11/21/2007 | Аскольд Лозинський

Шановні друзі!
Дозвольте мені поділитися з вами деякими цифрами. У 1926 році відбувся перепис населення у СРСР. Населення СРСР тоді становило 147 мільйонів, з них 31 мільйон українців. Наступний перепис населення СРСР відбувся у 1939 році. Загальне населення зросло на 24 мільйони, але кількість українців зменшилася на 3 мільйони. Ці цифри є ще більш разючими, коли ми порівняємо росіян та українців, беручи до уваги, що вони жили в однакових умовах. За тринадцятилітній період часу росіян збільшилося на 28%, в той час як українців зменшилося на 10%. У СРСР жодна основна національна група не зменшилася за цей період часу. Якби ми рахували зріст населення за порівняльним коефіцієнтом, тоді населення України зросло б на 9 мільйонів. Таким чином українці втратили більше ніж 12 мільйонів населення за цей період часу.

У 1932-1933 роках був широко розповсюджений голод у межах СРСР. Статистика та недавно розсекречені радянські документи свідчать про те, що голодомор був спрямований на український народ. Деякі доказують, що у Росії був також голодомор. Це є частково правдою. Він лютував на Кубані (регіон у Росії), який етнографічно був українською територією і густо населений українцями, і був тільки помітний у інших районах Росії, в основному там, де були втікачі з України та Кубані. Фактично, 22 січня 1933 року, у розгар Голодомору, Йосиф Сталін, секретар Центрального Комітету Комуністичної Партії, та В’ячеслав Молотов, голова Ради Народних Комісарів СРСР, видали директиву з Москви про використання поліцейських дій з метою заборонити масовий виїзд селян з України та Кубані. Ніде більше на території СРСР не був заборонений виїзд “у пошуках хліба”.

Хочу поділитися з вами про те, що собою являв цей голодомор. Італійський консул у Харкові, колишній столиці УРСР, описав цю картину так:

“Тиждень тому була створена спеціальна служба для того, щоб захистити дітей, яких покинули батьки. Разом з селянами, які втікали у міста через те, що не було надії вижити у селах, були також діти, кинуті батьками, які повернулися помирати до своїх сіл. Батьки сподівалися, що хтось у містах зможе доглянути їхніх дітей... Уже тиждень, як місто патрулюється “дворниками“, обслуговуючим персоналом у білих уніформах, які підбирають дітей та забирають їх до найближчого відділу міліції... близько півночі їх усіх везуть у вантажівках до товарної станції у Северодонецьку. Тут збирають разом усіх: дітей, яких знаходили на станціях, у поїздах, у селянських сім’ях, старих людей та всіх тих селян, яких підбирали удень... Група медиків сортує людей та проводить процес відбору... кожного, хто ще не спух та має шанс вижити, направляють до будинків на Холодній Горі, де на ліжках з соломи вмирає постійна кількість людей у 8,000... Більшість з них діти. Людей, які вже починають опухати, вантажать у поїзди та вивозять за сорок миль від міста, щоб ніхто не бачив, як вони вмирають. Коли вони прибувають на місце призначення, копають великі ями і мертвих скидають з вагонів“.

Ми закликаємо вас пам’ятати та вшанувати жертви голодомору. Ми звертаємося до всіх націй, урядів та міжнародних організацій визнати наш біль і заспокоїти наші переживання визнанням Голодомору 1932-33 рр. Геноцидом проти українського народу. Сьогодні ми на колінах молимося до Всевишнього, щоб він захистив усіх нас від зла та дарував нам мир. Просимо Бога за упокій наших братів і сестер, а також невинних дітей, які відійшли у вічність.

( Ця промова була виголошена Аскольдом Лозинським, Президентом Світового Конґресу Українців, у катедральному соборі св. Патрика у Нью-Йорку 17 листопада 2007 року).