12/13/2007 | Left Initiative

Шановні майданівці. надзвичайно актуальний аналіз ситуації від "Новіх лівих" дозволить вам вірно зорієнтуватися в оточуючому вас мінливому середовищі псевдо-ідей та псевдо-лідерів...

Автор: В.З.

http://www.livasprava.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=469&Itemid=1

Судомні спроби не формувати парламентську більшість дуже вже нагадують часи класичної колотнечі ім. Л.Д. Кучми. Цей політик робив ставку на дискредитацію парламенту та парламентаризму. І саме це забезпечило йому авторитарну владу у 90-х. Більшість інколи з’являлася. Але до її створення докладали руку епічні особистості, наприклад, Олександр Волков. І результативне рішення залежало зовсім не від полум’яних промов. Згода вимірювалася чемоданами, коробка з під ксероксів чи пачками. Власне, лобізм виник у часи "без більшості". Він сприяв створенню більшості і загинув, як і авторитарна влада Президента. Так здавалося до недавнього часу. Можливо ми побачимо нових "Волкових". Адже період без більшості не може обходитися без "директорів парламенту". Хтось має поливати "масло" (заносити бабки) на вали державного механізму.


Історія українського парламентаризму знала період ситуаційної більшості. Реально, перші 9 років незалежності – це період „безвідповідальної” ситуативної більшості. Створення першого коаліційного уряду пов’язане із іменами двох політиків. Кучма створив парламентську більшість під Ющенко. Віктор Андрійович став першим, власне, буржуазним прем’єром. Із 2000-го Кучма перестав правити країною бонапартистськими методами. Ліві зазнали фантастичного краху у 1999 році. Від них залишилося мокре місце. І не тому, що вони програли вибори, а тому що не були здатні боротися за владу. Лютнево-березневе 2000го року „рейдерське” захоплення президії – це був початок відмови від „фрагментованої” демократії. Вона відображала не сформованість класу буржуазії та його політичних ідеологій. Уряд 2000-го був блакитно-помаранчевим. Саме від нього бере свій початок наша недоношена двохпартійність. Так що Ющенко мав би називати Кучму не тільки своїм "батьком", але й "батьком" парламентаризму і всієї нинішньої системи влади.

Батьки і діти. Кучма і Ющенко

В лютому-березні 2000-го у Верховній Раді відбувається переворот. В Українському домі представники правих та партій великої буржуазії обирають нове керівництво парламенту. Головою обирають замість Олександра Ткаченка Івана Плюща. Цей близький до Ющенко діяч, насправді, є прикриттям для віце-спікера Медведчука. Переформатований парламент мав стати опорою Кучми та уряду Ющенка. Соціалісти, комуністи, "громадівці" і "селяни" обіцяють страшну помсту. Але вони так і не оговталися після цього останнього удару.


Спочатку ліві "зливають" президентські вибори 1999. Потім Данилович мстиво проводить власну інавгурацію не у Раді, а у палаці Україна. І останній удар - "парламентська революція".


Відтепер праві шляхом підкупу, обіцянок, погроз створюють нову ДІЄВУ більшість. Економічний розвиток та інтереси панівного класу вимагають створення ефективного законодавчого органу. Без лівих. Часи випускання пари пройшли. Демагогів від "комунізму" просять забратися.


Саме від цього часу парламент та уряд починають із „хлопчиків для президентського биття” поступово перетворюватися на центри влади. Причому влади мало не більшої ніж президентська. Кучма розумів на що йшов. Але у нього просто не залишалося іншого виходу. Протягом першого терміну він із лівоцентриста перетворився у доволі правого „гаранта”. Він був поставлений зародком коаліції центристи та ліві обрали його прем’єром. Завдяки цим же силам, він став Президентом. Із лівими він розрахувався іще під час першого терміну. Саме в цей час „соціальна тема” зникає із порядку денного ЗМІ і антикомунізм періоду правління Кравчука отримує нове дихання. Атомізованим масам пояснювали, що комуністи у всьому винні. У ті часи з’явився їдкий анекдот, що відсутність освітлення у під’їздах пов’язана із тим, що „злочинний більшовицький режим за 70-т років” не спромігся накопичити достатньо ламп.


Кучма розвалює коаліцію, що спромоглася підтримати його на виборах (МГД та комуністи, що працювали на нього у другому турі) і робить ставку на об’єднання „центристського” капіталу сходу та західних нацдемів. Одні платили за ідеологію – інші її „творили”. Відвертого націонал-демократичного маразму початку 90-х поменшало. Слабка буржуазія не стільки правила державою, скільки обслуговувала її.


Основою такої „надкласового” бонапартистського авторитаризму була не сформованість класу капіталістів та маргіналізація трудящих. І тривав такий режим до тих пір поки влада не перейшла в руки комітету капіталістів, яким став уряд більшості зразку 2000-го року.


Саме у цей момент політична боротьба набуває нового характеру. Кучма не просто передає владу союзу нацдемів та великого капіталу, він намагається вивищитися над ним. Але це вже була зайва сходинка. Система вже не потребувала Кучми. І президентська влада "посипалася".

Початок ери Ющенка. Лібералізм

Віктор Андрійович, як і Кучма, починає свій шлях до президентської влади із поста прем’єра. Він, як і „червоний директор” Леонід Данилович, стає головою уряду, через компроміс. Із часом "месія" втрачає підтримку частини капіталу. Присутні у його коаліції „олігархічні” партії критикують його та намагаються прибрати від влади. Буржуазне болото стає центром політичного конфлікту.


Протистояння „рухофрени” проти „комуняк” вже не актуальне. Діячі болота активно позичають ідеологеми у „правих” та „лівих”. Виявляється, що полегшений український націоналізм та „совєтскій” патріотизм – цілком прийнятні для крупного капіталу ідеології. Саме в цей час гинуть більшість партійних структур. Комітети із органів такої-сякої внутрішньопартійної демократії перетворюють в органи по перерозподілу готівки. Суспільство „лібералізувалося” остаточно. Це не дивно, адже основним гаслом часів Кучми було „шляхом радикальних ринкових реформ”.


Це стосувалося не тільки панівного на той час ідеологічного напрямку та економічної „лібералізації” всього на світі. Ця схема „контора із баблом” із мінімальним членством та найманим персоналом – типова для ліберальних партій великої буржуазії. Партії відрізнялися один від одного „присмаком”. Це як нинішні НУНС і ПРУ. Знайдіть ідеологічні відмінності між цими партіями? Якщо відкинути патріотичну істерику Ющенка, то по економічним та соціальним питанням вони брати-близнюки.


Повзуча приватизація з однієї сторони призвела до руйнування пострадянської економіки і найглибшої соціально-економічної кризи. Результат переведення на капіталістичні рейки економіки України можна порівняти лише із періодом війн та революцій. 1914-1920рр. З іншої сторони, напівжива промисловість перейшла до ефективних власників, які почали успішно використовувати „прихватизоване” із 2000-го почався період економічного зростання. Буржуазія вже не мала випрошувати в Президента та лобістів крихти з бюджету. Вона захотіла „розпилювати” його самостійно. Хлопчики підросли.


Результатом боротьби між різними фракціями буржуазії став 2004 рік. Ющенко зміг використати протестний потенціал мас. І фактично, ішов до влади, під лівими та демократичними гаслами. Віктор Андрійович зміг зробити електоральний шпагат, якому позаздрили б західні соціал-демократи. Зрозуміло, що він не зміг об’єднати всіх виборців, але волі мас йому цілком вистачило для приходу до влади. Лібералізм вкотре переміг. Він може мімікрувати під середовище. Видозмінюватися і навіть проголошувати "популістські" гасла, але сутність залишається та сама. Спонсори отримають вільну торгівлю, а трудящі (електорат) - нічого.

Знищити парламент

Кучма свідомо не створював коаліції більшості до 2000-го. Для нього ситуаційна більшість була достатньо хорошою. Нагадаємо, що рубежу тисячоліть до влади, яка просто билася в антикомуністичних корчах, входили „ворожі” комуністи. Представники КПУ були в уряді. Попри зовнішню імітацію боротьби кожне із угруповань отримало можливість існувати, як паразит на тлі надцентралізованої, зліпленої по лекалам консерватизму та старої партійно-державної системи „адміністрацій”. Власне, влада Кучми-арбітра трималася на узгодженні протилежних інтересів та балансуванні між ними. Кучма, як справжній фізик, чудово розумів, що триматися треба, як мінімум на трьох стовпах. І завжди мав, як мінімум три політичних клана, на які міг опертися. Система була архаїчна для Заходу, але до початку 2000-х успішно працювала.


Можна скільки завгодно розмовляти про те, що така система від початку є більш вразливою для Східного, ніж Західного „геополітичного” впливу. Але вона б не існувала, якби не була на свій час ефективною і не загинула б, коли вже не могла забезпечити ефективного управління. Центри впливу було "легалізовано", але влада не витримала випробування відкритістю.


І сьогодні доступ до влади зберігають всі елементи. В тому числі і „опозиційні”. Це пережиток кучминського „плюралізму”. Попри те що кадрові призначення у бюрократію ідуть згори, людей близьких до критиків курсу теж не забувають. Коли помаранчеві прийшли до влади, вони із задоволенням брали собі у заступники біло-блакитних.


Можна гарантувати, що збереження такої кадрової політики трохи послабить протести внаслідок розвалу парламентаризму, але сам по собі він є небезпечним. Ющенко і ко. перемогли тільки тому, що не були чужими самій системі.

Вперед у минуле?

Власне, практична відмова формувати більшість із БЮТ - це спроба не просто впустити до влади ПР. Після минулорічного "експерименту" Ющенко більше ніколи не допустить партію Януковича так близько до державного керма. Очевидно, що і НУНС йому вже і не дуже потрібен. Його теж ні хто особливо серйозно сприймати не буде. Адже там є особи, що не дуже добре розуміють "лінію партії", яка загубиоася десь серед звивин президентського мозку. А лінія ця дуже проста – перемогти на виборах.


Парламент без більшості посилить позицію Ющенка. Втім, навряд чи він сидітиме на своєму місці так само комфортно, як Леонід Данилович. Якість участі великого капіталу у політиці та політична культура трудящих (і не стільки робітників, скільки дрібних буржуа) не дадуть йому можливості для справжнього закручування гайок.


Це підтверджує, що Ющенко політичний син Кучми, але не його учень. Данилович, зазвичай, не витрачав свій час на абсолютно безсенсову активність. Бо цінував енергію.


Чекати кривавих виступів, політичних страйків чи революції у найближчі пару років не варто. Тож особливі боанапартистські повноваження, що їх хоче отримати ВАЮ йому не дадуть. Адже така "надкласова" влада небезпечна і для буржуазії. Із нею повинні погодитися, через серйозну загрозу державі. В РБ, РФ, Грузії режими саме такі, коли держава над класами і відповідно, жодних гарантій, що простий міліардер не зможе завтра перетворитися у такого ж простого "зека". У нас для встановлення диктатури потрібні дуже переконливі аргументи.


Ким лякати акул капіталу? Юлією? Та вона небезпечна тільки тим, що за нею немає жодних кадрів. В її оточенні немає особистостей, які могли б потянути на собі ОДНОПАРТІЙНИЙ БЮТівський уряд, не те що організацію та проведення революції. Ідеології у БЮТ немає. Це пустка. Постмодерністська обманка. Лівих теж не варто сприймати аж надто серйозно. Істеричний антикомунізм Ющенка на тлі зростання цін на продукти може викликати тільки іронічну посмішку.

Що робитиме Ющенко?

Радше за все він намагатиметься посилити конфлікти та страхи. Попри наочне зближення із регіональним капіталом, „арії” що він їх виконуватиме на брифінгах будуть дуже подібні до Тягнибоківських. Втім, якщо він „заграється”, то завжди може знайтися тіло без голови у лісі. В середині 90-х журналістів вбивали дуже часто, але актуальним став тільки один із кількох десятків випадків.


Власне, єдине, що зможе зробити Ющенко, - це створити непрозору владу та посилити репресивний апарат. Але і сьогодні судова система та „правоохоронці” не є об’єктом палкої любові громадян. Завтра поваги та довіри до них не додасться. Тож рух до керованої демократії буде звивистим та складним. Єдиний вихід – невеличка війна чи терористична компанія. Інакше народ до потрібного градусу не довести. Російський досвід показує, що це можливо. Україна ж немає ні чітко окресленого внутрішнього ворога та таких майстрів провокації у спецслужбах. Так що ВАЮ пройти шлях ВВП буде складно.


Тож встановити, дійсно, популярну диктатуру, радше за все, у Ющенка не вийде. Втім, попробувати розбудувати поліцейську державу він може. А кому вже потім і за яких обставин дістанеться цей механізм... Так що не забувайте бити Віктора Андрійовича по рукам зараз. Завтра може бути пізно.