10/26/2007 | Лука Костелина

В неділю, 21 жовтня 2007 року, в авдиторії собору свв. Володимира й Ольги в Чикаґо, відбулася прем'єра фільму “Береза Картузька”. Режисер фільму - Юрій Луговий з Монтреалю, Канада (він же режисер фільму “Свобода має ціну”, співавтор фільму “Жнива розпачу” та інших коротших стрічок). Музичне озвучення до фільму підставив Роман Луговий, родом з Тернополя, тепер проживає в Києві, а розповідний голос у стрічці належить акторові Богданові Бенюку, телеведучому в Україні. Технічно - фільм бездоганний.

Подавши технічні дані про нього, треба відповісти ще на питання: Що спонукало Юрія Лугового випустити у світ фільмову стрічку про цей концтабір? Ми ніби чули щось про нього тут і там, але знаємо небагато, мабуть тому, що не було достатньо споминів про цей концтабір в нашій пресі. А він поставив демократичну Польщу, ще й до того суперкатолицьку, на третє місце після Совєтського Союзу (Росії) та Німеччини у списку тих держав, що утримували в своїх країнах концентраційні табори.

В'язнем концентраційного табору “Береза Картузька” був Ярослав Луговий, батько Юрія, якого арештувала польська влада на початку 1939 року й без жодних звинувачень, а тим більше без суду, кинула його до цього жорстокого концтабору. Розповіді батька про жахіття, які доводилося переносити в'язням у “Березі Картузькій”, про ті знущання над виснаженими від важких робіт людьми, про безпричинні побиття, спонукали сина зробити документальний фільм, щоб висвітлити те, якою була польська окупація Галичини в 20-30 роках 20-го століття.

Фільм “Береза Картузька” - документальний. В ньому домінують два аспекти. Перший - висвітлення політичного, суспільного та економічного тла на західньо-українських землях під окупацією Польщі між Першою і Другою Світовими війнами та історія створення крнцтабору. Другий аспект - свідчення в'язнів про ті умови, в яких їм доводилося перебувати.

Коментарі про історичне тло періоду подали українські вчені-історики: Тарас Гунчак, Роман Висоцький та Ярослав Розумний - професори американських та канадійських університетів. Ось коротка описна картина того періоду, зафіксована у фільмі.

29 червня 1919 року новостворена польська держава одержує від Мирової Конференції у Парижі мандат на окупацію Галичини, яка по певному часі мала би дістати автономію. Але польський уряд з самого початку починає колонізувати українські землі, що протирічило Версальському мировому договорові. Це не турбувало Польщу. Вже в серпні 1919 року польський сейм уводить закон, який унеможливлює українським селянам купувати землю в поміщиків. Водночас, польський уряд почав поселювати в Галичині своїх колишніх військових, які майже даром отримували великі земельні ділянки. Внаслідок цього на західніх українських землях появилося велике число польських колонізаторів.

21 липня 1924 року польський уряд вилучує з ужитку українську мову в урядових установах, закладах, документації й веде політику ліквідації українських шкіл та церков. Згадаймо: в 1911 році в Галичині було 2420 українських шкіл, а в 1937 році тільки 352; на Волині й Холмщині із 540 українських церков залишилося тільки 60, при чому 150 було переіменовано на римокатолицькі, а решту - знищено. Починаючи з 1924 року, польський уряд застосовує в Галичині стан пацифікації, тобто “втихомирення” чи приборкання українського населення, за що відповідав міністер внутрішніх справ Польщі Броніслав Перацький. І ще одна деталь згадана в фільмі. Полякам хотілося показати перед світом, що поляки є найчисленнішою етнічною групою в Галичині, численнішою за українців. Це робилося за рахунок подавання українців за русинів, щоб чисельність українців була занижена.

На ці всі заходи польського уряду “відізвалася” Організація Українських Націоналістів (ОУН). 15 червня 1934 року в столиці Польщі, у Варшаві, вона виконала атентат на міністра внутрішних справ Перацького, який був архітектом пацифікації. Атентат виконав бойовик ОУН Григорій Мацейко. Метою атентату було звернути увагу світу на жалюгідний стан українців в Галичині. У два дні після атентату польський президент прийняв рішення про створення на Поліссі концтабору “Береза Картузька”, сьогодні це територія Білорусі.

В’язнями концтабору були вбільшості українці, члени ОУН, особи підозрювані в приналежності до ОУН, священники, українська інтеліґенція - свідомий прошарок українського суспільства. В перших роках, у концтаборі нараховувалося 250-300 в'язнів, а під кінець 1938 року - їх було 7112. Згадаймо, що в’язнями були такі відомі постаті, як: Дмитро Донцов, Евген Коновалець, Роман Шухевич, Тарас Бульба-Боровець, Богдан Кравців та його брат Михайло, Володимир Янів, Григорій Климів, Омелян Матла та багато інших. У Чикаґо ще живе колишній в’язень концтабору Орест Казанівський. Із тих, що жили в Чикаґо, але вже відійшли на вічний спочинок, були: Богдан Старух, П. Гуцал та Павло Клим. Дочка останнього пані Марія Клим-Пакош, переглядаючи архів батька, знайшла детальний рисунок концтабору зроблений її батьком, який включений, як документ у фільмі. До речі, пані Марія Клим-Пакош разом з інж. Левом Боднаром переводили в Чикаґо збірку на видання фільму. Збірка незакінченна, бо продуценти фільму мають намір видати фільм в англійській мові.

Про обставини перебування в крнцтаборі “Береза Картузька” розказують в’язні, які вижили. Слухаючи їх розповіді, вас проймає жах. Дивуєтеся, як вони могли витримати ті психологічні та фізичні знущання, які їм доводилося переносити.

По-перше, в'язням у концтаборі було заборонено між собою говорити. До малих камер концтабору заганяли багато в'язнів. Цементову підлогу в камерах часто зливали холодною водою, щоб в'язні не сідали. Всі в'язні носили полотняний одяг із круглими шапочками на голові, а взуттям - їм служили дерев'яники. По-друге, в'язнів постійно виганяли на важкі роботи. Все відбувлося бігом. Їх підганяла сторожа, б’ючи ґумовими нагайками. За будь-що адміністрація табору кидала в’язнів до карцерів, в яких умови були нелюдяні. По-третє, пайок харчування заледве дозволяв вижити, щоб не вмерти від голодової смерті.
У фільмі в’язні-очевидці називають сторожів, що були садистами, розказують про іхню жорстоку й нелюдяну поведінку. Розповіді ґрафічні. Ви довідуєтеся, що в’язням доводилося переносити не тільки фізичне знущання над ними, але й садистську поведінку, понижуючу, ніби в’язні - це худоба. Важко вірити, що якась людина може допускатися до таких брутальних, при тому садиських, знущань над іншою людиною.

Треба бути вдячним Юрієві Луговому, що він створив документальний фільм про “Березу Картузьку”. Адже фільм чітко демонструє, якою була польська окупація на українських землях і пригадує ті знущання, які окупант застосовував безпощадно проти автохтонного українського населення на його рідних землях.

Нещодавно Президент Віктор Ющенко в рамках поїздки на Харківщину поклав квіти до Пам’ятного Хреста жертвам Голодомору-ґеноциду 1932-33 років у селі Покотилівка. Він там заявив, що “Час вимагає від нас вшанування історичної правди - вшанування без гніву, але в скорботі”. Тут треба додати, що час вимагає щось більше. По-перше, ми мусимо пригадали собі всі кривди, яких зазнали від кожного окупанта, починаючи від царської, а потім комуністичної Росії, Польщі, Німеччини і інших, що посягали по нашу землю. По-друге, мусимо усвідомити собі, що ми зазнавали знущань і понижень тільки тому, що не мали своєї державної незалежності. Тому, здобувши її великою ціною, ми сьогодні мусимо її берегти понад усе, щоб вже більше ніхто не знущався над нами. Бажання не знати вже ніколи поневолення повинно стати складовим компонентом нашої національної ідеї на шляху до нашого національного самоутвердження як нації. То ж не тільки співаймо пісню “Вже досить мук, наруги і знущання” - поступаймо так, щоб вже більше ніхто не панував на нашій Батьківщині, тільки ми!