09/25/2007 | ziggy_freud

Віктор Пушкар,
кандидат психологічних наук.

“Правитель міста впевнено відчуває свій зв’язок з космосом; кілька разів підчас аудієнції я ловив його досить цікаві ментальні вібрації. За їх тонкою структурою правитель – майже один з нас. Однак це важко сказати про решту локальних гуманоїдів. Досить важливою складовою їх комунікативного ритуалу є традиційні акустичні коливання атмосфери, що мають назву “рідна мова” та “общєпонятний язик”. Роль цих акустичних вібрацій та їх основні різновиди з’ясовано мною лише частково. Оскільки атмосфера планети щільніша ніж у нас, а силове поле скафандру погано пропускає звук.”

Авторизований переклад з інопланетної.

Постановка знаку рівності між мовою і ментальністю означатиме, що носій двох або більше мов також є носієм двох ментальностей, між якими він здатний досить швидко довільно переключатись. Однак більшість вітчизняних білінгвів (вони ж двомовці, або мовноязичники) демонструє значний ступінь міжмовного впливу, зокрема, “русизмів” в українській і “українізмів” в російській, слабко контролюючи процеси взаємного проникнення мов. Це свідчить про відсутність чіткого розмежування за мовною ознакою на рівні колективної психіки.

Значна, і, можливо, найсуттєвіша частина культури виражається невербальними засобами. Крім мови, людиною винайдено багато інших засобів комунікації, здатних продемонструвати культуру чи її відсутність. Чи ми колись бачили італійськомовний живопис, слухали німецькомовну інструментальну музику, носили франкомовний одяг? Чи нам, зрештою, мозолить очі суржикомовна архітектура Бабушкіна? Крім тексту, в кожній попсовій пісні є акордовий акомпанімент, звичайно теж впізнавано примітивни й, попри свою невербальність.

Цілих 12%, або, точка зору оптиміста, лише 12% жителів України, є носіями російсько-українського суржика [за даними В.Хмелька, 2006]. Визначення, яка мова є чистою, літературною, тощо, виходить за межі нашого дослідження, і скоріш за все відноситься до компетенції філології. Однак зауважимо, що поодинокі випадки вживання суржикових форм зустрічаються навіть у людей з високим освітнім рівнем; також поширеним є свідоме, контрольоване вживання іншомовних слів з метою підкреслення місцевої специфіки, досягнення гумористичного ефекту або уникнення розбіжностей в термінології. Назвіть це засміченням, або просто взаємним впливом мов. Обидва визначенням частково вірні.

Поширений в Україні діалект (або, точніше, діалекти) російської мови, досить суттєво відрізняються від вживаних в Російській Федерації; це досить просто відстежити в друкованих ЗМІ, на ТБ, на радіо, і навіть в літературних творах сучасних вітчизняних авторів. Вважати, що “українська російська” просто зіпсована і підлягає виправленню буде серйозною помилкою; цілком можливо, що зазначені відмінності потребують затвердження в нормативному правописі. Нагадаємо, що англійська має різні літературні норми в Великобританії і США, іспанська – в Іспанії і країнах Латинської Америки, тощо.

Згадане вище соціологічне дослідженння лишає поза розглядом ступінь актуальності для населення мовного питання. Від науково коректного аналізу факту, що громадяни України спілкуються різними мовами, ми спостерігаємо поступовий маніпулятивний перехід до висновку, що вони є роз’єднаними за мовною ознакою. Варто було б додатково визначити, який відсоток жителів розуміє тільки одну мову, і який відсоток з принципових міркувань відмовляється розуміти жодну мову крім рідної. Оскільки діалог, коли кожен розуміє мову Іншого, але говорить своєю власною, також може бути досить ефективною комунікацією.

За тими ж даними [Хмелько, 2006], 24% населення вважає свою етнічну ідентичність подвійною. Хоча, на нашу думку, згаданий комплекс питань певною мірою провокував респондентів проголосити себе білінгвами і “біетнорами”, буде принаймні частково коректно розглядати відповідну частину опитуваних як індивідів з невизначеною або нестійкою етнічною ідентичністю. Хоча відмінне формулювання питань про мову та національну ідентичність [Кучерів, 2006] дає дослідникам настільки ж об’єктивні підстави стверджувати наявність в державі 60% україномовного і 38% російськомовного населення, де 18% становлять українці, що вважають російську рідною.

Можна передбачити, що подальша етнічна мобілізація, зміни економічної ситуації та міграційного законодавства в країнах Східної Європи поступово стимулюють “біетнорів” чіткіше визначитись з національного і мовного питання. А декого з тих, хто не надає великого значення власній етнічності, з прагматичних міркувань змінити думку на протилежну. Знову згадаємо приклад екс-президента Кучми, який в різних документах встиг записатись і українцем, і росіянином.

Однак етнічна ідентичність в Україні має досить незначні наслідки з правничої або економічної точки зору; активними носіями ксенофобних настроїв є лише маргінальні групи населення. Внаслідок цього позитивна етнічна ідентичність росіянина досить часто поєднується з позитивною ідентичністю громадянина України; натомість типові ментальні конструкти “радянської людини” суперечать їм обом, хоча і перебувають в певній кореляції з мовою спілкування. За будь-якого розвитку подій кількість “радянських людей” в Україні продовжить знижуватися.

Запозичення елементів різних культур із одночасним збереженням власної ідентичності передбачає високий рівень володіння хоча б однією з них. Натомість, свідомість маргінала може стати своєрідним полем битви між поверхнево засвоєними уявленнями про різні культури. Для нас є суто риторичним питання, чи може культурний українець читати кількома мовами. Так само, для нас нівапрос, шо вапще чітаєт нікультурний укрАінец.

Крім сумнівної наукової коректності, висновки щодо значної кількості русо-українських “біетнорів” означають спробу надати лише одній маргінальній групі населення статусу “маргіналів в законі”. Що за визначенням порушує справедливість стосовно носіїв умовно домінантної культури, чия домінантність в Україні досі у багатьох викликає сумніви. Це також несправедливо щодо представників інших меншин та субкультур. Яких дослідники не змогли, або просто не захотіли, підрахувати з точністю хоча б до сотні тисяч та назвати красивим псевдонауковим терміном.

Поки деякі наші співгромадяни затято борються за чуже право користуватись лише одною мовою, котру філологи називають суржиком, інші реалізують свої актуальніші права. Встигаючи за той самий час у фоновому режимі вдосконалювати і рідну, і загальнозрозумілу, і пару іноземних мов. До своєї, і навіть до чужої маргінальності можна звикнути. Можна навчитись відносно комфортно жити з нею, як живуть люди з багатьма іншими вадами. Але – чи варто витрачати зусилля та ресурси на свідому та послідовну маргіналізацію населення?