03/12/2008 | Майдан-ІНФОРМ

Швидка реакція ірпінської міліції на майданівську публікацію від 6 березня 2008 року про те, як підліток вибив пострілом з рушниці око 9-річному хлопчику, на жаль, нас не порадувала.

Наступного дня, 7 березня, Інні Борсенко, матері потерпілого Ярослава Костреюка, зателефонував до лікарні начальник дитячої кримінальної міліції Володимир Барабаш з претензією щодо нашої публікації і звинуватив її у литті бруду на правоохоронців. Також В. Барабаш вимагав від І. Борсенко „заспокоїти своїх помічників”.

Жінка, яка ось вже два тижні лежить разом з сином у Київській обласній лікарні і знаходиться у шоковому стані (їй постійно колють заспокоюючі препарати) через невідомість про майбутнє сина та необхідність знайти кошти на лікування, яких родина не має, намагалася дізнатися у правоохоронця, про що власне йдеться, оскільки вона взагалі не знає, що таке інтернет, і не чула про жодну публікацію. Не вдалось їй дізнатися і про яких саме помічників йдеться, бо вона зверталася за допомогою до багатьох своїх знайомих. Але слідчий, який прибув того ж дня до неї в лікарню (прізвища вона не запам’ятала), показав їй роздруківку з „Майдану” з реквізитами її особового рахунку в „Ощадбанку” і з цього зробив висновок про причетність І. Борсенко до майданівського матеріалу (спочатку він навіть не хотів їй давати розміщену нами новину – „ну Ви ж знаєте, що Ви надрукували, ось же реквізити Вашого рахунку”).

Цікаво, що в інформації „Майдану” прізвище жодного з правоохоронців не згадувалося. В тому числі й прізвище В. Барабаша, який формально взагалі не причетний до справи (не знаємо, як фактично), оскільки цим займається слідчий. І до публікації тієї нашої новини ніхто з майданівців навіть не знав Інну Борсенко й не спілкувався з нею. Всю інформацію та реквізити особового рахунку І. Борсенко в „Ощадбанку” ми дізналися від батьків інших дітей, після чого перевірили реквізити в самому „Ощадбанку”, а інформацію про випадок – у школі, де навчається тяжко поранений хлопчик.

6 березня майданівці вже після розміщення новини на сайті побували в лікарні та розмовляли з Інною Борсенко, але жодним словом розмова не торкалася міліції. Більше того, не торкалися будь-яких інших осіб. Навіть про підлітка, який стріляв, не говорили. Розмова була виключно про здоров’я дитини та необхідну матеріальну допомогу, яку потрібно зібрати терміново. Тому ми навіть не сказали Інні Віталіївні про існування нашого сайту та публікацію на ньому. І саме тому про один цікавий факт, який характеризує роботу ірпінської міліції, ми дізналися лише сьогодні, оскільки І. Борсенко, витрачаючи кошти, яких в неї і так не вистачає, почала обдзвонювати з мобільного телефону всіх своїх знайомих, щоб вияснити, у чому ж її звинувачують В. Барабаш та слідчий. Ті у свою чергу по ланцюжку зв’язалися з нами, і ми перетелефонували до лікарні, щоб вияснити обставини дзвінка з перших вуст. Вже після розмови в нас виникло питання, і ми знову зателефонували до матері хлопчика. Виявилося, що візит слідчого 7 березня був першим. З 28 лютого ніхто з ірпінських правоохоронців навіть не завітав до Інни Борсенко, щоб взяти свідчення від неї та дитини, яка у змозі говорити, і лікарі дозволяють їй спілкуватися з людьми. І це після того, як Юрій Луценко розпустив ірпінську міліцію за погану роботу та призначив переатестацію, яку успішно пройшли 99% співробітників Ірпінського МВ ГУ МВС України в Київській області (за що ж тоді розформовували міськвідділ?). А той 1%, хто атестацію не пройшов, за словами новопризначеного начальника Ірпінської міліції Миколи Павленка з його інтерв’ю місцевій пресі, просто самі не виявляли бажання більше працювати у правоохоронних органах.

Повертаючись до публікації 6 березня, хочемо зазначити, що, не маючи змоги перевірити інформацію батьків та інших наших джерел, ми, не зважаючи на отримання однакової інформації з різних джерел та її викладення нашими співрозмовниками часом у досить категоричній стверджувальній формі, не стали вказувати ні прізвищ правоохоронців та директора школи, ні номера школи, ні навіть прізвища „стрільця” (щоб читачі не змогли ідентифікувати школу щодо директора якої в батьків є підозри, які ми не можемо перевірити). В дискусії поміж знайомих з ситуацією майданівців – розміщувати цю інформацію з упереджувальною метою чи ні – з перевагою в один голос перемогла думка, що розмістити інформацію таки варто, але без прізвищ та назв і з зазначенням сподівання, що викладені у словах батьків та інших осіб твердження не справдяться, і визначення провини та винних пройде об’єктивно.

Сьогодні, щодо публікації, яку ви зараз читаєте, в нас також виникла дискусія, оскільки ми вважаємо, що навіть в разі якихось неадекватних висловлювань з боку Інни Борсенко, міліціонери не мали б морального права висувати їй претензії, а повинні були б з розумінням поставитись до будь-якої реакції вбитої горем жінки, що не знає, як далі жити на світі, і за що лікувати дитину, яка і так у найкращому випадку залишиться на все життя інвалідом та житиме із кулею в голові (видалити її неможливо). Тим більше обурює така міліцейська реакція, коли ми точно знаємо, що жінка ніяких висловлювань про міліцію взагалі не припускалася (можливо ми передивилися американських фільмів, де поліцейські відрізняються особливим тактом щодо потерпілих в подібних випадках).

Також з перевагою в один голос в нашій сьогоднішній дискусії перемогла думка, що таки слід назвати прізвище правоохоронця, щодо якого батьки інших дітей (і не тільки вони) надали нам інформацію і навіть назвали суму – дві тисячі доларів. Це прізвище – Володимир Барабаш (чи не тому саме він так нервово відреагував на інформацію без прізвищ?), який у 2003 році вже був „героєм” одного з матеріалів „Майдану”, де з прикладами згадувалося про його методи роботи (історія професійної діяльності Барабаша також вплинула на результат нашої дискусії). До речі, один зі згадуваних фігурантів тієї публікації понадчотирирічної давності, Микола Казміренко, вже помер, оскільки після нанесених йому В. Барабашем побоїв його здоров’я різко погіршилось (в нього після побиття була постійна гіпертонія, він також переніс інсульт). В тому ж 2003 році Володимир Барабаш забрав ключі від службової машини у колишнього наркомана, Максима Мазуренка, який на той час, завдяки титанічним зусиллям матері та лікарів, вже кілька років не вживав наркотиків і влаштувався на державну роботу – водієм проживаючого в Ірпені начальника Київського обласного центру зайнятості Василя Якобінчука. Підставою для такого вчинку стало „недостатнє виконання” М. Мазуренком постійних вимог В. Барабаша щодо постачання останнього безкоштовними талонами на бензин (за весь час заляканий минулими стосунками з міліцією М. Мазуренко дав В. Барабашу талонів приблизно на 300 літрів). У тому ж році В. Барабаш, не маючи жодних підстав, вдерся до помешкання родини Бобрів. Сина, з яким він хотів „провести бесіду” вдома не виявилося, але В. Барабаш відігрався на батьках, які обурювалися незаконним вторгненням до їх житла – мати і батько Бобри були Барабашем побиті та забрані до міліції, причому батько провів там цілу ніч. У 2006 році, перебуваючи у нетверезому стані, В. Барабаш, у квартирі якого працівники ЖЕКу не змогли швидко налагодити водопостачання (у підвалі багатоквартирного будинку сильно забилася труба з багатьма згинами), ввечері вдерся до ЖЕКу, до крові побив чергового (інваліда пенсійного віку) та його молодшого колегу, а також забрав з собою журнал реєстрації вхідних дзвінків аварійної служби (наслідком цього випадку став великий скандал із відвідуванням В. Барабаша на дому мером міста, начальником міліції та потерпілими).

Це – лише дещиця „подвигів” Володимира Барабаша, який, до речі, також успішно пройшов переатестацію. І нам потрібно не більше одного дня, щоб викласти іще більше фактів, оскільки прізвище Барабаш у Приірпінні є достатньо відомим та одіозним. І нам взагалі незрозуміло, як такій людині, що за першої ліпшої нагоди, не маючи підстав навіть для бесіди, одягає людям наручники та вимагає пройти до міліції, доручили роботу з дітьми, де має знаходитися людина з особливими якостями, підходами та здібностями, як, наприклад, Галина Редько, про роботу якої (з середини 80-х до кінця 90-х років) досі з теплотою згадують люди.