01/17/2008 | Степан Семенюк

Приводом для ветерана ОУН-УПА та в'язня сталінських ГУЛАГів написати своє бачення цієї багатогранної теми стала стаття Є.Філіндаша, опублікована на "Українській правді" 07.12.2007 р. Власне, редакція УП чомусь цей допис проігнорувала.

***

Добре, що Є.Філіндаш порушив це важливе питання: на чому будувати національну ідею – на поразках чи на перемогах? Жаль тільки, що автор дивиться на нашу історію, на наші поразки і перемоги з “лівого погляду”, і радше – з чужої дзвіниці. Хоч на історію треба дивитись не “з ліва” чи “з права”, а треба бачити її такою, якою вона була. Одне не підлягає сумніву – будувати національну ідею, а отже – майбутнє нації і держави можна тільки на вихованні людини-героя, людини-творця, людини-переможця у всеобіймаючому вимірі.
Але постає питання: а що з поразками? чому вони були? Чи всі наші програні мілітарно поразки були політичними поразками? Чому ми завдячуємо, мимо поразок, що НАРОД МІЙ Є? Жаль, що автор не ставить питання: чому ті наші поразки були? хто винен? Він просто ставить свої тези і крапка. Тому дозволяємо собі порозмовляти з автором на цю важливу сьогодні тему нашого буття і кличемо інших до поважної дискусії.
Не зовсім правдою є, що тільки ми, чи, як воліє Є. Філіндаш, влада (він має на увазі передовсім президента В.Ющенка, що як на його “лівий погляд” цілком зрозуміло) відзначаємо трагічні події нашої історії.

Польща щорічно урочисто відзначає “поразку” 1939 року у війні з німцями, а також “поразку” Варшавського повстання 1944 року, в якому загинуло понад 200 тисяч людей; відзначають поразку 17 вересня 1939 року – напад Росії і депортацію поляків в лютому 1940 року і всі “поразки” повстань 1831-го і 1863-го років, а разом з євреями – “поразку” повстання в Варшавському ґетті 1943 року, а перемогу під Ґрунвальдом 1410 року відзначають громадські організації....

В Німеччині існує “Союз вигнаних”, який є позаурядовою організацією, проте діє при сприянні уряду і фінансується з державного бюджету. У Німеччині на обліку всі загиблі солдати Вермахту, їх могили – під охороною.

Ізраїль відзначає не тільки згадані Є.Філідашем річниці, але також велику “поразку” МАСАДА 70-го року. Солдати ізраїльської армії присягають, що більше Масада не буде.

Правда, євреї не мали фізичної можливості досягти якихось колективних загальнонаціональних перемог, бо були позбавлені рідної землі, але і ми були позбавлені таких можливостей, бо жили століттями “на нашій не своїй землі”, про що автор або забуває, або не хоче пам’ятати.

Згадую Польщу і Ізраїль тому, що їхня історія багато в дечому подібна до нашої. Але вони своєї історії вчилися в школах, в своїх Церквах, вона була в їх серцях і знанні, а ми століттями і десятиліттями мали заборону пізнати і пам’ятати нашу історію, чим завдячуємо лівим і ультраправим чужим силам. Ми на своїй землі вчилися (нас вчили!) чужої історії – московської, польської, німецько-австрійської, мадярської, румунської... Про Голодомор нас вчили, що “були труднощі”, Батурин прикривала трава і бур’яни. Тому привернути історичну правду, як свідчать останні роки, не так легко. Ті, які творили ті наші “поразки”, зробили все, щоб ми забули про них. І найгірше, що сьогодні в Незалежній Україні чинять те саме, а “ліві погляди” сприяють цьому. Тому і потрібно так наполегливо повернути нам нашу історичну правду зо всіма поразками і перемогами. А в цьому Голодомор займає особливе місце. Поминаючи кількість жертв, належить наголосити, як думаю, на такому: Голодомор знищив, згідно із задумами його творців, найздоровійший етнофонд української нації і його інтелектуальну силу - українську інтектуальну еліту і приніс в людські душі і розум страх. Наслідки цього відчуваємо сьогодні і ще довго будемо відчувати. Відчуваємо в соціально-психологічному вимірі, в нашій ментальності, але і суто фізичному здоров’ї нації.
До цього треба ще додати, що автори Голодомору на місце вимерлих планово заселяли нашу землю чужими людьми. Робили це і після війни. Наслідки відомі....
Страх нас не покидає досі: що буде завтра? Пригадую чорний політичний жарт, який “во врем’я Ільїча” почув у Москві: Брежнєв запросив до Москви з України свою матір і показав їй все своє добро. Мати подивилась і сказала: „Льоня, Льоня, як повернуться комуністи, то все це тобі заберуть”. Ось трагедія людей. Цей жарт передає власне стан страху в людей, які пережили Голодомор. Як це перемогти?
Применшуючи кількість жертв Голодомору, Є. Філіндаш не покликається на жодного західного дослідника, а шкода, бо публіцистика – то не дослідження. Зрештою, на Заході про Голодомор теж була мовчанка або заперечення його. Москва заткала їм глотку українським хлібом, який забрала у голодуючих українських селян. А “Чорна книга” комунізму, що не так давно появилась у Франції число жертв комунізму обчислює у сто мільйонів осіб. Яке місце у цьому чорному числі займає Україна? Автор мінімалізує число жертв Голодомору і його можна його зрозуміти, але не можна з ним погодитись. До речі, число 3,5 мільйона жертв Голодомору в Україні з’явилось вперше в 1943-му році. Його висловив син “самого лівого” Й.Сталіна Яков, який перебував тоді разом із польськими офіцерами в німецькому концтаборі. На скорботу поляків з приводу трагедії Катині Яков Джугашвілі відповів: „Чого ви робите крик за якісь там чотири тисячі жертв? В Україні з голоду в тридцятих роках загинуло 3,5 чи 4 мільйони людей і тихо”. Що ще додати? Справді ніхто не знає досі скільки мільйонів забрав Голодомор життів наших, хоч дослідження в Україні і за кордоном близькі до максимальних лічб, хоч це не до вподоби “лівому поглядові”. Тому власне належить питання Голодомору вивчити, дослідити і закарбувати в наші душі і розум, бо такого жоден народ в Європі ніколи не пережив. Це наш ГОЛОКОСТ! Лицемірством є прирівнювати жертви Голодомору до радянських приписок, як це робить Є. Філіндаш.

Зрештою, щодо кількості жертв єврейського Голокосту також різні “дослідники” подають різні числа, ба є такі, що навіть заперечують його. Злочин Голодомору не підлягає забуттю, щоб не повторився ніде і ніколи. А тому постійно треба собі і світові пригадувати про цю трагедію.

Розправившись з Голодомором, Є.Філідаш взявся за інші наші “поразки”: Батурин, Крути, Чорнобиль, Берестечко, 14 жовтня 1942 року, День злуки УНР і ЗУНР тощо. Пройдімось по його міркуваннях.

Зачнімо від Чорнобильської катастрофи. ЧАЕС була в той час у безпосередньому віданні Москви, не УССР. Отже, за катастрофу і її наслідки несе відповідальність її власник. Так прийнято в цілому світі. По-друге, катастрофа на ЧАЕС не була випадковою, а наслідком планового експерименту, виконати який відмовились всі АЕС на території Росії. Сьогодні все це тепер відоме не лише в Москві, але й у світі. А Москва й досі навіть не вибачилась за скоєне лихо, а вона ж мусить, повинна покрити всі кошти наслідків катастрофи! Лише з цієї причини про катастрофу на ЧАЕС належить постійно пригадувати і вимагати. Це ж не було стихійне лихо, автори того лиха відомі і лишаються безкарні.
Правдиве обличчя “лівого погляду” і не тільки Є.Філіндаша, в його завершенні думок: “З психології відомо, що злочини (від убивств і зґвалтувань до шахрайства) найчастіше провокуються поведінкою потерпілих, які своїми діями підсвідомо позначають себе як потенційну жертву”. Ми докінчимо: цим Є.Філіндаш свідомо оправдує злочини, вчинені з українським народом і звинувачує власний народ.

Берестечко-Батурин-Крути-Злука-УНР із ЗУНР-УПА – це одна золота, вживаючи вислів О.Кобилянської, нитка змагань за Українську державу. То були поразки, які закінчилися перемогою 24 серпня 1991 року. І не має значення, що частина населення мало або зовсім не знає про них. Оце незнання, що його віками забезпечували в наших головах окупанти, було нашою великою поразкою. Однією з причин, окрім вже сказаного, була блокада інформації, блокада доступу до історичних джерел, що продовжується і досі. Пригадаймо долю хоч би таких книжок як П.Шелеста “Україно моя радянська” чи І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. А писані вони були також з позицій “лівого погляду”.
Кожна боротьба за незалежність поневоленого народу, яка тягнеться роками і століттями (а часом – і тисячоліттями, як в євреїв чи курдів), складається з поразок: політичних, військових, навіть моральних, але закінчується перемогою. Тому смерть Р.Шухевича не була поразкою. Вона була трагедією, але не поразкою, як не були поразкою Крути чи Базар. Це були програні битви у боротьбі за Українську державність ( бо ж Бородіно також було військовою поразкою).
А Батурин все-ж-таки виростає з під трави і бур’янів забуття. Настане час, коли на стінах в одному з відбудованих храмів Батурина запишуться золотими літерами імена 21 тисячі замордованих московськими військами жителів і оборонців Батурина. А поки що височіє хрест скорботи не відомо кому поставлений: чи то тим, хто вимордував оборонців Батурина, чи замордованим військами Шеремєтьєва? Оце наша трагедія, спадщина Голодомору – страх сказати правду!

Щодо “об’єднання Західної України... з іншою Україною в одну державу, яке реально відбулося у вересні 1939 року”, то ОУН позитивно сприйняла сам факт об’єднання українських земель, але одночасно розуміла, що це було також “об’єднання в одну державу” – імперію російську, з якою продовжувала боротьбу, яка закінчилась перемогою – розпадом СССР в 1991 році.

Про 9 травня Є. Філіндаш просто стверджує: “9 травня День перемоги – можливо, найбільшої в людській історії Перемоги...”
Прослідкуємо, як і чому дійшло до 9 травня і чому так довго тривала війна? Через шістдесят років скажімо собі правду. Адже то Москва допомагала Німеччині, оминаючи міжнародні санкції, у відродженні її мілітарної й економічної сили нашою сировиною і хлібом двічі: угодою в Раполло 1922 року і пактом Рібентроппа-Молотова 1939 року, чим спричинилась до розв’язання Гітлером війни в Європі і поневолення її народів. СССР-Росія співвідповідальна за цю трагедію народів світу і розв’язання ІІ Світової війни.
Ось питання: чому війська РККА, що були зосередженні на західних рубежах демаркаційної лінії між Німеччиною і СССР в червні 1941 року і майже вдвічі перебільшували чисельно нападаючі німецькі війська у більшості опинились у німецькому полоні, здаючись зі зброєю і без, розбрелись по лісах, і тільки 800 тисяч відступило на схід? Висновок: солдати ЧА не хотіли воювати “за Сталіна і родіну”. Що сталося пізніше і чому – окрема тема. І у той трагічний час 1941-го року Сталін шукав можливості замирення з Гітлером, між іншим, коштом України. Тільки безглузда впевненість скаженого фюрера в перемогу перешкодила Сталіну у цьому політичному бізнесі.
Так, “...одним із головних творців перемоги був наш народ”. Але пригадаймо – наш народ і наша земля після І-ї світової війни з волі Москви були поділені між сусідами. І у роки ІІ світової війни Україна, не будучи незалежною державою, не була суб’єктом міжнародного права і не була стороною у цій війні. Ми мусили служити у різних чужих арміях. Тому для українців війна почалася не 22 червня 1941 року, а вже 1 вересня 1939 року , коли приблизно 200 тисяч українців у польській армії змагалися з німецькою агресією, гинули і йшли в неволю (між іншим – 20 тисяч дісталось до російської неволі), де гинули в таборах за те, що воювали проти німецької агресії. А ті, що вижили далі боролися проти нацистів в корпусі ген. Андерса на півдні Європи. Українці воювали в арміях Канади, США, брали участь у висадці аліантів у Франції в 1944 році. Очевидно, найбільше нас служило в РККА і найбільше гинуло. Тому слушно пише Є.Філіндаш, що “одним з головних творців Перемоги був наш народ”. Але, наголосімо, РККА не була українським військом, вона не воювала за здобуття і побудову Української держави, вона всіма силами поборювала український самостійницький рух; ЧА “визволяла” Україну, щоб повернути її в лоно Росії-СССР. Одиноким українським військом, яке обороняло наш народ від депортацій, фізичного і морального знищення тоді була Українська Повстанська Армія (УПА). А метою боротьби УПА було змагання здобути Українську державу. Така історична правда.

Але українці в наслідок окупації наших земель сусідами, мусили служити в арміях Румунії, Мадярщини, Югославії, Німеччини. Не чисельно, але служили... Така доля поневолених народів...

СССР-Росія в ході ІІ світової війни здобула Берлін – осередок нацизму, коштом 300 тисяч жертв і за сприяння аліантів захопила Східну і Центральну Європу. Установила там свій тоталітарний режим і – по 50-ти роках все це, а також те, що захопила раніше в Середній Азії і Закавказзі, втратила і зійшла із політичної сцени світу. Отже, програла в підсумку. А український національно-визвольний рух, в тому і ОУН-УПА своє змагання завершили проголошенням Незалежності Української держави 24 серпня 1991 року. Отже, перемогли. Така історична правда.

Ще одне, коли б “лівий погляд” знав, що обіцяла совєтська влада і сам маршал Ґ.Жуков фронтовикам у ході дороги до перемоги і що з обіцянок здійснено, то мусив би визнати, що солдати ЧА насправді отримали “шлейф поразки”.

А тепер перейдімо до слушних думок і висновків Є.Філіндаша. Ми вже згадували, що національну ідею і становлення держави не можна будувати на поразках, не дослідивши їх причин і не трансформувавши їх на перемоги. (Радимо авторові прочитати поему “Берестечко” Л.Костенко). На Шевченкових “могилах” воскресала і зростала наша героїка, наша національна ідея. Очевидно, завжди є небезпека попасти в якусь крайність чи міфотворство. Адже і наведений автором приклад про 23 лютого 1918 року також був звичайнісіньким міфом, вигадкою для незрячих, бо ж не тільки жодної перемоги тоді над кайзерівськими військами ЧА не здобула, але 23 лютого 1918 року не було навіть жодного важливого бою.

Тож якими нашими перемогами маємо цементувати нашу національно-державну спільноту? На жаль, автор згадує тільки кілька військових перемог Б.Хмельницького над поляками. Справді такі були. Але в підсумках перемоги Хмеля сталися поразкою через союз з Москвою, і про це треба пам’ятати. Але був також Конотоп та інші.
Здається, що треба нам сягнути аж у початки нашої історії і то не лише до наших військових перемог, героїчних подвигів Святослава, Володимира Великого та інших. Але і наших творців науки, культури, наш вклад до розвитку світової технології тощо. Ми забули, бо віками були донорами чужих держав, що то в Києві була створена перша в Європі школа для жінок кн. Яною. Що у нас була написана перша книга з медицини “Мазі” – також жінкою. Що то у Києві на переломі Х і ХІ ст.ст. була спроба введення обов’язкового навчання молоді і були вже “вчительські монастирі”, щось на зразок сьогоднішніх педагогічних училищ. Словом, треба повернути нам нашу історичну пам’ять, зрозуміти її і творити нове вільне життя у власній Незалежній українській державі. А поразки перетворити в перемоги.

Але за порушення такої важливої теми Є. Філіндашеві дякуємо.


Степан Семенюк,
Ветеран ОУН-УПА і ветеран сталінського Гулагу.