03/24/2008 | Євген Марченко

Обговорення першої статті «Треба змінювати систему», яку як тепер зрозуміло варто було б назвати «Що було», на форумі «Майдану» відбулося хоч і не надто активне, але надзвичайно показове. Дискусія, насамперед, доводить, що навіть громадські активісти вважають провідним політичним питанням сьогодення сакраментальне «Ю чи Т», а отже грають за правилами, які встановлені нашими «господарями». Система працює, і в цьому, навіть, ефективно… Хоча, судячи за тим же обговоренням, все ж таки іноді ця система і помиляється. І в таких помилках – надія.
Справжня проблема, на мій погляд, у іншому. Критерій професіоналізму (до речі нагадаю, що справжній професіоналізм чиновника включає в себе відданість служінню державі) майже абсолютно втратив своє значення при комплектуванні державних інститутів. Нове керівництво просто не розглядає знання і вміння, необхідні для виконання посадових обов’язків як щось значуще при прийнятті рішення про призначення. Натомість, йдеться про відданість і слухняність. І так усюди від місцевого самоврядування, про що пише М.Свистович, до вищих органів державної влади.
Поки остаточно не вимиті старі фахівці, державний апарат так-сяк виконує свої функції, але під управлінням перспективних молодих політиків, на кшталт Олеся Довгого (дивись відповідний «топ 10» «Главреду») завдання очищення від непотрібного баласту буде виконане досить швидко… Те ж у повній мірі стосується і відомих регіональних бійців «барышни с косой». Як влучно зазначив один із дописувачів форуму, «директорія після Скоропадського»… із усіма відомими наслідками.
Розуміючи всю хиткість історичних аналогій, нагадаю, що в 1919 році царювання «щирих українських патріотів» за два місяці скінчилося Червоною армією в Києві і ВУЧК в Інституті шляхетних дівчат (Жовтневому палаці). Зараз міжнародна ситуація інша, будемо сподіватися що югославський досвід таки навчив чомусь країни ЄС, США і РФ та громадянської війни і анархія в центрі Європи, в країні нашпигованій ядерними, хімічними і бактеріологічними об’єктами ніхто не допустить.
Що ж буде далі? Спробуємо відповісти на запитання, залучаючи доволі стандартний методологічний апарат політичної науки. Найближчим часом відбуватиметься пролонгація чинного «дерибану», теоретично аж до того, як вистачить хисту і наснаги учасникам. А цього в них не позичати. Продовжуватиметься борсання в грязюці, одна «надія України» змінятиме іншу, але нічого реально не змінюватиметься. Згадаймо ситуацію в Києві, де боротьба з Космосом жодним чином не загрожує корупційним схемам, створеним ще за господарювання Сан Санича. Сподівання на нове політичне покоління абсолютно безглузде – його обличчя (дивись згаданий список «Главреду») не тільки не ліпші, а чомусь ще гірші за нинішній іконостас Ю-Т-Я.
Відсутність вкладень в інфраструктуру (а їх не буде бо «дерібан» набагато більш захоплююча діяльність) знижатиме якість базових послуг населенню, а прогресуючий розвал держави посилюватиме загрози особистій безпеці мешканців. Як це буває ми проходили на початку 1990-х.
На зміну стійкому економічному зростанню, яке триває вже 9 рік поспіль, рано чи пізно прийде нова криза. Скоріше за все її передумовами стануть як звичайна циклічність економічного розвитку, так і зміна зовнішньої кон’юнктури на основні експортні товари (метали, мінеральні добрива тощо), а також подальше зростання цін на енергоносії, за умов відсутності ефективних заходів із забезпечення енергобезпеки та інше.
Нестабільність економічна посилюватиме політичні суперечки, які ще більше збільшуватимуть масове невдоволення. Посилюватиметься масова фрустрація (невдоволення людей від недосягнутих цілей, що провокує пасивно-агресивну поведінку). Прогнозованою суспільною реакцією стануть різні форми соціального протесту. Це викликатиме до життя все більш радикальні рухи. Поширяться екстремістські ідеологічні течії та створяться живильні умови для появи проявів тероризму на соціальному ґрунті.
Слабкість держави та приблизна рівність сил зовнішніх гравців не дозволить України уникнути скочування до сірої зони між ЄС і РФ. За умов посилення суперечностей між США і ЄС з одного боку, а також РФ зростатимуть ризики для України як прифронтової держави. А такі суперечності поглиблюватимуться внаслідок внутрішньої логіки розвитку російського режиму.
Закордонні гравці фінансуватимуть і провокуватимуть сепаратистські та інші антидержавні течії в різних регіонах України. Про Крим тай Донбас тут казати зайве – всілякі ЄСМ, народні фронти і «Донецькі республіки» отримуватимуть все більше грошей, а отже і нахабнітимуть ще більше. Це накладатиметься на недостатню продуманість, а подекуди і відверту дурість гуманітарної політики Києва (черговий привіт від професіоналів-чиновників). А подекуди складається враження, що і дії з блокування сепаратистів частіше спрямовані на PR, а не на реальну протидію їх суспільно-небезпечним намаганням.
Невирішуваність кримськотатарських проблем матиме наслідком ослаблення загалом поміркованого меджлісу і розвиток радикальних рухів, у тому числі ісламських – а бажаючих профінансувати «священну боротьбу з невірними» на Близькому Сході і не тільки гать гати.
У Буковині і південній Бессарабії (захід Одеської області) буде посилюватися румунська пропаганда, а що пересилить в Бухаресті в цьому питанні – відданість європейським цінностям чи ідеї великої Румунії – далеко не очевидне.
Ігри провідних київських політиканів із вкрай небезпечним русинським питанням давно вже не секрет для громадськості. Так як і джерела вливань в примару «каличного» галичанського сепаратизму.
Ще й така цікава проблема: територія держави використовуватиметься як звалище небезпечних відходів. І пов’язані з цим питання екології невідмінно загостряться. Наближаються 2012-2017 роки – період найбільшого сплеску захворюваності на рак внаслідок чорнобильської катастрофи, а є ще і лідерство в Європі за поширенням ВІЛ-СНІДу, стрімко зростаюча наркоторгівля etc…
Ну, мабуть, досить. Страшилки писати, та й читати, не найцікавіше в світі заняття. Хоча, список можна продовжувати, нажаль, ще доволі довго. І достатньо обґрунтовано показувати реальність здійснення всіх наведених та деяких інших не менш небезпечних загроз.
Такий безлад, як вже зазначалося, має тенденцію до переростання у громадянську війну всіх з усіма, а отже не триватиме безкінечно. І тут починається найцікавіше. Якщо в країні не знайдеться сил спроможних припинити анархію зсередини, то постане питання про зовнішнє управління. Вихід далеко не бажаний як з точки зору національної гордості (ми все ж таки всі тут націоналісти різного ґатунку), так і раціональних перспектив. Йтиметься не про американський окупаційний режим в Японії і ФРН, що став одним із важливіших чинників приголомшливого зростання цих країн, а про реконструкцію на кшталт того, що ми бачимо в Боснії і Герцеговині – до речі найближчий і найреальніший приклад. Хто не вірить, нагадаю, що в управлінні нами матиме свою частку і Кремль. Не хочу сказати нічого поганого, але шанси зайняти достойне України місце в світі будуть втрачені доволі надовго. Ймовірність цього сценарію зростатиме з часом і рочки за два-три стане дуже високою.
Другий варіант – перемога харизматичного авторитарного лідера, який прийде до влади, спираючись на масовий суспільний рух (та певну групу еліт) і жорсткою рукою наведе порядок. Йдеться саме про суспільний рух, бо груп, спроможних висунути диктатора в Україні, на відмін від РФ не існує. Ні армія, ні спецслужби (читай СБУ) не спроможні, цивільна бюрократія теж. Міліція після поразки Ю.Кравченка теж малоймовірно спроможна на такі рішучі кроки.
Читач, мабуть вже напружився, очікуючи на чергову оду во славу чинного Прем’єра. Натомість, думаю, що Юлія Володимирівна при всіх своїх безсумнівних позитивах, навіть, навряд чи достатнім чином контролює своє оточення. Як колись співав В.Висоцький: «у меня такие слуги, даже самому мне страшно». Та й метання від соціал-демократії до солідаризму і далі до правої ідеї аж ніяк не свідчать про наявність в найяскравішого українського політика окресленого бачення майбутнього країни.
Хоча все може бути. Україна – країна магічна, після Майдану можна повірити в будь-яке диво. Не виключена і поява нової фігури, такого собі бога з машини. Але про це детальніше далі.
Плюсом за реалізації такого сценарію може стати певне відновлення керованості, але все базуватиметься на «ручному управлінні». Пізніше постане ще одна складна проблема – вихід із персоналістського режиму. І стане зрозумілим, що жахлива економічна криза, що супроводжувала транзит 1990-х від комуністичного режиму, дуже мала ціна за демонтаж не лише тоталітарних, хоча вже не таких кровожерливих (проте, остання справа за статтею «про антирадянську агітацію та пропаганду» була порушена ще навесні 1991 року) та ще й імперських інститутів.
Звісно, багато залежатиме від особистих якостей лідера – може статися як в Іспанії при Ф.Франко, а може і як в Сербії при Сл.Милошевичі. Заради справедливості наголосимо, що ймовірність розбудови інститутів у цій ситуації не нульова, що доводить досвід Грузії за правління М.Саакашвілі.
Третя можливість – це домовленість основних олігархів про необхідність закінчувати бардак та «дерибан» і вводити певні спільні правила. Може бути досягнута в двох основних формах – установлення олігархії чи поліархії.
В першому випадку, при усталенні олігархії, кілька основних гравців домовляються про розділ пирога, визначаються із формальним керманичем-арбітром, а такою компромісною фігурою залюбки може стати Віктор Андрійович, і саме в цьому, скоріше за все, полягає «план Балоги» і починають царювати. Встановлюється доволі м’який напіваторитарний режим. Безладдя поменшає, але чого точно не буде, так це розбудови демократичних державних інститутів і розвитку країни. Ресурсів вистачить десь років на 4-5, а потім повернемося у висхідну точку. У цьому випадку тенденції будуть не переломлені, а просто загальмовані. І за ці 5 років станеться катастрофічний обвал, що буде далі, навіть, думати не хочеться. Зовнішнє управління здаватиметься найліпшим виходом.
Ймовірність такого розвитку подій не так мала як здається. Бізнесмени з «Регіонів», очолювані Р.Ахмєтовим, давно прагнуть злитися в екстазі з бізнес-частиною, «НУ», але все якось не виходить. Проте проблеми мають не об’єктивний, а суто суб’єктивний характер. Тому, не виключено, що у В.Балоги з Б.Колесніковим таке злиття і вдасться.
У другому – ключові економічні гравці домовляться про поліархію – тобто не про розподіл сфер, а про правила конкуренції, а отже про консолідацію демократії. Суттєво зменшує шанси на реалізацію цього оптимального сценарію те, з чого ми починали наш розгляд – критична слабкість українських державних інститутів – нікому супроводжувати цю інституалізовану конкуренцію. Але такий вихід ще можливий. І слід спрямувати всі зусилля на його реалізацію.
Варто усвідомити, що хижацький характер наших еліт є не лише наслідком їхньої «глибоко порочної природи», хоча і це, в принципі, чистесенька правда. Більш важливо, що такий, з нашої точки зору, ганебний і безсенсовий образ дій є найбільш раціональним, як думають «хазяї життя», з метою максимізації прибутку. Змінити їх поведінку на цивілізованішу можна лише змінивши суспільні умови, зробивши всі інші шляхи отримання зисків більш ризикованими, а, отже, і менш привабливими. Для цього потрібні обмежувач, а серед них, як вже неодноразово зазначалося, найліпший – це державні інститути. А побудувати їх можливо лише знайшовши або створивши таку фракцію еліти, яка б визнала доцільність подібної побудови.
Насправді, потрібно не так багато невідкладних реформ. По-перше, - не можна не погодитися з диспутантами - це становлення незалежного і правосудного суду,. Правосуддя – основа сучасної ефективної держави.
По-друге, реальна реформа сектору безпеки. Гарантування безпеки – базова функція держави взагалі, а без силової підтримки не діятимуть і найліпші, найчесніші суди.
По-третє, становлення місцевого самоврядування. Місцева демократія дозволить забезпечити підвищення рівня життєзабезпечення, та, водночас, сформує умови для консолідації на національному рівні. Не великий фахівець в двох з трьох галузей, але по одній можу із впевненістю сказати, що робити абсолютно зрозуміло, навіть, в принципі є і необхідні люди. Думаю і в інших галузях теж саме.
Справа за малим – за групою політиків, які б змогли розпочати зазначені реформи та при цьому б спиралися на масову підтримку. Дуже сподіваюсь, що колективний розум «Майдану» допоможе написати третій опус під кодовою назвою «Чим серце заспокоїться», в якому йтиметься про пошук і дії такої групи.