03/06/2008 | Андронік Кармелюк

У росiйсько-українських стосунках у минулому й сьогоднi постать гетьмана Мазепи вiдiграє ключову, тобто осьову роль. Для України гетьманство Мазепи i його вiйськово-полiтичний союз з королем Швецiї Карлом ХІІ — до часу вибуху Нацiональної революцiї 1917 року та проголошення державної самостiйностi ІV Унiверсалом — були останнiми суверенними дiями України на Європейськiй полiтичнiй сценi. Пiсля програної з московським вiйськом Петра І битви пiд Полтавою Україна поволi канула у свiдомостi європейцiв у забуття, принаймнi як суб’єкт мiжнародного права, а Московське царство з того моменту перетворилося на загрозливу Росiйську iмперiю.

У ЗМІ та державних кабiнетах нинi обговорюють рiзнi плани з приводу вiдзначення наступного року цiєї вiкопомної подiї. Тому i цiкавить Президента В.Ющенка, як оцiнює Мазепу теперiшня московська влада, свiтська i церковна, остання також — як вiдомо — виконує немаловажну полiтичну функцiю.

Повернiмося своїми думками до подiй у Києвi пiд час Нацiональної революцiї в 1917-1920 роках. Тодi у Києвi, крiм нацiонально-державницьких сил, були надзвичайно сильними московськi та проросiйськi сили. Це протистояння можна б порiвняти з нинiшнiм протистоянням мiж нацiонально-демократичним табором полiтичних сил та «ре/iоналами» разом з комунiстами та прогресивними соцiалiстами, якi без Москви у своїх головах не мислять собi державного життя i буття.
У першiй половинi 1918 року в Києвi панував — з допомогою нiмцiв i спираючись на пiдтримку головно росiйських монархiстiв — гетьман П.Скоропадський. Окремим життям i своїми турботами жила українська патрiотична громада, яка, як уже сказано, була в меншостi.

Ось як цi мiсяцi описує у своїх спогадах громадсько-полiтичний дiяч Роман Бжеський з Чернiгiвщини («Згадки з минулого», роздiл ХІV, в ЛНВ за 1927 р.), учасник революцiї в Києвi:
«Громадську ж думку Києва займала iнша справа: з’їзд росiйських монархiстiв (23/VІІІ), який в Києвi — столицi самостiйної української держави — радився й обмiрковував прилюдно способи
«повалення iснуючого ладу», себто працював над вiдбудовою росiйської iмперiї в давнiх межах. Цей з’їзд викликав глибоке обурення навiть найбiльш умiркованих українцiв, а молебень за здоров’я Миколи ІІ, вiдправлений трохи ранiше (1/VІІ) в Софiйському соборi, як також i «урочиста» панахида по Миколi ІІ, вiдправлена 24 липня при участi вищих урядовцiв українського уряду, ще долили олiї до вогню.
... В українських нацiоналiстичних колах постала думка скористати з 209 роковин битви пiд Полтавою й дня 10 липня вiдслужити панахиду по великому Гетьманi та уладити демонстрацiю, яка була б висловом протесту як проти Росiї взагалi, так i проти москвофiльського курсу полiтики уряду П.Скоропадського. Вiйськове товариство «Батькiвщина» взяло на себе органiзацiю цiєї справи i, треба вiддати належне, панахида справдi вiдзначалася урочистiстю та iмпозантнiстю.
Дня 10 липня о год. 10-й я з дружиною й кiлькома знайомими урядовцями Мiнiстерства внутрiшнiх справ рушили гуртом до Св. Софiї, де на площi, пiд вiдкритим небом, зiбралася величезна кiлькiсть народу, щоб показати
свiтовi, що хоч 209 лiт кляли з московського наказу страдника за нашу державнiсть, але український народ, зiтхнувши вiльнiше, в першу чергу згадав того, хто вказав шлях, яким треба йти. Пiд ясним синiм небом разом з
кiлькома православними та унiатськими панотцями (мов символ єдностi нацiї) вiдправили панахиду, просячи «вiчного спокою» тому, кого перед тим мусили
проклинати! А коли у воздусi залунали урочистi згуки «вiчної пам’ятi» у виконаннi нацiонального хору пiд орудою К.Стеценка, вся многотисячна юрба впала на колiна, хто лише мiг пiдтягував за хором: цей спiв, у якiм брав
участь весь народ, i плач присутнiх жiнок переповнював серце солодкою радiстю й бажанням довести кров’ю свою пошану перед Великим Борцем та вiрнiсть його iдеалам, за котрi колись, понад 200 рокiв тому, лягло стiльки
вiрних синiв Батькiвщини: як старшин, так i «посполитого» козацтва, а то й просто мiщанства.
Пiсля панахиди й слова панотця промовляв В.Отамановський, закликаючи подбати за могили борцiв, що померли на чужинi. Потiм усi рушили до пам’ятника Б.Хмельницького з намiром збити ганебнi слова: «Волим пiд царя московського» та напису «Єдiная i недєлiмая Росiя». Але, вийшовши на площу, ми побачили, що пам’ятник оточений сiрим муром нiмецьких воякiв у
залiзних шоломах... Почулася голосна нiмецька команда, пiсля чого вояки з багнетами «в руцi» рушили на демонстрантiв, якi подалися назад...
Багато кинулося вростiч, а багато все ж, наскоро вишикувавшись, рушили в похiд вулицями Києва. Похiд рушив до будинку нiмецького посольства, де висловив протест проти москвофiльського курсу нiмецької полiтики, а
потiм кiлька разiв намагався продертися крiзь густi кордони нiмецьких вiйськ до гетьманського палацу. Нi гетьман, нi його мiнiстри на панахидi не були.
Пiсля безуспiшних спроб дiстатися до Скоропадського, демонстранти розiйшлися, але Київ бачив таку кiлькiсть «мазепинцiв», iснування якої не мiг собi припускати найбiльше фантазуючий царський жандарм», — згадує
свiдок цих подiй Роман Бжеський, вiн же Р.Млиновецький — автор дуже цiнних «Нарисiв з iсторiї українських визвольних змагань 1917-1918 рокiв. Про що
iсторiя мовчить», видання 1970 року в Торонто, Канада.

Показовим треба вважати й повiдомлення Голови Ради мiнiстрiв з цього приводу, що його надрукував «Журнал Ради мiнiстрiв»: «Рада мiнiстрiв постановила, що день пам’ятi гетьмана Мазепи, нацiонально-патрiотична
роль котрого в iсторiї України уявляється дуже спiрною, нацiональним святом лiчити не можна». До речi, цю постанову уряду гетьмана П.Скоропадського ухвалено 11-ма голосами проти двох. Тому Рада мiнiстрiв «визнала небажаним, щоб хто-небудь з її членiв був на панахидi 10 липня» бiля собору Св. Софiї.

У свiтлi цих яскравих спогадiв майже сторiчної давностi дуже тривожно звучить повiдомлення, яке походить iз Секретарiату Президента i стосується вiдзначення видатних постатей з нацiонально-визвольної боротьби на урядовому рiвнi. Згiдно з цими чутками, В.Балога мав запевнити, що Командир УПА Р.Шухевич був останнiм дiячем, який посмертно удостоївся державного звання «Героя України», бо воно викликало несподiвано бурхливу реакцiю з боку деяких недругiв та ворогiв України, з чим В.Балога полiтично, мабуть, не справляється. Іншими словами, цього звання вже не зможуть отримати нi Командир УВО i Голова ОУН полк. Є.Коновалець, анi Голова ОУН С.Бандера у 100-лiття вiд дня його народження. Це також значить, що деякi
державнi посадовцi, якi бояться т. зв. спiрних питань, капiтулюють перед полiтичною боротьбою за найсвященнiше в нашiй нацiональнiй iдеї, уособленням чого є саме І.Мазепа, С.Петлюра, Є.Коновалець, Р.Шухевич, С.Бандера, Я.Стецько, О.Ольжич — та iм’я їм легiон!