11/17/2007 | Олександр Северин

Ось наш правдивий листопад! Замість Ляхів у Львові прати, Прав з кулемета брата брат. І Мотовилівка-злодійка Найкраще наше зжерла військо. Сімсот упало Сердюків! Повстанців теж не менше впало! Ляхи забрали княжий Львів, Москвини - Київ. Все пропало! Лишилась тільки слава гола, Отак незгода нас змолола... Кость Вагилевич

Листопад 1918 року. Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського наближалася до критичної точки свого нетривалого існування. З капітуляцією Німеччини перед державами Антанти 11-го листопада та розкладенням старої Австро-Угорської імперії гетьманат втрачав хоча й вельми обтяжливий, але стабілізуючий за умов внутрішнього соціального неспокою та зовнішньої большевицької загрози чинник – німецьку та австрійську військову присутність, залишену Україні у спадок Центральною Радою. Деморалізовані і дезорієнтовані у воєнному та політичному розумінні залоги Центральних держав рахували дні та кілометри до повернення додому. На відміну від окупантів-союзників, Антанта – переможець у Першій світовій війні, категорично (переважно, зусиллями Франції) стояла на позиціях "єдинонєдєлімства" Росії, всебічно підтримуючи російський "білий" рух і, водночас, недзвозначно даючи зрозуміти, що про визнання незалежности Української держави не може бути і мови. Сам Скоропадський вперше прямо почув ще у січні 1918 року від французського комісара при уряді УНР Ж.Табуї. Подальші події довели, що Антанта, орієнтуючись на "єдину Росію" та заперечуючи незалежність неросійських народів колишньої імперії, власними руками у підсумку викували перемогу большевізму. Втім, у 1918 році переконаним самостійником не був, за власними спогадами, і сам гетьман. У такій ситуації Скоропадський, котрий, за його словами, "будував Україну на злість Українцям" (маючи на увазі відсутність підтримки українських партій) потрапив у центр руйнівних зусиль трьох взаємопоборюючих, але єдиних у негативному ставленні до Української держави сил. По-перше, прихильників "єдиної Росії", десятки тисяч яких, зокрема – офіцерів, які, знайшовши собі в гетьманській України прихисток від большевицького терору, у своїй переважній більшости ставилися до незалежної України як до явища тимчасового, якщо не "опереткового". Цієї ж лінії притримувалася впливова Всеукраїнська спілка представників промислу, торгу, фінансів, сільського господарства ("Протофіс"). По-друге – активний і назагал стихійний селянський рух спротиву, спричинений нерозв'язаністю земельного питання, визискуваннями з боку окупаційних німецьких властей та репресіями від "карательних отрядов", створених для пацифікації села у більшости з російських офіцерів. Задумана гетьманом земельна реформа, що передбачала створення численної верстви сільського селянського "середнього класу", не встигала – ще 26-го червня Дмитро Донцов (на той час – директор Українського телеграфного агенства) записав у своєму щоденнику: "від нього [гетьмана] вже починає відвертатися його опора – великі землевласники, а симпатій дрібних хліборобів він ще не здобув". Цим становищем гетьманського режиму повною мірою користалася третя сила – соціалістичні партії, що вели шалену протигетьманську пропаганду, яка за змістом і гаслами мало чим різнилася від "канонічної" большевицької. За характеристикою, даною галицьким політиком Лонгином Цегельським (один з організаторів створення ЗУНР, її міністр внутрішніх справ, пізніше – заступник міністра зовнішніх справ УНР), "вони вміли лиш бунтувати бідніше селянство та кидати демагогічні гасла,...це були доктринери, що ніби висіли у повітрі, без будь-якого відчуття реальности. А це найнебезпечніший гатунок людей у кожній нації". Під впливом всіх факторів проросійські тенденції у владі та навколовладних колах неухильно посилювалися. 22-го серпня в інтерв'ю німецькій газеті "Берлінер Таґблятт" тодішнім прем'єр-міністром Ф.Лизогубом вперше було голосно озвучено тему про федерацію з "білою" Росією – за деякими свідченнями це сталося внаслідок навмисно неправильного перекладу його слів товаришем (заступником) міністра закордонних справ Палтовим. 11-го жовтня на стіл гетьману і на шпальти газет потрапила записка дев'яти урядових міністрів, що прямим текстом закликали до зміни політики у проросійський бік (проти висловилися шість міністрів). Скоропадський невдовзі змінив уряд, включивши до цього складу 5 "українських" міністірів, але на загальний "тренд" це ніяк не вплинуло. Санкціонована самим гетьманом для планованого удару по большевиках організація російських добровольчих загонів в Україні йшла повним ходом, причому під сильним денікінським впливом, чого Скоропадський, виглядає, не передбачав і не прагнув. Користуючись сприятливою ситуацією, керований лідером УСДРП Володимиром Винниченком соціалістичний "Український національний союз" розпочав підготовку до проведення 17-го листопада "Національного конгресу", справжньою і погано прихованою метою якого було "легітимне" оформлення усунення гетьмана. З двох варіантів реагування – спробувати очолити Український національний рух чи, навпаки, стати на чолі руху російського, гетьман обрав друге, маючи, за його ж словами, інформацію, що за будь-яких обставин УНС виступить проти нього. Уряд висловився проти скликання "Конгресу". 13-го листопада на таємному засіданні у Міністерстві шляхів було утворено Директорію як "тимчасовий верховний орган", всі її члени представляли, зрозуміло, соціалістичні партії: В.Винниченко (голова), С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, П.Андрієвський. Тому поширена думка про те, що повстання було викликано лише виданою тільки наступного дня "Грамотою" гетьмана про федерацію з майбутньою небольшевицькою Росією (відсутньою і тоді і, за великим рахунком, сьогодні) є безпідставною. Для самої Директорії гетьманська "Грамота" була лише зручним приводом (до речі, IV Універсал Центральної Ради, спадкоємницею якої вважала себе Директорія, теж залишав можливість "рішити про федеративний зв'язок"), хоча для ударної збройної сили повстанців – Січових Стрільців – загроза федерації з Росією стала власне головною причиною. Військова формація Січових Стрільців, утворена у листопаді 1917, на момент повстання нараховувала 46 старшин, 816 підстаршин та стрільців, при 12-ти скорострілах (кулеметах) та 4-х гарматах. Основою СС була так звана "стара вóйна" – колишні галицькі Українські Січові Стрільці. Беззмінним командиром СС був колишній старшина австрійської армії полковник Євген Коновалець. Відмовившись у квітні 1918 присягнути гетьманові, СС врешті прийняли запропоновані німцями умови почесної капітуляції і були розформовані, наприкінці серпня того ж року заново зорганізувавшись за згодою Скоропадського, зацікавленого у національній збройній силі. Саме до розташованого у Білій Церкві Окремого Загону СС поїхала у повному складі новоутворена Директорія. Цьому передували доволі драматичні події. У ніч з першого на друге листопада у Львові відбулося те, що пізніше отримало назву Листопадового чину – здійснений Українськими силами переворот з метою створення Української держави. Через низку чинників, котрі є окремою великою темою, оговтавшись після першого шоку від досконало проведеного перевороту, польскі сили отримали можливість зорганізуватися і вчинити запеклий спротив, отримуючи, до того ж, вагому підтримку власне з Польщі. На середину листопада положення стало для Українців вже вкрай загрозливим. Відтак, зі Львова по гетьманську допомогу поїхала галицька делегація - д-р Осип Назарук та інженер Володимир Шухевич (прибули 11 листопада), котра мала авдієнцію у Скоропадського. Гетьман відгукнувся на прохання вкрай прихильно, пообіцявши дати 10 млн. австрійських крон, ескадру літаків, два панцирні авто, батарею гаубиць і багато амуніції, а також Січових Стрільців, котрі, задля уникнення звинувачень від Польщі, мали діяти ніби самочинно. Але того ж дня, за споминами Цегельського, на спільному обіді з галицькою делегацією та деякими старшинами СС в Українському клубі на вул. Пушкінській Володимир Винниченко "наче у смертельні судороги впав", умовляючи СС "не бовтатися у галицькій калабані", а "робити народну революцію", обіцяючи після скинення гетьмана похід на Львів "могутньої народної армії". Говорити Винниченко вмів добре: як каже Цегельський, Назарук забув тоді про Галичину і разом з Коновальцем (котрий заявив про необхідність рішення Стрілецької Ради) та всією новоствореною Директорією поїхав до Білої Церкви намовляти Стрільців. Прослуживши три місяці при Директорії міністром преси, Назарук усвідомив свою помилку і повернувся до Галичини – вже не до втраченого Львова, а до Станиславова. Втім, Василь Кучабський розповідає дещо по-іншому: Назарук ще у Білій Церкві намагався переконати Стрільців вирушити до Львова, але не мав успіху. Що стосовно Симона Петлюри, то він відправився робити повстання щойно з в'язниці, де він перебував з літа того року і звідки його було випущено за особистим наказом гетьмана. Про "федеративні" наміри гетьманського уряду (хоча зі спогадів Скоропадського зрозуміло, що йому йшлося про конфедерацію, а не про федерацію) СС були вже обізнані – ще 30-го жовтня Винниченко надав Є.Коновальцеві та його заступникові А.Мельнику текст розмови Скоропадського з "білим" генералом Красновим, де йшлося про федерацію (цей текст нібито містився у перехопленому телеграфному повідомленні). Отже, 13-го листопада (тобто за день до виходу власне "федеративної" грамоти) Стрілецька рада всіма голосами проти одного голосу Романа Сушка, котрий пропонував їхати до Львова, вирішила приєднатися до антигетьманського повстання, про доцільність якого у Стрілецькому середовищі говорилося з початку посилення "проросійських" тенденцій (слід зазначити, що полк. Коновалець у розмовах з гетьманом запевняв останнього, що СС завжди будуть вірні гетьманській владі за умови "якщо вона буде боронити самостійної і від нікого незалежної української держави"). Грамота тільки зруйнувала останні сумніви серед Стрілецького загалу. Питання про виступ було вирішено. Директорія видає відозву до народу з закликом до повстання, де оголошує гетьмана "поза законом" (О. Назарук свідчить, що перший варіант відозви Директорії проти гетьмана, складений Петлюрою, містив "винятково лайку", яку Назарук замінив на гостру критику гетьманської "федеративної" грамоти). Дізнавшись про доконаний факт повстання, гетьманат взявся за організацію протидії. Білоцерківський староста Кейтель оперативно наказав стягнути до Білої Церкви всі російські добровольчі загони, що перебували у повіті, однак при наближенні СС добровольці спішно відступили. Виходячи з розрахунку, що німці перебуватимуть в Україні до пізньої весни 1919, Скоропадський сподівався до того часу "сформувати справжню армію, за останнім словом військового мистецтва". За намірами, у мирний час чисельність армії мала становити 175 генералів, 14930 старшин, та 291221 підстаршин та козаків. Призови було призначено на 15 листопада 1918 року та 1 березня 1919 року. На час повстання гетьман покладався на офіцерські добровольчі формування, свою гвардію - Сердюків (Сердюцька дивізія нараховувала близько 5000 чоловік, мала 4 полки піхоти, полк легкої артилерії, Сердюцький Лубенський кінний полк та інженерну сотню) та сподівався на втручання німців. Всі сподівання у різний спосіб не виправдалися. Січові Стрільці розпочали активні дії 16 листопада, коли одна стрілецька сотня роззброїла у Білій Церкві відділ Державної варти. Того ж вечора потягом рушила у напрямку Фастова, що був західними залізнічними воротами Києва, 2-га сотня СС Осипа Думіна під загальним проводом командира першого куреня СС Романа Сушка. Ввечорі, зупинившись на відстані двох кілометрів від станції, стрільці дісталися до неї пішим маршем і зайняли без пострілу, несподівано заскочивши і роззброївши частину сердюків. Проте подальше просування січовиків на Київ затримало непорозуміння з фастівською німецькою залогою, оскільки остання, в умовах відсутности зв'язку з центральним командуванням (через саботаж Українських телеграфістів), довго не могла визначитися зі ставленням до подій, допоки зрештою не схилилася до нейтралитету. Відтак тільки опівдні 17 листопада на Київ рушив з Білої Церкви другий стрілецький потяг зі стрілецьким авангардом під командою сотника Федя Черника. До авангарду входила 3-тя сотня СС (командир – Микола Загаєвич) з чотирма кулеметами та однією польовою гарматою під командою Романа Дашкевича. Потяг, в умовах відсутности у повстанців справжніх бронепотягів, був результатом роботи стрілецьких умільців, таким собі "квазіпанцерником". Ця нехитра конструкція мала попереду критий вагон з вирубаною передньою стінкою та встановленою там гарматою, дещо захищеною мішками з піском. Далі – платформа з двома кулеметами, захованими між валами з пресованого сіна, паровик, кілька вагонів з піхотою і вкінці ще одна платформа з двома скорострілами. Сучасник розповідає, що перед виступом Черник звернувся до бійців: "Смерти немає, є лише Стрілецька честь!". Врешті, ввечорі того ж дня вирушив і третій потяг (такої самої саморобної конструкції), яким їхали 1-ша сотня Івана Рогульського та 4-та сотня Мирона Мареніна, а також штаб СС. У тому ж таки потязі їхали на Київ ті, хто благими намірами вимостив для України шлях у комуністичне пекло – Директорія. Цей потяг прибув до Фастова вже після того, як авангард Черника, заквітчаний гронами червоної калини (стрілецький символ рішучости до бою і готовности померти), пішов на Мотовилівку. У ніч з 17 на 18 листопада 1918 року на станцію Васильків з Києва прибув гетьманський "експедиційний корпус", метою якого була ліквідація виступу СС. Загін складався з т. зв. добровольчої Дружини генерал-майора князя Олександра Святополка-Мірського (добірної частини з 600 бойових російських офіцерів), приблизно 1000 багнетів гетьманської гвардії – сердюків, та двох сотень кінноти. Загін був добре забезпечений численними скорострілами і, до того ж, мав підтримку добре озброєного бронепотягу, що мав значну перевагу перед "імпровізованим" стрілецьким суперником. Довідавшись, що на той момент Мотовилівку вже було зайнято повстанцями, Святополк-Мірський розташував свої війська на відпочинок до ранку. Між противниками пролягав залізничний шлях, по лівий бік якого (якщо дивитися у напрямку на Васильків-Київ) було широке відкрите поле аж до села Плисецьке ближче до Мотовилівки, а по правий – великий густий ліс, в якому ховався, ближче до Василькова, хутір Хлібча. Маючи всього 120 багнетів, 5 скорострілів та одну легку гармату і, як виглядає, не будучи точно обізнаним про сили ворога, Черник вирішує здобути Васильків, не дочікуючись підкріплень. План був таким: половина сотні (тобто 60 чоловік), маючи два кулемети, під проводом Миколи Загаєвича повинна була наступати лісом через хутір Хлібча праворуч від залізниці. Василь Стефанишин, на чолі 45 стрільців та з одним кулеметом, мав наступати полем ліворуч, а центром виправи було визначено "квазіпанцерник" (скорочений до паротяга та двох вагонів) під командою самого Черника, з 15-тю стрільцями, двома скорострілами та гарматою Дашкевича. При кожному відділі було по кілька кіннотників для зв'язку, ще два кіннотника їхати дозором поперед потягу. Своєю чергою, план Святополка-Мірського був свідченням впевнености гетьманців у власній перевазі (і, відтак – у доконаній перемозі) та доволі легковажного ставлення до противника. Свою ударну частину, російську "дружину", він відправив у напрямку на Мотовилівку пішим маршем найкоротшим шляхом, просто по залізниці, тобто відкритим і легкообстрілюваним полем, супроводивши, щоправда, бронепотягом. Флангами (ліворуч – лісом і праворуч – полем) йшли розділені на дві частини сердюки, до котрих, для підняття бойового духу, було додано невеличкі офіцерські відділи. Слід сказати, що особливого бажання битися з січовиками сердюки не виявляли. Дві сотні кінноти залишалися у резерві. Біля восьмої ранку 18 листопада СС вирушили згідно з планом Черника, трохи раніше з Василькова назустріч пішли гетьманці. Перші постріли Мотовилівського бою пролунали близько дев'ятої години, коли на гетьманському панцернику помітили наближення стрілецького потягу (цивільний машиніст за звичкою дав свисток) і випустили кілька шрапнелів, котрі, втім, не заподіяли шкоди. Тим часом добровольча дружина "переформатувалася" у три густі "розстрільні" і, сягаючи краєм лісу, рушила, як на параді, вперед, обстрілюючи стрілецький потяг (за деякими свідченнями, вони йшли у бій у чорних шкіряних куртках). Оцінивши кількість ворога, Черник вислав кінних зв'язкових до Загаєвича та Стефанишина з наказом повернутися до потяга, а свій невеличкий загін десантував, з двома кулеметами, на невеличкий холм і відкрив по офіцерах вогонь. Туди ж було спрямовано і вогонь єдиної гармати. Невдовзі наспів Стефанишин, продовживши своїми стрільцями лівий фланг. Загаєвича зв'язковий знайшов не скоро. Стрілецькі скорострільщики славилися своєю майстерністю, та й взагалі вогневу підготовку в СС було поставлено добре. Одразу зазнавши значних втрат у кількох спробах атакувати в лоба, офіцери визнали за краще залягти й окопатися, відкривши сильний кулеметний вогонь у відповідь і логічно розраховуючи на допомогу сердюків на обох флангах. Проте сталося інакше. Сердюки правого гетьманського флангу, не маючи великого польового досвіду, замість охоплювати збоку жменьку січовиків, натомість пасивно залягли синхронно з росіянами. Але лівий гетьманський фланг, який ішов через ліс, здавалося, досягає свого: розтягнувшись численними шеренгами, сердюки наполегливо охоплювали січовиків. Проти них Черник і Стефанишин змогли виділити лише 12 стрільців, котрі крісовим вогнем намагалися стримувати ворога. До того ж єдина стрілецька гармата Дашкевича (що на початку бою мала лише 50 набоїв, переважно - шрапнелевих), була змушена, замість безпосередньо допомагати піхоті, перестрілюватися з ворожим панцерником, стримуючи його на дистанції від позицій Черника. Жодного зв'язку з півсотнею Загаєвича не було. Однак саме відділ Загаєвича, як виявилося, за висловом стрілецького старшини і пізнішого історика Василя Кучабського, заварив на лівому фланзі СС ту "зразкову кашу", котра стала одним з вирішальних чинників бою. Коли зв'язковий від Черника врешті натрапив на загублену в хащах півсотню, Загаєвич ділить півсотню на дві частини. Менша, з ним самим на чолі, завертає ліворуч, більша, під командою Степана Козака, продовжує рух на хутір Хлібчу. Невдовзі Загаєвич натрапляє у лісі на сердюцький загін, що якраз йшов на фланг стрільців Черника і вступає у бій. Сердюки піддаються, але московські офіцери, краще орієнтуючись в ситуації і бачучи мізерну кількість противника, йдуть на багнети. Вся маленька стрілецька стежа тут гине разом з своїм командиром, тільки двом стрільцям вдається пробитися ручними гранатами. Почувши стрілянину, Степан Козак розвертає свій відділ і скоро опиняється позаду гетьманців. Йдучи на допомогу відділу Черника, стрільці двічі зустрічають гетьманські відділи і двічи несподіваними атаками з тилу винищують та розганяють їх, практично розтрощивши весь гетьманський лівий фланг як кулями і багнетами, так і посіяною панікою. Щоправда, при цьому цей стрілецький відділ був сам дезорієнтований і ще наприкінці всього Мотовилівського бою повідомляв штаб про "ворога в лісі". Однак загальна ситуація стає для Січових Стрільців критичною. Їхні позиції нещадно обстрілювала численні офіцерські кулемети та панцерник, з яким героїчно билася майже нічим не захищена гармата Дашкевича і врешті відганала прямим влученням. У стрільців закінчилися набої, а від ворожої кулі загинув "душа стрілецтва" Федь Черник, котрий, стоячи у повний зріст, керував вогнем. За згадкою учасника бою, останніми словами Черника були "смерти немає". Офіцерська дружина, як на параді, йде у наступ на багнети. Саме в цей критичний момент Стрільцям наспіла допомога у вигляді ще одного стрілецького потягу з четою другої сотні СС, чотирма скорострілами і гарматою, під командою Романа Сушка. Під вогнем шости кулеметів і шрапнелями російські добровольці були змушені знову залягти на полі, а тим часом ліве стрілецьке крило скріпилося півсотнею 2-ї сотні СС під командою Осипа Думіна, а центр – найкращою (як би зараз сказали – "елітною") 1-ю сотнею Івана Рогульського. Більше того, в якости резерви зайняла позиції 4-та сотня Мирона Мареніна. Святополк-Мірський пробує атакувати сердюками свого правого флангу, але безуспішно – вони відступають, тоді як його найкраще військо – добровольці, лежить під стрілецьким вогнем на полі. Князь, сподіваючись принаймні врятувати офіцерів, кидає у бій сердюцькі резерви, вони спішно йдуть з Василькова, підтримані тим самим ушкодженим, але ще грізним бронепотягом. Проте Дашкевич ще одним влучним пострілом зі встановленої на потязі гармати змусив ворожий панцерник остаточно вийти з бою. Далі для гетьманців сталося найгірше. Потяг Дашкевича з гарматою і кулеметами врізався всередину гетьманського резерву, який пішки прямував обабіч залізничного шляху і практично винищив ворога вогнем. Водночас січовики по всьому фронту рушили у багнетну атаку. Сердюки на правому фланзі у паніці розбіглися, а офіцерська дружина майже повністю загинула від багнетів стрільців, сповнених жадобою помсти за загибель Черника та Загаєвича. Як свідчить Кучабський, з того багнетного бою не вийшов живим жоден російський офіцер. Останній резерв гетьманців – дві сотні кінноти, що простояли весь час на хуторі Хлібчі, просто втік, нажаханий втікачами з поля бою. Все скінчилося близько 15-ї години 18 листопада. Над Гетьманатом згустилися сутінки. На бойовищі лишилося понад 600 вбитих гетьманців, втрати Січових Стрільців становили 17 чоловік вбитими та 22 важкопораненими – загиблих невдовзі з великими почестями поховають у Києві. Під вечір стрільці на чолі з Романом Сушком зайняли Васильків. Далі буде перехід на бік повстанців Сердюцького Лубенського кінного полку (на чолі з майбутнім начальником штабу 10-ї Стрілецької дивізії Юрієм Отмарштайном, Сірожупанної дивізії, Запорізької дивізії, Окремого Чорноморського кошу, формування з селян 50-тисячного Осадного корпусу як зародку тієї самої "народної" армії, сформованої в уяві Винниченка. Гетьманську владу (а радше – себе самих) відтоді боронитимуть майже самі російські добровольці, під командою спочатку чорносотенного генерала Келлера (розстріляного потім Директорією), а після – генерала Долгорукова. Далі буде спроба Коновальця "пошукати злагодження і полагодження кривавого конфлікту" та відмова гетьмана від особистої зустрічі з командиром СС, у правильности чого Скоропадський потім сумнівався. Далі буде втеча з Києва до Одеси Святополка-Мірського, припинення гетьманцями опору з 13:00 14-го грудня 1918 і зречення, того ж дня, гетьманом Скоропадським влади "керуючись винятково благом України", а також передача гетьманським урядом влади Директорії. Гетьманат проіснував 26 тижнів. Далі буде тріумфальний парад військ Директорії у Києві (постановником урочистостей був коріфей українського театру Микола Садовський) та влаштовані малосвідомим і недисціплінованим (за виїмком власне СС та ще деяких частин) "революційним військом" безлад та сваволя. Вже невдовзі Коновалець плануватиме військовий переворот з метою усунення Директорії, запізніло констатувавши: "з соціалістами держави не збудувати". Далі буде розкладення "революційного війська" (за висловом того самого Винниченка "дядьки взяли рушниці та кожухи і пішли додому") і панічне залишення Директорією Києва большевикам у ніч з 4 на 5 лютого. За влучними словами сучасника, Директорія почала готуватися до втечі з першого дня своєї перемоги. Того ж місяця емігрує Винниченко. Його наступник на посаді голови Директорії, Головний Отаман військ УНР С.Петлюра виїде до Польщі у грудні 1919-го року, залишивши гинучу армію. Далі буде нова війна з білими і червоними, буде "трикутник смерти", буде саморозформування Групи Січових Стрільців, будуть два Зимові походи: славетний і трагічний, буде героїзм Українських вояків і відчайдушна боротьба Contra Spem Spero. Але спочатку було Мотовилівське поле, де поховано історичний шанс України, нищений, починаючи з 1917 року, спільними зусиллями зовнішнього ворота та нібито своїх власних політиків, навряд чи вартих того, щоб у пантеоні пам'яти та шани перебувати навіть близько до Січових Стрільців, яких вони використали. Втім, останнє не є винятком як в Українській історії, так і в Українській сучасности. За спинами січових "лицарів абсурду" до влади прийшли, як і 1917 року, політично неадекватні доктринери, що своєю неспроможністю до державотворення та божевільними соціальними експериментами, врешті кинули Україну під копита коней червоного апокаліпсису. *************************************************************** Від автора, замість післямови: Цього текста я написав приблизно місяць тому, нічого не знаючи про наміри Інституту "Республіка", Спілки української молоді, Васильківської райдержадміністрації та селищної ради с.Плисецьке відкрити на річницю Мотовилівського бою "пам'ятний знак на честь славетної перемоги українських повстанців - республіканців над білогвардійцями - монархистами, прибічниками гетьмана Скоропадського". Повідомлення про це (http://maidanua.org/static/news/2007/1195058465.html), надіслане Володимиром Чемерисом, стало для мене прикрою несподіванкою. Як на мій розум, "славетної перемоги", де Українці стріляли в Українців (а гетьманські сердюки були саме Українцями, причому більшість з них у майбутні роки билися проти різнокольорових окупантів у лавах Армії УНР), бути не може, не кажучи вже про невеселі історичні наслідки "славетної перемоги". Відтак подібні святкування викликають принаймні подив. Тому мені виглядає правильним наступного року, на "круглу дату" Мотовилівки, не влаштовувати герць ідеологічних оцінок історії, а мовчки схилити голови. Якщо ми – Українці.