02/04/2008 | Євген Марченко

В січні 2008 року в Україні вийшла друком «Біла книга – 2007. Служба безпеки і розвідувальні органи України». Вперше в вітчизняній історії зазначена книга містить узагальнені відомості щодо завдань, повноважень, структури, правового забезпечення, кадрів тощо спеціальних служб України. В ній підбиті підсумки 16 років розвитку Служби безпеки і розвідок незалежної України.
А отже, попри всі розмови про начебто недієздатність нашої держави, її політичну нестабільність тощо, вдалося зробити насправді принциповий крок у реформуванні сектору безпеки України.
Високо оцінив видання президент України В.Ющенко, який написав передмову до «Білої книги».
Як відзначили експерти із країн НАТО («Дзеркало тижня» за 02.02.08), на обговоренні «Білої книги» 31 січня ц.р., українське видання може служити прикладом розумної відкритості таємних служб не лише для нових демократій, але і для багатьох країни старої Європи. Зауважимо, що свої білі книги розвідок донині підготовлені далеко не в усіх країнах ЄС.
Чути і тим більш тиражувати такі оцінки українського твору приємно, проте повернемося до самого видання. Бажаючи можуть знайти оригінальний текст за посиланням (http://www.niisp.gov.ua/vydanna.php?razdel=zbir&doc=main) і самі оцінити його якість. Для всіх інших наведемо від початку упереджений і дуже суб’єктивний погляд на «Білу книгу - 2007».
По-перше, матеріал достатньо стислий – усього 78 сторінок. Виклад ведеться дуже сухою, іноді навіть канцелярською мовою. Втім аналогічні видання в інших країнах, зокрема в Великій Британії і Японії написані так само. А от що насправді трохи дивує – практична відсутність ілюстративного матеріалу. Фото всіх керівників СБУ і розвідок із заснування та герби спецвідомств, ось і все. Видання зроблено у формі брошури кишенькового формату.
По-друге, видно, що текст підготовлений на основі чинних законів, постійно зустрічаються непрямі, а подекуди і відверті цитати. Це мабуть і пояснює сухість і лаконічність видання. (В законах нема картинок). Водночас, «Біла книга» відображає ситуацію як вона має бути за законодавством, а не так як воно є. Проте і тут є дуже багато цікавого, зокрема зібрані разом загальна структура і чисельність вітчизняних таємних служб тощо.
По-третє, книга є чимось середнім між Білою книгою (урядовим матеріалом із викладом бачення шляхів вирішення проблем), Зеленою книгою (урядовою страшилкою із описом проблеми) і презентаційним буклетом великого формату. Цей коктейль призводить до змішання смаків, але, змішання, ніде правди діти, доволі органічного. Наші шпигуни досягли певної вправності хоча б у розповідях про себе. Факт доконаний. І безумовно позитивний.
Вчетверте, звертає на себе передмова В.Горбуліна, головного редактора книги – в ній вперше дана певна періодизація розвитку таємних служб української незалежної держави. Підкреслено факт необхідності формування розвідувального співтовариства у складі служби внутрішньої безпеки (СБУ), національної (СЗРУ), воєнної (ГУР МОУ) і прикордонної (УР АДПСУ) розвідок. Наведено інші доволі цікаві міркування. Зокрема, український патріарх національної безпеки обіцяє продовжити видання, готуючи в майбутньому тематичні випуски.
Вп’яте, і це думаю важливо для читачів «Майдану» - двом розділам книги передують епіграфи. Наведу їхніх авторів: У.Донован – засновник американської стратегічної розвідки, а також С.Петлюра – представлення не потребує. А це зайвий раз доводить, що видання присвячено не уламкам українських відділків КДБ, а саме українським таємним службам, які, попри всі відомі проблеми, вже існують, розвиваються і мають своє майбутнє.
А загалом, як прийнято писати в наукових рецензіях, зазначені та деякі інші зауваження попри всю їхню серйозність, не впливають на високий фаховий рівень видання, а його автори (В.Горбулін та бійці невидимого фронту) заслуговують на «зачьот». Одним словом – «автор пиши исчо».