02/05/2008 | Валерій Степаненко

Багато кому відомо, що напередодні розвалу СРСР шанси України стати успішною демократичною європейською державою, у разі отримання незалежності, оцінювалися міжнародними експертами найвище (10 балів з 10) порівняно з іншими радянськими республіками (шанси прибалтів оцінювалися десь на 8 балів).

З того часу минуло вже 16 років. Незалежність стала доконаним фактом як для прибалтів, так і для українців. У них, щоправда, цілком реальна незалежність та повна, так би мовити, “європейськість” (членство у Євросоюзі, НАТО, Шангенській зоні, фактична, а не декларована державність мови титульної нації), а у нас, значною мірою, номінальна (відсутність демаркації, а місцями й делімітації державних кордонів, безсоромне втручання у внутрішні справи колишньої метрополії, наявність чисельної і безсоромно войовничої 5-ї колони, упосліджений стан національної мови, культури і т.д.).

Чому ж прибалтам вдалося стрибнути “вище голови”, а українці, як казав один високопоставлений політичний діяч, який спромігся успішно вписатися як у минулу колоніальну систему влади, так і у систему влади вже номінально незалежної України, “маємо, те що маємо”?

Відповідь лежить на поверхні. У незалежній Україні національна еліта практично не представлена у владі, а ті, хто вважає себе елітою, оцінюючи свою “елітарність” товщиною гаманця, а не “аристократизмом духу”, елітою, поза всяким сумнівом, не є. Чому? Та вже хоча б тому, що національна еліта у цивілізованих країнах проводить дозвілля у філармоніях, театрах та на вернісажах, а багато представників нашої так званої “еліти” там ніколи навіть не були. Примітивний суржик, яким багато хто з них послуговується, перебуваючи навіть на найвищій трибуні держави, є цілком адекватним їх “духовності”. Ну, не може людина належати до еліти (політичної, бізнесової, наукової та ін.) та послуговуватися при цьому суржиком. Це аксіома!

Сказати, що в Україні зовсім немає еліти було б неправдою. Вона є. Не всю її винищили тоталітарні за формою, україно-ненависницькі за суттю, біла та червона московські імперії. Просто влада українській еліті в номінально незалежній українській державі, на відміну від тих же прибалтів, не належить! Владу захопили, особливо на місцях, представники старої комуністично-совкової номенклатури та їх прямі і непрямі нащадки. На жаль, люстрація (від латинського lustratio – очищення шляхом жертвопринесення) в Україні не проводилася, а тому цілковито позбавлена будь-якої моральності “стара” номенклатура тепер вдає, що співає (співати вона як не вміла, так і не вміє!) “Ще не вмерла...” замість “Союз нєрушімий...”. Їй, до речі, абсолютно все рівно що співати. Головне – бути на гребені владної хвилі щоб мати доступ до всіляких благ у той час, коли народ “має те, що має!”. Сьогоднішнім “нуворишам” та “скоробагатькам” з числа вчорашніх “товаришів”, які іще зовсім недавно “боролися” за соціальну справедливість та світле комуністичне майбутнє, глибоко плювати на моральний постулат, який стверджує, що “бути бідним у багатій країні соромно, а бути багатим у бідній країні – аморально” (бути багатим в Україні, де ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності є одним з найнижчих у Європі, апріорі, аморально).

Наші західні сусіди, такі як Чеська Республіка, Польща та Угорщина, для забезпечення справді демократичних змін у суспільстві після падіння тоталітарних комуністичних режимів, прийняли закони про люстрацію та систематично втілювали їх у життя. Люстрація передбачала, перш за все, не допущення до державної влади колишніх функціонерів недемократичних режимів та таємних агентів спецслужб, які доносили на своїх сусідів, колег по роботі та родичів. У свідомості пересічних громадян слова “люстрація” та “декомунізація” часто сприймаються як синоніми, хоч “декомунізація” стосується ширшого кола осіб, які були компартійними функціонерами, а не рядовими членами компартій. Люстрація – це свого роду “катарсис”, очищення суспільства від гнійних виразок минулого.

У Польщі останню редакцію люстраційного закону затверджено у 1997 р. після звинувачення ex-комуністичного прем‘єра у шпигунстві на користь СРСР та Росії. Закон поширюється на всіх виборних державних урядовців, починаючи від президента, кандидатів у депутати, всіх міністрів та державних службовців рангом вище заступника воєводи, суддів та прокурорів, а також провідних фігур друкованих та електронних ЗМІ.

Країни Балтії, - Естонія, Латвія та Литва,- окремі люстраційні закони не приймали. Але у двох перших країнах громадянство не надавалося автоматично всім, хто проживав на їх території на момент проголошення незалежності, а у Литві частка корінного населення складала на момент проголошення незалежності близько 80%. Т.ч., особливістю люстраційних процедур у країнах Прибалтики, які вважали себе окупованими СРСР, є його етнічна спрямованість, що має на меті насамперед захист прав титульних націй. Наразі, у Латвії та Литві, згідно чинного законодавства, кандидати у депутати парламенту піддаються перевірці на предмет зв‘язку з іноземними розвідками. А колишнім співробітникам іноземних, у т.ч. радянських, спецслужб заборонено виставляти свою кандидатуру для участі у парламентських виборах.

На жаль, прийняття в Україні люстраційного закону, подібного тим, які прийняті у наших західних сусідів, є практично нездійсненним, адже переважну більшість сучасної української номенклатури, включно з депутатами всіх рівнів, була б потрібно, у цьому випадку, усунути від влади. До того ж у результаті більш, ніж трьохсотлітнього колоніального поневолення, значна частина населення сучасної України піддалася русифікації, має деформовану ментальність, спричинену втратою національного коріння. Тому для становлення в Україні демократичного суспільства критичним є проведення зворотного процесу “дерусифікації” (а не “українізації”, як дехто стверджує, бо поняття “українізація України”, як і, наприклад, “полонізація Польщі” є нонсенсом), адже демократія і російська ментальність несумісні вже хоча б тому, що на території сучасної Росії ніколи не було жодного державного утворення з демократичною формою правління.

Епоха тоталітарної антиукраїнської імперії вже минула. Поза всяким сумнівом, назавжди. Що ж потрібно зробити Україні щоб стати сучасною європейською державою? У першу чергу, виховати підростаюче покоління своїх громадян у дусі українського патріотизму, іманентного відчуття причетності до української мови та культури. Без цього саме існування незалежної української держави постійно перебуватиме під загрозою. Саме тому Україна може скористатися досвідом Болгарії, яка у 1992 р. прийняла закон про декомунізацію, який забороняє колишнім активістам компартії, викладачам комуністичної ідеології займати керівні посади у закладах культури, наукових та вищих навчальних закладах.

Хто ж очолює “культуру” у незалежній українській державі? Чи були керівники “культурного” та “освітнього” міністерств вже незалежної України, призначенням яких є сіяти розумне, добре та вічне у душах українських юнаків та юнок, справжніми патріотами України, її мови та культури? На скільки вони віддані українській ідеї? На жаль, “маємо, те, що маємо”...

Скільки б не вдавав з себе патріота України колишній міністр культури, який зараз працює заступником голови президентського секретаріату, я йому, кажучи словами Станіславського, “Не вірю!” Чому? Та тому, що у 1989 р. у ранзі секретаря одного з райкомів партії м.Києва після Установчого З‘їзду Руху (він був запрошеним, я – делегатом) вимагав від керівництва обчислювального центру (ОЦ), де я тоді працював, вжити заходів проти “ворога народу”, який, до речі, був переможцем соціалістичного змагання ОЦ. А безпартійний (часи вже були дещо інші!) заступник директора ОЦ розповідав мені про це у курилці. Можливо саме тому абсолютно безпринципний, - зате “партійний”,- головний інженер ОЦ, сексот за покликанням, який переходив на мову рідної матері вже на третій день після приїзду у своє село (його особисте зізнання), вбачав всі біди у тому, що не всі керівники ОЦ є членами КРПС. Процес агонії чи не останньої на земній кулі імперії, як то кажуть, вже пішов.

Не вірю також і іншому колишньому міністру культури, який незадовго до колапсу СРСР був призначений на посаду директора музею Т.Шевченка у Каневі. Пам‘ятаю як у 1990 р., працюючи позаштатним гідом-перекладачем в “Інтурбюро” (часи вже були дещо інші!), відвідував з групою польських туристів музей українського генія. І що б Ви думали? Екскурсовод вела екскурсію російською мовою. Будучи поставленою, висловлюючись фігурально, “на вуха”, екскурсовод покликала директора музею, який почав пояснювати як тяжко перекладати питомі українські слова, наприклад, “плахта” та “запаска”, іноземними мовами”!? Пам‘ятаю, що я тоді так і не второпав що він тим хотів сказати!? Де, власне, зв‘язок між російською мовою ведення екскурсії у чи не головній святині України та складністю перекладу питомих українських слів іноземними мовами? Цей факт, до речі, має бути зафіксований у протоколі З‘їзду Товариства української мови ім. Т.Шевченка (воно тоді іще не було “Просвітою”). На моє прохання його озвучив у своєму виступі на З‘їзді ТУМ ім. Т.Шевченка його тогочасний Секретар.

Іще один колишній міністр культури, видатний (великий?) український актор, на скільки мені відомо, під час Помаранчевої революції підтримував кандидата у президенти, який у своїй програмі відстоював запровадження російської мови, як другої державної. Треба думати, що будучи переконаним у перемозі саме цього кандидата, він хотів знову обійняти посаду міністра. Але цього не сталося. Видатний лицедій переграв тоді самого себе!?

Не краща ситуація і з міністрами, які відповідають за освіту та науку. Найбільше ж вражає те, що деякі “освітянсько-наукові” міністри навіть не володіють літературною мовою! Наприклад, колишній міністр-соціаліст. Думаю, що у багато у кого, хто володіє літературною українською мовою, “в‘янули вуха”, коли “високопарно-суржикові спічі” екс-міністра про віртуальні успіхи на ниві боротьби з корупцією у освітянській сфері транслювали по радіо чи ТБ. Тим більше, що кожен десятикласник знає, що поступити без блату на бюджет у більш-менш престижний ВНЗ (не кажучи вже, - ото загнув!, - про Інститут міжнародних відносин при КНУ ім.Т.Шевченка), практично неможливо.

Хотілося б думати, що новопризначений міністр освіти та науки відомий фізик-теоретик і одночасно батько відомого українського естрадного співака, який, на відміну від його попередників, чітко викладає свої думки вишуканою українською мовою та, за свідченням студентів Львівського університету, ректором якого він був до призначення міністром, намагався боротися з хабарництвом не на словах, як його попередники, а на ділі, стане саме тією першою ластівкою, яка розпочне боротьбу з корумпованими чиновниками від освіти не у віртуальному, а вже у реальному вимірі? Не кажучи вже про патріотичне виховання студентської молоді!

Впевнений, що у багатьох українських патріотів, які не змінювали протягом життя своїх політичних поглядів і переконань, виникає цілком слушне запитання щодо того, чому навіть на посади міністрів гуманітарного блоку незалежної України можна призначати “колишніх” апологетів комуністичної ідеології, яким Україна зовсім не “боліла” і не “болить”? Невже ж в Україні немає діячів освіти та культури, гідних цієї високої посади, які всім своїм життям довели відданість українському народу та українській ідеї?

Чи ж можна навіть у кошмарному сні уявити, що у Естонії, Латвії чи Литві, не кажучи вже про Чехію, Польщу чи Угорщину, до керування освітою та культурою (святая святих кожного народу!) допускалися ті, хто вірою і правдою служив тоталітарним комуністичним режимам, а свої переконання міняв наче рукавички?

Потрібно все ж запровадити люстрацію хоча б при призначенні на посади керівників гуманітарного блоку уряду! І чим швидше, тим краще. Адже якщо молоде покоління українців буде й надалі виховуватися на російській “попсі” та “блатняку”, то Україна ніколи не стане частиною цивілізованої Європи, а декомунізація та демократизація українського суспільства триватиме десятиліттями!

Україна - не Росія! На щастя!

Але і не Прибалтика! На жаль!