11/13/2007 | Йосиф Сірка

Минуло трохи більше року від скандального інтерв”ю Д.Табачника газеті „Сегодня” . Від того часу, здається, „професор, доктор історичних наук” навчився й писати, про що свідчить його стаття на сторінках тижневика „Киевский Телеграфь” № 391 (10.11.2007) під заголовком „Утиньій суп” по-украински”. Так як і минулого року і на цей раз віце-прем”єр України з гуманітарних питань заговорив до української „проблематики” неукраїнською мовою. Хтось би сказав – чорт з ним , нехай і чужою мовою, але хай би була правда! Ото ж то воно – правда, але як її сказати, коли вона не вигідна кар”єристові, чи політикові, чи іншому ділкові.

Коли бачиш біля прізвища – професор, доктор історичних наук, то сподіваєшся, що то поважна особа, а коли прочитаєш, то складається враження, що це маніпулятор, який вже зайвий раз доводить, що він сидить не у своєму сідлі!

„Все украинские вьіборьі, начиная с 1994 года, убедительно свидетельствуют о политическом расколе страньі. Восток и запад голосуют по-разному...” – так починає свою велику статтю „Утиньій суп”... у наведеній газеті Д.Табачник, який до своїх титулів не додав, що він і гуманітарний віце, колишній голова адміністрації президента, носій державних „нагород”, прихильник ідеї, що українська мова не має перспективи (записи Мельниченка), „гуманітар”, який виправдовував витіснення української з українського кінофільму. Коли б таке написав „торговець тютюном”, як це писав Є.Сверстюк минулолго року, то можна було б на це не звертати увагу, але ж тут сам віце-прем”єр, „професор, доктор історичних наук!

Справа в тому, що, починаючи з незалежністю, в Україні все більше зростало проведення демократичних виборів, а при демократичних виборах люди можуть голосувати вільно за цілковито протилежні партії і ідеології, бо це ж завоювання демократії. „Професорові, докторові” уникло поняття демократичні вибори, бо він, як комсомолець, який черпав знання з „Короткого курсу історії ВКПб”, не може собі уявити, щоб люди могли в одній країні голосувати за різні партії і жити у спільній державі, яка керується демократичними принципами і загальновизнаною Конституцією. Він не зрозумів, що велика відмінність в голосуванні на сході і заході України пов”язана не з поділом країни, а з блокуванням інформації, відсутністю знання історії, що засвідчує сам „історик” у своїй писанині. Коли б схід мав доступ до інформації, до джерел історії, як цьому є в західних областях, де люди, крім російської, знають і розуміють ще й українську, польську, угорську, словацьку, румунську та інші західні мови, коли б у всіх областях нарешті знали, що КП вже не „рулевой”, коли б східні області довідались скільки їхніх предків замордували голодом і холодом, то не було б жодної різниці у голосуванні між областями. Але ж для цього потрібно газети, журнали, радіо, телебачення, а вони аж ніяк не в руках тих, яких можна назвати патріотами України! А голосування за партію, яка була найбільшим лихом для України, є доказом непоінформованості, незнання свого минулого.

Своє справжнє обличча Табачник показує вже у другому реченні своєї статті, коли твердить, що такого за Л.Кучми не було! Правильно, не було і сам Табачник не був віце з гуманітарних питань, гадаю, що Кучма був би його антиукраїнських поглядів не поділяв, бо потім не зміг би написати книжку „Україна - не Росія”. Але де він був, коли організувався рух „Україна без Кучми”? Можливо, саме тоді десь за межами України „збирав” матеріял для цієї статті. Правда, якщо б він трохи приглянувся до світу, то помітив би, що в розвинених демократіях люди голосують за цілковито протилежні ідеї – Франція, Німеччина, Велика Британія, Іспанія та десятки інших і це не є питанням розбиття країни, але шукання шляхів до прогресу.

„Професор і доктор історичних наук” не приглянувся перед писанням статті, як функціонуює демократія в інших країнах і не написав статтю, як повчитися і що переймати від них, але від самого початку хоче вмовити читачеві, що Україна вже роздвоєна , він вже її поділив і вже треба лише замінити в ній йому нелюбу (не перспективну) мову російською і тоді країна знов стане цілою. Таке враження можна винести зі статті гуманітарного віце-прем”єра України.

Табачник не почав статтю з того, що за суверенітет і незалежність України проголосувала майже вся людність України, що свою цілісність український народ демонстрував живим ланцюгом 1990 р., що Україна навіть при політичній роздвоєності вважає себе одною державою одним народом, який будує свою незалежність.

Пан Табачник вже в чергове доводить українцям, що він сидить не у своєму сідлі.

„Мьі видим будущее Украиньі, но никто из нас не сомневается... Пока не сомневается”. Бачте, „професор” вирішив таки запровадити сумнів, може ще не голосно, але вже його можна готувати – можливо – спробуйте мене звільнити з посади, то ми почнемо сумніватися у майбутньому. Гадаю, що має „вчений” віце причини до сумніву, бо якщо вийде з влади, то, дуже вірогідно, більше до неї не потрапить! Але сумнів щодо власної крар”єри не слід переносити на країну, яка жила без нього і обійдеться без такого „історика”, який не розрізняє гітлерівського офіцера від генерала УПА, не розрізняє першого ката України - Катерини ІІ і славного борця за українську церкву і незалежність гетьмана Мазепи.

Своїми висловами на адресу Шухевича та Мазепи Табачник доводить, що його титули „професор, доктор історичних наук” здобуті не з історії України, чи світу, але з „Короткого курсу історії ВКПб”.

Не знаю, який титул використовувати у Табачника, коли він вдається до „аналізу” політичної ситуації в Україні, якій загрожуть радикали , в якій „можна спокойно жить в одном государстве, не разделяя ценностей друг друга”, бо, мовляв Одеса може ставити пам”ятники, які вона хоче, а Львів, які він хоче! Отакої! Як легко „професор, доктор історичних наук” розпорядився Україною і це лише тому, що український народ вже 2006 р. його не викинув із сідла, в якому він сидить. Україна це не кіоск, де продають тютюн, це держава, яка має сліди в Европейській історії і культурі (саме зараз проходить 850-річчя „Слова о полку Ігоревім”), а „історик” готовий вмовити нас на різні України. Коли б тут йшлося про політичні переконання, які можуть і повинні існувати в здоровому демократичному суспільстві, то „історикові” можна було б пробачити, але тут мова про дві історії, а яка ж то може бути спільність і толерантність в державі, коли нащадки ставлять пам”ятники вбивцям своїх предків, коли один народ позбавили мови, а тепер переконують, що та мова відмирає – це не держава, а продовження колоніяльного режиму, який Табачник пропонує Україні!

Своєю статею пан Табачник довів, чому він при владі, чому вміє бути у „правильній” партії, яка йому надає державну посаду, до якої він не доріс (в майбутньому високу державну пенсію).

Щоб надати своїй писанині більшої переконаності, то він маніпулює цитатами С. Гантінґтона та А.Тоффлера, наводить, як приклад, фільм братів Маркс , в якому „вьісмеивается понятие национального превосходства”, але все робиться з метою заплутати читача цитатами про глобалізацію, добробут, економічний ріст і т.п., щоб потім поставити запитання: „Может ли государство, считающее себя демокртатическим, нав”язьівать большинству населения интересьі меншинства?” (Хоч „історик”, певно, слабий в математиці, але згідно з останнім переписом населення 77,8% населення україни є українцями, то про яку меншість він говорить?!). Шкода, що Табачник не звернувся за інформацією, як Ізраїль будував і розбудовує свою державу, яка у світі ґлобалізації цілковито дає собі раду з одною національною мовою, правда, в Ізраїлі Табачник не міг би пропагувати іншу мову, бо його б і до влади не допустили, зате для України він чомусь вибрав інший шлях!

Віце-прем”єр, „професор, доктор історичних наук” цілковито заплутався в поняттях націоналізму і національної держави, народної і державної мови, ґлобалізації і економічного розвитку окремої країни, говорить про „избирателей”, а має на увазі обдурених, куплених або непоінформованих виборців, цілковито переплутав поняття історії з пропаґандою, плутає цілістність держави з реґіональними відмінностями, індустрію країни з політичним шантажем. Він пропонує вивчати історію Украни ХХ століття аж у ХХІІ столітті, можливо, що таким чином можна буде зменшити три великі голодомори, які пережив український народ, можна буде забути про знищення першої у світі Української НАРОДНОЇ Республіки, можна буде применшити комуністичні злочини проти людства в Україні не тільки по відношенню до народу, але й його історії, культури і мови.

Коли б Табачник був хоч одним із своїх титулів „професор, доктор історичних наук”, то він би скористався народною мудрістю: говорити (писати) – срібло, а мовчати – золото. Не дарма кажуть: помовчи, коли нема чого розумного сказати!

Але питання постає, кому ж в Україні потрібен такий віце-прем”єр, який мовчить, коли треба щось сказати (про припинення української мови у фільмах), а говорить, коли мав би мовчати – роз”єднувати країну, коли вона після століть дочекалася єдности й самостійности!

А якщо „професор” вже так полюбляє маніпулювати цитатами Тоффлера, то повинен би був звернути увагу на таку:
The illiterate of the 21st century will not be those who cannot read and write, but those who cannot learn, unlearn, and relearn. (Alvin Toffler, Rethinking the Future )
Неграмотні ХХІ ст. не будуть ті, що не вміють читати й писати, але ті, хто не може вчитися, відучитися і перевчитися (тобто перекваліфікуватися – переклад і пояснення йс).

Торонто, 13.112007 р.