11/23/2007 | Tatarchuk

1792 рік був третім роком революції. Устрій держави так і не було змінено. Взяття Бастилії відбувалося під гаслами свободи, рівності, братерства; анічого, окрім свободи, французи не отримали.

Про яку рівність могла йти мова? Франція була до революції монархією, і нею залишилася. Дворянські привілеї ніхто не скасував, населення було, як і раніше, поділене на три „стани”, з яких першому можна було практично все, другому – майже все, а третій стан – практично „всі непривілейовані” – відчували на собі всю строгість законів.

Щоправда, парламент був вже не той: Генеральні Штати відійшли в минуле, Національні та Установчі Збори відкрито зневажали короля, були прийняті навіть чудові Акти – декларації про те, що дворяни та священики насправді є люди, а не янголи, а селяни, навпаки, є люди, а не раби. І що феодали не матимуть більше права нестися по дорозі, змушуючи всіх інших звільняти шлях. Кілька провінцій, що й до революції завжди нехтували сплатою податків, після революції були до того прямо зобов’язані ... спеціальною декларацією.

Але фактично все продовжувалося, як і раніше. Ба навіть гірше – казали багато хто з французів, які брали Бастилію або гаряче підтримували цю подію.

Судіть самі. Урядовець Жак Неккер, що був одним з головних символів революції, очолив революційний уряд – але не покерував ним і року: через розбіжності із впливовим революціонером-графом Мірабо пішов у відставку, а спор і був всього лише – випускати облігації чи асигнації. Хоча для фінансових груп ця суперечка була геть не пустою, більшість французів погано розуміли навіть сутність спору – тільки й того, що прихильники Мірабо та прихильники Неккера зненавиділи одне одного.

Король так і залишився на чолі Франції! Більш того, він вважав себе великим хитруном, а народ – тупим та примітивним. Ще б пак, адже поява свого часу короля перед збудженим натовпом у фригійському ковпаку – символу революції – врятувала йому життя, та ще й залишила хоч решти впливу. Іноземці називали короля людиною, яка запобігла масовому кровопролиттю, а король на словах підтримував усі ті Акти та Декларації.

Перша річниця революції – король святкує її на майдані „разом із народом”. Багато хто вірить, що він і сам хотів позбутися клятих дворянських узурпаторів, що були дістали останніми роками вже всіх. А народ, типу, тільки допоміг.
А що, в цьому була дещиця правди. Бо короля дійсно дістали певні дворяни – от наприклад рідний братець Ксав’єр Прованський, що так і думав, якби самому посісти трону. Голова таких ультра роялістів, що ті були куди більш монархістами за самого короля, бо самі вже бачили себе „королями”...
Та й представник ворогуючого Дому Орлеанського – фрондер та демагог Філіп, що на словах підтримав Революцію. І навіть змінив фамілію Бурбон на Рівний. Стопудово, що цей родич примірював на себе корону - хоч би й за допомогою декларацій та всіляких „Актів”.

А друга річниця Революції? Вона взагалі ледь не скінчилася переворотом. На Марсовому полі колишній революціонер, а тепер раптом згадавши що він є аристократ, маркіз Лафайєт віддав наказ стріляти по маніфестантам. Добре, що хоч Національна гвардія відмовилася це виконувати – бо була більш близькою до народу, ніж її керівник.

І де це бачили, щоб король мріяв збігти з власної країни? Та ще й за допомогою того ж Лафайєта, кажуть. А все через те, казали деякі – що король в нас не є і не був ніколи про французьким. Він міг бути або про австрійським, або про англійським. Цей, хоч і воював нібито з Австрією та Габсбургами в світовому масштабі, але сам був жонатий на австрійці. А коли його присилили підписати Указ про початок війни з Австрією, робив це зі сльозами на очах, без перебільшення. Люди бачили.

Третя річниця наближалася – французи були розчаровані. Замість деяких дворян, що виявилися занадто дурними та побігли, прийшли новітні господарі – колишні „прості буржуа”, за безцінь купували землі та маєтки. Лобіювали закон, що взагалі забороняв людині небагатій бути депутатом – такого не було навіть до революції, скаржилися парижани, геть забувши, що і парламенту до революції фактично не було.

Але най прикрішим були постійні скандали. „Париж наповнений сенсаціями” – ця фраза вже нікого не радувала. Кілька партій перетворили колишні авторитетні газети на злив бруду та розбирання рахунків.
То безумний Марат назве ВСІХ депутатів зрадниками. То на нього подадуть в суд – а той з якогось дива його виправдає, неясно чому не розгледівши „складу злочину” в його щоденних філіппіках.
То Дантон почне руйнувати авторитет героя Мірабо – звинувачуючи того не в чомусь, а в прямому монархізмі та заколоті. Коли посеред скандалу Мірабо помер, всі були шоковані – довели блискучого оратора, автора Декларації Прав до смерті, зацькували. Аж раптом архівісти, виповнюючи нудну роботу, знаходять весь архів небіжчика – а там і листування із заарештованим королем, з казанням суми хабару „щоб все залагодити”, і навіть ділові листи з ворожої Австрії – із суперечками про гроші, за які граф готовий стати шпигуном.
Той таки Лафайєт – не витримав, бідолаха, герой двох революцій, та збіг за кордон, а яким себе видавав патріотом. А от на його місце прийшов його запеклий ворог та гарячий викривач – пан Дюмурьє, якого через рік (а хто ж вміє заглянути на рік вперед?) зватимуть не інакше як „головним зрадником”.
Кілька партій – з революційного табору – плюндрують одне одну, і французи вже не хочуть бути, не хочуть навіть чути про монтаньярів, жирондистів та фельянів.
Монархісти ходять дуже задоволенні – відкрито на очах у влади готують заколот в провінції Вандея, а всім це по фігу. Радикальні якобінці – скажи комусь, що тим тільки рік залишилося бути не при владі, не повірять. Як і в те, що більшість „хазяїв цього життя” вже через рік покинуть не тільки владу, але й власно життя.

Проект нової конституції вважають черговим політичним прожектом, і мало хто вірить – ця конституція є смертний вирок королю. Випадкові перемоги над австрійцями вважаються не правилом, а виключенням. Англійці, що підтримували свого часу революцію, обернуться на найлютіших ворогів, куди тим Австрії та сателітам, що їх вже скоро самих повоює штик французького солдата...

Але в це не віриться. На третю річницю Революції, чисто для галочки, наприймали до генералів аби кого – вчорашніх випускників, що тільки того й вміють, будувати прожекти. Серед них – і тихий хлопець Бонапарт, який і по-французьки розмовляє важко.
Втім, це якраз нікого не турбує – французів як нації ще немає.
Ані єдиної мови, ані спільної віри, ані навіть гідності власним походженням. Сучасники кажуть, що зробити з французів справжню націю практично неможливо. Стільки діалектів, різної крові в жилах, о погляньте хоч на того ж корсиканця Наполеоне – ну який з нього француз?

А ще не може не дратувати, у що вилилася революція-предтеча, яку зробив на кілька років раніше войовничий та дикунський народ – американці. Президент-самодур Джордж Вашингтон – на його честь вже називають міста та адміністративні одиниці, оце і є так звана „демократія”? Але скоро це закінчиться – він йде на перевибори, і американці мабуть його більше не оберуть. Не простять йому диктаторських замашок, а головне – ідіотських експериментів (як-от національний банк, Нью-Йоркська біржа, „Білль о правах”). Принаймні газети Британської імперії (а вони компетентні та розумні, не те що французькі) передбачають, що скоро американці самі попросяться назад до Англії.

А в літературі цих французів, що навіть не знають, хто вони і куди прямують, тільки і є що почитати – маркіза де Сада, новий бестселер. Англійські та австрійські газети кажуть, той твір гарно відображує характер Франції. Але ж як можна побудувати національну ідею на цьому знущанні? Не може не дратувати музичне падіння – куди там „Марсельєзі” до новітнього шедевру Моцарта – „Чарівна флейта”. Бо – Австрія. Бо там – культура, бо там – нація.
Серед нудного чтива – „Критика розуму” німця Канта, а з непрактичного – „Аналітична механіка” Лагранжа, „Теорія Землі” Хаттона, „Введення в хімію” політикана Лавуазьє.

І що особливо дратує французів на третю річницю революції - всюди пишуться дурні та непрактичні тексти якихось дурнуватих авторів. Бла-бла-бла. Нереальні фантазії. Фантаст Сен-Жюст пише демагогічну книжку „Дух Революції та Конституції”. Бреше, що республіка – це реально. Купа англійців пише книги, що їх друкують тільки тут – цензура в Англії. Бо там – теж фантастика: „Права Людини” емігранта Пейна, „Відстоювання прав жінок” якоїсь Мері В., „Мораль та законодавство” Бентама, анонімна „Заборона работоргівлі”...

ПС. Автор місцями вживав гротеск, але тільки для того щоб потішити та трохи підколоти читача