Передчуття громадянського суспільства
11/10/2007 | Євген Бистрицький
Аргументована розмова про значущі суспільні орієнтири не лише назріла, а й, на тлі приватних перемовин «про своє» поодиноких партійних ватажків країни, стає вкрай необхідною. Втім, для такого обговорення потрібен якийсь новий ракурс. Не можна сказати, що його не шукають. Однак чим більше наговорюється слів, тим менше надії, що віз назрілих реформ буде зрушено з місця хоча б новим парламентським скликанням.
Річ у тому, що для зміни погляду, крім слів та понять, потрібно інше місце сидіння, нова точка опору. Її ніде шукати, крім як у самому суспільстві.
ЗАБУТЕ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
Ейфорія щодо громадянського суспільства, яке, як гучно заявляли політики-переможці після народного тріумфу 2004 року, нарешті народилося в країні й перемогло у помаранчевій революції, досить швидко зійшла нанівець. Якщо бодай побіжно згадати післяреволюційний дискурс провідних політиків, у ньому немає місця розмові про громадянське суспільство. Тут ми знайдемо «мою націю», «мій народ» — звернення, що втратили після скандалу з «любими друзями» займенник «мій». Або надибаємо самоочевидну апеляцію до всіх, заради кого варто боротися за справедливість та кому ось-ось краще житиметься. У кращому разі, це може бути наказне масове створення «громадських колегій» для «залучення громадськості до проведення консультацій з питань формування та реалізації державної політики».
Після напівформального проведення у 2005 році згасла інша перспективна ініціатива — залучення широкої спільноти до діалогу з президентською владою під назвою «Президентські слухання». Другий післяпомаранчевий уряд взагалі вихолостив смисл громадських колегій, ухваливши постанову, яка давала право керівникам відповідних органів влади на власний розсуд формувати з громадян такі дорадчі органи. Добрі наміри створити щось демократично-громадське, наприклад «Стратегічну раду з державної політики при Президенті України» (2005 р.) або таку саму «Громадську раду» (2007 р.), вимостили шлях до номенклатурної компрометації самої ідеї громадських дорадчих органів. Врешті-решт, нова «демократична» влада, яка, згідно із власними мантрами про громадянське суспільство, мала б дякувати йому за саме своє існування, за два роки керівництва країною нічого реального не зробила для системних змін у цій сфері суспільства.
Піднесення від мирної революції заради демократичної заміни явно корумпованого і, сказати б, не національно орієнтованого режиму швидко охопило і тверезих західних вчених. На одному з міжнародних заходів у 2005 році, на якому був присутній і автор цих рядків, відомий українцям теоретик громадянського суспільства Томас Карозерс прямо ствержував, що помаранчева революція є революцією громадянського суспільства. Тоді як на цьому тлі зрозуміти, чому наші політики забули про нього і на словах, і у своїх державних справах?
ЗДІЙСНЕННЯ ТЕОРІЇ НУО
Я був би неправильно витлумачений великим товариством колег по тому, що в моїй інтерпретації звучить як «організовані осередки громадяського суспільства», а юридичною мовою називається «недержавними організаціями» (НУО), якби не наголосив, нікого не вирізняючи: діяльність численних громадських організацій за «післяпомаранчеві» роки набула більших професійності й суспільного визнання. Візміть будь-який друкований звіт благодійних організацій, котрі фінансово сприяють реалізації ініціатив НУО, або зайдіть на відповідний сайт — і ви будете здивовані спектром соціально значущих дій організованої громадськості. «Діти капітана Ґранта» наполегливо шукають свого рідного батька — сучасну демократію. Правда, мій досвід підказує, що серед 38 тисяч офіційно зареєстрованих Мін’юстом НУО справді суспільно активних, а не створених політиками чи владою «під себе», можна нарахувати близько двох тисяч, оптимістично — 2,5 тисячі, що зовсім не багато для сучасної європейської країни з відповідним населенням.
Усе це, в принципі, відповідає новітній популярній теорії громадянського суспільства. Назвемо її теорією НУО. З нею українці вже досить добре ознайомлені завдяки критичному обговоренню, зокрема й на сторінках «Дзеркала тижня» (Див.: № 4 (379), 2-8 лютого 2002), викривленого плагіату статті Томаса Карозерса, надрукованого у «Фактах». Від початку 90-х років минулого століття, зазначає він, ця теорія підігріває ентузіазм щодо осердя громадянського суспільства — неурядових організацій. Цей час збігається з процесами демократизації комуністичних диктатур. Особливу роль у зазначених процесах відіграють НУО, насамперед ті з них, котрі захищають і лобіюють перед владою різних рівнів спільні інтереси різноманітних груп та асоціацій громадян, у тому числі широкий спектр прав людини, моніторять вибори, захищають довкілля, викривають корупційні дії, відстоюють ґендерну рівність тощо, тощо.
Критичний погляд на неурядові організації, котрі, як підкреслював Карозерс, не є універсальною панацеєю для демократії, був «творчо розвинутий» українським автором, що підписався главою адміністрації президента. До майже дослівного перекладу статті західного теоретика був доданий невеличкий негативний приклад «Луганської бригади» як злочинного угруповання тієї ж таки «громадськості», отож також організації громадянського суспільства. Своєю чергою, обурені захисники оригінальної концепції Карозерса наголошували на прогресивно-демократизуючій ролі організацій громадянського суспільства. У тому політичному контексті (березень 2001 — весна 2002 року: кінець активної стадії руху «Україна без Кучми», намагання провести референдум за імпічмент президента, відставка з посади прем’єра Віктора Ющенка, жорстке політичне протистояння з арештом лідера опозиції, створення опозицією фронту національного порятунку та підготовка до чергових виборів) вони послідовно підкреслювали важливість діалогу незалежної громадськості із владою.
Я нагадав про цю, ще свіжу в пам’яті, дискусію, аби підкреслити простий факт: теорія участі представників НУО в державному врядуванні, концепція діалогу громадськості і влади, яку настійно захищали незалежні експерти, врешті-решт була прийнята всіма, наголосимо — і владними керівниками. Останні — «допомаранчеві», «помаранчеві» й ті, котрі прийшли після них, — навіть офіційно легалізували свою «добру волю». Здається, все нарешті розставлено на свої місця, і діалог, покликаний демократизувати владу, відбувається.
НУО справді допомогли вдало структурувати народний волевияв під час революції і зібрати свідчення для правових аргументів на його користь. На цьому реалізація теорії НУО в рамках держави не закінчилася. Лідери експертних організацій і досі отримуюють листи на офіційних бланках, якими їх запрошують взяти участь у засіданні тієї чи тієї громадської ради або надати — безплатно — результати тих чи тих аналітичних досліджень для, припустімо, написання чергової промови високого лідера. Більше того, окремі дорадчо-експертні ради відіграють позитивну роль у діалозі державного керівництва та громадськості. Із власного досвіду знаю, що, зваживши на пропозиції експертів із медіа-НУО, які дискутувалися на засіданнях ради у присутності голови ВР України попереднього скликання, останній запропонував зміни до закону про вибори, що дозволили ЗМІ зменшити ризик переслідування за власний аналіз виборчих перегонів та судження про суб’єктів виборів. Ефективність діяльності «Громадської ради з питань забезпечення прав людини при МВС України», з якою співпрацювали і попередній, і останній міністри внутрішніх справ, не викликає сумнівів серед українських правозахисників.
Хай не повністю, але всі елементи суспільства мали б бути задоволені — теорія НУО поступово втілюється в життя. Отож громадянське суспільство в нас таки не забуте, процес пішов, незважаючи на нехтування політиками самим терміном. Проте так вважати — небезпечно.
НЕДООЦІНКА ПРОБЛЕМИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Навіть зі згадуваного плагіату статті Карозерса стає зрозуміло, що було б великою помилкою обмежити поняття громадянського суспільства лише колом неурядових організацій. Там-таки можна прочитати, що в розвинених демократіях питома вага традиційних об’єднань громадян за інтересами, таких як церква, профспілки, спортивні клуби, у тисячі разів перевищує вагу НУО. Додамо до них ті, про які не згадує Карозерс, оскільки для західного вченого вони — самоочевидна річ: традиційні самоврядувальні територіальні та місцеві громади, різноманітні об’єднання жильців приватних будинків (кондомініуми), асоціації представників малого та середнього бізнесу, кредитні спілки, університетські громади, взагалі — всі можливі самооб’єднання громадян задля формулювання та спільного відстоювання своїх інтересів перед владними інститутами різного рівня. Вони можуть бути як офіційно зареєстровані, так і стихійні, себто природно виникати, покликані потребою активної колективної дії, і зникати після її завершення. Ідеться зазвичай не про захист та відстоювання персональних інтересів окремої людини, сім’ї чи клану. Ідеться про такий особистий інтерес, який поділяє коло інших співвітчизників, який є нагальною потребою спільноти різної величини, а інколи здатний вирости до рівня загальносуспільної вимоги.
З цього погляду, розвинене громадянське суспільство бачиться як складна картина одночасного існування, переплетіння чи боротьби численних груп приватних інтересів, враховувати які під постійним громадським тиском мусить кожен по-справжньому демократичний уряд. Щоб завершити цю дуже загальну панораму мирної громадянської війни за свої інтереси, слід вказати на ще один невід’ємний фактор. Головним середовищем зародження такого громадського активізму є середній клас. Говорити про громадянське суспільство й не згадати про малих та середніх підприємців, фермерів і висококваліфікованих робітників, урядових чиновників та інженерів, учителів, медиків і представників так званих вільних професій, військових та охоронців правопорядку — ряд можна продовжувати — буде неправомірно. Прийнявши цю точку зору, ми зрозуміємо, чому Україна починає фактично з кінця новітньої історії: НУО — лише перші елементи, зерна, з яких проростає традиція різнопланового громадського активізму. Втім, здається, в Україні виходити за межі вузької теорії НУО не вигідно всім, хто сьогодні при владі або домагається її в результаті виборів.
Як свідчать експерти (ми користуємося аналізом, підготовленим Максимом Лацибою), у програмних документах жодної з політичних сил, які перемогли на останніх виборах, ми не знайдемо чітко сформульованої мети розвитку громадянського суспільства в Україні, не беручи до уваги несистемних загальних гасел. Хіба свідчать про розуміння фундаментальності проблеми громадянського суспільства в країні такі передвиборні гасла БЮТ, як «Об’єднаємо зусилля держави, громадянського суспільства і релігійних конфесій у боротьбі проти безпритульності, алкоголізму та наркоманії, СНІДу, проституції та злочинності» або ще лаконічніше — «Головні пріоритети — людський розвиток і гідність, духовність і свобода, рівність і солідарність, громадянське суспільство та демократія…» Нічого не знайдемо з цього приводу у програмі «НУ—НС». Партія регіонів формулює лише загальні умови громадської активності: «…Захист демократії і свободи — права людини в Україні будуть понад усе...»
Щиро довіряючи політикам (чого, у принципі, не слід робити), ми могли б припустити, що вони усвідомлюють складність проблеми й саме тому не поспішають гроворити, як розвиватимуть гарант демократії — повноцінне громадянське суспільство. Адже справді: розвинена громадянська активність — це результат дії багатьох чинників, перший із яких — становлення заможного середнього класу, що само по собі є системною проблемою, на вирішення якої, скажуть нам, і спрямовані всі наші стратегічні зусилля. А вже представники заможного середнього класу будуть настільки самодостатні, що могтимуть, не боячись репресій влади, відстоювати свої інтереси і ще й впливати на неї. Це є нашою віддаленою чудовою метою, сказали б нам чільні політики. А вибори — справа сьогоднішнього дня, і тут потрібні інші дії, більш зрозумілі для публіки, ніж складна розмова про участь громадян у державному урядуванні.
А дії та обіцянки українського політикуму свідчать, що вже сьогодні існують загрози для ідеї громадянського суспільства в Україні.
ТРИ ГОЛОВНІ НЕБЕЗПЕКИ ДЛЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Перша з них — політичний популізм, особливо нав’язливий під час останньої виборчої кампанії. Спробуємо намалювати його ідеальний тип з погляду громадянського суспільства, практика якого посилюється не лише в Україні.
Суть і небезпека популізму полягає в тому, що він свідомо оминає складну реальність інтересів різноманітних груп громадян. Популіст апелює до кожного з нас поодинці. Він розділяє громадян на соціальні атоми й залишає їх на самоті, аби пообіцяти задовольнити кожного окремо й водночас усіх разом. Для цього потрібно небагато — лише обіцяти покращити персональні умови життя кожного, задовольнити перші життєві потреби кожного, скажімо — підвищити заробітну платню, пенсію, знизити тарифи тощо, не вимагаючи від нас самих нічого, крім делегування такому політикові своєї частки влади. Він усе готовий зробити за нас. Популіст не зустрічається з різними асоціаціями чи об’єднаннями громадян, навіть мережами НУО, аби з’ясувати їхні інтереси. Увага до останніх небезпечна для такого політика ускладненням простої картини світу, яку він малює для натовпу. Тому йому потрібен натовп, у якого є лише два полюси: кожен із нас зі своєю потребою кращого життя — і він сам як державна влада. Це неминучий прообраз майбутнього державного керівництва, що його, свідомо або несвідомо, просуває такий політик. Це традиційна для посткомуністичних країн бінарна схема, у кращому разі — авторитарної держави, яка не знає громадянського суспільства. З одного боку — держава, державні інститути і їх політичні власники, з іншого — арифметична сукупність громадян, населення, яке чекає додаткової манни.
У такій перспективі в ієрархії начальства цілком зникає рефлекс відповідальності та підзвітності. Атомізоване населення не створюватиме активних асоціацій громадян, які б вільно ініціювали і обстоювали багато такого, що й не снилося вождям нації. Тому останні — всіх кольорів — удалися до надзвичайного цинізму: платити громадським статистам за демонстрацію масовості їх підтримки. Замість громадян вони, фактично, скуповували політично мертві душі. У цьому сенсі будь-які прояви популізму — пряма загроза уже створеному і майбутньому громадянському суспільству з його повагою до гідності громадянина.
Друга суттєва небезпека, яка, до речі, тісно пов’язана з першою, — політичне моралізування. Воно може мати різні обличчя: від апеляції до справжніх світоглядних орієнтирів національної традиції — до опертя на міфологізовані уявлення про духовні цінності, яких, на думку керівника, мусили б дотримуватися громадяни. Моралізування на ґрунті національних цінностей, яким легко замістити непрофесійність політичного чи державного діяча, стає вигідною професією номенклатурного українства.
Насправді у кожної спільноти є потреба чути про високе, про своє світове призначення, відчувати й поділяти спільні духовні орієнтири життя. У цьому сенсі політики мають бути почасти, сказати б, світськими пасторами. Ті, хто свято вірить у своє високе призначення бути провідниками нації, мали б частіше згадувати ще аристотелевську істину: не добрі люди створюють добру державу, а добра держава створює моральних людей. Якщо ближче до наших реалій — усе це добре до тієї межі, доки моралізаторство не витісняє право та правосвідомість.
Суть будь-якого справді громадського утворення, а загалом — громадянського суспільства — у публічності його інтересів та їх захисту і просування. Публічне, відкрите застосування розуму, сказали б давні теоретики громадянського суспільства, є основою прийняття демократичних державних рішень. Саме тому вже сьогодні в Україні осередки громадянського суспільства тяжіють не так до моральних приписів, як до аргументованого діалогу з владою. Вони відстоюють різного роду публічні слухання, обговорення та дебати. Відкрита громадянська активність тяжіє до раціональності доведень. ЗМІ транслюють експертні оцінки незалежних аналітиків, до чиєї авторитетної думки частіше дослухаються люди. Якщо відстоювання громадянином приватного інтересу неможливе без елементів верховенства права, то аргументоване відстоювання групових інтересів потребує розвитку всієї системи цивільного права як суспільного інструменту їх доведення й захисту. Недарма Європа твердить про верховенство права, а не примат етики. Не випадково в Україні, як і в інших посттоталітарних країнах, найактивнішими осередками НУО сьогодні є мережі організацій, котрі захищають права людини. Закономірно, що саме НУО висунули ідею скликання незалежної Конституційної асамблеї для гасіння вічного для українському політикуму конфлікту інтересів, коли кожна нова політична сила намагається змінити Конституцію під себе.
До речі, згадування «Луганського угруповання» як прикладу аморальної організації громадянського суспільства — повна натяжка. Закрите, непублічне, позаправове угруповання ніколи не могло бути тим, що називається громадською організацією, як і не може бути підведене під поняття громадянського суспільства.
З цього погляду, намагання політиків об’єднати й залучати до об’єднань людей виключно моральними пасажами, можливо, й досягне тимчасової мети. Але ця мета лежить значно ближче до нашого минулого, або, сказати б, — до сьогодення нашого північного сусіда з його практикою закриття некерованих НУО, ніж до, сподіваємося, нашого майбутнього.
Є й третя, найбільша загроза. Це протилежна довгій європейській історії виховання гідності громадянина українська традиція. Традиція, швидше, чекати благ від доброго, але справедливого провідника, ніж виборювати незалежність від начальника для вільної праці на свою користь. Це традиційно інше саморозуміння, ніж те, що на Заході становить прописну істину: індивідуум не одержує права від держави, він, за власною природою, має невід’ємні й незаперечні права, яких ніхто у світі не має права в нього відібрати. Це, нарешті, інше розуміння власної гідності, яке й робить тебе громадянином: не чини нічого такого, чого б ти хотів, аби не чинило начальство. Якщо, як свідчить соціологія, більше половини громадян (52%) вважають, що найчастіше корупція — це виправданий шлях вирішення питань (дані опитування 2007 р. за проектом «Гiдна Україна»), важко говорити про громадянську гідність, отже — про громадянське суспільство. То що, знову повертатися до проголошення моральних сентенцій, скочуючись у порочне коло?
Я вже казав, що у справі громадянського суспільства країна починає з кінця новітньої історії. У таких випадках важко сподіватися відтворити із самого початку історичний шлях європейського громадянства. Втім, цей шлях завжди завершувався дією лідерів націй. А ті, хто проголошував перші в історії біллі про права, і не гадали, що можна не дотримуватися кожної їх літери.
Хоч би як клялися наші політики в любові до ідеалів демократії, вказані загрози громадянському суспільству існують і існуватимуть доти, доки країна не візьме на озброєння свідому політику створення відповідних умов для його розвитку. Ця політика, як найжорсткіший припис, має включати у себе дотримання «букви» права самими політиками. Лише після того можна бути циніком, стверджуючи: які виборці, такі й обрані. Сьогодні ми констатуємо: такої політики не дотримуються навіть ті, хто має сміливість називати себе демократичною більшістю.
***
Якби припустити, що в Україні знайшовся геніальний художник, здатний, скажімо, як свого часу Сальвадор Далі, показати нам нас сьогоднішніх у дзеркалі символічного малюнку, — він мусив би намалювати щось під назвою «Передчуття громадянського суспільства». Можливо, частково картина б відповідала традиційному опису відомого оригіналу: «Вся центральна частина картини зайнята незвичайною конструкцією з рук та ніг українських політиків. Споруда ніби висне над традиційним для цього маляра низьким горизонтом. У картині домінує фрагмент жіночого тіла. Горло жінки стиснуте вузлуватою рукою. Внизу на землі розсипані варені боби. Художнику вдалося знайти цей вдалий образ, який вказує на невиразність цього суспільства». Але наш вдумливий митець мав би завершити свій малюнок не так, як славетний автор, малюючи на низькому горизонті одну маленьку людину, а інакше: «Позаду покрученої руки на всьому обширі ми бачимо багато розрізнених груп маленьких людей, які впевнено наближаються до центру картини».
Помаранчева революція була лише прототипом громадянського суспільства. Громадянське суспільство в Україні — попереду.
Автор: Євген БИСТРИЦЬКИЙ (доктор філософських наук, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження»)
Річ у тому, що для зміни погляду, крім слів та понять, потрібно інше місце сидіння, нова точка опору. Її ніде шукати, крім як у самому суспільстві.
ЗАБУТЕ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
Ейфорія щодо громадянського суспільства, яке, як гучно заявляли політики-переможці після народного тріумфу 2004 року, нарешті народилося в країні й перемогло у помаранчевій революції, досить швидко зійшла нанівець. Якщо бодай побіжно згадати післяреволюційний дискурс провідних політиків, у ньому немає місця розмові про громадянське суспільство. Тут ми знайдемо «мою націю», «мій народ» — звернення, що втратили після скандалу з «любими друзями» займенник «мій». Або надибаємо самоочевидну апеляцію до всіх, заради кого варто боротися за справедливість та кому ось-ось краще житиметься. У кращому разі, це може бути наказне масове створення «громадських колегій» для «залучення громадськості до проведення консультацій з питань формування та реалізації державної політики».
Після напівформального проведення у 2005 році згасла інша перспективна ініціатива — залучення широкої спільноти до діалогу з президентською владою під назвою «Президентські слухання». Другий післяпомаранчевий уряд взагалі вихолостив смисл громадських колегій, ухваливши постанову, яка давала право керівникам відповідних органів влади на власний розсуд формувати з громадян такі дорадчі органи. Добрі наміри створити щось демократично-громадське, наприклад «Стратегічну раду з державної політики при Президенті України» (2005 р.) або таку саму «Громадську раду» (2007 р.), вимостили шлях до номенклатурної компрометації самої ідеї громадських дорадчих органів. Врешті-решт, нова «демократична» влада, яка, згідно із власними мантрами про громадянське суспільство, мала б дякувати йому за саме своє існування, за два роки керівництва країною нічого реального не зробила для системних змін у цій сфері суспільства.
Піднесення від мирної революції заради демократичної заміни явно корумпованого і, сказати б, не національно орієнтованого режиму швидко охопило і тверезих західних вчених. На одному з міжнародних заходів у 2005 році, на якому був присутній і автор цих рядків, відомий українцям теоретик громадянського суспільства Томас Карозерс прямо ствержував, що помаранчева революція є революцією громадянського суспільства. Тоді як на цьому тлі зрозуміти, чому наші політики забули про нього і на словах, і у своїх державних справах?
ЗДІЙСНЕННЯ ТЕОРІЇ НУО
Я був би неправильно витлумачений великим товариством колег по тому, що в моїй інтерпретації звучить як «організовані осередки громадяського суспільства», а юридичною мовою називається «недержавними організаціями» (НУО), якби не наголосив, нікого не вирізняючи: діяльність численних громадських організацій за «післяпомаранчеві» роки набула більших професійності й суспільного визнання. Візміть будь-який друкований звіт благодійних організацій, котрі фінансово сприяють реалізації ініціатив НУО, або зайдіть на відповідний сайт — і ви будете здивовані спектром соціально значущих дій організованої громадськості. «Діти капітана Ґранта» наполегливо шукають свого рідного батька — сучасну демократію. Правда, мій досвід підказує, що серед 38 тисяч офіційно зареєстрованих Мін’юстом НУО справді суспільно активних, а не створених політиками чи владою «під себе», можна нарахувати близько двох тисяч, оптимістично — 2,5 тисячі, що зовсім не багато для сучасної європейської країни з відповідним населенням.
Усе це, в принципі, відповідає новітній популярній теорії громадянського суспільства. Назвемо її теорією НУО. З нею українці вже досить добре ознайомлені завдяки критичному обговоренню, зокрема й на сторінках «Дзеркала тижня» (Див.: № 4 (379), 2-8 лютого 2002), викривленого плагіату статті Томаса Карозерса, надрукованого у «Фактах». Від початку 90-х років минулого століття, зазначає він, ця теорія підігріває ентузіазм щодо осердя громадянського суспільства — неурядових організацій. Цей час збігається з процесами демократизації комуністичних диктатур. Особливу роль у зазначених процесах відіграють НУО, насамперед ті з них, котрі захищають і лобіюють перед владою різних рівнів спільні інтереси різноманітних груп та асоціацій громадян, у тому числі широкий спектр прав людини, моніторять вибори, захищають довкілля, викривають корупційні дії, відстоюють ґендерну рівність тощо, тощо.
Критичний погляд на неурядові організації, котрі, як підкреслював Карозерс, не є універсальною панацеєю для демократії, був «творчо розвинутий» українським автором, що підписався главою адміністрації президента. До майже дослівного перекладу статті західного теоретика був доданий невеличкий негативний приклад «Луганської бригади» як злочинного угруповання тієї ж таки «громадськості», отож також організації громадянського суспільства. Своєю чергою, обурені захисники оригінальної концепції Карозерса наголошували на прогресивно-демократизуючій ролі організацій громадянського суспільства. У тому політичному контексті (березень 2001 — весна 2002 року: кінець активної стадії руху «Україна без Кучми», намагання провести референдум за імпічмент президента, відставка з посади прем’єра Віктора Ющенка, жорстке політичне протистояння з арештом лідера опозиції, створення опозицією фронту національного порятунку та підготовка до чергових виборів) вони послідовно підкреслювали важливість діалогу незалежної громадськості із владою.
Я нагадав про цю, ще свіжу в пам’яті, дискусію, аби підкреслити простий факт: теорія участі представників НУО в державному врядуванні, концепція діалогу громадськості і влади, яку настійно захищали незалежні експерти, врешті-решт була прийнята всіма, наголосимо — і владними керівниками. Останні — «допомаранчеві», «помаранчеві» й ті, котрі прийшли після них, — навіть офіційно легалізували свою «добру волю». Здається, все нарешті розставлено на свої місця, і діалог, покликаний демократизувати владу, відбувається.
НУО справді допомогли вдало структурувати народний волевияв під час революції і зібрати свідчення для правових аргументів на його користь. На цьому реалізація теорії НУО в рамках держави не закінчилася. Лідери експертних організацій і досі отримуюють листи на офіційних бланках, якими їх запрошують взяти участь у засіданні тієї чи тієї громадської ради або надати — безплатно — результати тих чи тих аналітичних досліджень для, припустімо, написання чергової промови високого лідера. Більше того, окремі дорадчо-експертні ради відіграють позитивну роль у діалозі державного керівництва та громадськості. Із власного досвіду знаю, що, зваживши на пропозиції експертів із медіа-НУО, які дискутувалися на засіданнях ради у присутності голови ВР України попереднього скликання, останній запропонував зміни до закону про вибори, що дозволили ЗМІ зменшити ризик переслідування за власний аналіз виборчих перегонів та судження про суб’єктів виборів. Ефективність діяльності «Громадської ради з питань забезпечення прав людини при МВС України», з якою співпрацювали і попередній, і останній міністри внутрішніх справ, не викликає сумнівів серед українських правозахисників.
Хай не повністю, але всі елементи суспільства мали б бути задоволені — теорія НУО поступово втілюється в життя. Отож громадянське суспільство в нас таки не забуте, процес пішов, незважаючи на нехтування політиками самим терміном. Проте так вважати — небезпечно.
НЕДООЦІНКА ПРОБЛЕМИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Навіть зі згадуваного плагіату статті Карозерса стає зрозуміло, що було б великою помилкою обмежити поняття громадянського суспільства лише колом неурядових організацій. Там-таки можна прочитати, що в розвинених демократіях питома вага традиційних об’єднань громадян за інтересами, таких як церква, профспілки, спортивні клуби, у тисячі разів перевищує вагу НУО. Додамо до них ті, про які не згадує Карозерс, оскільки для західного вченого вони — самоочевидна річ: традиційні самоврядувальні територіальні та місцеві громади, різноманітні об’єднання жильців приватних будинків (кондомініуми), асоціації представників малого та середнього бізнесу, кредитні спілки, університетські громади, взагалі — всі можливі самооб’єднання громадян задля формулювання та спільного відстоювання своїх інтересів перед владними інститутами різного рівня. Вони можуть бути як офіційно зареєстровані, так і стихійні, себто природно виникати, покликані потребою активної колективної дії, і зникати після її завершення. Ідеться зазвичай не про захист та відстоювання персональних інтересів окремої людини, сім’ї чи клану. Ідеться про такий особистий інтерес, який поділяє коло інших співвітчизників, який є нагальною потребою спільноти різної величини, а інколи здатний вирости до рівня загальносуспільної вимоги.
З цього погляду, розвинене громадянське суспільство бачиться як складна картина одночасного існування, переплетіння чи боротьби численних груп приватних інтересів, враховувати які під постійним громадським тиском мусить кожен по-справжньому демократичний уряд. Щоб завершити цю дуже загальну панораму мирної громадянської війни за свої інтереси, слід вказати на ще один невід’ємний фактор. Головним середовищем зародження такого громадського активізму є середній клас. Говорити про громадянське суспільство й не згадати про малих та середніх підприємців, фермерів і висококваліфікованих робітників, урядових чиновників та інженерів, учителів, медиків і представників так званих вільних професій, військових та охоронців правопорядку — ряд можна продовжувати — буде неправомірно. Прийнявши цю точку зору, ми зрозуміємо, чому Україна починає фактично з кінця новітньої історії: НУО — лише перші елементи, зерна, з яких проростає традиція різнопланового громадського активізму. Втім, здається, в Україні виходити за межі вузької теорії НУО не вигідно всім, хто сьогодні при владі або домагається її в результаті виборів.
Як свідчать експерти (ми користуємося аналізом, підготовленим Максимом Лацибою), у програмних документах жодної з політичних сил, які перемогли на останніх виборах, ми не знайдемо чітко сформульованої мети розвитку громадянського суспільства в Україні, не беручи до уваги несистемних загальних гасел. Хіба свідчать про розуміння фундаментальності проблеми громадянського суспільства в країні такі передвиборні гасла БЮТ, як «Об’єднаємо зусилля держави, громадянського суспільства і релігійних конфесій у боротьбі проти безпритульності, алкоголізму та наркоманії, СНІДу, проституції та злочинності» або ще лаконічніше — «Головні пріоритети — людський розвиток і гідність, духовність і свобода, рівність і солідарність, громадянське суспільство та демократія…» Нічого не знайдемо з цього приводу у програмі «НУ—НС». Партія регіонів формулює лише загальні умови громадської активності: «…Захист демократії і свободи — права людини в Україні будуть понад усе...»
Щиро довіряючи політикам (чого, у принципі, не слід робити), ми могли б припустити, що вони усвідомлюють складність проблеми й саме тому не поспішають гроворити, як розвиватимуть гарант демократії — повноцінне громадянське суспільство. Адже справді: розвинена громадянська активність — це результат дії багатьох чинників, перший із яких — становлення заможного середнього класу, що само по собі є системною проблемою, на вирішення якої, скажуть нам, і спрямовані всі наші стратегічні зусилля. А вже представники заможного середнього класу будуть настільки самодостатні, що могтимуть, не боячись репресій влади, відстоювати свої інтереси і ще й впливати на неї. Це є нашою віддаленою чудовою метою, сказали б нам чільні політики. А вибори — справа сьогоднішнього дня, і тут потрібні інші дії, більш зрозумілі для публіки, ніж складна розмова про участь громадян у державному урядуванні.
А дії та обіцянки українського політикуму свідчать, що вже сьогодні існують загрози для ідеї громадянського суспільства в Україні.
ТРИ ГОЛОВНІ НЕБЕЗПЕКИ ДЛЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Перша з них — політичний популізм, особливо нав’язливий під час останньої виборчої кампанії. Спробуємо намалювати його ідеальний тип з погляду громадянського суспільства, практика якого посилюється не лише в Україні.
Суть і небезпека популізму полягає в тому, що він свідомо оминає складну реальність інтересів різноманітних груп громадян. Популіст апелює до кожного з нас поодинці. Він розділяє громадян на соціальні атоми й залишає їх на самоті, аби пообіцяти задовольнити кожного окремо й водночас усіх разом. Для цього потрібно небагато — лише обіцяти покращити персональні умови життя кожного, задовольнити перші життєві потреби кожного, скажімо — підвищити заробітну платню, пенсію, знизити тарифи тощо, не вимагаючи від нас самих нічого, крім делегування такому політикові своєї частки влади. Він усе готовий зробити за нас. Популіст не зустрічається з різними асоціаціями чи об’єднаннями громадян, навіть мережами НУО, аби з’ясувати їхні інтереси. Увага до останніх небезпечна для такого політика ускладненням простої картини світу, яку він малює для натовпу. Тому йому потрібен натовп, у якого є лише два полюси: кожен із нас зі своєю потребою кращого життя — і він сам як державна влада. Це неминучий прообраз майбутнього державного керівництва, що його, свідомо або несвідомо, просуває такий політик. Це традиційна для посткомуністичних країн бінарна схема, у кращому разі — авторитарної держави, яка не знає громадянського суспільства. З одного боку — держава, державні інститути і їх політичні власники, з іншого — арифметична сукупність громадян, населення, яке чекає додаткової манни.
У такій перспективі в ієрархії начальства цілком зникає рефлекс відповідальності та підзвітності. Атомізоване населення не створюватиме активних асоціацій громадян, які б вільно ініціювали і обстоювали багато такого, що й не снилося вождям нації. Тому останні — всіх кольорів — удалися до надзвичайного цинізму: платити громадським статистам за демонстрацію масовості їх підтримки. Замість громадян вони, фактично, скуповували політично мертві душі. У цьому сенсі будь-які прояви популізму — пряма загроза уже створеному і майбутньому громадянському суспільству з його повагою до гідності громадянина.
Друга суттєва небезпека, яка, до речі, тісно пов’язана з першою, — політичне моралізування. Воно може мати різні обличчя: від апеляції до справжніх світоглядних орієнтирів національної традиції — до опертя на міфологізовані уявлення про духовні цінності, яких, на думку керівника, мусили б дотримуватися громадяни. Моралізування на ґрунті національних цінностей, яким легко замістити непрофесійність політичного чи державного діяча, стає вигідною професією номенклатурного українства.
Насправді у кожної спільноти є потреба чути про високе, про своє світове призначення, відчувати й поділяти спільні духовні орієнтири життя. У цьому сенсі політики мають бути почасти, сказати б, світськими пасторами. Ті, хто свято вірить у своє високе призначення бути провідниками нації, мали б частіше згадувати ще аристотелевську істину: не добрі люди створюють добру державу, а добра держава створює моральних людей. Якщо ближче до наших реалій — усе це добре до тієї межі, доки моралізаторство не витісняє право та правосвідомість.
Суть будь-якого справді громадського утворення, а загалом — громадянського суспільства — у публічності його інтересів та їх захисту і просування. Публічне, відкрите застосування розуму, сказали б давні теоретики громадянського суспільства, є основою прийняття демократичних державних рішень. Саме тому вже сьогодні в Україні осередки громадянського суспільства тяжіють не так до моральних приписів, як до аргументованого діалогу з владою. Вони відстоюють різного роду публічні слухання, обговорення та дебати. Відкрита громадянська активність тяжіє до раціональності доведень. ЗМІ транслюють експертні оцінки незалежних аналітиків, до чиєї авторитетної думки частіше дослухаються люди. Якщо відстоювання громадянином приватного інтересу неможливе без елементів верховенства права, то аргументоване відстоювання групових інтересів потребує розвитку всієї системи цивільного права як суспільного інструменту їх доведення й захисту. Недарма Європа твердить про верховенство права, а не примат етики. Не випадково в Україні, як і в інших посттоталітарних країнах, найактивнішими осередками НУО сьогодні є мережі організацій, котрі захищають права людини. Закономірно, що саме НУО висунули ідею скликання незалежної Конституційної асамблеї для гасіння вічного для українському політикуму конфлікту інтересів, коли кожна нова політична сила намагається змінити Конституцію під себе.
До речі, згадування «Луганського угруповання» як прикладу аморальної організації громадянського суспільства — повна натяжка. Закрите, непублічне, позаправове угруповання ніколи не могло бути тим, що називається громадською організацією, як і не може бути підведене під поняття громадянського суспільства.
З цього погляду, намагання політиків об’єднати й залучати до об’єднань людей виключно моральними пасажами, можливо, й досягне тимчасової мети. Але ця мета лежить значно ближче до нашого минулого, або, сказати б, — до сьогодення нашого північного сусіда з його практикою закриття некерованих НУО, ніж до, сподіваємося, нашого майбутнього.
Є й третя, найбільша загроза. Це протилежна довгій європейській історії виховання гідності громадянина українська традиція. Традиція, швидше, чекати благ від доброго, але справедливого провідника, ніж виборювати незалежність від начальника для вільної праці на свою користь. Це традиційно інше саморозуміння, ніж те, що на Заході становить прописну істину: індивідуум не одержує права від держави, він, за власною природою, має невід’ємні й незаперечні права, яких ніхто у світі не має права в нього відібрати. Це, нарешті, інше розуміння власної гідності, яке й робить тебе громадянином: не чини нічого такого, чого б ти хотів, аби не чинило начальство. Якщо, як свідчить соціологія, більше половини громадян (52%) вважають, що найчастіше корупція — це виправданий шлях вирішення питань (дані опитування 2007 р. за проектом «Гiдна Україна»), важко говорити про громадянську гідність, отже — про громадянське суспільство. То що, знову повертатися до проголошення моральних сентенцій, скочуючись у порочне коло?
Я вже казав, що у справі громадянського суспільства країна починає з кінця новітньої історії. У таких випадках важко сподіватися відтворити із самого початку історичний шлях європейського громадянства. Втім, цей шлях завжди завершувався дією лідерів націй. А ті, хто проголошував перші в історії біллі про права, і не гадали, що можна не дотримуватися кожної їх літери.
Хоч би як клялися наші політики в любові до ідеалів демократії, вказані загрози громадянському суспільству існують і існуватимуть доти, доки країна не візьме на озброєння свідому політику створення відповідних умов для його розвитку. Ця політика, як найжорсткіший припис, має включати у себе дотримання «букви» права самими політиками. Лише після того можна бути циніком, стверджуючи: які виборці, такі й обрані. Сьогодні ми констатуємо: такої політики не дотримуються навіть ті, хто має сміливість називати себе демократичною більшістю.
***
Якби припустити, що в Україні знайшовся геніальний художник, здатний, скажімо, як свого часу Сальвадор Далі, показати нам нас сьогоднішніх у дзеркалі символічного малюнку, — він мусив би намалювати щось під назвою «Передчуття громадянського суспільства». Можливо, частково картина б відповідала традиційному опису відомого оригіналу: «Вся центральна частина картини зайнята незвичайною конструкцією з рук та ніг українських політиків. Споруда ніби висне над традиційним для цього маляра низьким горизонтом. У картині домінує фрагмент жіночого тіла. Горло жінки стиснуте вузлуватою рукою. Внизу на землі розсипані варені боби. Художнику вдалося знайти цей вдалий образ, який вказує на невиразність цього суспільства». Але наш вдумливий митець мав би завершити свій малюнок не так, як славетний автор, малюючи на низькому горизонті одну маленьку людину, а інакше: «Позаду покрученої руки на всьому обширі ми бачимо багато розрізнених груп маленьких людей, які впевнено наближаються до центру картини».
Помаранчева революція була лише прототипом громадянського суспільства. Громадянське суспільство в Україні — попереду.
Автор: Євген БИСТРИЦЬКИЙ (доктор філософських наук, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження»)
Відповіді
2007.11.11 | Михайло Свистович
В принципі нормальна і правильна стаття, але
в ній також, на жаль, не сказано, що і як робити. Схоже, що на сьогодні цього не знає ніхто. Єдине що про ех-спертів не згоден. Як казав нєзабвєнний Лєнін, "узок круг етіх ех-спєртов, слішкам далєкі ані ат народа". Бачимо на телебаченні ті самі рожі, серед яких лише одиниці дійсно незалежні та адекватні. А от того самого згаданого у статті Максима Лацибу не побачив у "Свободі слова" чи у якійсь іншій передачі. Та й інших не запрошують. Кожне ЗМІ має свій узкій круг агранічєних людєй, і їм цього достатньо. Немає розмаїття експертних думок. Це схоже на якийсь нібито обов"язковий ритуал - освятити експертами з НУО дійство, не міняючи суть цього діства та не сильно даючи цим експертам волю. Зате дурнуваті політики з екранів не злазять постійно. І несуть таку ахінею, що мама моя рідна...2007.11.11 | Адвокат ...
Re: Передчуття громадянського суспільства
Преамбула.Шановний автор написав добру статтю. Можливо, трошечки запізно.
ЗАБУТЕ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
Автор згадує громадські ради при органах центральної та місцевої державної влади. Наголошуючи, що «Другий післяпомаранчевий уряд взагалі вихолостив смисл громадських колегій, ухваливши постанову, яка давала право керівникам відповідних органів влади на власний розсуд формувати з громадян такі дорадчі органи.». Історія громадських рад, або колегій (певний час вони звались саме так), починається від Постанови КМ на чолі з В. Януковичем, що була видана восени 2004 року. Та постанова була вельми демократичною по формі, хоча по суті своїй мала на меті створити псевдо демократичну ауру режиму Януковича-президента. Розуміючи, що перемога на президентських виборах буде не абсолютною, маючи добре зорганізоване коло громадських організацій, тісно пов`язаних із Партією регіонів, керівництво тієї партії завчасно подбало про «народний одобрямс». Але вийшло не так. І у травні 2005 року перший «післяпомаранчевий уряд» на чолі з Ю. Тимошенко, доволі суттєво змінює згадану постанову Уряду Януковича. Ради при органах стають колегіями при головах тих органів і таке інше. І саме ця постанова Уряду Тимошенко розпочала кампанію «громадської колегізації». Властиво, що чиновники міністерств, відомств, обласних державних адміністрації як могли, тягли з створенням тих колегій, коли тягти стало не можливо, ті колегії були таки створені. Це сталося приблизно до осені 2005 року. Себто, на річницю Постанови Уряду Януковича. На той момент, як що я не помиляюсь, лише дві колегії на всю Україну очолювали не керівники того органу, при якому така колегія була створена. Всі інші колегії очолили керівники міністерств, відомств, обласних державних адміністрацій, або їхні заступники. Ця «епопея» мала наслідком лише одне: організації громадянського суспільства на власному прикладі зрозуміли, що ця влада не тільки не здатна зробити «велике чудо, обіцяне на Майдані», але й банально не може й не хоче дослухатися до тих небайдужих людей, які були готові і словом, і ділом допомогти зрушити з місця «віз назрілих реформ».
«Другий післяпомаранчевий уряд» перейменував колегії назад на ради, сказав «ну-ну!» та й дозволив підлеглим своїм законно випустити «енергію мас» у повітря.
Чому сталося саме так, як сталося? Відповідь є доволі проста. Спочатку, так звані «помаранчеві» певний час не відрізняли ПіАр`у дій від, власне, дій як таких; мантр щодо власної спроможності створити чудо, від чуда, як такого. То був період післяреволюційної ейфорії-релаксації. Потім, трішки прийшовши до тями, т.з. «помаранчеві» спробували використати Постанову про громадські ради у якості дисциплінуючого підлеглих в центрі та в регіонах фактору. Однак, як завжди: воювати з мишами та тарганами було урочисто доручено… мишам та тарганам. Результат, як кажуть, на ліцьо.
Я певен, що події розгортались саме таким чином, бо добре знаю історію створення громадської ради-колегії-ради при ХОДА. Принаймні, за бажання тієї ж пані Тимошенко, Постанову Уряду Януковича легко було б скасувати, як «контрреволюційну», і ніхто б вухом би не повів, бо про ту Постанову не багато людей знало, а ті, що знали,-- від початку,-- були певні того, що то є чергова профанація та окозамилювання.
Таким чином, «помаранчева» влада, в особі і першого, і другого «післяпомаранчевих урядів» успішно звело на пси паростки діалогу суспільства із владою, що зароджені були Майданом. Чому вони так вчинили,-- то інше питання. Головний підсумок того «розтягування резини» полягав у самодискредитації «народної влади» в очах організацій громадянського суспільства.
Реакцією на таку поведінку «помаранчевої» влади було, спочатку, а потім,-- стійка огида. Організації громадянського суспільства добре відчували та розуміли, чому «злочинній владі Кучми» не треба було ніякого діалогу з громадянським суспільством. Але вони так і не змогли зрозуміти, чому «антикучмістській, демократичній» владі той діалог був не потрібен також.
А відповідь є простою. Якою б не була влада, чи то збіговиськом «тихих та скромних дерибанщиків», чи командою яскравих само-ПіАр`ників, що маскували собою тих, хто наполегливо і за безцінь привласнював все, що не було привласнене попередниками, діалог суспільством такої влади з не має жодного сенсу.
Влада, яка з тих, чи інших причин, не прагне у діалозі з громадою вирішувати суспільні проблеми, потреби у діалозі з організаціями громадянського суспільства не має. І не важливо, що та влада собі думає: чи як вкрасти якомога більше та забігти якомога далі, чи як зробити так, щоби усі і разом стали щасливими, багатими та здоровими.
Тож, «нова влада» про громадянське суспільство не забула. Вона його «в ґробу відєла!»
ЗДІЙСНЕННЯ ТЕОРІЇ НУО
Попри той факт, що дійючих та дієвих НУО в Україні не було на той час і 3-х тисяч, їх, на мою скромну думку, було достатньо для впровадження суспільну практику діалогу «влада-громада». На той момент активісти НУО були готові працювати задля здіснення позитивних перетворень у нашому суспільстві. Більшість тих організацій ладні були забути про те, що вони є природними опонентами будь якої влади, що вони мусять жорстко критикувати будь які вчинки влади, які не сприяють вирішенню суспільних проблем. Вони були готові не помічати «дрібних недоліків» та допомагати владі у виконанні її обіцянок. Але протягом 2005 року терпець урвався. Бо навіть найбільшим оптимістам стало зрозумілим: ця влада не здатна зробити чудо, вона не хоче його робити, вона не потребує допомоги суспільства, вона, як і попередня, ігнорує суспільні інтереси, вона цілковито поринула у політиканство та «дерибан».
І лише у тих випадках, коли заради тактичної, чи стратегічної вигоди «новій владі» потрібно було показати «підтримку народу», вона брала те, що пропонували їй на той час організації громадянського суспільства. Іноді далеко не те, чого б їй хотілось.
НЕДООЦІНКА ПРОБЛЕМИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Як на мою скромну думку, проблеми громадянського суспільства в Україні не існує. Щоб там не казали про «добу Кучми», чи про «час Ющенка», Україна не була і не є класичною тоталітарною, чи авторитарною державою. Інша річ, що, і той, що був за Кучми, і той, що панує зараз, політикум, свідомо, чи підсвідомо, робив все можливе, аби в Україні не з`явився «середній клас». І той, і цей політикум з одного боку є продуктом комуністичної пропаганди, а з іншого,-- вкусив радощів «солодкого життя» за рахунок чи не колоніальної експлуатації майже тотально бідного суспільства та природних ресурсів держави. Властиво, що жоден з урядів, жодний зі складів Верховної Ради не зробили нічого задля забезпечення нормального розвитку інститутів громадянського суспільства, починаючи від профспілок і закінчуючи кондомініумами. Я вже не кажу про «якість» Закону України, який регламентує діяльність громадських організацій. За 16-ть років Українська держава не зробила нічого, аби «населення», що дісталось їй у спадок від СРСР стало хоч трішки схожим на народ, політичну націю. Навпаки, «світочі економічної та фінансової думки» робили все можливе, аби уповільнити, або й з зовсім припинити зростання «середнього класу», якомога на довше закріпити у суспільній свідомості ставлення до підприємництва, як до крадійства. Реакція на таку «державницьку» політику з боку активної частини суспільства є доволі відомою: пасивний (еміграція), або напів пасивний («тінізація») спротив. За цих умов про нормальний розвиток осередків та інституцій громадянського суспільства годі було й мріяти. Природній донор громадянського суспільства,-- «середній клас»,-- весь час мав обґрунтовані побоювання за своє фізичне виживання. Про допомогу НУО не могло бути й мови в загалі. З іншого боку, організації громадянського суспільства не мали можливості суттєво допомогти представникам «середнього класу» у їхній боротьбі з державою. Не могли, бо не мали ресурсів, не могли, бо фактично не мали,-- і досі не мають,-- права обстоювати суспільні інтереси.
Природно, що наслідком такої пост-тоталітарної та пост-колоніальної практики українських політиків та Української Держави стало відчуття безвиході та сподівання на чудо в абсолютної більшості сущого в Україні люду. Зрозуміло, що організації громадянського суспільства, як що вони не працювали «на підтанцьовках» у тих, чи інших політичних партій, не змогли нічого протиставити обіцянкам політиків ніякої реально привабливої для суспільства альтернативи. Політики, особливо лівого спрямування, за давньою радянською традицією, зробили все можливе, аби швиденько навішати на всі організації громадянського суспільства ярлик «наймитів імперіалізму», не дуже скриваючи при цьому, що самі отримували доволі щедру фінансову допомогу від «старшого брата». Кампанія з дискредитації організацій громадянського суспільства як суспільного явища успішно закінчилась, коли у суспільний інформаційний простір було успішно імплантовано назвиська «Ґрантоєди» та «Дєті Капітана Ґранта». Обидва «терміна» в Україну були імпортовані знов таки зусиллями політиків лівого спрямування від «братів наших старших». До цієї нерадісної картини варто додати останній штрих,-- олігархічну природу центральних та місцевих українських ЗМІ, які від початку не мали охоти висвітлювати діяльність організацій громадянського суспільства. Бо, з тих, чи інших причин, які я свідомо не вказую, не вбачали в тій інформації суспільної користі та суспільного значення. А потім ті ЗМІ перейшли до практики «темників», в яких інформації про діяльність організацій громадянського суспільства а пріорі не було місця.
Тож, у підсумку ми маємо: брак ресурсів, негативне ставлення в суспільстві, обструкцію ЗМІ. Так стисло можна охарактеризувати стан організацій громадянського суспільства в Україні на 17-му році її незалежності. Так стисло можна охарактеризувати те, що зробили Українська держава та український політикум задля розвитку громадянського суспільства.
ТРИ ГОЛОВНІ НЕБЕЗПЕКИ ДЛЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Те, що шановний автор називає «небезпеками,» я б назвав словом «виклики». Можливо, це термінологічна суперечка. Однак. І політичний популізм, і політичне моралізування (я б додав би,-- опереткове), і сподівання переважної маси українського люду на те, що його страждання будуть віддячені милістю та щедрістю доброго хазяїна, начальника, або вождя,-- не загрози. На жаль! Це обставини нашого щоденного буття. Тому я й наголошую на тому, аби їх називати викликами громадянському суспільству, а не загрозами йому.
Якщо до цих трьох викликів добавити ще три, які були названі «стислою характеристикою стану організацій громадянського суспільства», маємо доволі мало підстав для того, аби висловлювати впевненість в тому, що громадянське суспільство в Україні «не вмре, не загине», але буде розвиватись та міцнішатиме.
Шановний автор на самому кінці своєї статті згадує картину Сальвадора Далі «Передчуття громадянської війни». Схоже, що назва тієї картини підказала автору назву для його тексту.
Я поділяю передчуття шановного автора. І загалом згоден із такими його словами: «Помаранчева революція була лише прототипом громадянського суспільства. Громадянське суспільство в Україні — попереду.». Однак, мені, як і, сподіваюсь йому, страшенно цікаво: яким же саме чином громадянське суспільство в Україні «не вмре, не загине», але буде розвиватись та міцнішатиме? Що для того мають робити НУО, профспілки, громадянські активісти? Чи схаменеться, нарешті, Українська Держава? Чи відкине вона практику інстинктивного гноблення громадянського суспільства та знищення «середнього класу»? Скільки ще нашому суспільству треба «помаранчевих» революцій, аби прості люди,-- собі, а не політикам довели,-- що вони є громадяни України, а «не бидло і не козли»? Хто і що є союзником українських організацій громадянського суспільства. Хто є, хто буде його ворогом? І нарешті,-- хто, або яка подія, переконає «багато розрізнених груп маленьких людей» впевнено почати наближення «до центру картини»?
Схоже, що історія зробила чергове коло. І зараз на дворі не кінець 2007-го року, а кінець 2000-го… Тільки є одна відмінність. Більшість організацій громадянського суспільства не мають жодної довіри до жодного українського політика, як і до жодної політичної партії. Хіба що за «пристойні» гроші. Більшість організацій громадянського суспільства готова ніколи більше не зраджувати свого суспільного призначення,-- бути опонентом будь якої влади. Хіба що за «пристойні» гроші. А ще, і лідери громадянських організацій, і ватажки профспілок, і громадянські активісти, й прості люди, «населення»,-- відчули, що за будь які гроші не можливо придбати самоповагу, повагу та вміння поважати іншого. З рештою,-- відчуття себе людиною. Можливо, аби вони це ще й зрозуміли, треба час та кілька не героїчних вчинків та кілька непримітних спочатку подій.
2007.11.12 | Людмила
добре, що знов підняли питання призабутих рад-колегій
я нещодавно перечитала положення від Кабміну, подивилася на те місцеве положення, що ми в боях приймали і порівняла з тим, що тепер тишком-нишком з нього зробили і ледь не впала...
2007.11.11 | Sean
Re: Передчуття громадянського суспільства
Євген Бистрицький пише:>
> ЗАБУТЕ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
Пан Бистрицький - надто у ДТ, має бути дипломатом, а я б сказав про "забите" громадянське суспільство. Не у сенсі дефективности того ГС, а у сенсі - що на нього "забили".
>
> Ейфорія щодо громадянського суспільства, яке, як гучно заявляли політики-переможці після народного тріумфу 2004 року, нарешті народилося в країні й перемогло у помаранчевій революції, досить швидко зійшла нанівець.
Тому що під громадянським суспільством "вони" розуміли тих, хто їх підтримав і - хто, на їх думку, мав би їх підтримувати завжди, незалежно від того, якими гівнюками "вони" ся виявляють.
> Врешті-решт, нова «демократична» влада, яка, згідно із власними мантрами про громадянське суспільство, мала б дякувати йому за саме своє існування, за два роки керівництва країною нічого реального не зробила для системних змін у цій сфері суспільства.
І у сфері взаємовідносин з тим суспільством.
>
> Піднесення від мирної революції заради демократичної заміни явно корумпованого і, сказати б, не національно орієнтованого режиму швидко охопило і тверезих західних вчених. На одному з міжнародних заходів у 2005 році, на якому був присутній і автор цих рядків, відомий українцям теоретик громадянського суспільства Томас Карозерс прямо ствержував, що помаранчева революція є революцією громадянського суспільства. Тоді як на цьому тлі зрозуміти, чому наші політики забули про нього і на словах, і у своїх державних справах?
Ну, нмд саме тому, що ці політики не мають ні стосунку до ГС, ні - надто - уявлення про нього.
> Критичний погляд на неурядові організації, котрі, як підкреслював Карозерс, не є універсальною панацеєю для демократії, був «творчо розвинутий» українським автором, що підписався главою адміністрації президента. До майже дослівного перекладу статті західного теоретика був доданий невеличкий негативний приклад «Луганської бригади» як злочинного угруповання тієї ж таки «громадськості», отож також організації громадянського суспільства.
З такою самою аргументативністю можна будь-яке ОПГ назвати породженням держави, державним інститутом.
> Ефективність діяльності «Громадської ради з питань забезпечення прав людини при МВС України», з якою співпрацювали і попередній, і останній міністри внутрішніх справ, не викликає сумнівів серед українських правозахисників.
Угу (с). Ріспект.
>
> Хай не повністю, але всі елементи суспільства мали б бути задоволені — теорія НУО поступово втілюється в життя. Отож громадянське суспільство в нас таки не забуте, процес пішов, незважаючи на нехтування політиками самим терміном. Проте так вважати — небезпечно.
НУО - врешті, це не все ГС. ГС це ще і вільні громадяни як такі і "автономні господарства" тощо і, врешті - система взаємовідносин між цими суб'єктами, та - державо.
> НЕДООЦІНКА ПРОБЛЕМИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
>
> Навіть зі згадуваного плагіату статті Карозерса стає зрозуміло, що було б великою помилкою обмежити поняття громадянського суспільства лише колом неурядових організацій. Там-таки можна прочитати, що в розвинених демократіях питома вага традиційних об’єднань громадян за інтересами, таких як церква, профспілки, спортивні клуби, у тисячі разів перевищує вагу НУО.
Отож
> Втім, здається, в Україні виходити за межі вузької теорії НУО не вигідно всім, хто сьогодні при владі або домагається її в результаті виборів.
Так, є така тенденція як ототожнення ГС та НУО, та НУО заради НУО. А вся штука - якраз у взаємовідносинах. Врешті, суспільство це ні що інше, як система відносин.
> Як свідчать експерти (ми користуємося аналізом, підготовленим Максимом Лацибою), у програмних документах жодної з політичних сил, які перемогли на останніх виборах, ми не знайдемо чітко сформульованої мети розвитку громадянського суспільства в Україні, не беручи до уваги несистемних загальних гасел.
Я не експерт, але підтверджую
> ТРИ ГОЛОВНІ НЕБЕЗПЕКИ ДЛЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
>
> Перша з них — політичний популізм, особливо нав’язливий під час останньої виборчої кампанії. Спробуємо намалювати його ідеальний тип з погляду громадянського суспільства, практика якого посилюється не лише в Україні.
>
> Суть і небезпека популізму полягає в тому, що він свідомо оминає складну реальність інтересів різноманітних груп громадян. Популіст апелює до кожного з нас поодинці.
Він апелює до всіх як до "поодинці". Він "узагальнює" приватне, і підмінює його демагогічним "спільним".
> Друга суттєва небезпека, яка, до речі, тісно пов’язана з першою, — політичне моралізування. Воно може мати різні обличчя: від апеляції до справжніх світоглядних орієнтирів національної традиції — до опертя на міфологізовані уявлення про духовні цінності, яких, на думку керівника, мусили б дотримуватися громадяни. Моралізування на ґрунті національних цінностей, яким легко замістити непрофесійність політичного чи державного діяча, стає вигідною професією номенклатурного українства.
НМД це властиво різновид того самого популізму.
> Насправді у кожної спільноти є потреба чути про високе, про своє світове призначення, відчувати й поділяти спільні духовні орієнтири життя. У цьому сенсі політики мають бути почасти, сказати б, світськими пасторами. Ті, хто свято вірить у своє високе призначення бути провідниками нації, мали б частіше згадувати ще аристотелевську істину: не добрі люди створюють добру державу, а добра держава створює моральних людей. Якщо ближче до наших реалій — усе це добре до тієї межі, доки моралізаторство не витісняє право та правосвідомість.
Як там казав Шаріков, що не погоджується ні з Енгельсом ні з Каутським...?:) Відносини доброї держави і моральних людей - це принаймні двовекторний процес
> Суть будь-якого справді громадського утворення, а загалом — громадянського суспільства — у публічності його інтересів та їх захисту і просування. Публічне, відкрите застосування розуму, сказали б давні теоретики громадянського суспільства, є основою прийняття демократичних державних рішень.
100%
...
2007.11.11 | igrot
А може Передчуття нових "пожертв" ?
Після "оранжевої революції" випало стати свідком розмови представників досить добре фінансованої америнцями НГО. Суть розмови полягала в тому, що стане їм скрутно с коштами, бо кошти давали на побудову демократії і громадянського суспільства. А в Україні вже демократію побудували....Але громадянське суспільство ще потрібно будувати...
Здається найбільша наша проблема в фінансуванні НГО, бо через них йдуть проекти, які спрямовані на досить болючі моменти і контролюються кошти із-за кордону, а отже ті кошти повинні приносити якийсь зиск їх власникам.
Тому в нас майже немає проукраїнських політиків, бізнесменів тощо.
І тоді виникає питання, а може правильно зробили в Росії фактично обмеживши фінансування НГО із-за кордону?
2007.11.11 | Адвокат ...
Я маю до Вас кілька питань, аби краще зрозуміти Вашу позицію,
як що дозволите!igrot пише:
> Здається найбільша наша проблема в фінансуванні НГО, бо через них йдуть проекти, які спрямовані на досить болючі моменти і контролюються кошти із-за кордону, а отже ті кошти повинні приносити якийсь зиск їх власникам.
Чи не могли б Ви чіткіше визначити, чия це,-- "наша" ( проблєма, тобто ). Бо для будь якої НУО, будь де, завжди існує проблема, де знайти кошти задля реалізації того, чи иншого проекту, або виконання статутних завдань.
А також: чи справді Ви переконані в тім, що доброчинні пожертви люди роблять лише задля тего, аби мати з тего зиск?
> Тому в нас майже немає проукраїнських політиків, бізнесменів тощо.
Розкажіть, най Ваша воля буде, що таке про-польський бізнесмен, який жиє та бізнесує у Польщі, або про-гамериканський -- в Гамериці? Я,-- їй бо!-- тего не розумію. Тобто: що воно таке за цяця "про-український політик", "про-український бізнесмен", де вони живуть, де політиканствують, де бізнесують?
> І тоді виникає питання, а може правильно зробили в Росії фактично обмеживши фінансування НГО із-за кордону?
Як для тоталітарної держави,-- так. Як для авторитарної держави,-- так. Як для демократичної держави,-- ні.
2007.11.13 | igrot
Відповідь: Фінансування НГО - це актуальна проблема
Як знайти кошти для НГО? Чи брати кредити для України? Результатом відповіді на ці питання є стан українського суспільства з великою різницею рівня життя населення України.В Україні є величезна кількість проблем, які потребують фінансування. Але кошти із-за кордону привносяться в переважній більшості на вирішення тих проблем, які можуть стати проблемою і для власників коштів. Фінансуються також інтереси і зацікавленості.
Кого можна називати про-українським (без "-" ближче до ідеї)? Чи можна такими називати бізнесменів політиків і фонди, які фінансували НГО, що оплачували політтехнологів, які розділили Україну, що породили величезну зневіру у молоді? А плата за роботу на виборах? - хто фінансує і через які організації? Чи може під час виборів різко зростають відрахування на соціальні фонди, оскільки людям є можливість підзаробити?
Сьогодні закордонні фонди стараються привнести щось корисне для розвитку гуманітарної сфери в Україні, і фактично призупиняють розвиток природничої сфери (Саме при такому фінансуванні створювались Стандарти освіти в Україні і левова частка грошей була забрана координаторами-представниками від фондів. А Україну чекає крах, бо наше виробництво при відсутності кваліфікованих працівників не буде конкурувати з виробництвом тих країн, які "фінансували" створення стандартів). Можна згадати і фінансування на вирішення проблем Дніпра - 5 млн.доларів в 1995 році і де результат?
Таких прикладів є сотні.
А можна ще згадати рівень оплати виконавців в НГО? Може саме це важливіше для українських чиновників і НГО-ців ніж майбутнє України?
Тепер стосовно п. Бистрицького. Мова йшла про очолюваний їм Фонд "Відродження" і його фінансування.
І на останок. У кожної людини є особистий моральний рівень, що визначає способи заробітків. І саме це є відповіддю на питання для кожного стосовно його про-українства.
Я люблю Україну, створювали НГО (без фінасів) ще за радянських часів і стараюсь максимально мати статус про-український.
2007.11.13 | Михайло Свистович
Бистрицькому пожертви не потрібні
igrot пише:> Після "оранжевої революції" випало стати свідком розмови представників досить добре фінансованої америнцями НГО. Суть розмови полягала в тому, що стане їм скрутно с коштами, бо кошти давали на побудову демократії і громадянського суспільства. А в Україні вже демократію побудували....
> Але громадянське суспільство ще потрібно будувати...
А до чого тут Бистрицький?
> Здається найбільша наша проблема в фінансуванні НГО, бо через них йдуть проекти, які спрямовані на досить болючі моменти і контролюються кошти із-за кордону, а отже ті кошти повинні приносити якийсь зиск їх власникам
Не треба всіх власників судити по собі
> Тому в нас майже немає проукраїнських політиків, бізнесменів тощо
Не тому
> І тоді виникає питання, а може правильно зробили в Росії фактично обмеживши фінансування НГО із-за кордону?
Неправильно
2007.11.13 | Sean
Пожертв кому? Бистрицькому? Ви, пане, оригінал
igrot пише:> Здається найбільша наша проблема в фінансуванні НГО, бо через них йдуть проекти, які спрямовані на досить болючі моменти і контролюються кошти із-за кордону, а отже ті кошти повинні приносити якийсь зиск їх власникам.
Вам неправильно здається. Втім, якщо Ви під зиском розумієте власне розвиток громадянського суспільства в Україні - тоді так.
> Тому в нас майже немає проукраїнських політиків, бізнесменів тощо.
Не тому.
> І тоді виникає питання, а може правильно зробили в Росії фактично обмеживши фінансування НГО із-за кордону?
Для пуцінського кремля - правильно, безперечно. Це консервує москвовізантійщину.
А якщо по суті, то має бути впроваджено механізм податкового заохочення відрахувань від бізнесу - третьому секторові.
2007.11.12 | Сергій Зінченко, Кривий Ріг
Re: Передчуття громадянського суспільства
Вдало схоплено проблему і підібрано образ із використанням Далі. Однак середній клас наш - із "лидеров советской поры",яким не подобаються люди творчі і патріоти України. Звідси й вся шкідливість у діях цього класу для формування громадянського суспільства.2007.11.12 | Sean
нмд Ви не тих зараховуєте до середньої кляси
Сергій Зінченко, Кривий Ріг пише:> Вдало схоплено проблему і підібрано образ із використанням Далі. Однак середній клас наш - із "лидеров советской поры",яким не подобаються люди творчі і патріоти України. Звідси й вся шкідливість у діях цього класу для формування громадянського суспільства.
лідери (хвормальні і нехвормальні) совіцької пори (якщо це не про каськіва