11/01/2007 | Тетяна МЕТЕЛЬОВА

Київ гуманізується! Його обличчя набуває європейського виразу! Ця звістка миттєво облетіла всіх, кому душа болить через нічим не виправдані страждання живих істот – страждання, спричинені людиною не через жорстку природну необхідність, а від дрімучості й дикунства, від простої черствосердості й …від «нема чого робити». І от потрібний крок зроблено. Йдеться про оприлюднену ініціативу міської влади припинити методичне й нелюдське, засуджуване всім світом знищення тварин у так званому «Притулку для тварин» у смт. Бородянка.

Європейський досвід

Що ситуація з бездоглядними тваринами в Україні далека від цивілізованого стану, стало відомо не сьогодні. І справа не в тому, що таких тварин чимало блукає міськими вулицями (в Італії чи Німеччині зустріти кішку, що вільно живе сама собі десь у скверику чи при кав’ярні, теж не диво). І навіть не в тому, що в Україні, попри без перебільшення драконівські методи боротьби з вуличними тваринами, їх кількість невпинно збільшується. Справа, хоч би як дивно звучало це для вуха вітчизняного обивателя, в якості життя таких тварин. Життя безпечного, ситого й достойного – там. І голодного, страшного, під щомиттєвою загрозою страшної смерті, упосліджного життя – тут.

Прочитавши це, пенсіонери з їхніми жалюгідними пенсіями, вчителя, лікарі, вчені, працівники культури тощо з їхньою не менш жалюгідною зарплатнею можуть обурено вигукнути: «про яку якість собачого життя йдеться, якщо воно в нас самих – собаче! Краще б людей захищали!». Відповім словами великого мислителя XIXст. Артура Шопенгауера, для якого був очевидним зв’язок між ставленням людини до тварини та до іншої людини. «Хто жорстокий з тваринами, той не може бути добрим з людиною». Доки ми не навчимося поважати право на життя не лише таких самих як ми людей, а й будь-кого відмінного від нас, аж до тварин включно, не з’являться в нас ані повага чиновників до громадян, ані достойні зарплати й пенсії. Добробут – наслідок дії певних моральних принципів, а не навпаки.

І те, що з нашим гуманізмом «щось не так», нарешті стало очевидним не лише для Європи, для якої критерієм цивілізованості, тим пробним каменем, на якому перевіряється ступінь людяності, давно є ставлення навіть не до іншої людини (повага до котрої, її життя, честі й гідності, є природною вже нормою, а її відсутність має не каратися, а лікуватися!), а до гранично Інших, до тварин. Стало воно, видається, зрозумілим і для нашої влади. Та от наскільки зрозумілою?

У проблемі безпритульних тварин можна вирізнити принаймні три рівні, кожен з яких потребує окремої розмови. У рамках газетної статті неможливо зупинитися на них докладно. Однак можна, принаймні, окреслити притаманні кожному з них «больові вузли», навколо яких сьогодні й точаться дискусії. І, тим самим, зробити крок до з’ясування, що ж у нас «не так» і в чому криється причина того.

Рівень перший, державний
На сьогодні в Європі діє кілька важливих міждержавних правових актів, якими врегульовано стосунки людини й тварини. Сенс цього регулювання простий і прозорий: не допустити страждання живих істот там, де цього можна уникнути. Це, зокрема, Європейська конвенція про захист тварин при міжнародних перевезеннях (1968 р. Набула чинності 1971 р., ратифікована СРСР 1990 р.), Всесвітня Декларація прав тварин (1978 р.), Європейська Конвенція про захист хребетних тварин, що використовуються для дослідних та інших наукових цілей (1986 р.), Європейська конвенція на захист домашніх тварин (1987 р.), що її підписала 21 країна – члени Ради Європи Австрія, Бельгія, Кіпр, Данія, Франція, Німеччина, Греція, Ісландія, Ірландія, Ліхтенштейн, Італія, Люксембург, Мальта, Велика Британія, Голландія, Норвегія, Португалія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Туреччина, Північна Ірландія.

Ось рядки з цих документів, читаючи які, починаєш пишатися тим, що ти –людина. «Життя – єдине, всі живі істоти мають спільне походження й набули відмінностей під час еволюції виду»… «Усі живі істоти мають природні права…», «Презирство й навіть нехтування цими природними правами завдають серйозної шкоди Природі й ведуть до здійснення злочину проти тварин…», «Співіснування видів передбачає визнання людським видом права іншої тварини на життя…». І – головне: «Повага тварин людиною є невід’ємною від поваги людини людиною. Усе тваринне життя має право на повагу». Звідси й висновки Конвенції 1987 р.: «Людина має моральне зобов’язання поважати всі живі істоти… Між людиною й домашньою твариною існують особливі стосунки… Ніхто не має права убивати тварин, завдавати їм болю й страждання», «Ніхто не має права покинути домашню тварину напризволяще». Отож принципами, на яких законодавчо визначено ставлення людського роду до представників інших родів є: визнання за живими істотами природою даного ними права на життя, не завдавання страждання живому там, де можна це зробити, відповідальність людини за свої вчинки щодо живих істот.

Відповідно цим визначальним принципам зазнало змін внутрішнє законодавство переважної більшості європейських країн. Людину законодавчо підштовхують до …добра й співчуття. Завдання шкоди собаці чи кішці карається відчутним штрафом – від 250 (у Туреччині) до кількох тисяч (у Канаді, Ірландії й більшості штатів Америки) доларів або й тюремним ув’язненням (в Україні ж – 51 грн, і ця стаття практично не діє). Заборонено залишати домашніх тварин голодними, заборонено лікувати їх без анестезії. Якщо водій авто збив собаку чи кішку, він повинен негайно завести її до ветеринарної лікарні. У Швеції та Італії, якщо перехожий побачить, що собака перебуває в автівці із закритими вікнами, він має право безкарно розбити вікно авто, щоб тварина отримала змогу дихати повітрям. У Німеччині ж права тварин гарантовано навіть Конституцією держави, зокрема статтею, якою державу зобов’язано поважати честь і гідність не лише людини, а й тварини. Італійське законодавство в царині захисту тварин нещодавно збагатилося кількома новими положеннями, серед яких штраф до 500 євро в разі, якщо власник собаки не вигулює її тричі на день, а також заборона розлучати кошенят і цуценят з матерями до двомісячного віку. Заборонено також вручати тварин як приз за перемогу в якомусь конкурсі. І що прикметно: в Україні ця інформація вперше була оприлюднена в гумористичному журналі «Крокодил» під рубрикою «Во дают!». Може, в когось законодавчий захист залежних від людини істот і викликає сміх. Однак від того сміху й соромно, й гірко.

Отож у європейських законах живе постає цінністю. Тому що воно – живе. Тому що, як і людина, є воно крихким і недовготривалим, смертним й стражденним. І за спричинення страждання й смерті власними руками людина має нести відповідальність. Європа нарешті зрозуміла: лише поширивши заборону вбивства на все, що може бути вбитим, можна домогтися поваги й до людського життя. Людина – не єдина істота, яка живе. Життя взагалі – священне.

Ми ж, прагнучи до співдружності різних і рівних, до Європи, ніяк не можемо второпати, що нас поважатимуть настільки, наскільки ми самі здатні поважати інших. Іншого. Навіть якщо цей інший бігає на чотирьох лапах і весело махає хвостом. В Україні досі не ратифіковано ЖОДНОГО з названих міжнародних документів! Для всього світі ми – дикуни, які й досі, навіть усупереч власному, далекому від європейських норм, законодавству у цій сфері, досі припускаємося масового знищення тварин (у липні – серпні ц.р. весь світ збирав підписи під петицією на знак протесту проти цинічно жорстокого провадженого міською владою знищення собак у Чернігові й Сумах). Ми досі заплющували очі на «особливості функціонування» Київського «Притулку для тварин» у смт. Бородянка – де вся робота була спрямована на знищення тварин, а не на їхнє прилаштування і зорганізована так, що знищення це, здійснюване коштом киян, збагачувало безпосередньо керівництво «притулку». І тут ми підійшли до другого рівні проблеми.

Рівень другий, комунальний
Коли в Москві кілька років тому пройшла успішна «кампанія боротьби з безпритульними котами» (у вигляді знищення та закриття всіх можливих підвальних віконець, де ті зазвичай селилися), місто за деякий час заполонили пацюки, й городяни власноруч зривали «заглушки» з підвальних віконець будинків і запускали туди тих вуличних котів, що дивом вціліли. В нас війна проти котів, на щастя, не була такою успішною й ми не встигли відчути всіх принад пацючого раю. Що ж у нас?

У нас же – донедавна відстріл безпритульних тварин без розбору чи то справді кіт чи собака бездоглядні, чи вийшли біля під’їзду повітрям подихати. І відстріл забороненим в Європі (й в Україні!) дітіліном – речовиною, що завдає багатогодинних неймовірних страждань до того, як настане смерть. У Києві садистську дітілінову практику нещодавно припинено. Та не в інших містах, де й досі міська влада вважає чи не респектабельним практикувати садизм. Відтепер (лише відтепер!) планомірне й щоденне нищення тварин має припинитися й у Бородянці, якої жахалась Європа і до якої, однак, добросердні городяни часто-густо несли своїх чотирилапих друзів, яких їм несила стало утримувати. Що чекало на тих тваринок, чи здогадувалися хазяї?

З листа № ГО «Інститут сучасних проблем України» № 73/08-07 від 2 серпня 2007 р. до КМДА. «Тварини утримуються в епідеміологічно небезпечних умовах, смертельно шкідливих для тварин і людей, які відвідують «Притулок». Практично всі тварини, що перебувають у притулку понад тиждень, починають хворіти й перебувають у тяжкому стані. Наочно спостерігаються: пригнічений стан тварин (особливо котів), схуднення (часто до дистрофічного стану), слинотеча, гнійні виділення з носу й очей, лишайні ураження шкіри, поведінка, характерна для зараження гельмінтами. Здорові й тяжко хворі на інфекційні та вірусні хвороби тварини утримуються разом. Попри існування лікаря, тваринам не надається медична допомога. При видачі тварини, за яку вже уплачено гроші, від громадянина вимагають підписувати документ, в якому зазначено, що стан тварини задовільний, навіть якщо тварина, за твердженням самих працівників, помирає.

Так, кіт Маркіз (що за документами значився як кішка), зданий до «Притулку» 16.06.2007 р., при відвідуванні 17.06.2007 р. був у цілком задовільному стані. Під час відвідування 28.07.2007 (лише за місяць!) він був у стані, що його схарактеризувала співробітниця притулку Віта так: «Та він до понеділка не доживе, помре з дня на день». (Цей кіт, виписаний з притулку і через тяжкий стан влаштований на стаціонар у вет.лікарню, помер на третій день. Він утратив звичку їсти, оскільки не їв понад місяць – авт.).
Такі умови утримання тварин згідно міжнародним нормам і законам України можна кваліфікувати системне знущання. Вони створюють загрозу епідеміологічній ситуації в місті, оскільки не лише виписані тварини є носіями тяжких захворювань, а й люди, які відвідують притулок, перетворюються на носіїв інфекції, а їхній одяг потребує негайної стерилізації (про що знають більшість ветеринарних лікарів міста). Коти, що нині перебувають у притулку, захворіли внаслідок такого перебування і потребують негайного обстеження й лікування.

Документація «Притулку» перебуває в незадовільному стані. Так, кіт Барсик, що в червні значився як такий, що надійшов до притулку 14.04.2007 р., під час відвідувань 28.07.2007 р., 30.07.2007 р. та 31.07.2007 р. за документами вже не значився, хоча фізично перебував у тому самому вольєрі. Ба більше: за документами, які фіксують дату надходження тварини до притулку, за 14.04.2007 р. надходжень котів узагалі не зафіксовано.

Діяльність притулку зорганізована таким чином, аби всіляко перешкоджати отриманню тварин бажаючими. До «Притулку» не ходить транспорт. З Києва до нього можна дістатися, лише використовуючи щонайменше 4 транспортні засоби: від місця помешкання до ст.М. Святошин, від Святошина маршруткою до Бородянки, від кінцевої зупинки маршрутки автобусом до околиць Бородянки і звідти або йти пішки півтора кілометри, або наймати таксі. Отримання тварини потребує надзвичайних зусиль, оскільки можливе лише внаслідок здійснення процедур, єдине призначення яких – перешкодити такому отриманню. Під час першого візиту відвідувачу виписують квитанцію на оплату, яку внести можна лише в Києві. Отож отримання потребує щонайменше двох тяжких поїздок, які за часом забирають повний робочий день. Ще один день потрібний, аби проплатити квитанцію. До того ж усі ці дії має проробити одна й та сама особа: будь-яка інша не може навіть внести гроші по квитанції! Проробити все це пересічному громадянинові фізично нереально. До того ж години роботи «Притулку» визначено лише з 11 до 14 – в робочий час, а виписані квитанції дійсні два дні! Так, якщо відвідувач працює і може приїхати лише у вихідний день, то за тиждень, який мине до наступного вихідного дня, квитанції, навіть проплачені (!), будуть уже не дійсні.

Складається враження, що хтось зацікавлений в тому, щоб тварини, які потрапили до «Притулку», залишалися в ньому і повільно помирали від численних хвороб.

Поведінка працівників «Притулку» спрямована на приховування будь-якої інформації. Вони намагаються не відповідати на будь-яке питання щодо умов утримання тварин, принципів роботи «Притулку», вимагають швидко залишити його територію. Інформаційна закритість діяльності «Притулку» створює загрозу здоров’ю населення».

За офіційною статистикою, у «притулку», на фінансування якого кияни викладали з кишень 5 млн грн. на рік, щороку знищували близько 15 тисяч душ. Тварині, яка потрапляла туди з відлову, жити залишалося 10 днів, за які її хазяїн інколи навіть не встигав не те, що розшукати втраченого улюбленця, а й дізнатися про саме існування тієї фабрики смерті. Хто й чому був зацікавлений у масовому вбивстві (чи не тому, що смерть, особливо, позбавлена контролю й гласності, дешевша за життя, а коли виміріється мільйонами, то різниця відчутно гріє чиєсь серце?) – мала б з’ясувати прокуратура. Та не з’ясовує. Тим часом подейкують, що за час роботи директором «притулку» Мирон Кучинський, якому міська влада дала змогу звільнитися за власним бажанням, добряче покращив свій особистий добробут. Чи це правда, чи вигадка – теж мали б з’ясувати відповідні органи. Зрештою, Бородянка – не єдиний комунальний притулок в Україні. Однак проблема комунальних притулків як джерел перекачування бюджетних коштів у приватні кишені нікого теж не хвилює. Чи розв’язує проблему запровадження європейських стандартів у цій царині зміна керівництва притулку й призначення його директором хоч би якої най найкращої людини? Видається ні. Справа не в людині, а у відсутності, по-перше, відкритості, прозорості й контролю громадськості в цій царині й, по-друге, відсутності планомірної роботи, спрямованої не на смерть, а на життя істоти. Життя за сприяння людини. І в цьому міська влада мала б сказати своє вагоме слово. Однак тут ми торкаємося третього рівня проблеми.

Рівень третій, моральний
Ми – надто байдужі, аж до жорстокості. І чим більше намагаємося вирішити проблему безпритульних тварин варварським убивством, тим – статистика річ невблаганна – гостріше вона постає. Для ілюстрації – типова історія з життя, одна з багатьох тисяч.

Кимось викинуте цуценя прибилося до вуличної зграї й дивом вижило. Однак у юному віці її збило авто, водій якого й не подумав зупинитися й допомогти. Їй пощастило залишитися живою. Та ще й бути підібраним якоюсь дівчиною, котра забрала її додому на лікування. Однак у ветлікарні лапу лікували некваліфіковано. В подальшому в іншій лікарні виявили, що кістка в перев’язаній лапці за час лікування не росла й стала надто тонкою. Ніку прооперували й за кілька місяців вона почала ходити. Майже рік була вона домашнім улюбленцем, якого пестили й поважали. Була щасливою. Однак невдалий стрибок молодого собаки, якому не можна було робити різких рухів, зруйнував його долю. Новий перелам, і сім’ї дівчини набридло витрачати гроші на якогось безпородного пса. Собаку здають до приватного притулку. Їй, веселій і жвавій, знову довелося відчути всі принади собачого життя разом з не дуже ситими й значно більш сильними сородичами. Слабка скалічена лапа не сприяла виживанню. В очах Ніки оселився страх, у серці – сум і зневіра.

Що чекає на неї в притулку, нехай непоганому, однак за вітчизняних умов – небагатому, в якому сенс пребування тварини зводиться до годівлі? Їжа й будка – назавжди. А вона знала Любов. Нині її життя від вуличного відрізняє гарантована порція їжі. Та чи потрібна вона їй, якщо пам’ять зберігає дбайливі руки, зрада яких знищила світло в її очах? Вона живе лише тому, що чекає. На нього – єдиного й найкращого, власного хазяїна, якого можна віддано любити.

Ми – злочинно байдужі. І проблема тварин у місті, тих самих, які багатьом заважають, це проблема, породжена нашою безвідповідальністю. Їхня кількість збільшується не тільки й не стільки через безконтрольну народжуваність (яка цілком може бути врегульована й припинена шляхом прийнятої в цивілізованих країнах стерилізації – дешевшої ніж убивство!), скільки через людське дикунство. Те дикунство, за якого можна живу істоту безкарно викинути на вулицю, малечу, народжену своїм не стерилізованим улюбленцем, кинути в сусідній під’їзд чи сміттєзвалище на муки й смерть. Нам не болить чужий біль – от у чому проблема. І тому не дивно, що в країні так багато бомжів і безпритульних дітей, не дивно, що наші старенькі змушені чи не жебракувати. Проблема не в економіці. Проблема – в серці. «Доки болить хоч одній тварині, доки страждає хоч одна істота, зіткана з плоті й нервів – не знати нам справедливості…» - написав у середині минулого століття наш великий співвітчизник Олесь Бердник. Що потрібно нам, аби зрозуміти цю просту річ?!

P.S. А Ніка все ще чекає. Де ти, добра людина, яка допоможе повернути їй віру в людей і добро? Звертатися за тел.: 80973139607 – Ілона; 80965938810 – Ліза.