11/16/2007 | Вільний радикал

зникнути, зробити так, щоб його не побачили, забути про хліб насущний, про паскудне начальство, та як йому не наступити на мозолю.

А як хочеться побути англійцем, погордитися, що тим, що у твоїй країні відродилася (після греків) демократія (парламент), бельгійцем
(Уленшпігелєм), і згадати боротьбу проти іспанського Філіпа; каталонцем, та помилуватися з гордістю творіннями Гауді, не з фото, а в натурі, відчути себе людиною, гідною, незалежною від Ющенка, Тимошенки, Луценка, Кириленка... можна продовжити, але чи потрібно?
І це не найгірші люди, зауважу.

То може напружимось, позбудемось "політзалежності" від не самих поганих людей, як і від "не самих кращих", припинимо пробачати їм їхні вибрики, примусимо їх працювати на нас (не тарганів), на суспільство, чи будемо так само знову шукати якийсь "прихований" зміст там, де його нема?

Не знаю, що там бачиться панству за, наприклад, формуванням РОБОЧОЇ ГРУПИ, а на мене це справляє вже гнітюче враження. Боротьба мильних бульок за метеликовий термін влади.

Один французьский король колись сказав: L'etat se est moi, чи якось так.
Але. Він помилився. Такі речі може говорити тільки член суспільства, бо держава, це я, може козати звичайний член суспільства, а не привілейований.