
Не картайте собі серце.
Протів лома майже не було прийома.
Петро Перший поклав на вівтар війни СЬОМУ частину населення імперії.
І ставити пам"ятник тим різкам, якими тебе сікли...
В Полтаві потрібно було Карла краще підтримувати.
І то.
Ресурсів у нього було малувато.
2007.09.11 | Kohoutek
Екатерина - не символ Украины.
Navigator пише:> Катерина, що зробила рабами українців, не має права на існування як символ України. Бо продовжує свою справу і зараз.
Она - основательница Одессы и колонизатор всей Новороссии и Донбасса. И в этом качестве фигура заметная и уважаемая. Одесситы помнят, кто основал их город и имеют полное право, как свободные жители свободной страны поминать своих уважаемых людей. Точно так же, как жители Львова и Луцка имеют право поминать своих. Уважайте права других, если хотите, чтобы уважали ваши права. Все наши проблемы - в НАС самих, а не извне.
2007.09.11 | привид Романа ShaRP'а
Что Вы говорите? Одессу основали Шухера и Бандевич.
2007.09.11 | Navigator
Казань заснував Іван Грозний, а Гітлер не встиг заснувати Ленін-
град?Вся історія світу, звичайно, починається з Кремля.
Є й академік цього напрямку Фоменко. Той пішов далі Вас.
Стверджує, що крім Росії в світі взагалі нічого і ніколи не було.
2007.09.10 | NeZar
Написано гарно, та мене не стосується
Я спокійно сприймаю логічність тих чи інших тез. Скажімо, я не збираюся кричати за НАТО тільки тому, що я західняк. Я маю свої аргументи щодо цього питання, і хотів би почути такі самі від опонентів. Далі, автор згадує про маргінальні партії, ніби вони дійсно якимось чином впливають на ситуацію загалом... Я не є фанат Тягнибока, та я за те, щоби його точка зору була представлена в парламенті. Я не переварюю Вітренко, але нехай вона також буде там, якщо це комусь з народу потрібно. Ми - молода держава, нам прийдеться провадити ще немало експериментів з побудови більш-менш пристойного суспільства. Зараз у нас - суцільний консерватизм. ВСІ ХТО ПРИ ВЛАДІ - ЛЮБІ ДРУЗІ. Вони протистоять, вони змагаються, зрештою таке враження, ніби просто грають у шахи, полтім тиснуть одне одному руки та глибоко задоволені цією грою. Тому хотілося би побачити в Раді людей, які дійсно серйозно будуть ставитися до своєї роботи, та хоча б трохи розуміти свою відповідальність перед суспільство. Не перед виборцями.А на кряйняк, якщо ВОНИ ВСІ ОДНАКОВІ, то нехай частіше міняють одне одного, швидкість - запорука змін.
2007.09.10 | Георгій
Re: Must-read (/)
Kohoutek пише:> Ситуация, описанная в романе, типична для 30-х-50-х годов прошлого века. В среде продвинутых интеллигентов действовало табу на любую критику в адрес СССР – прогрессивные граждане панически боялись солидаризации с бесноватым фюрером или одиозным сенатором Маккарти.
(ГП) Про цe дужe цікаво пишe сучасний амeриканський філософ-eтик Аласдeйр Макінтайр у своїй книзі "Нотатки з моральної пустeлі" ("Notes from Moral Wilderness"). Цe дійсно симптом пeвної філософської eволюції, яка щe нe довeршилася. У CША зараз більшість людeй тeж так само наївно, по-дитячому "поляризована" на лібeралів (фактично соціалістів) і консeрваторів (прихильників "адамосмітівської" модeлі розвитку суспільства), і тeж, часто проглядається абсурдна боязнь солідаризуватися з "нe своїм" табором.
2007.09.11 | привид Романа ShaRP'а
Wilderness - это не то чтобы пустыня.
Пустыня в нашем классическом смысле - это desert.А Wilderness - это "дикая природа". Может быть и лес, и болото, и степь, и пустыня тоже.
2007.09.11 | Георгій
Вірно, дякую за виправлeння
2007.09.10 | один_козак
Потрібна річ.
2007.09.10 | harnack
Так ось стаття УКРАЇНСЬКОЮ!
Міркування біля целофанової стінки10.09.2007___ Михайло Дубинянський, для УП
Як і варто було очікувати, перипетії виборчої кампанії-2007 змусили нас у який раз згадати про проблему глибинного розколу в українському суспільстві.
На минулому тижні Партія регіонів люб'язно підлила олії у вогонь, ініціювавши референдум про статус російської мови і вступ у НАТО. Утім, коли мовне і натовське питання були тимчасово зняті з порядку денного, їх функції успішно виконували Роман Шухевич з Катериною II.
Подразники, здатні підвищити градус суспільного протистояння, зустрічають Україну буквально на кожнім кроці: вітчизняний розкол зайшов занадто далеко.
І, напевно, настав час визнати, що відповідальність за поглиблення цього розколу рівною мірою несуть Схід і Захід, Донецьк і Львів.
В часи маккартизму серед американських вільнодумців існував один сумний жарт. Питання: що робити з людьми, яким однаково антипатичне полювання на відьом у компанії "щирих патріотів" і боротьба з імперіалізмом у рядах "прогресивного людства"?
Відповідь: для таких потрібно ввести новий вид страти – розстріл біля целофанової стінки. Щоб прийняти участь у виконанні вироку змогли обидві ворогуючі сторони...
Але перебування біля прозорої стіни має і свої плюси: вона, принаймні, не обмежує огляд. Можна озирнутися по сторонах, зібратися з думками і спробувати діагностувати хвороби, що вразили суспільство.
РОЗДВОЄННЯ СТАНДАРТІВ
Епідемія подвійних стандартів переслідує український соціум вже давно.
Громадяни встигли твердо засвоїти: якщо зарплати і пенсії підвищує "наш" політичний діяч – це дбайливець за народне благо; якщо не наш – знехтуваний популіст. Якщо тарифи збільшує "наш" уряд – це економічна необхідність; якщо не наш – антинародна політика.
"Біло-блакитні" і "помаранчеві" активно впроваджують подібний підхід у маси, а населення охоче приймає запропоновані правила гри.
На жаль, роздвоєння стандартів не минало інтелектуальну еліту нації: журналістів, учених, людей мистецтва, що проживають по обидві сторони Дніпра. Яскравий тому приклад – відношення інтелігенції до проявів радикалізму на Сході і Заході країни.
Ну, з чужими радикалами все зрозуміло – це потенційні пацієнти лікаря-психіатра. А от "свої"...
Час від часу хлопців можна злегка пожурити, але відхитуватися від них не треба, і тим паче, не можна порівнювати їх із гарячими головами з протилежного табору, цими несамовитими маргиналами!
До речі, у своїй поблажливості до "правильних" радикалів сучасні українські інтелігенти неоригінальні.
Так само ліволіберальна європейська інтелігенція 1930-х років відносилася до товаришів-комуністів. Так, їхні тези про диктатуру пролетаріату навряд чи прийнятні, їхня риторика часто буває надто примітивною і агресивною, але ж вони на нашій стороні!
Вони виступають проти жадібних олігархів і безсовісних політиканів, що обкрадають і обманюють народ; проти Адольфа Гітлера з його кривавою диктатурою і концентраційними таборами...
Як же уникнути подібної ментальної пастки? Дуже просто. Треба лише усвідомити, що в словосполученнях "лівий радикал", "правий радикал", "російський радикал", "український радикал" і т.п. ключовим є аж ніяк не перше, а друге слово.
Саме воно обумовлює тісний родинний зв'язок між комуністами і фашистами, симпатиками Тягнибока і Витренко, агресивними молодчиками-"янучарами" і шаленою бабою Параскою, людьми, що боготворять Степана Бандеру або імператрицю Катерину II.
СИНДРОМ ГОСТРОЇ НЕЗГОДИ
У романі Сімони де Бовуар "Мандарини", бестселері початку 1950-х, описана сварка двох французьких інтелектуалів, що посперечалися про те, чи можна публікувати в прогресивній пресі матеріали про сталінський ГУЛАГ.
Симпатії автора на стороні ідейно стійкого Робера Дюбрея, який выступив проти антирадянських публікацій: адже вони зіграють на руку махровим реакціонерам і фашистам, тим, хто загруз у корупції, ущемляє волю преси і веде несправедливу колоніальну війну у В'єтнамі!
Ситуація, описана в романі, типова для 30-х-50-х років минулого століття. У середовищі просунутих інтелігентів діяло табу на будь-яку критику на адресу СРСР – прогресивні громадяни панічно боялися солідаризації з біснуватим фюрером або одіозним сенатором Маккарті.
Тоді подібна лінія поведінки здавалася цілком природньою і єдино вірною. А сьогодні ми дивуємося: як же кращі розуми Заходу могли ігнорувати волаючі сталінські неподобства?
Сучасне українське суспільство не меньше піддається цій же фобії. Страх на мить виявитися в чужому човні, на секунду стати членом чужого клубу, вилити хоч краплю води на чужий млин перетворює чесних і досить недурних людей у заклятих ворогів здорового глузду.
За останні півроку предметом гострих дискусій ставали перехід опозиційних депутатів у ряди коаліції і законність президентських указів про розпуск парламенту, ефективність уряду Януковича і зіткнення силових структур біля Генпрокуратури, передвиборчий популізм Юліи Тимошенко і професійні якості міністрів Рудьковского і Шуфрича...
Іноді більш аргументованою виявлялася позиція "помаранчевих", іноді – позиція "біло-блакитних". Але навіть самі логічні доводи, озвучені "чужинцями", не мали шансів подіяти на симпатика влади або опозиції.
Здавалося, цілком адекватний громадянин раптово втрачав здатність бачити очевидне. У глибині душі він міг розуміти, що критика на адресу його рідного табору, що пролунала з вуст нелюбимого Азарова або Луценка, абсолютно справедлива. Однак визнати чужу правоту – з області заборонного. Це те саме що зрадництво, це означало б встати на сторону ворога і зашкодити "нашій загальній справі".
Якщо антипатичний прем'єр Янукович озвучив рівняння "2?2=4", наш священний обов'язок – довести, що двічі по два дорівнює п'яти або, принаймні, чотирьом з половиною.
Якщо "ненависний" їм президент Ющенко стверджує, що прямій кут дорівнює дев'яносто градусів, погодитися з ним неможливо за визначенням. Нехай буде 89 градусів, нехай 91, але ні в якому разі не 90.
Подібне знущання над власним розумом характерне і для рядових завсідників інтернет-форумів, і для публіцистів.
У той же час сумний досвід ХХ-го сторіччя свідчить: чим частіше ми жертвуємо логікою в ім'я ідеї, чим активніше ігноруємо справедливу критику з боку, одержимі панічним острахом погодитися з ворогом, – тим стрімкіше буде рости подібність між одіозним супостатом і начебто б пристойними "нашими".
НАВ'ЯЗАНІ ІДЕЇ
А от ще один епізод, характерний для перших років холодної війни. Відомого біолога Марселя Пренана з ганьбою вивели зі складу ЦК французької компартії.
Професор Пренан був ветераном Опору і переконаним борцем за соціальну справедливість, але, на жаль, відмовився вірити в теорію академіка Лисенка.
А боротися за соціальну справедливість, не визнаючи "відкриттів" Лисенка, з погляду лідерів ФКП було ніяк неможливо.
Що ж, безкомпромісні французькі комуністи знайшли гідних послідовників у сучасній Україні. "Біло-блакитні" і "помаранчеві" пропонують своїм прихильникам готові набори думок по всіляких питаннях внутрішньої і зовнішньої політики, культури, історії і т.д.
Найчастіше ці питання абсолютно не пов'язані один з одним, але середній громадянин не помічає штучного об'єднання різнорідних проблем в одну ідеологічну солянку.
Простому хлопцю з Донбасу зв'язок між статусом російської мови і вступом України в НАТО здається очевидним, хоча в дійсності він відсутній.
А що ж прониклива інтелігенція? Якщо ідейний інтелектуал внутрішньо не згодний з однією із тез запропонованого йому "пакету", він прибігає до банальної самоцензури: "помаранчевий" або "біло-блакитний" світогляд потрібно приймати цілком, інакше ризикуєш перетворитися в ізгоя.
Будь-яка нестандартна позиція виявляється неприйнятною як для Сходу, так і для Заходу, а тому фактично не має права на існування.
Наприклад, не можна співчувати простим бійцям УПА, але при цьому засуджувати тоталітарну ідеологію ОУН - хоча аналогічний підхід до солдатів Червоної Армії і лідерів ВКП(б) вже давно одержав величезне поширення.
Не можна критикувати антидемократичні порядки путінської Росії і разом з тим скептично відноситися до тези про "радянську окупацію України".
Не можна виступати за членство нашої країни в Північноатлантичному альянсі й одночасно бути прихильником двомовності.
Не можна... Утім, повний список надто довгий. По суті багатополярність думок у нашій державі переходить в область фантастики.
Але ж саме вона могла б згладити протиріччя в українському суспільстві, розмити розходження між двома половинами країни і стати основою для цивілізованих, зважених дискусій.
На жаль, завзяті "патріоти" зі Сходу і Заходу активно роздувають біполярне протистояння, насаджуючи уніфікацію поглядів з ретельністю міфічного Прокруста і тим самим заганяючи українців у два непримиренних табори.
***
Стверджують, що розкол був штучно нав'язаний нашому суспільству горе-політиками. Нехай так.
Але українське протистояння вже давно знайшло внутрішню логіку – при активній участі мислячих людей, яких цілком достатньо по обидві сторони Дніпра, і які, в принципі, могли б стати ініціаторами конструктивного суспільного діалогу.
Однак ірраціональні фобії і ментальні пастки зробили свою справу: інтелектуали відіграють незавидну роль ар'єргарду при агресивних радикалах і політичних авантюристах, бездумно піддакуючи "своїм".
Влітку цього року, на передодні дострокових виборів, наша інтелігенція зводила стару радянську традицію – підписувати колективні звертання до влади. "Біло-блакитні" інтелігенти поскаржилися партіям урядової коаліції на ріст ксенофобії.
"Помаранчеві" інтелігенти поскаржилися президентові на відновлення пам'ятника Катерині II.
Не відомо, наскільки уважно підписанти ознайомилися з текстами, що підписували, але складається враження, начебто обидві петиції складав один комп'ютер, запрограмований на агрессивно-параноїдальну риторику.
"Опозиція перейшла в ідеологічний наступ ";
"програма інтенсивної політичної й інформаційної окупації України набирає обороти";
"нам далеко не байдуже, як багато отрутних випаровувань виявиться в повітрі, яким прийдеться дихати нашим дітям і онукам";
"замовники акції намагаються встигнути до парламентських виборів використовувати це як привід для впровадження новітніх технологій колоніалізму" – такою мовою оперують люди, що представляють інтелект нації.
Однієї і тієї ж нації…
Автор Михайло Дубинянський
2007.09.11 | Вільний радикал
Re: Так ось стаття УКРАЇНСЬКОЮ!
harnack пише:> Міркування біля целофанової стінки
> 10.09.2007___ Михайло Дубинянський, для УП
>
> Як і варто було очікувати, перипетії виборчої кампанії-2007 змусили нас у який раз згадати про проблему глибинного розколу в українському суспільстві.
>
> І, напевно, настав час визнати, що відповідальність за поглиблення цього розколу рівною мірою несуть Схід і Захід, Донецьк і Львів.
Надто загально. Різниця між сходом і заходом існувала завжди, але вона не була антагоністичною, не є такою і зараз. "За поглиблення цього розколу" відповідальність несе цілком конкретна особа, не знаю як її звати, але це не має значення, і жодним чином не Схід і Захід, Донецьк і Львів.
>
> РОЗДВОЄННЯ СТАНДАРТІВ
>
> Епідемія подвійних стандартів переслідує український соціум вже давно.
>
> Як же уникнути подібної ментальної пастки? Дуже просто. Треба лише усвідомити, що в словосполученнях "лівий радикал", "правий радикал", "російський радикал", "український радикал" і т.п. ключовим є аж ніяк не перше, а друге слово.
>
Абсолютно не погоджуюсь із тлумаченням слова радикал. RADICALIS - КОРІННИЙ - означає не скрайність у поглядах, чи діях, або де інде, а спробу дійти до кореня, витоку, а потім, можливо, викорінити щось. І головне тут, підкреслюю, дійти до кореню.
> СИНДРОМ ГОСТРОЇ НЕЗГОДИ
> Подібне знущання над власним розумом характерне і для рядових завсідників інтернет-форумів, і для публіцистів.
> Простому хлопцю з Донбасу зв'язок між статусом російської мови і вступом України в НАТО здається очевидним, хоча в дійсності він відсутній.
Ніколи ще "простий якийсь хлопець" не здіймав інтелектуальної бурі, бо, головне - він не здатний до інтелекутуального збурення, а до того ж воно йому не потрібне.
>
> Будь-яка нестандартна позиція виявляється неприйнятною як для Сходу, так і для Заходу, а тому фактично не має права на існування.
>
> Стверджують, що розкол був штучно нав'язаний нашому суспільству горе-політиками. Нехай так.
>
> Однак ірраціональні фобії і ментальні пастки зробили свою справу: інтелектуали відіграють незавидну роль ар'єргарду при агресивних радикалах і політичних авантюристах, бездумно піддакуючи "своїм".
Це робиться завжди тільки інтелектуалами і ніким іншим.
>
> Влітку цього року, на передодні дострокових виборів, наша інтелігенція зводила стару радянську традицію – підписувати колективні звертання до влади. "Біло-блакитні" інтелігенти поскаржилися партіям урядової коаліції на ріст ксенофобії.
>
> "Помаранчеві" інтелігенти поскаржилися президентові на відновлення пам'ятника Катерині II.
>
> Не відомо, наскільки уважно підписанти ознайомилися з текстами, що підписували, але складається враження, начебто обидві петиції складав один комп'ютер, запрограмований на агрессивно-параноїдальну риторику.
>
> "Опозиція перейшла в ідеологічний наступ ";
> "програма інтенсивної політичної й інформаційної окупації України набирає обороти";
> "нам далеко не байдуже, як багато отрутних випаровувань виявиться в повітрі, яким прийдеться дихати нашим дітям і онукам";
> "замовники акції намагаються встигнути до парламентських виборів використовувати це як привід для впровадження новітніх технологій колоніалізму" – такою мовою оперують люди, що представляють інтелект нації.
А може це усе ж таки не зовсім інтелект нації, або зовсім не її інтелект, бо хто ж тоді Мирослав Попович, або Семен Глузман, чи Ігор Юхновський? А їхніх голосів у згаданому хорі я не чув, та й не міг чути.
>
> Однієї і тієї ж нації…
>
> Автор Михайло Дубинянський
2007.09.11 | harnack
Ось терапевтичний забобон:російська увідчужує, дегуманізує укрів
2007.09.11 | Дядя Вова
Вопрос поставлен, решений не предложено?
Kohoutek пише:> В глубине души он мог понимать, что критика в адрес его родного лагеря, прозвучавшая из уст нелюбимого Азарова или Луценко, абсолютно справедлива. Однако признать чужую правоту – из области запретного.
Не могу согласиться с этой фразой. И по себе знаю, и по людям из противоположного стана вижу, что НЕ БЫВАЕТ даже внутреннего (для себя) признания правоты врага, типа «а враг ведь что-то правильное сказал, но я всё равно буду это критиковать». Любая фраза оппонента воспринимается как ОШИБОЧНАЯ изначально, это особенность человеческой психологии.
Другой вопрос - как и ЗАЧЕМ мы довели себя до такого уровня внутреннего противостояния? И тут я со статьёй согласен.
> интеллектуалы играют незавидную роль арьергарда при агрессивных радикалах и политических авантюристах, бездумно поддакивая "своим".
Верно подмечено. Но каков должен быть путь, где выход из создавшегося положения - хотелось бы обсудить и эти вопросы. Может быть, в отдельной статье?
2007.09.11 | Kohoutek
Re: Вопрос поставлен, решений не предложено?
Дядя Вова пише:> Kohoutek пише:
>
> > В глубине души он мог понимать, что критика в адрес его родного лагеря, прозвучавшая из уст нелюбимого Азарова или Луценко, абсолютно справедлива. Однако признать чужую правоту – из области запретного.
> Не могу согласиться с этой фразой. И по себе знаю, и по людям из противоположного стана вижу, что НЕ БЫВАЕТ даже внутреннего (для себя) признания правоты врага, типа «а враг ведь что-то правильное сказал, но я всё равно буду это критиковать». Любая фраза оппонента воспринимается как ОШИБОЧНАЯ изначально, это особенность человеческой психологии.
Не знаю насчёт вас, но для меня не неприемлемо признать правоту врага, если я вижу, что он в чём-то прав. А чтобы увидеть это, я ставлю себя на его место. Да, это бывает трудно, приходится преодолевать внутреннее сопротивление - "как этот подонок может сказать хоть что-то верное?!!". Но умом я понимаю, что все мы люди, все ошибаемся и все можем быть правы. И если рассудить трезво, то из всего можно извлечь пользу.
Решение очевидно: не надо делить всё на чёрное и белое, на русских и фашистов.
2007.09.11 | толя дейнека
стаття - гімно
не торкатимуся теми, бо вразила кількість і концентрація брехливих "історичних екскурсів". Вони фактично пертворюються на основний зміст статті.Комісія з розслідування анти-американської діяльності була боротьбою проти місцевих підоро-сіоністів, і на довгі роки оздоровила Америку. Звичайно, підоро-сіоністи такого не пробачають і досі клянуть сенатора Маккарті, який до діяльності комісії мав досить побічне відношення. Типова картина брехні, дивуватися нічому. В нас застосовуються практично такі самі прийоми тотального оббріхування.
І так практично по всіх "екскурсах". Висновок: брехня є самоціллю статті.
2007.09.11 | привид Романа ShaRP'а
Для меня - ничего нового
2007.09.11 | Микола Гудкович
Автор намагається нав'язати якусь ідею, але --
але робить це так недолуго, що весь ефект зникає.
Доречі, яку саме ідею, він так і не розкриває.
Щось аморфне, "вродє володі"?
Оцінка - нуль за однобальною шкалою.
2007.09.11 | Олег Коцарев
"Не в нашем районе"
Нібито все правильно, але, НМД, реально це стосується лише купки фанатів - по кількасот людей з кожного боку. На практиці немає ані Сходу, ані Заходу - все дуже переплетено і реальні живі люди поєднують у собі позиції різних таборів. Я знають навіть галичан, котрі вважають УПА бандитами і хочуть голосувать за Тягнибока. Знаю й принципово україномовних біло-блакитних "східняків", і комуністів-ринковиків-стяжателів, знаю й таких людей, котрим це взагалі по барабану. Може, в автора нема таких знайомих?Якби все було так, як пише цей товариш, уже давно урвалися б культурні, економічні та інші зв'язки між двома частинами суспільства. А цього нема. І в реальному житті асболютної більшості людей різних прошарків здоровий глузд таки виразно домінує над політичними символами. Так було навіть під час Помаранчевої революції. І те, що я голосуватиму за БЮТ, не заважає мені ані глузувати з одіозних представників цієї команди, ані твердо знати, що двічі по два - чотири.
Розкол є. Він об'єктивно зумовлений. Але він, я вважаю, не настільки глибокий і драматично екзистенційний, як це подає автор. Здається, він невипадково використовує Дніпро як символ розколу - це вірний знак стереотипності, надуманості й неуважності. Кожен, хто хоче трохи стежить за нашими суспільно-політичними реаліями, мав би помітити, що "кольоровий кордон" принципово не має нічого спільного з цією річкою.
2007.09.11 | Alamire
Re: Must-read (/)
Але чомусь в таких випадках забувають про той простий факт, що в світі існує зло, з яким зазвичай добровільно ототожнюється одна з сил. Може, кому й симпатичні американські конфедерати-рабовласники і цілком обгрунтовано несимпатичні нахабні лондонські ніггери, пестунчики лейбористських законів; може кому й симпатичні завзяті червоноармійці і несимпатичні мудакуваті інтелегентні директоріянти або холені голубі князі; кому може симпатичні фашисти що врятували Європу від більшовиків, натомість несимпатичні євреї, які зробили революцію в Росії, але зазвичай одна з сил пов"язана з злочином, а інша їй протистоїть. Звичайно, врешті решт вони обидві воюють, вбивають, катують, але одна з них згадується нащадками з огидою, а друга лишається в пам"яті як переможець або як несправедлива жертва, що викликає в душах різноманітні, але в цілому гідні та красиві почуття. Просто в мірні часи зло не є актуалізовано, воно просинається лише в часи конфліктів, і тоді вже від самого факту існування його нема куди дітися. І мудаками виглядають саме такі політкоректні і помірковані автори.