01/30/2008 | Left Initiative

Прийшов час рішуче замислитися шановним майданівцям над переходом у лівий бік політичного спектру. Напоготові до цього вже багато осіб. Аналітика "Нових лівих" - ще один зразок здорового глузду та ще один ковток чистого повітря...

http://livasprava.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=593&Itemid=1


ГЛУХА ВЛАДА

Автор: В.З.

«Если бы выборы что-то решали, их бы давно уже отменили».
Російська народна мудрість.

Влада стає все багатослівніше, але теми для розмови визначає сама. Взірцем цієї інформаційної політики варто назвати президента Ющенка. Він багато говорить про історію. Робить невеличкі відкриття у історії українців, наприклад, збільшує чисельність етносу до 81-го мільйона на початку 30-х. Вважає, що Мазепа, а не Хмельницький підписав договір про союз із Швецією та пропонує розглядати це у контексті „євроатлантичних” стосунків. Можна вигадати для ініціатив Президента багацько глузливих епітетів, але краще від цього утриматися. Бо смішніше від центральної бюрократії це ніхто назвати не зможе.

Не так давно автор цієї статті почув від одного із чиновників РНБОУ пана Кандаурова визначення „цікаві гуманітарні ініціативи Президента”. В умовах, коли фахівці із державної інформаційної безпеки визнають принципову неможливість для української держави прозорої інформаційної політики, коли суспільство обурено свавіллям при розподілі землі, ущільнювальної забудові та винищенні лісів, парків, зростанням інфляції, грабіжницьким курсом повернення вкладів ощадбанку, вступом до СОТ від якого програє більшість мешканців України та іншими речами... президент виступає із „цікавими гуманітарними ініціативами”. Замість соціальної справедливості, нам пропонують „історичну справедливість”. Власне, людей які можуть адекватно сприйняти таку підміну понять не так і мало. Цілих три чверті відсотка проголосувало за Тягнибока, програму котрого на словах, фактично, виконує Ющенко.


Влада не дурна, вона просто „на своїй хвилі”, аутисти теж не дурні вони інші. Вони живуть у своєму світі, як і українські президенти. Кучма боровся проти змовників та інтриг і став жертвою інтриг а змови. Але він ніколи не зазнав би такої ганьби, якби хоч трохи цікавився соціальною реальністю 95% своїх „підлеглих громадян” не тільки підчас передвиборчих перегонів. Влада обмежувала свободу слова, щоб не виглядати зовсім неадекватною. Неадекватністю Ющенка вже нікого не здивуєш. Але, якщо справи у інформаційному полі ітимуть у тому ж напрямку, як сьогодні і тими ж темпами, то скоро він стане взірцем нормальності із своїми „цікавими гуманітарними ініціативами”.


Бо неадекватність наростає. Наприклад, факт втручання у дію суду, в яких зізнався міністр Луценко... просто нікого не зацікавило, крім правозахисників. Власне преса живе у своєму світі. Він такий же ілюзорний, як і світ чиновників. Єдина відмінність – він (світ ЗМІ) небезпечніший бо деформує мізки громадян. Але про те, як ЗМІ із інструменту інформування громадян поступово перетворюються в інструмент корпоративної та державної пропаганди буде написано нижче.


Натомість, як зазначає політолог В.Кулик „капітал прагне до побудови такої конфігурації влади, яка дозволила б з меншими втратами для бізнесу реалізовувати курс на капіталізацію країни. Мова йде про «олігархічний консенсус». Це формування такої конфігурації політичних сил і перерозподіл владних повноважень, який дозволяє основним ФПГ при мінімальних ризиках для себе провести новий перерозподіл власності в державі.”


Тож для обслуговування нового перерозподілу державної власності потрібна система влади та інформації в якій би соціальні та політичні вимоги більшості було б важко або неможливо почути. Насправді, нічого нового у такій системі влади немає. Це реалізація традиційної для України моделі „держави”. Коли Ющенко хоче відкрити у Батурині музей гетьманства, як музей гетьманів, а не соціальної історії Гетьманщини, то він тільки продовжує цю політику. Відчуження народу від прийняття рішень у буржуазній республіці буде досягти складніше, ніж у колоніальному протектораті, але спробувати варто. На кону великі гроші „еліт”.


Причому ця класова політика проводиться не одним президентом. Він грає важливу, але тільки одну партію у оркестрі, який виконує симфонію „олігархічного консенсусу”. Поряд із ним медіа, „народні обранці” та праві „інтелектуали”. Попри певні тактичні розбіжності вони будують один режим. Режим нового „гетьманату”. Тільки не той про який кричав зі сцени Положинський у квітні 2007 на мітингу „помаранчевої опозиції”. Це не буде фашистською диктатурою, про яку мріє частина „національно свідомих” маргіналів. Це буде „нормальний” авторитаризм вгодованої буржуазної олігархії, що спиратиметься на МВС і СБУ. Звичайний режим для країни третього світу.


„Історичні” витоки авторитаризму

На старий новий рік, на Василя в Україні у пізньому середньовіччі було свято демократії. У цей день кошовий звітував по політичній і господарчій частині. Якщо звіт не влаштовував масу, то виборну особу могли без зайвих слів стратити. Народ Січі за крадіжку громадських коштів хабарі та інші огидні вчинки забивав представників старшини. Більшої прозорості та підзвітності народові складно уявити. Можна сказати, що це був зразок демократії. Настільки чистий, що вже до демократії не мав стосунку. По суті це була анархістська республіка, що спиралась на колективну та дрібну приватну власність. Класове розшарування перетворило Січ на квазідержаву, бо власність потребує державного захисту, і це став початок кінця республіки. Свободу проміняли на привілей. Кінцевим продуктом переродження були „кубанські козаки”, що перетворилися на кінну поліцію про династії Романових. „Мєнти-пепеесники”, а не борці за свою і чужу свободу.


Від початкового анархічного та революційного духу козацтва і бідноти виводив генезу Трудової Федерації („Махновії”) учасник громадянської війни та анархістський теоретик Петро Аршинов-Марін. Варто називати останнім кошовим не Петра Калнишевського, а Нестора Махна. Бо це гірка для "правих" правда. Додамо, що Нестор Іванович має також вважатися першим українським антифа. Він брав участь у вуличних боях із французькими друзями Гітлера.


Із цього ж потягу до самоврядування можна виводити і масову підтримку Харківської Ради на початку 18-го у противагу УЦР чи сепаратисту Артему. Каральні дії Центральної Ради спочатку налаштували проти неї місцеві ради, а дії російської червоної гвардії, що теж не дуже шанувала виборні органи самоврядування пізніше відштовхнула революційні маси від більшовиків.


Гетьманів, зазвичай, обирали не в Україні. Їх призначали або вибирали за визначного впливу іноземних сил. В тому числі Січі. Гетьманат фактично ніколи не був суб’єктом міжнародної політики, а об’єктом. Реєстрове козацтво було створене, щоб зупинити набіги, союзних у минулому литовцям, татар. Така військово-поліційна організація, якою керував призначений гетьман. Хороша персональна альтернатива практично рабству (польському та російському кріпацтву) для „посполитого”, але не вирішення соціальної проблеми. Крім Богдана Хмельницького жоден із гетьманів не провадив більш-менш незалежної зовнішньої політики. Та і сам Хмельницький був затиснутий у лещата політичної необхідності і пошуку „легітимності”. Далі виборної монархії „державницький” крєтівчик і у нього не заходив. Хоча це, безумовно, найбільший діяч державницького напрямку.


В часи Хмельницького, нагадаємо, більшість населення не мала жодних прав. Міщани, духівництво, козацтво підписували або не підписували Переяславські статті. Точка зору селян нікого не цікавила. Втім, війна і теча більшості феодалів і так були достатнім благом для селянської більшості народу. Селяни-добровольці були більшістю армії. Вони „голосували” своїм бойовим духом. А коли підтримка вже не бла достатньою Хмельницький заснував українську державницьку традицію... Тобто пішов просити допомоги у Московського царства та Швеції.


Власне, завжди, Україна опинялися між „державниками” та „анархістами”. Зазвичай, перемагали „державники”, бо джерело „легітимності” своєї відчуженої влади шукали за кордоном. І знаходили. Бо спиратися на „своїх” – це ризикувати бути забитими камінням на площі, як у старі добрі часи Січі. Адже „державницький” інтерес – створення інструменту захисту власності, а не реалізації суверенітету народу.


Зрозуміло, що політика державників традиційно зазнає краху. Полтава (1709) чи Січневе повстання (1918), які викликають таке роздратування на Банковій – це все результат реалізації „державницької” політичної програми. Закономірний результат аутизму влади. Бо домінування та експлуатація - це програма для владної меншості. Народ своїми активними діями чи закономірною байдужістю регулярно нищить "державку". Бо вона на це заслужила.