04/05/2008 | Hoja_Nasreddin

http://www.pravda.com.ua/news/2008/4/4/74144.htm
УПА – армія-переможець: як вони боролись у неволі

Свідки і учасники незбагненної (за нинішніми мірками) борні УПА за волю українського народу неспростовно свідчать, – багато тих людей творили чудеса героїзму, дива витривалості, винахідливості і самопожертви.

І – найвеличніші зразки сили духу Великих Людей, які в жодному фільмі ще не спромоглися показали (включно з їхніми рембами і термінаторами). Мирослав Симчич – лиш один з тих реальних українських "суперлюдей".

Стражданні і муки, продовження боротьби

"Поможеш нам знищити бандерівське підпілля – посилаємо тебе в Московську військову академію, і будеш у нас чоловіком!" – спокушали після арешту в 1948 році сотенного УПА Симчича людолови-НКВДсти.

Згодом стали мучити: "Отак зв’яжуть – і отут по гомілках шомполом, по цих кісточках. Не спішать: стук... стук... стук... "Ну, будеш говорити?" Мовчу. Знову: стук... стук... стук... Третій день – ноги попухли, як коновки, сині. То вже від удару не чуєш болю там, де вдарили, а біль іде, як електрострумом, і б'є в серце.

Б'ють до непритомності. Коли б'ють грубо, то це не біда, а ці професійні тортури. Міряють температуру. І коли ... тягне на 42, що людина вмирає, тоді вони відносять і кидають у карцер. Коли два-три дні лежав, а одного разу, пам'ятаю, лежав у карцері після тортур непритомний сім діб. Під час таких тортур що я думав? "Господи Боже, допоможи мені чесно вмерти!"

13 березня 1949 року Симчича засудили на 25 літ ІТЛ (исправительно-трудовых лагерей) і 5 літ поразки в правах.

Страждання і боротьба борців за волю України в ГУЛАГу – то окрема епоха і епопея величі українського духу. Історія ще воздасть їм честь (не забуваймо, – перш за все – саме нашими зусиллями).

Щоб описати ті 32 роки 6 місяців і 3 дні каторги Мирослава Симчича, треба десятки томів. Подам тільки найсуттєвіше.

"У Магадані я пробув іще три роки. У ту першу колонію нас на Жовтневі свята привезли 1200 чоловік, а через півроку, 27 квітня 1950 року, коли мене звідти вивозили, вже лишалося тільки 700. 500 померло. Чому? – Холод, голод і важка праця. А ті 700, що ще були живі, і я в тому числі, хоч і задержалися при житті, та вже були в такому стані, що теж одна нога була в могилі – вже попухлі. Я теж на той час мав попухлі ноги, вже лежав у лікарні як дистрофік".

Добрим словом згадує Симчич двох киян – Грабовецького Василя, який до арешту в 1937 році викладав у Київському університеті українську мову й літературу, і капітана Равича – начальника будівництва Магаданської області, які помогли йому вижити.Новини ТаблоID


Таке пекло влаштували мученикам не тільки табірне начальство, але й їхні прислужники – табірні "блатні". Вони постійно грабували, знущалися, били, а то і вбивали своїх співтабірників, не працювали, але справно отримували по 2-3 пайки за рахунок інших.

"...Зібрав добру групу наших хлопців. Кажу: "Хлопці, що ми будемо тут умирати? Ради чого? Давайте будемо щось робити!" Так ми одного дня як дали потих блатняках, п'ятдесятьом чоловікам поламали ребра серед білого дня, в зоні. Посадили нас після того – і тих що били, і підозрілих, чоловік десь біля 200".

А ще через деякий час Симчич з побратимами "тих блатняків там, на роботі, добили. Проти нас порушили справу за те повстання, бо ми всю зону підняли. За оце нас 8 чоловік судили 7 грудня 1953 року і додали мені 10 років по статті 59-3-16. Доплюсували до 25 ще 10 і вийшло 25, тільки початок строку вже відраховувався з другої судимості".

Далі були масові страйки, які переросли у повстання: "Тоді вони оточили зону з собаками – виганяти нас із зони. А там був один новий барак, ще не мащений. Так ми з отого барака озброїлися як могли: лати позабирали, деякі колоди попереколювали, поробили дрини. На третій день там, де литовці були, прорвали оборону, увірвалися в зону і вигнали частину литовців та латишів.

Ми вже всередині забарикадувалися, не дали себе вигнати. Вони зі зброєю не йшли. Це нам вигідно було б, бо ми могли відняти зброю – хтось би був убитий, ну хай половина буде вбита, але ж половина лишиться живих, візьмуть автомати в руки і з цілої Колими їх виженуть... Засудили нас на 5 літ "критої" і відвезли в Магадан. Це був 1955 рік".

Там, у Магадані, Симчич зустрів історика Дмитра Антоновича, внука Володимира, який згодом, на початку 1956 року, у їхній камері помер на його очах.

Після комісії-пересуду весною 56-го багатьох звільнили, а Симчичу "залишили" 10 років і відправили у Тайшет.

Боротьба тривала. "Навезли в зону якихось обербандитів-битовиків, отаких самих убивць, найгіршої швалі. Для чого? Дали їм окремий барак, щоб нас тероризували. Ми почали з ними говорити, думали, може, знайдемо з ними якійсь компроміс, щоб без скандалу. Раз поговорили – не допомогло, другий раз поговорили – не допомогло...".

Що було далі, не важко здогадатися. Симчич навіть не побоявся написати про це у листі до Президіуму Верховного Совєта СССР: " ...Воронцов (начальник опер-частини – В. Г.) отвел для них отдельный барак № 1, где жило их примерно 200 человек. И эти бандиты так надоели людям, а было тогда в зоне 3500 человек, что однажды вечером все обступили барак с ворами, зажгли его и не пропустили живьем оттуда никого".

Деталі пан Мирослав розповів згодом: "Зібрали, хто що міг знайти: солярки, бензину з гаража, обступили барак, запалили. Хто звідти хотів вискакувати – дрином по чолу. І вони там згоріли.Новини Життя

Почалося слідство, нас почали тягати, а свідків то нема. Бо залишилися самі такі, що хоч убий, то ніхто нічого не скаже. Порушили справу "по аналогії": хто вже суджений за схоже. Знайшли трьох чоловік по аналогії, дали по 10 років".

Після цього 40 "зачинщиків" з Симчичем попадають на 3 роки в особливо сувору 307-му колонію в тім же Тайшті.

Там Кривоніс зустрів цілу плеяду легендарних українських борців: доктора Володимира Горбового – адвоката Степана Бандери на Варшавському процесі, Петра Дужого – референта пропаганди, Михайла Колесника. Особливо відзначає Симчич Михайла Сороку – керівника таємної ГУЛАГівської ОУН-Північ.

"Тамхоч і був особливо суворий режим, та на роботу ми там теж не ходили. Ми вже їх зрештою так навчили,що вони вже нас і не старалися гнати на роботу, бо з того всеоднонічого не виходило", – згадує наш герой.

Далі була Мордовія. Там 7 грудня 1963 року Мирослав Симчич-Кривоніс виходить на "волю".

Запоріжжя. Боротьба продовжується

Симчич їде в Запоріжжя (бо в західноукраїнські області, Прибалтика і Ґродненська область – "въезд воспрещен, за нарушение – под суд") до брата свого знайомого співтабірника. Згодом одружується з місцевою дівчиною Раєю, працює на "Запоріжсталі" муляром по ремонту мартенівських печей, з'являється син Ігор. КГБ – "нє дрємлєт".

Але секретар парторганізації, начальник ремонтного цеху Чирва, якому доручено було "наглядати" за "особо опасним" не був з держиморд. Якось він сказав Симчичу: "Якби у мене були всі такі, як ти "погані", то наш завод гримів би на весь Союз, перше місце мав би!". За його та інших добрих людей допомогою Симчич будує 3-кімнатну кооперативну квартиру.

28 січня 1968 року КГБ з Івано-Франківська забрало Симчича "по вновь открывшимся материалам". Тоді почалася кампанія "Ніхто не забутий і ніщо не забуте!": "Почали мене вербувати, щоб пішов на відкритий процес. Я на це не погодився. Почали валити на мене все, що в них ще було не списано, і крити мене фальшивими свідками".

Протримали його в слідстві 25 місяців і 13 днів в одиночній камері. На дослідство прибула навіть дружина генерала Дергачова. Симчич уміло відкидає всі 42 пункти звинувачень, в тому числі і той бій під Космачем. "Бачать, що ніхто судити не береться, а на компроміс я не йду, то написали в Президію Верховної Ради СРСР, щоб мені скасували постанову комісії Верховної Ради від 1956 року, якою мені знизили строк з 25 до 10 років. А це що означало? Десять я відсидів, а 15 треба ще сидіти", – згадує він.

"Пробув я в Мордовії два роки. А відтак 1973 чи 1974 року частину в’язнів перевезли на Урал, у Пермську область.У колонії № 35 я пробув сім років. Отам я вже зустрічав цих шістдесятників– Іван Світличний, Ігор Калинець, Валерій Марченко, Євген Пронюк і багато інших".

Боротьба за Україну виходила на новий рівень і набула міжнародного розголосу: "Писали ми різні заяви, ті заяви вони відправляли за кордон. За одну з тих заяв я отримав ще два з половиною роки вже після того, як відсидів 30 літ".

Мова йде про лист Симчича до Брежнєва (десь 1978-79 рік), який опублікував журнал "Шпігель" та інші світові видання. Увесь світ тоді дізнався про боротьбу українців і жахи, що коїлися за ґратами у СРСР.

Слідство було бурхливим: Симчича перевозять в Запорізьку область, саджають в карцер, "збирають" свідків, хочуть дати ще 10 років за наклеп на "совіцьку дійствітільність". Але й тут добрі люди – начальниця тюрми і головний лікар – не дали згинути Симчичу (оце було, є, і буде: схід і захід разом!):

"Вас хочуть замучити, але ми не дамо. Відправимо вас в інвалідний лагер. З другою групою не мають права примусити вас працювати. Будете в камері потихеньку лежати і так виживете цих два з половиною роки", – признавалися вони борцю-мученику.

Половину того останнього строку Симчич провів у Луганській області, де був особливо суворий режим для інвалідів, половину – в Дніпропетровській.

Але зло не відступало: "Усе ж таки не хотіли мене живим випустити. То що зробили? Залишалося мені до свободи біля місяця. Повертаюся якось з обіду, а біля моєї койки стоять два наглядачі і кажуть, що вони ножі знайшли в мене під подушкою. Заарештовують мене, ведуть до оперуповноваженого, він тут же виписує мені 12 діб карцеру.

Приводять в карцер, роздягають, заводять у камеру, де вибиті вікна. Снігом мете у вікно. Лягти? На 8 годин відстібають нари, що на них можна би полежати, але ж холодно. А я тільки в спецовці. На загальному режимі не забирають куфайку, а тут забрали. Як я за цих 12 діб не загинув, не знаю.

У карцері ж нема нічого: цементова підлога, параша – і все. Вилізеш, сядеш на них, трошки посидів – тобою колотить, мусиш злазити, знову ходити, зігріватися. Ноги у мене попухли, посиніли, аж почорніли, так, як тоді, коли мене били шомполом на тортурах. Дві останні доби я домерзав на підлозі, бо вже не міг на ногах триматись".

Що були колись українці людьми

30 квітня 1985 року Симчич, ледь ідучи, знову виходить на "волю на прив`язі". З собою з зони він забрав тільки 2 чемодани з листами. Вже почалася "пєрєстройка", але "врагу народа" дозволялося ходити лиш з роботи додому і навпаки.

Через якийсь час в обласній газеті "Индустриальное Запорожье" на всю першу шпальту з’явилася про Симчича "ізоблічітєльна" стаття відомого інформ-холуя Легейди: мовляв, такий-сякий убивця.

Думаю, читача також розсмішить реакція простих роботяг на цю статтю та наступне "партійне накачування" проти "врага-бандеровца". Пан Мирослав розповідає про це так:

"Біжить із рознарядки вся шоферня до мене в токарку. Кричать: "Дед, ...твою мать, ты почему всех коммунистов не поубивал? Смотри, сколько их, бл...й, еще ходит!" Одні кидаються цілувати мене, другі... Бо до тих пір вони не знали, хто я. Після того ставилися до мене, як до рідного тата".

Розкажіть, шановний читачу, цей курйоз тим, хто волає про ворожнечу між Сходом і Заходом. Хай знають!

Так пропрацював Мирослав Симчич на "Запоріжсталі" до 1996 року, поки один побратим по УПА не повідомив йому: "Вертайся до Коломиї, там тобі виділили однокімнатну квартиру, щоб ти, нарешті, мав можливість повернутись у свій рідний край".

"Я так сам на себе дивлюся, сам себе питаю, чому я живий? Я ніколи не думав дожити до цього часу. Чи може людський організм стільки витримати, як мій витримав? Інші поруч погинули...

Може, залишив мене Бог як живого свідка, щоб ото вам отут розповісти, а ви донесете людям, що були колись українці людьми. Хоч частина була зігнута, але все ж таки в українському народі зоставалась хоч невеличка групка людей, отой стержень, який тримав українську націю, не дав їй зігнуться, не дав їй пропасти".

Чи треба коментувати цю цитату?

Років з 13 тому я якось спитав у Василя Кука, останнього Головного командира УПА, світла йому пам`ять: чи вважаєте Ви, що УПА – армія-переможець? "Фактично, – так і є! – відповів Кук. – Після десятиліть збройної боротьби, ми продовжували виборювати вільну Україну: чи то в таборах, чи згодом на "волі", чи по всьому світу – політично, науково, фінансово, ідеологічно, духовно... І перемогли!"...

І перемогли! Слава героям!