02/21/2008 | Seo

Як на мене цікавий круглий стіл на Главреді з Бондаренко, Палієм, Покальчуком та іншими

Кому нужны бои за историю?

http://glavred.info/archive/2008/02/21/104108-0.html

Бондаренко: Якщо відштовхуватися виключно від якихось історичних особистостей, скажімо, хто найбільш цінний для української історії, кого зводити на постаменти, а кого скидати з постаментів, довкола кого вибудовувати історичну пам'ять, і кого ставити за зразок, то ми можемо піти дуже далеко. Тому що немає критеріїв оцієї українськості, того, хто більше має заслуг перед Україною. У середовищі істориків побутує такий анекдот: Назвіть найбільш видатних українських історичних діячів. Відповідь: Ленін, який проголосив право нації на самовизначення, Сталін, який об’єднав Західну та східну Україну, Хрущов, який приєднав Крим до України, і Брежнєв (українець), який захопив владу в Москві, і керував цією імперією. Це, звичайно, жарт, але в кожному жарті є частина істини.

Такий жарт є характерним для багатьох націй, які не мали своєї державності протягом тривалого часу, тобто державності як інституційної системи, і в той самий час, які працювали на інші державні проекти. Українці дуже успішно працювали на інші державні проекти: на польські, на радянські, на російські і так далі. Свого часу в дев’ятнадцятому столітті такий діяч був — Юзефович, який сказав, що «малороссы всегда ставят любовь к отечеству выше любви к родине». І тут в українців дуже часто протягом історії була така дилема: любов до батьківщини, власне до України, і любов до вітчизни, до такого великого проекту, чи то Російської імперії, чи то Речі Посполитої, чи ще до чогось. І тут потрібно також зважати на те, що дуже багато цих якраз українців, можливо, етнічних українців, вони якраз служили саме більшим таким проектам. Але, можливо, що нам потрібно в ході історії України, в ході вивчення та розробки історії України, згадувати і цих людей, які, можливо, не настільки усвідомлювали себе українцями, але в той самий час залишили свій слід в історії України.