01/15/2008 | Poplar

Стаття з "КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА: ЕКСПЕРТНИЙ АНАЛІЗ" (2004)
http://www.khpg.org/index.php?id=1127969436

Все ще актуально. Як пише автор:"Дочекаємося нового високосного року..." Дочекалися


Руслан Тополевський

КОНСТИТУЦІЯ ВИСОКОСНОГО РОКУ

От і не вір після того в забобони! До високосного року в народі зав-жди ставилися з певною пересторогою: що ж то за рік такий, коли в ньо-му на один день більше ніж в звичайні роки. Не оминув високосний рік і українську правову систему.

Навряд чи буде помилкою стверджувати, що передумови конститу-ційної реформи, над якою мудрують парламентарі, Президент та його адміністрація було закладено саме під час прийняття Конституції у 1996 році. Саме тоді було юридично закріплено і підкріплено існуючий баланс влади, який на той час склався в українській державі: президент, який має значні повноваження і фактично жодної (тим більше за умов відсутності закону «Про імпічмент») відповідальності, прем’єр-міністр, який виконує функції хлопчика для биття, офірного цапа і дворецького при Президенті, Верховна Рада, яка в силу нездоланних політичних суперечностей стала сприятливим полем для втілення принципу «розділяй і владарюй» та ін-ших маніпулятивних технік, судова влада, незалежність і ефективність якої все ще викликає посмішки у громадян. Протягом свого існування Конституція, на жаль, не стала засобом, за допомогою якого можна було б формувати майбутнє українського суспільства, а радше виявилась як низка декларативних і напівдекларативних принципів і норм (навіть не-зважаючи на пряму дію Конституції) щодо становища громадянина та сукупність компромісних норм, які врегульовували діяльність органів державної влади (перш за все вищих). І одні, й другі потребували низки законів і підзаконних актів, які повинні були конкретизувати конкретні конституційні приписи. Частина з них «висить» і до сьогодні. Можна ска-зати, що для Конституції України фатальними стали брак демократичної традиції, відсутність конституційних звичаїв, визнаних більшістю полі-тичних гравців, нерозвиненість громадянського суспільства та невисокий рівень правової свідомості багатьох посадовців.

Ще Конституція не встигла виявити повною мірою всі переваги і не-доліки, як у 2000 році було зроблено спробу використати референдум для посилення повноважень Президента (що не дивно), якого, очевидно, не влаштовувало певне стримування з боку Верховної Ради, яке їй попри все вдалося закласти в Конституції. Наступний високосний рік розпочався під знаком розгляду Верховною Радою нових змін до Конституції. На-прошується висновок, що чергова спроба зміни Конституції свідчить про те, що цей баланс певною мірою незручний для намірів і інтересів певних політичних гравців, яким є що втрачати. Як не прикро, але здається, що конституційні зміни проводяться заради самих змін за принципом «хай гірше аби інше» за відсутності неупередженого комплексного аналізу на-слідків цих змін. Найбільш характерним в цьому відношенні є реєстрація цілої низки законопроектів змін до Конституції, жоден з яких не гаранту-вав того, що декларувалося – парламентської республіки, цілі, яка сама собою в сучасних українських умовах не має достатнього обґрунтування.

У цьому контексті не можна не пошкодувати про те, що вітчизняна юриспруденція вчергове ставиться на службу політики, а не стає «мистец¬твом про добре і справедливе», яке повинно встановлювати рамки для полі¬тичної діяльності
Саме тут, у формуванні правової політики проявляється роль і зна-чення дефініції права як напрямку правових перетворень. Насправді, якщо визначення права, як наказу влади в інтересах пануючого прошар-ку суспільства, і права, як міри справедливості, свободи, рівності при-зводить до побудови абсолютно відмінних правових систем, то очевидно, що від того, що саме буде в основі правової системи, залежатиме майбут¬ній розвиток як українського права, зокрема, так і українського суспільст¬ва в цілому.

Конституція повинна визначати юридичні рамки функціонування суспільства протягом тривалого часу і слугувати інтересам цього суспі-льства, а не окремих суспільних груп. Стабільність Конституції є одним з наріжних каменів стабільності суспільних відносин. Конституційні зміни лише через вісім років після прийняття Конституції, як на мене, свідчи-тимуть як про непрофесіоналізм і некомпетентність творців Конституції, так і про бажання чинних політичних гравців закріпити новий розклад сил в політичному просторі на свою користь.

Слід зауважити поширене серед сучасних українських державних ді-ячів ставлення до Конституції (так само як і до законів) не як до певної цінності, а як до інструменту, який може бути використано для досягнен-ня конкретних політичних цілей, а в разі, коли певні правові норми супе-речать цим цілям, ці норми може бути проігноровано або розтлумачено в необхідному напрямку. Як свідчать засоби масової інформації, в умах українських політиків все ще продовжує панувати переконання про право як засіб забезпечення власних інтересів. Саме тому не дивно, що як про-цес «всенародного обговорення» конституційних змін, який переважно відбувався організовано за вказівкою згори, а часто без розуміння його учасниками того, що саме обговорюється, так і процес обговорення у Верховній Раді законопроекту про зміни до Конституції зазнавали не ли-ше аморального, а подекуди й незаконного втручання й тиску.
Як видається, в Україні питання конституційних змін повинно су-проводжуватися не лише зміною тексту Конституції, а перш за все доко-рінною зміною підходу у сфері діяльності органів державної влади і їхніх посадових осіб. Зрозуміло, що закликати сучасних вітчизняних політиків дотримуватися норм моралі – марна справа, єдине на що ще залишається надія, це на те, що врешті решт в Україні стане вигідно грати за правила-ми «чесної гри».

Не можна не відзначити ще один ключовий момент. Одним з найва-жливіших питань функціонування системи джерел права є легітимність цих джерел. Як відомо, легітимність нормативно-правових актів значною мірою базується на принципі верховенства закону: підзаконні акти пови-нні відповідати закону, закон повинен відповідати в Конституції. Однак ця тріада має сенс лише тоді, коли сама Конституція є легітимною. В су-часних умовах це означає, що вона прийнята в певному процесуальному порядку, відповідає праву (загальним принципам права) або закріпляє в своєму тексті гарантовані принципи права. Саме тому питання про легі-тимність (відповідність процедурі таких змін) має суттєве значення для всієї правової системи, тоді як проведення конституційної реформи нада-вало неодноразову можливість поставити питання про легітимність її ре-зультату, і відповідно, легітимність повноважень влади, яка діятиме на основі цих змін.

Як зауважувалося раніше, в Україні положення Конституції фактич-но застосовуються лише тоді, коли вона обростає низкою інших правових актів. Більше того, для діяльності вищих посадових осіб української дер-жави досить поширеним є ігнорування положень як Конституції, так і за-конів, жодної відповідальності за свої дії ці особи не несуть. Інакше ка-жучи, на ті правоположення, які є незручними в поточній політичній ситуації можна не звертати уваги. Такий стан речей не лише підважує ле-гітимність всієї правової системи, робить її заручником політичного кон-тексту, але й призводить до втрати Конституцією системного характеру. Виразним прикладом є відмова Президента підписувати закон, після того як Верховна Рада подолала його вето. Складається враження, що Консти-туція більше не працює як системний документ. Можна з впевненістю стверджувати, що проведення конституційних змін у вигляді одного з пропонованих законопроектів не лише не сприятиме подоланню консти-туційної кризи, а спричинить ще більшу невизначеність, як серед правни-ків та державних службовців, так і серед звичайних громадян. Справа в тому, що кардинальні зміни в правовій системі потягнуть за собою певні наслідки, які стрясатимуть українську владу і, відповідно, українське су-спільство, протягом найближчих 3-5 років. Адже відомо, що будь-які зміни в системі, навіть з найкращими намірами, призводять спершу до погіршен¬ня ефективності роботи системи. Гірше того, немає жодних гарантій, що новий склад парламенту чи новий Президент у наступний високосний рік не зробить спроби переписати Конституцію по-новому.

Очевидно, що, досить багато часу піде на з’ясування сакраменталь-ного питання «хто кого поважає», а в сукупності зі змінами виборчого за-конодавства, перерозподілом повноважень між законодавчою і виконав-чою гілками влади, а також в самій виконавчій гілці влади (між прези¬дентом і прем’єр-міністром), послабленням судової гілки влади, накладаю¬чись на сервільність засобів масової (дез)інформації з їхніми (не)новинами, слабкість громадянського суспільством і пошуки вітчизняної правової науки самої себе, потягне за собою нові політичні і юридичні війни «всіх проти всіх». Внаслідок цього країна, яка б мала зосередити свої зусилля на економічних реформах, в черговий раз вдивлятиметься в екрани теле-візорів з намаганням знайти особу, як нестиме хоча б дрібку політичної відповідальності в умовах перманентної конституційної революції. Імові-рно, слід додати, що незважаючи на те, що з моменту прийняття Консти-туції пройшло майже вісім років, низка її положень залишається голою декларацією, не підкріпленою відповідними законодавчими актами (не¬зважаючи на те, що щорічно приймається більше двохсот законів). На-вряд чи є сенс доводити, що такий стан речей не сприятиме подоланню правового нігілізму, а дасть новий поштовх нелегітимним діям. Перефра-зовуючи, можна буде сказати: «Якщо Конституція нелегітимна – все до-зволено».

Дочекаємося нового високосного року...