12/05/2007 | Олександр Татарчук

Посеред політичних скандалів (а також економічних скандалів, приховувати які призвані скандали політичні як відволікалки) останнього часу раптом виникла справа „пропаганда Гітлера в київській елітній школі”.

Зазвичай щоб коментувати якийсь скандал, треба вичекати певний термін, щоб дізнатися всі факти та коментувати їх у якості відстороненого оглядача і не припуститися фактологічних помилок.

Але з провокаціями треба діяти інакше – не споглядати як віртуальні факти накопичуються наче сніжний ком, а вчасно поставити позначку: „обережно, провокація”.

Маю нахабність стверджувати вже на другий день шкандалю, що це – піарна маніпуляція. Можу навіть назвати пряму та опосередковану цілі провокації – родина Ющенків та (опосередковано) Президент. Припускаю й мету провокації – поряд із іншими, другорядними та попутними, це є тиск на Президента України через його ахіллесову п’яту – родину, жінку та дітей.
Не витрачатиму багато часу на те, щоб доводити що саме ця п’ята в Віктора Ющенка справді ахіллесова. Достатньо згадати один відомий мені особисто випадок, як операцію „Кириленко – не спікер” проводили через оточення – смішно сказати – родичів Президента, а одну з недавніх провокацій проти пані Катерини Ющенко робили навмисно, щоб звалити це на БЮТ та персонально Юлію Тимошенко. Ті хто це робив, тиснули на відому їм мозоль і принаймні на 50% свого досягли.

Тепер повернемося до школи, в якій „пропагують Гітлера”. Йдеться про практичне творче заняття вчителя для старшокласників, яке включало в себе „побути гітлерівцем” та навчитися причинам приходу цього найславетнішого шарлатану ХХ століття до влади.

Автор цих строчок сам під час шкільної практики вчителем (колись вона була моєю професією, а зараз – хобі та соціальна діяльність) використовував подібні методи навчання.
А саме, з моєї ініціативи учні час від часу ділилися на групи-команди, в яких втілювалися на деякий час в історичних персонажів та історичні групи. Вже у шостому класі в мене були й неандертальці із кроманьйонцями, і аристократи з демократами, які в ігровій формі вивчали найцікавіші (з мого погляду) моменти історії Стародавнього Світу. До старших класів доходили діти, яким є звичним та нескладним такі рольові ігри, як-от і втілення в гетьманців та петлюрівців, і в демократів та республіканців США.

Мало в моїй практиці місто й творче завдання дітям „спробувати виправдати Гітлера”. Уявляю скільки читачів зараз сахнулися чи обурилися, за моїми спостереженнями це досить поширена реакція на освітні технології, які можуть поставити (в принципі) знак питання біля аксіоми. Також зазначу, що в тій моїй практиці саме експеримент із Гітлером мав побічні небажані ефекти, які мені довелося власноруч нейтралізувати. А саме, школяри моїх класів, як виявилося трохи згодом, гарно виявили причини приходу Гітлера до влади і навіть навчилися бачити ІІ Війну його очима, але не мали „антидопингу” у вигляді радянської пропаганди, на що я хибно розраховував. І мені прийшлося, коли це побачив, додатково поширити їхні погляди і офіційною точкою зору радянської сторони, і „правдою війни” у спогадах рядових учасників, і звісно ж українськими неоднозначними аспектами визвольної боротьби ОУН-УПА.

Втім, відходячи від мого особистого досвіду та повертаючись до київської школи.
Якщо вчитель на протязі кількох років (про це відомо) практикував заняття із (підкреслю) старшими класами щодо маніпуляцій, які призвели Гітлера до влади, і не мав такого „фіаско” як в мене на першій спробі, то залишається тільки підтримати новатора.
Можливо, учні мали примус щодо рольової гри саме в Гітлера – тоді це неприпустимо, і це (і тільки це) може бути закинуто вчителеві, бо не має права примушувати свободну людину у вільній країні „гратися в нацистів” навіть із навчальними цілями.

Однак щодо форми викладання складних тем я як педагог і як історик, а також як громадянин заперечувати не можу. Так само як і дорікати об’єктам провокації – в даному випадку це Катерина Ющенко – в заявах про те, що вона може забрати дітей до іншої школи.
Але зауваження до пані першої леді все ж таки маю. Звісно, громадянка Ющенко має право, і головне – можливість перевести свою дитину до іншої школи. А от я – ні. Хоча я теж є громадянин України, але не користуюся такою пільгою, як подзвонити директорові школи, визвати (наприклад) на ковдру начальника управління освіти району, та в категоричній формі повідомити їм, що або я – або той вчитель.

Я мешкаю в Криму, де кожний третій вчитель (і не тільки історії) досі навіює дітям, що Депортація кримським татар з Криму була „правільною”, що Голодомору чи то не було, чи то він був спричинений неврожаєм, чи навіть „кількість жертв перебільшено, отже ...”.
І я не маю можливості отак взяти свою дитинку за руку, і вислухавши що „Мар’я Петровна в нас вже п’яту п’ятирічку мотає, а вас вперше бачимо”, просто відвести її до іншої школи – вибачте, блату чи то телефонного права немає, а публічні та юридичні процедури захищатимуть Мар’ю Петровну намертво.

Колись не так давно в типову ситуацію виборця, а не небожителя, потрапив вже покійний депутат. Він не отримав фахової негайної допомоги медиків в перші хвилини свого поранення, а в лікарні, яка входила до його округу, не було обладнання, щоб спасти йому життя.
Родина Ющенків, опинившись посеред гучного і (впевнений) навмисно спровокованого скандалу навкруги своєї школи, зараз може вирішити власну проблему, можливо навіть при тому гідно вийти з провокації (чого я їм щиро бажаю).

Але що це?

"Хоча діти родини Ющенків, які навчаються у молодших класах, не відвідували цей урок, Катерина Ющенко категорично проти того, щоб вони могли бачити плакати з будь-якими тоталітарними символами", - підкреслюється у заяві прес-служби Президента (цитую за УНІАН).
Невже авторові заяви треба нагадати, де і як її діти можуть побачити тоталітарні символи, не покидаючи межи Києва, на багатолюдних та публічних місцях? Перепрошую, на крайній випадок запрошую до Артеку та Севастополю, де часто буває пані Катерина Ющенко в благодійних справах. Можу влаштувати й Президентові феєричну екскурсію „по слідам тоталітарних знаків” – по всьому Кримові, і почати можемо із села Менгермен-Німецький, якого перейменували в село Лоховка Советського району. А закінчити можна в Кайдагорі, перейменованому на Орджонікідзе. Таких лише назв, що їх давали греки, татари, вірмени, слов’яни, євреї, німці, караїми, кримчаки, а з 1944 року перетворено на Леніно та Октябрськоє, нараховується значно більше тисячі.

До речі. Панство має знати, що кілька Лазаревок в Криму перейменовано на честь Лазаря Кагановича, активіста Голодомору.

Олександр ТАТАРЧУК, для МедіаКриму
http://mediacrimea.com.ua/index.php?newsid=1586