03/31/2008 | Ярослава Музиченко

20 березня у Єревані закінчився офіційний термін надзвичайного стану. Війська і бронетехніку вивели з міста. Наступного дня, у передвеликодню Страсну п’ятницю, десятки вірменських жінок вирушили на Площу Свободи, аби покласти квіти на місці побиття і загибелі мирних демонстрантів. Утім виявилося, що площа і всі вулиці, охоплені свого часу мітингами протесту, оточені спецназівцями. Після умовлянь хлопці зі щитами і кийками все ж дозволили кільком жінкам прикріпити до паркану жалобну чорну стрічку і квіти. Біля очепленої площі збиралося все більше людей. За час надзвичайного стану законодавство країни, що регламентує проведення зборів і мітингів, було змінене: виражати протест через масові акції заборонено. Тому мирні демонстранти зі свічками і квітами вишикувалися в „живий ланцюг”, а потім просто ходили по вулицях, де відбулося побоїще. Врешті, силовики перекрили дорогу і посунули на них із кийками. Акція мовчазного протесту все ж відбулася: тисячі людей, навіть після пережитих жахіть, відкрито вийшли вшанувати пам’ять загиблих і висловити незгоду з тим, що відбулося у маленькій гірській країні, відмежованій від решти світу інформаційною і економічною блокадою.
Тепер щодня у центрі Єревана, зважаючи на заборону зібрань, сходяться сотні людей на «політичні прогулянки». Одна з «прогулянок» була присвячена грі в шахи. Адже Серж Саркісян – президент Асоціації шахістів, отож навряд чи посмів би розігнати її прихильників. «Гуляти» в центр столиці йдуть вірмени різного віку, але в більшості старші: бояться за молодь. Бо щодня частину учасників арештовують, щоправда, невдовзі випускають. 26 березня таким чином арештували близько 60 осіб.

Магія виборів
«У столиці Вірменії пролилася кров через особисті амбіції кандидата, який не переміг на виборах і підбурив народ вийти на вулиці», – продовжують переконувати численні ЗМІ. Дезінформація з отакого вогнегасника шипить і глушить наше розуміння, що мало б викликати природне почуття солідарності: вірмени вийшли на Площу Свободи, аби домогтися перегляду сфальсифікованих результатів виборів. Утім на більшості правозахисних сайтів України немає і згадки про вірменські події. В українських виданнях у рубриці „події у світі” точка зору опозиції чомусь переповідається „зі слів” російських коментаторів, які «авторитетно» запевняють: „протести опозиції заважають жити і без того ослабленій Вірменії». Навіть звіт ОБСЄ вірменські і російські ЗМІ «перефарбували» в позитивний. Хоча вже напередодні виборів закордонні гості фіксували порушення, такі знайомі нам з 2004-го. Зокрема, що «кількість часу, відведеного панові Саркісяну на приватних телеканалах перевищила ліміти того, що відповідає здоровому глузду». Адже 17 провладних вірменських телеканалів не оминали і дня, щоб не повідомити про якийсь „гріх” одного з двох відверто опозиційних кандидатів („другий опозиційний” Артур Багдасарян згодом не словом а ділом показав, що працював провладним „технічним”). Отож прем’єр-міністр і давній товариш по комсомольській роботі чинного президента Роберта Кочаряна Серж Саркісян у першому ж турі набрав 52,86 відсотка голосів виборців.
У ході виборів місія спостерігачів ОБСЄ зафіксувала побиття журналістів і членів дільничних виборчих комісій. Пильні приїжджі помічали, як члени комісій підписувалися під незаповненими протоколами, купки бюлетенів при підрахунку зумисне змішували, а бюлетені з помітками за опозиційного кандидата зараховувалися кандидату від чинної влади. Спостерігачі дивуються: на 85 дільницях кількість виборців перевищила 80 відсотків, а на 44 з них проголосували більш як 95 відсотків. Було помічено, що на одній з дільниць близько тисячі бюлетенів з поміткою за Тер-Петросяна були «прираховані» Сержу Саркісяну. «Нью-Йорк Таймс», за свідченнями очевидців, писала про випадок, коли усі 1449 бюлетенів виявилися за Сержа Саркісяна. У списку опинилися 2 мільйони 320 тисяч виборців, хоча статистика свідчить, що у Вірменії дорослого населення з правом голосу – не більше 1 мільйона 670 тисяч. Деякі виборці, підписуючись за бюлетень, дізнавалися, що до їхніх квартир «підселено» по 3-4 незнайомих мешканців.
Правозахисники зазначають, що основні фальсифікації здійснювалися поза дільницями, напередодні виборів. Міжнародні спостерігачі не могли бачити, як за тиждень до акту народного волевиявлення міцні молодики обходили зубожілих і заляканих мешканців сіл і містечок, відмічаючи охочих проголосувати за Саркісяна. Тих, хто відмовлявся, заносили до «іншого» списку. Ієрархія церкви в час виборів також виявилася на боці влади. Останнім часом чинна влада «працювала» з народом: на свій розсуд розподіляла кошти міжнародних благодійних фондів і гуманітарну допомогу, «дарувала» квартири, дорогі ліки. За ці роки з країни виїхала значна частина критично мислячих громадян. Утім перед виборами був прийнятий закон, за яким громадяни Вірменії, які перебувають в інших державах, позбавляються права голосу.

Майже як у нас
Наступного дня після виборів у центрі Єревана зібрався стихійний Майдан. Гірськими дорогами – пішки і власним транспортом – до столиці прибули тисячі людей. Інформаційні агентства називають різну кількість прибулих – від кількох десятків тисяч до сотень. Вони влаштували на Площі Свободи перед Оперним театром сидячу акцію протесту і вимагали, передусім, надати їм прямий ефір на вірменському телебаченні і покарати фальсифікаторів. Упродовж 10 днів чинна влада боролася проти Майдану дезінформацією, і лише в перший день весни застосувала силу. На світанку 1 березня поліція розігнала демонстрантів, арештувала активістів і взяла під домашній арешт Левона Тер-Петросяна. Площу Свободи оточив спецназ, після чого люди стали збиратися на іншій площі, де три посольства – Франції, Росії й Італії і мерія міста. Туди ж прийшли лідери опозиції, які ще залишилися на волі, зокрема, екс-начальник управління Національної безпеки Вірменії, член правління Вірменського загальнонаціонального руху Давид Шахназарян. Згідно його інтерв’ю Інтернет-виданню вірмено-американського інформаційно-політичного центру Zhamanak.com, надвечір на людей напав спецназ, до розгону мітингу долучилися солдати. Пролилась кров, восьмеро людей загинули. Тоді ж на інших вулицях, де не було мітингувальників, раптом „з’явилися” парубійки кримінальної зовнішності, які трощили вітрини магазинів.
Уночі лідер опозиції Левон Тер-Петросян закликав мітингувальників розійтися. А діючий президент Роберт Кочарян увів у країні надзвичайний стан. За «участь у масових безчинствах» у Єревані арештовано, за офіційними даними, 106 осіб. Багатьох вважають зниклими без вісти. І без того незначна кількість незалежних ЗМІ була заблокована. Держдепартамент США заявив: якщо репресії триватимуть, Америка відмовить Вірменії у допомозі; керівництво ЄС засудило акти насильства і вимагало розблокувати ЗМІ і відновити діяльність репресованих політичних партій та громадських організацій. Вірменська діаспора у США і Франції вийшла на демонстрації протесту. Незважаючи на це, Вірменію привітали з «демократичним вибором» президенти Росії, Китаю, Казахстану, а також Франції, Грузії і України.
13 березня, на вимогу міжнародних організацій, вийшов указ президента Вірменії «про пом’якшення роботи ЗМІ». Утім опозиційні газети відмовилися виходити, бо „у друкарнях і редакціях засіли цензори”. «Нинішня влада спирається на кримінальні авторитети», – переконані вірмени. Вони побоюються, що коли президентом стане Саркісян, у країні триватиме приниження людської гідності і нищення національної культури, більше того – буде загроза існуванню Вірменії як держави. Восени 2004-го чинний президент Кочарян вітав Віктора Януковича «з перемогою» у президентських виборчих перегонах. У ціннісних орієнтаціях цих двох постатей багато схожого. Обох називають „ставлениками Росії”. Кочаряна єреванці знають за страхітливим проявом його характеру в ресторані „Поплавок” – там особиста охорона діючого президента по-звірячому вбила його однокурсника, бо той, нетверезий, гукнув необачно: „Що, вже не вітаєшся?”. Убивць арештували, утім злі язики плещуть, що через рік їх випустили на волю.
На другому році президентства Кочаряна – у жовтні 1999 року – у вірменський парламент пробралися наймані вбивці. Вони застрелили п’ятьох депутатів, а також авторитетних лідерів – спікера парламенту Карена Демірчяна (у 1998-му балотувався на президента Вірменії) і прем’єр-міністра Вазгена Саркісяна. Виконавців злочину ув’язнили. Але розслідування мети убивства досі не завершене. Подейкують, що воно виведе на «високих» замовників, і не лише у Вірменії. Прикметно, що заступник генерального прокурора Вірменії Гагік Джаангірян, який продовжував розслідування справи про вбивства в парламенті, у перші ж дні після виборів приєднався до опозиції. Наступного ж дня, 23 лютого, він був заарештований.
Напередодні виборів сайт Kreml.org опублікував інтерв’ю з керівником Відділу країн СНД Російського інституту стратегічних досліджень Олександром Скаковим. Той тішився, що і в Росії, і у Вірменії „на зміну діючому президенту приходить спадкоємець”, і що Саркісяну допоможе „наявність у нього адміністративного ресурсу”. Заступник директора Інформаційно-аналітичного центру Московського державного університету Алексєй Власов завіряв 21 лютого: „Ніяких акцій з боку опозиції і прибічників Тер-Петросяна я не передбачаю, тому гадаю, що... гілка Кочарян – Серж Саркісян буде керувати країною. Можна передбачити лише одне: Вірменія залишиться основним, передусім військовим, союзником Росії на Кавказі”.

Разом нас багато?
Таки дивно, що президенти Грузії і України привітали новонароджений тоталітаризм. Саме розпорошеність і мовчання «демократичного співтовариства» допомагає Росії маніпулювати «окремо взятими регіонами». Свого часу світ мовчав, спостерігаючи геноцид вірменів у 1915-му (до речі, досі не визнаний Українською державою), потім – становлення тоталітарних режимів в СРСР і Німеччині, Голодомор українців і Голокост. Може, так само мовчатимуть і про Україну в 2009-му, в час чергових президентських виборів?
Сьогодні значна частина 16-мільйонної вірменської діаспори дізнається новини переважно через супутникові вірменські телеканали, цілковито підпорядковані чинній владі. Тим часом, ніби непомітно для інших держав, політики „марксистської школи” застосовують давно відшліфовану тактику впливу: переконують вірменський люд, що основна небезпека – це зовсім не приниження людської гідності, кероване зубожіння і перетворення суспільства XXI століття у феодальне, а... Азербайджан, який „хоче повернути собі Нагірний Карабах, та ще й захопити частину Вірменії”. Отож країні потрібна військова диктатура. Ніби на підтвердження цих побоювань, 4 березня раптово, після 14 років затишшя, на прикордонні Карабаху пролунали постріли, загинули люди. Вірмени звинувачують у порушенні мирного договору Азербайджан, азербайджанці – Вірменію.
Ні для кого не секрет, що заручниками Карабаху і Вірменію, і Азербайджан робить Росія, яка ніколи не страждала на брак ідей – як використати енергію національних почуттів, зіштовхнути між собою народи і отримати з того зиск. Логічно, що вона не хоче допустити до влади харизматичного лідера Тер-Петросяна, який готовий вирішити болюче «карабахське питання» і внести злагоду у виснажений регіон. Левон Тер-Петросян – засновник і перший президент Республіки Вірменія, він доктор філології, блискучий знавець вірменської культури, автор понад 70 наукових праць, окрім рідної, володіє ще сімома іноземними мовами і кількома стародавніми. На запрошення Католикоса-Патріарха Вірменії Вазгена Першого керував групою новітнього перекладу Біблії. Був одним з провідних співробітників Інституту стародавніх рукописів Матенадаран, колекція якого заснована в V столітті. У 1988-му – керівник національно-визвольного руху „Карабах”, політв’язень. 20 років тому Левон Тер-Петросян очолив потужний визвольний загальнонаціональний рух, що вплинув на подібні рухи в багатьох «радянських республіках». Утім світ забув, що тоді захоплювався демократичним проривом вірмен.
„У світовій історії було програно багато визвольних воєн і придушено суспільних рухів. Але це не означало, що справедливість згодом не поновлювалася, – каже відомий художник Борис Єгіазарян, активіст вірменського національно-визвольного руху і учасник Помаранчевої революції. – Цей програш також тимчасовий. Адже сміливе громадянське суспільство у Вірменії уже пробуджене. Упродовж десяти років люди тут були пригнічені, зневірені. Тер-Петросян повернув людям надію”. За словами пана Єгіазаряна, вірменське суспільство сьогодні чекає від світового співтовариства і, зокрема, українців, розуміння своїх проблем і відновлення правди про події, що відбуваються у Вірменії. І, звісно ж, моральної підтримки.

ДОВІДКА
Вірменське нагір’я вважається одним із осередків виникнення людської цивілізації. Усвідомлена історія вірмен налічує понад три тисячі років. Вірмени першими, ще у IV столітті прийняли християнство на державному рівні. Втративши царство, Вірменія перебувала „під опікою” персів, арабів, турків. З 1813 року почалося поступове завоювання Вірменії Росією.

НАГІРНИЙ КАРАБАХ
Карабахська „міна сповільненої дії” закладена у 1921 році, коли хитромудрий Сталін був наркомом у справах національностей Російської Федерації. Через Кавказьке бюро РКП(б) він передав Азербайджану населену переважно вірменами історично-вірменську область Нагірний Карабах. Через 67 років він став першою міжетнічною „гарячою точкою” СРСР. 20 лютого 1988 року облрада народних депутатів Нагірно-Карабахської автономної області прийняла рішення вийти зі складу Азербайджану і повернутися до Вірменії, базуючись на праві самовизначення народів. 28 лютого, ніби у відповідь, в азербайджанському багатонаціональному робітничому містечку Сумгаїт біля Баку почалися масові погроми вірменів. Після того як погроми затихли, Москва ввела в Сумгаїт спецназ (в Баку війська введені в 1990-му – це стало полігоном для відпрацювання методик введення радянських військ у столиці союзних республік).
У березні 1988-го у Вірменії створено комітет „Карабах”, який перетворився у вірменський загальнонаціональний рух. На мітинги за приєднання Карабаху до Вірменії стали виходити тисячі людей. 2 вересня 1991 року, на порозі виходу з СРСР Азербайджану і Вірменії, депутати НКАО прийняли Декларацію про незалежність Нагірно-Карабахської Республіки. Після цього почалася азербайджано-карабахська віна, яка переросла в азербайджано-вірменську. У ній загинуло понад 15 тисяч людей. У результаті сумнозвісного землетрусу, війни і депортацій у Вірменії опинилося близько 800 тисяч бездомних. У 1994 році було укладено угоду про припинення воєнних дій.
Президентом Вірменії на той час був Левон Тер-Петросян. Саме він став ініціатором переговорного процесу за мирне врегулювання конфлікту. Держава жевріла в руїні, її виснажила війна, зруйновані електростанції і перекритий газопровід, економічна блокада, голод, безробіття. Але поетапно відновлювався лад. У вересні 1996 на президентських виборах у першому ж турі переміг Тер-Петросян. Наступного дня з’явилися протестувальники, штурмували будинок парламенту і викрали двох поранених депутатів. Президент вимагав повернути депутатів і в
вів військову техніку до столиці, яка тихо зникла, тільки-но викрадених було повернуто. Утім навесні 1997-го демонстранти знову вимагали відставки Тер-Петросяна. У лютому 1998-го троє відомих політиків – Роберт Кочарян, Серж Саркісян, Вазген Саркісян передали йому ультиматум щодо безкомпромісного рішення „карабахського питання”. Тер-Петросян же виступав за переговори. Аби не поглиблювати внутрішнього конфлікту в країні, він склав свої повноваження. Президентом став колишній прем’єр Роберт Кочарян.