Відкритий лист голові Національної спілки журналістів
04/18/2008 | Юрій Шеляженко
Голові Національної спілки журналістів України
Ігорю Лубченко
Від Юрія Шеляженко,
незалежного журналіста,
члена Незалежної медіа-профспілки України
01042, Київ, Тверський тупик 9, кв. 82
(097) 317-93-26, (044) 529-04-35.
Відкритий лист
Звертаюся до Вас, бо поділяю стурбованість багатьох більш поважних, авторитетних колег і Вашу стурбованість тим, що зараз свобода слова в Україні ледве дихає, приперта до стінки свавіллям і спокусливими пропозиціями власників ЗМІ та представників влади.
Я молодий журналіст без профільної освіти. Кілька років тому зробив перші кроки в нашій професії, самостійно випускаючи газету Механіко-математичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, потім газету свого будинку і своєї вулиці – “Привіт, Тверський тупик!”. Мені було дуже приємно, коли я дізнався, що ці перші кроки були помічені та оцінені у Вашій доповіді “45-річчя: спілка в контексті часу” на пленумі правління НСЖУ 23 квітня 2004 року. Ви сказали: “І невтямки редактору, що газета і повинна бути такою, бо вона для людей, а не для влади. Цього редактора міг би повчити студент механіко-математичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Юрій Шеляженко, який випускає комп’ютерну стіннівку для мешканців будинку, у якому живе. Ось кредо Юрія: писати здебільшого про дві речі - про те, що цікаво читачеві і про те, що небайдуже самому”.
На жаль, багатьом людям, які називають себе журналістами, досі невтямки, що наша професія має служити людям, громадянам, суспільству, а не владі та великим грошам. Скажу чесно: коли я відійшов від захоплення самвидавом і почав співпрацювати зі справжніми ЗМІ, як друкованими, так і онлайновими – виявилося, що вони найчастіше не слугують інтересам людей, а розміщують рекламу за гроші під виглядом редакційних матеріалів. Редактори поважних ЗМІ з великою аудиторією, не кажучи вже про інших редакторів, пропонували мені відпрацьовувати політичні та рекламні замовлення за гонорар в конвертах. І зрозумійте мене правильно: якщо б я не погоджувався на це, то не зміг би стати частиною журналістської спільноти. Тому доводилося і доводиться погоджуватись, бо так роблять дуже багато колег.
Бо ми ще не навчилися бути незалежними, заробляти гроші служінням інтересам суспільства, а не відпрацьовуванням замовлень. І тільки у вільний від відпрацювання замовлень час ми користуємося доступом до створених нашими руками каналів заангажованої подачі інформації, плодами відносної свободи слова, готуючи і публікуючи ніким не замовлені та не санкціоновані статті. Особисто я опублікував сотні матеріалів, але чесно, не червоніючи, записати в свій актив можу лише два-три десятки. І це матеріали, написані на власному досвіді. На есклюзивних фактах, а не на пустих роздумах. Бо коли я хочу чесно написати про якусь, скажімо, політичну силу чи фінансово-промисловий клан, я не сідаю одразу за комп’ютер з готовим присудом в голові і не починаю переповідати всі ті міфи і забобони, які розтиражували їх конкуренти. Я сідаю за комп’ютер тільки тоді, коли мені вдалося щось дізнатись і зафіксувати, коли я маю документи і докази, і я пишу про факти та цитую оціночні судження людей, безпосередньо прив’язані до події, а не до якогось піарівського плану її висвітлення. Це – коли пишу чесну статтю. Але гонорарів за чесні статті я отримав в тисячу разів менше, ніж гонорарів за відверту “заказуху”.
Одного разу на круглому столі я сказав, що хочу бути журналістом, а не піарником. У відповідь хтось з учасників обурено заявив, що нема ніякої різниці: у ВУЗах вчать журналістиці та зв’язкам з громадськістю одночасно. Мені розповідали, що за радянських часів був такий предмет: “Техніка засобів масової інформації (пропаганди)”. І оце от ЗМІ (П) писалося злитно, начебто інформація та пропаганда невіддільні одна від одної. На жаль, ми досі не відірвали оце “П” від професії журналіста, незважаючи на численні розмови, декларації, Етичний кодекс українського журналіста (пункт 2: “Служіння інтересам влади, а не суспільства, є порушенням етики журналіста.”).
Зараз мої однолітки у професійній спільноті щиро вважатимуть ненормальним того, хто відмовиться взяти хабар у сумі кількох своїх щомісячних заробітків, а то й менше за підготовку відвертої “заказухи”. Причому публічно вони декларуватимуть повагу до журналістської етики та професійної солідарності, а непублічно візьмуть гроші та зі швидкістю конвеєра штампуватимуть переконливі до крайнього радикалізму статті по “темі” і під кутом зору, що запропоновані замовником.
Корпоративна етика, “лояльність” з кожним днем стають більш шанованими чеснотами, ніж професійна солідарність. І якщо це продовжуватиметься, це обов’язково зруйнує всі гальма, які нині заважають можновладцям відкрито здійснювати цензуру. Колишній генеральний директор “православного” телеканалу КРТ, а нині редактор інтернет-сайту “Відеоновини” Володимир Петров, що в інтерв’ю інформагентству “Росбалт” якось чесно визнав: “у мене направленість на компромат, критику, іншими словами медіа-кілерство”, написав у своєму інтернет-блозі такий характерний відгук про журналістську солідарність: “куплений непідкупному не товариш, а я свою продажність ніколи не приховував”.
Так от, дозвольте розповісти у цьому зверненні одну сумну історію про журналістську продажність. Більше того – я хочу публічно висповідатися і покаятись, бо розвиток подій достеменно був карою мені за те, що я один раз продався, а потім наївно хотів залишатись чесним.
Одного разу у 2006 році, коли я працював в газеті “Свобода”, мені запропонували написати замовну статтю. Тема для статті була заявлена така: є дуже добра громадська організація, Тендерна палата України, вона заважає чиновникам-казнокрадам грабувати бюджет, купляючи у “своїх” фірм товари та послуги по завищеним у два-три рази цінам порівняно з ринковими. За це дали 100 доларів, величезна сума для мене на той час. Бо треба сказати, що сім’я у мене небагата, до того ж в кінці 2004 року ми набрали боргів по комунальним послугам. Я ж кинув заробітки, поки брав участь у подіях, пов’язаних з “помаранчевою революцією”, і не міг платити за квартиру, де живу з матір’ю. Цей борг висів на нашій родині вже рік, треба було його якось погасити.
Звичайно, не будучи спеціалістом у сфері державного управління, я не міг оцінити реальне становище у сфері держзакупівель. Але сам факт замовлення викликав недовіру до точки зору замовника. Тож побачивши найближчими днями анонс прес-конференції журналіста Андрія Марусова на ту ж тему, я пішов туди і почув зовсім іншу точку зору: що засновники Тендерної палати начебто нав’язують державі схему проведення державних закупівель з величезними “відкатами” приватним структурам, і легалізацію цих “відкатів” у формі офіційно встановленої плати за тендерну документацію, обов’язкову публікацію за непомірними розцінками оголошень про тендери в приватних ЗМІ і т.п. Зокрема, прозвучала інформація, що з ухваленням нового закону про закупівлі товарів, робіт та послуг за державний кошт державні установи та організації і підприємства з переважно державною часткою власності не можуть купувати все, що необхідно для їх діяльності, без публікації на одному конкретному сайті www.zakupivli.com , який належить ТОВ “Європейське консалтингове агентство”. Тобто, держпідприємства не можуть відремонтувати дорогу, купити ліки та шкільні сніданки і т.п. без “відкату” власникам цього ТОВ.
Почувши іншу точку зору, я почав ставити замовнику позитивної статті незручні питання. Виявилося, що проблема з сайтом дійсно існує, але “вирішується”. Я сказав, що напишу статтю тоді, коли ця проблема буде вирішена. Але замовник кілька разів пообіцяв, що проблема буде вирішена дуже скоро. Тим часом очікувала рішення і моя особиста проблема з рахунками за комунальні послуги. Тож зрештою я пішов на компроміс з власною совістю, і досі боляче пригадувати про це. Я написав похвальну статтю про тендерну палату (“Кому мешает честный тендер?”, "Свобода", 25-30.06.2006), але в кінці додав, що “в новій системі проведення тендерів є недоліки”. Написав про цей сайт і переповів обіцянку замовника: мовляв, скоро з’явиться ще кілька таких сайтів, і грабительська монополія буде ліквідована. Потім це виявилося брехнею.
Я знаю це, бо почав спостерігати, ставити питання і думати над ситуацією, що склалася. Я побачив, що стратегія сумнозвісної палати є нехитрою: замовляти численні похвальні матеріали про себе, мало не щотижня викриваючи нові і нові “зловживання чиновників на мільярди”, а все зловживання полягало в тому, що “консалтингове агентство” не отримало відкату. Водночас знайомі редактори інтернет-сайтів розповідали, що після кожної критичної публікації про палату з ними зв’язуються, погрожують судом, арештом серверу та іншими формами розправи і вимагають знищити критичну публікацію. Я почав спілкуватись із критиками тендерної палати, членами тендерних комітетів при Печерській районній адміністрації – в районі, де я живу. Виявилося, що новий порядок держзакупівель довгий час не дозволяв провести терміново необхідний ремонт теплоцентралі в одному з будинків і т.п. Їздив на круглі столи харківського спеціалізованого видання “Редукціон”, що зберігає об’єктивність, висвітлюючи проблеми у сфері держзакупівель. Слухав виступи, спілкувався з людьми, що знають про ситуацію безпосередньо, але бояться втратити роботу і мовчать. Я сам написав кілька критичних статей про квазігромадські організації та комерційні структури, що “присосалися” до бюджету в цій сфері (окреслюю їх узагальнюючою назвою “тендерна мафія”) цілком безкорисливо. І мої критичні статті “знімали” незалежних сайтів з купою вибачень і посиланнями на погрози прес-служби ТПУ.
Мій знайомий Вадим Гладчук, політик і редактор скандального сайту “Спротив”, скоро почав публікувати критичні матеріали щодо Тенедрної палати. Одного разу він збирався сфотографувати зустріч її керівників, але учасник зустрічі, народний депутат, за словами Гладчука вибив у нього з рук фотоапарат та погрожував завести кримінальну справу. Зрештою за брехливою заявою особи, близької до того самого народного депутата (я сам відкопав доказ такого зв’язку у архіві парламентської бібліотеки – давню публікацію у “Сільських вістях”) Вадима Гладчука більш ніж тиждень тримали в міліцейському ізоляторі з туберкульозниками, він оголосив сухе голодування, і коли його алібі було доведено в суді, він ще місяць лікувався у лікарні № 5 в Києві. Переслідували й інших критиків “тендерної мафії”. До Андрія Марусова було подано кілька десятків надуманих судових позовів за наклеп, журналіста “Столичних новин” Валентина Ковальського та голову Антимонопольного комітету Олексія Костусєва та ж сама брехлива особа залякувала фізичною розправою по телефону. І я отримував погрози від неї.
Це все передісторія, а от власне сама історія. 10 квітня 2008 року після міжпартійного з’їзду БЮТ до мене зателефонував Гладчук і спитав, хто буде кандидатом в мери Києва від цієї політичної сили (я попередньо акредитувався на цей з’їзд). “Турчинов” – відповідаю.
– Ага, так тепер замість мерії в Києві буде тендерна палата,- відповідає він.
– Не розумію, до чого одне до іншого!
– Так це ж Турчинов хвалив у своєму інтерв’ю на “Українській Правді” “талановитого економіста” Антона Яценка, який був віце-президентом цієї палати. А знайоме тобі “Європейське консалтингове агентство” працює і ховається під вивіскою “Офіс народного депутата Олега Ляшко”, він теж БЮТівець і власник газети “Свобода”,– розповідає Гладчук.
– Ти ж знаєш, я не поділяю твоїх поглядів на БЮТ. Там різних людей намішано, і порядних, і навпаки, бо беруть всіх, хто ефективно виконує партійні завдання. А про табличку точно не вірю! – кажу.
– А ти поїдь і сам переконайся. Адреса така: вулиця Панфіловців, 1. Будь ласка, якщо є фотоапарат, сфотографуй для мене.
Вулицю Панфіловців я знаю, вона в десяти хвилинах ходу пішки від моєї “хрущовки” і якраз поряд з “царським селом” – кількома населеними нашою фінансово-політичною “елітою” хмарочосами по бульвару Лесі Українки, що височіють над будівлею Центрвиборчкому та Київської обласної адміністрації. Отож я вийшов з автобуса на зупинку раніше звичного і без жодної краплинки страху в п’ятках поперся на вулицю Панфіловців, переконуватись у правдивості приятеля.
Табличку я побачив. І навіть сфотографував. Тобто отримав неприємний для когось доказ, що табличка “Офіс народного депутата Олега Ляшко” (і жодних інших табличок!) висить над обома входами в будівлю, де, згідно з численними оголошеннями у спеціалізованних виданнях, знаходиться “Європейське консалтингове агентство”. Але до мене вибігли охоронці офісу. Ледве показав журналістське посвідчення, почали вимагати стерти всі фотографії. Я відмовився, і вони негайно напали на мене, відібрали мобільний телефон, по якому я безуспішно спробував викликати міліцію, притиснули обличчям до металевих грат паркану, почали відбирати фотоапарат. Я ледве встиг витягнути з нього карту пам’яті та сховати в кишені, зберігти таким чином докази цього випадку. Потім затягли до гаражу в тому ж будинку (я кричав на всю вулицю “Допоможіть! Мене викрадають!”, але ніхто не прийшов на допомогу) і кинули на підлогу, залякували, допитувались, куди зникли фотографії, нарешті відпустили під вимогу... пробачити їм скоєне! Та ще й вимагали пообіцяти, що нікому не розповім про даний випадок. Обіцянку довелося дати, але я давав її під тиском і тому вважаю недійсною.
Ледве втікши від цього місця на першій-ліпшій маршрутці (мені пощастило, що така трапилась в нагоді: з обох боків вулиці Панфіловців, коли мене випустили, вже стояли джипи, поряд з ними люди, які дивилися на мене та чогось чекали), я поширив повідомлення про цей випадок. І зустрів неймовірну реакцію з боку професійної спільноти: практично повне ігнорування! Великі ЗМІ поводили себе так, начебто нападу на журналіста не було або це не гідно висвітлення.
Тільки деякі люди, з якими я особисто знайомий, реагували інакше. Хочу подякувати адвокату Тетяні Монтян за допомогу в цій скрутній ситуації, бо в той день я боявся навіть повернутися додому. Не те що звертатись до Печерського РУГУ МВС України, працівники якого нещодавно розігнали мирний пікет біля незаконної забудови на території Жовтневої лікарні і побили журналіста Андрія Манчука, а рік тому просаботували розслідування нападу на мене та спроби відібрати фотоапарат двох забудовників компанії “Житлобуд”, що прямо поряд з моїм будинком намагалися почати незаконне будівництво і ставили паркан, який перегороджував єдиний вихід до станції метро “Печерська”. Треба сказати, що після публікації критичної статті в газеті “Свобода” забудовники посунули паркан на кілька метрів і все ж залишили прохід для людей. Але Ляшко звільнив мене за те, що я “опублікував в його газеті критику на його кращого друга”, власника компанії “Житлобуд”, нардепа-БЮТівця Івана Куровського.
Хочу також подякувати за допомогу у поширенні інформації про напад на мене “Телекритиці”, голові КНМП Михайлині Скорик, а також Вадиму Гладчуку.
Та не минуло й тижня, як трапилася ще одна просто ганебна подія. 16 квітня мені зателефонували з редакції інтернет-сайту “Відеоновини” і попросили про зустріч, щоб я дав інтерв’ю щодо нападу на мене. Я погодився. Під час “інтерв’ю” невідома людина облила мене кабачковою ікрою. Після того на сайті “Відеоновини” з’являється брехлива новина про те, що мене начебто “облили фекаліями”, і активно поширюється в інтернеті. Зокрема, у вигляді рекламних публікацій. І виходить, що хтось замовив дискредитувати мене, а колеги завзято виконують це замовлення.
Якщо деякі “журналісти” без честі і совісті охоче беруть участь в розправі над колегами, які прогнівили когось з представників влади – я вважаю, вони є першими ворогами свободи слова!
Також, на мою думку, недарма Президент України казав про загрози інформаційній безпеці України внаслідок інвазії з-за кордону. Бо історія українских ЗМІ налічує силу-силенну випадків, коли власники ЗМІ викидали на вулицю цілі творчі колективи та брали на роботу “команди”, зібрані на продаж примітивними піарщиками-гастарбайтерами з-за кордону, яких тоталітарних режим на батьківщині залишив без “роботи”. Вони ледве унесли ноги від “чекістів” та лояльних до влади бандитів в Україну. І тут, відчувши повітря свободи, негайно почали псувати наше повітря, бо іншого не вміють. І той же Володимир Петров, редактор “Відеоновин”, сказав про себе в згаданому вище інтерв’ю: “Хвалити не вмію, а от лаю майстерно”.
Маючи певний бюджет, завжди можна знайти достатньо освічених, але небагатих людей, які за копійку будуть казати і писати що завгодно на радість замовнику. Проблема в тому, що створення редакційних колективів за таким принципом і засилля рекламних матеріалів під видом редакційних у більшості ЗМІ не зустрічає організованого суспільного осуду, навіть у професійній спільноті. Важко встояти перед соблазном публічно брехати за 400 доларів в місяць студенту з бідної сім’ї, стипендія якого вдесятеро менша. Найсумнішим є те, що такий студент вважатиме себе журналістом, навіть не намагаючись перевіряти і систематизовувати інформацію, яку йому надає безпосередньо чи через редактора “замовник”. А той, хто виріс в забезпеченій сім’ї, як правило одразу йде в редактори, начальники чи піарщики і бере участь у просуванні “заказухи” в публічний простір, а отже – у деградації справжньої журналістики і знищенні довіри суспільства до нашої професії.
Особисто я неодноразово зустрічався з тим, що, написавши відвертий, майже об’єктивний публіцистичний або репортажний матеріал цілком безкорисливо, наражався на численні вигуки “заказуха!”. Це – показник того, що повітря свободи слова в Україні попсоване до критичної межі. Ще трохи, і громадяни України поважатимуть всі ЗМІ не більше, ніж листок комерційних оголошень або “телемагазини”. І це буде справедливе покарання мені та всім українським журналістам, які не змогли уберігтися від соблазну.
Можна було б виправдовуватись, що все одно найчастіше цікава та актуальна інформація про діяльність фінансово-політичних груп приходить зсередини їх, а отже, так чи інакше справжньому журналісту доводиться підримувати контакт з “олігархами” та їх помічниками. І начебто не його вина, що ці люди найчастіше кажуть не те, що роблять, і не хочуть “купляти” увагу суспільства відвертістю, а хочуть лише купляти панегірики за гроші, в той час як суспільство поки не готове платити за об’єктивну інформацію...
Але виправдовуватись – це широкий шлях, що веде до пекла.
Єдиний шанс врятувати нашу професію – це покаятись і очиститись.
А також оголосити ворогами свободи слова Олега Ляшка та Володимира Петрова, та будь-якого іншого представника влади, власника ЗМІ чи журналіста, причетного до перешкоджання професійній діяльності журналістів чи інших форм насильства і розправи над людьми нашої професії, а також до підкупу журналістів. Зрештою, ми повинні оголосити ворогом свободи слова кожного, хто свідомо чи несвідомо вчиняє наругу над самою нашою професією, та оприлюднити якнайширше список таких ворогів.
Прошу про підтримку в цій справі Національну спілку журналістів, хоч поки не маю честі бути її учасником.
З повагою,
Юрій Шеляженко, незалежний журналіст.
18.04.2008
Ігорю Лубченко
Від Юрія Шеляженко,
незалежного журналіста,
члена Незалежної медіа-профспілки України
01042, Київ, Тверський тупик 9, кв. 82
(097) 317-93-26, (044) 529-04-35.
Відкритий лист
Звертаюся до Вас, бо поділяю стурбованість багатьох більш поважних, авторитетних колег і Вашу стурбованість тим, що зараз свобода слова в Україні ледве дихає, приперта до стінки свавіллям і спокусливими пропозиціями власників ЗМІ та представників влади.
Я молодий журналіст без профільної освіти. Кілька років тому зробив перші кроки в нашій професії, самостійно випускаючи газету Механіко-математичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, потім газету свого будинку і своєї вулиці – “Привіт, Тверський тупик!”. Мені було дуже приємно, коли я дізнався, що ці перші кроки були помічені та оцінені у Вашій доповіді “45-річчя: спілка в контексті часу” на пленумі правління НСЖУ 23 квітня 2004 року. Ви сказали: “І невтямки редактору, що газета і повинна бути такою, бо вона для людей, а не для влади. Цього редактора міг би повчити студент механіко-математичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Юрій Шеляженко, який випускає комп’ютерну стіннівку для мешканців будинку, у якому живе. Ось кредо Юрія: писати здебільшого про дві речі - про те, що цікаво читачеві і про те, що небайдуже самому”.
На жаль, багатьом людям, які називають себе журналістами, досі невтямки, що наша професія має служити людям, громадянам, суспільству, а не владі та великим грошам. Скажу чесно: коли я відійшов від захоплення самвидавом і почав співпрацювати зі справжніми ЗМІ, як друкованими, так і онлайновими – виявилося, що вони найчастіше не слугують інтересам людей, а розміщують рекламу за гроші під виглядом редакційних матеріалів. Редактори поважних ЗМІ з великою аудиторією, не кажучи вже про інших редакторів, пропонували мені відпрацьовувати політичні та рекламні замовлення за гонорар в конвертах. І зрозумійте мене правильно: якщо б я не погоджувався на це, то не зміг би стати частиною журналістської спільноти. Тому доводилося і доводиться погоджуватись, бо так роблять дуже багато колег.
Бо ми ще не навчилися бути незалежними, заробляти гроші служінням інтересам суспільства, а не відпрацьовуванням замовлень. І тільки у вільний від відпрацювання замовлень час ми користуємося доступом до створених нашими руками каналів заангажованої подачі інформації, плодами відносної свободи слова, готуючи і публікуючи ніким не замовлені та не санкціоновані статті. Особисто я опублікував сотні матеріалів, але чесно, не червоніючи, записати в свій актив можу лише два-три десятки. І це матеріали, написані на власному досвіді. На есклюзивних фактах, а не на пустих роздумах. Бо коли я хочу чесно написати про якусь, скажімо, політичну силу чи фінансово-промисловий клан, я не сідаю одразу за комп’ютер з готовим присудом в голові і не починаю переповідати всі ті міфи і забобони, які розтиражували їх конкуренти. Я сідаю за комп’ютер тільки тоді, коли мені вдалося щось дізнатись і зафіксувати, коли я маю документи і докази, і я пишу про факти та цитую оціночні судження людей, безпосередньо прив’язані до події, а не до якогось піарівського плану її висвітлення. Це – коли пишу чесну статтю. Але гонорарів за чесні статті я отримав в тисячу разів менше, ніж гонорарів за відверту “заказуху”.
Одного разу на круглому столі я сказав, що хочу бути журналістом, а не піарником. У відповідь хтось з учасників обурено заявив, що нема ніякої різниці: у ВУЗах вчать журналістиці та зв’язкам з громадськістю одночасно. Мені розповідали, що за радянських часів був такий предмет: “Техніка засобів масової інформації (пропаганди)”. І оце от ЗМІ (П) писалося злитно, начебто інформація та пропаганда невіддільні одна від одної. На жаль, ми досі не відірвали оце “П” від професії журналіста, незважаючи на численні розмови, декларації, Етичний кодекс українського журналіста (пункт 2: “Служіння інтересам влади, а не суспільства, є порушенням етики журналіста.”).
Зараз мої однолітки у професійній спільноті щиро вважатимуть ненормальним того, хто відмовиться взяти хабар у сумі кількох своїх щомісячних заробітків, а то й менше за підготовку відвертої “заказухи”. Причому публічно вони декларуватимуть повагу до журналістської етики та професійної солідарності, а непублічно візьмуть гроші та зі швидкістю конвеєра штампуватимуть переконливі до крайнього радикалізму статті по “темі” і під кутом зору, що запропоновані замовником.
Корпоративна етика, “лояльність” з кожним днем стають більш шанованими чеснотами, ніж професійна солідарність. І якщо це продовжуватиметься, це обов’язково зруйнує всі гальма, які нині заважають можновладцям відкрито здійснювати цензуру. Колишній генеральний директор “православного” телеканалу КРТ, а нині редактор інтернет-сайту “Відеоновини” Володимир Петров, що в інтерв’ю інформагентству “Росбалт” якось чесно визнав: “у мене направленість на компромат, критику, іншими словами медіа-кілерство”, написав у своєму інтернет-блозі такий характерний відгук про журналістську солідарність: “куплений непідкупному не товариш, а я свою продажність ніколи не приховував”.
Так от, дозвольте розповісти у цьому зверненні одну сумну історію про журналістську продажність. Більше того – я хочу публічно висповідатися і покаятись, бо розвиток подій достеменно був карою мені за те, що я один раз продався, а потім наївно хотів залишатись чесним.
Одного разу у 2006 році, коли я працював в газеті “Свобода”, мені запропонували написати замовну статтю. Тема для статті була заявлена така: є дуже добра громадська організація, Тендерна палата України, вона заважає чиновникам-казнокрадам грабувати бюджет, купляючи у “своїх” фірм товари та послуги по завищеним у два-три рази цінам порівняно з ринковими. За це дали 100 доларів, величезна сума для мене на той час. Бо треба сказати, що сім’я у мене небагата, до того ж в кінці 2004 року ми набрали боргів по комунальним послугам. Я ж кинув заробітки, поки брав участь у подіях, пов’язаних з “помаранчевою революцією”, і не міг платити за квартиру, де живу з матір’ю. Цей борг висів на нашій родині вже рік, треба було його якось погасити.
Звичайно, не будучи спеціалістом у сфері державного управління, я не міг оцінити реальне становище у сфері держзакупівель. Але сам факт замовлення викликав недовіру до точки зору замовника. Тож побачивши найближчими днями анонс прес-конференції журналіста Андрія Марусова на ту ж тему, я пішов туди і почув зовсім іншу точку зору: що засновники Тендерної палати начебто нав’язують державі схему проведення державних закупівель з величезними “відкатами” приватним структурам, і легалізацію цих “відкатів” у формі офіційно встановленої плати за тендерну документацію, обов’язкову публікацію за непомірними розцінками оголошень про тендери в приватних ЗМІ і т.п. Зокрема, прозвучала інформація, що з ухваленням нового закону про закупівлі товарів, робіт та послуг за державний кошт державні установи та організації і підприємства з переважно державною часткою власності не можуть купувати все, що необхідно для їх діяльності, без публікації на одному конкретному сайті www.zakupivli.com , який належить ТОВ “Європейське консалтингове агентство”. Тобто, держпідприємства не можуть відремонтувати дорогу, купити ліки та шкільні сніданки і т.п. без “відкату” власникам цього ТОВ.
Почувши іншу точку зору, я почав ставити замовнику позитивної статті незручні питання. Виявилося, що проблема з сайтом дійсно існує, але “вирішується”. Я сказав, що напишу статтю тоді, коли ця проблема буде вирішена. Але замовник кілька разів пообіцяв, що проблема буде вирішена дуже скоро. Тим часом очікувала рішення і моя особиста проблема з рахунками за комунальні послуги. Тож зрештою я пішов на компроміс з власною совістю, і досі боляче пригадувати про це. Я написав похвальну статтю про тендерну палату (“Кому мешает честный тендер?”, "Свобода", 25-30.06.2006), але в кінці додав, що “в новій системі проведення тендерів є недоліки”. Написав про цей сайт і переповів обіцянку замовника: мовляв, скоро з’явиться ще кілька таких сайтів, і грабительська монополія буде ліквідована. Потім це виявилося брехнею.
Я знаю це, бо почав спостерігати, ставити питання і думати над ситуацією, що склалася. Я побачив, що стратегія сумнозвісної палати є нехитрою: замовляти численні похвальні матеріали про себе, мало не щотижня викриваючи нові і нові “зловживання чиновників на мільярди”, а все зловживання полягало в тому, що “консалтингове агентство” не отримало відкату. Водночас знайомі редактори інтернет-сайтів розповідали, що після кожної критичної публікації про палату з ними зв’язуються, погрожують судом, арештом серверу та іншими формами розправи і вимагають знищити критичну публікацію. Я почав спілкуватись із критиками тендерної палати, членами тендерних комітетів при Печерській районній адміністрації – в районі, де я живу. Виявилося, що новий порядок держзакупівель довгий час не дозволяв провести терміново необхідний ремонт теплоцентралі в одному з будинків і т.п. Їздив на круглі столи харківського спеціалізованого видання “Редукціон”, що зберігає об’єктивність, висвітлюючи проблеми у сфері держзакупівель. Слухав виступи, спілкувався з людьми, що знають про ситуацію безпосередньо, але бояться втратити роботу і мовчать. Я сам написав кілька критичних статей про квазігромадські організації та комерційні структури, що “присосалися” до бюджету в цій сфері (окреслюю їх узагальнюючою назвою “тендерна мафія”) цілком безкорисливо. І мої критичні статті “знімали” незалежних сайтів з купою вибачень і посиланнями на погрози прес-служби ТПУ.
Мій знайомий Вадим Гладчук, політик і редактор скандального сайту “Спротив”, скоро почав публікувати критичні матеріали щодо Тенедрної палати. Одного разу він збирався сфотографувати зустріч її керівників, але учасник зустрічі, народний депутат, за словами Гладчука вибив у нього з рук фотоапарат та погрожував завести кримінальну справу. Зрештою за брехливою заявою особи, близької до того самого народного депутата (я сам відкопав доказ такого зв’язку у архіві парламентської бібліотеки – давню публікацію у “Сільських вістях”) Вадима Гладчука більш ніж тиждень тримали в міліцейському ізоляторі з туберкульозниками, він оголосив сухе голодування, і коли його алібі було доведено в суді, він ще місяць лікувався у лікарні № 5 в Києві. Переслідували й інших критиків “тендерної мафії”. До Андрія Марусова було подано кілька десятків надуманих судових позовів за наклеп, журналіста “Столичних новин” Валентина Ковальського та голову Антимонопольного комітету Олексія Костусєва та ж сама брехлива особа залякувала фізичною розправою по телефону. І я отримував погрози від неї.
Це все передісторія, а от власне сама історія. 10 квітня 2008 року після міжпартійного з’їзду БЮТ до мене зателефонував Гладчук і спитав, хто буде кандидатом в мери Києва від цієї політичної сили (я попередньо акредитувався на цей з’їзд). “Турчинов” – відповідаю.
– Ага, так тепер замість мерії в Києві буде тендерна палата,- відповідає він.
– Не розумію, до чого одне до іншого!
– Так це ж Турчинов хвалив у своєму інтерв’ю на “Українській Правді” “талановитого економіста” Антона Яценка, який був віце-президентом цієї палати. А знайоме тобі “Європейське консалтингове агентство” працює і ховається під вивіскою “Офіс народного депутата Олега Ляшко”, він теж БЮТівець і власник газети “Свобода”,– розповідає Гладчук.
– Ти ж знаєш, я не поділяю твоїх поглядів на БЮТ. Там різних людей намішано, і порядних, і навпаки, бо беруть всіх, хто ефективно виконує партійні завдання. А про табличку точно не вірю! – кажу.
– А ти поїдь і сам переконайся. Адреса така: вулиця Панфіловців, 1. Будь ласка, якщо є фотоапарат, сфотографуй для мене.
Вулицю Панфіловців я знаю, вона в десяти хвилинах ходу пішки від моєї “хрущовки” і якраз поряд з “царським селом” – кількома населеними нашою фінансово-політичною “елітою” хмарочосами по бульвару Лесі Українки, що височіють над будівлею Центрвиборчкому та Київської обласної адміністрації. Отож я вийшов з автобуса на зупинку раніше звичного і без жодної краплинки страху в п’ятках поперся на вулицю Панфіловців, переконуватись у правдивості приятеля.
Табличку я побачив. І навіть сфотографував. Тобто отримав неприємний для когось доказ, що табличка “Офіс народного депутата Олега Ляшко” (і жодних інших табличок!) висить над обома входами в будівлю, де, згідно з численними оголошеннями у спеціалізованних виданнях, знаходиться “Європейське консалтингове агентство”. Але до мене вибігли охоронці офісу. Ледве показав журналістське посвідчення, почали вимагати стерти всі фотографії. Я відмовився, і вони негайно напали на мене, відібрали мобільний телефон, по якому я безуспішно спробував викликати міліцію, притиснули обличчям до металевих грат паркану, почали відбирати фотоапарат. Я ледве встиг витягнути з нього карту пам’яті та сховати в кишені, зберігти таким чином докази цього випадку. Потім затягли до гаражу в тому ж будинку (я кричав на всю вулицю “Допоможіть! Мене викрадають!”, але ніхто не прийшов на допомогу) і кинули на підлогу, залякували, допитувались, куди зникли фотографії, нарешті відпустили під вимогу... пробачити їм скоєне! Та ще й вимагали пообіцяти, що нікому не розповім про даний випадок. Обіцянку довелося дати, але я давав її під тиском і тому вважаю недійсною.
Ледве втікши від цього місця на першій-ліпшій маршрутці (мені пощастило, що така трапилась в нагоді: з обох боків вулиці Панфіловців, коли мене випустили, вже стояли джипи, поряд з ними люди, які дивилися на мене та чогось чекали), я поширив повідомлення про цей випадок. І зустрів неймовірну реакцію з боку професійної спільноти: практично повне ігнорування! Великі ЗМІ поводили себе так, начебто нападу на журналіста не було або це не гідно висвітлення.
Тільки деякі люди, з якими я особисто знайомий, реагували інакше. Хочу подякувати адвокату Тетяні Монтян за допомогу в цій скрутній ситуації, бо в той день я боявся навіть повернутися додому. Не те що звертатись до Печерського РУГУ МВС України, працівники якого нещодавно розігнали мирний пікет біля незаконної забудови на території Жовтневої лікарні і побили журналіста Андрія Манчука, а рік тому просаботували розслідування нападу на мене та спроби відібрати фотоапарат двох забудовників компанії “Житлобуд”, що прямо поряд з моїм будинком намагалися почати незаконне будівництво і ставили паркан, який перегороджував єдиний вихід до станції метро “Печерська”. Треба сказати, що після публікації критичної статті в газеті “Свобода” забудовники посунули паркан на кілька метрів і все ж залишили прохід для людей. Але Ляшко звільнив мене за те, що я “опублікував в його газеті критику на його кращого друга”, власника компанії “Житлобуд”, нардепа-БЮТівця Івана Куровського.
Хочу також подякувати за допомогу у поширенні інформації про напад на мене “Телекритиці”, голові КНМП Михайлині Скорик, а також Вадиму Гладчуку.
Та не минуло й тижня, як трапилася ще одна просто ганебна подія. 16 квітня мені зателефонували з редакції інтернет-сайту “Відеоновини” і попросили про зустріч, щоб я дав інтерв’ю щодо нападу на мене. Я погодився. Під час “інтерв’ю” невідома людина облила мене кабачковою ікрою. Після того на сайті “Відеоновини” з’являється брехлива новина про те, що мене начебто “облили фекаліями”, і активно поширюється в інтернеті. Зокрема, у вигляді рекламних публікацій. І виходить, що хтось замовив дискредитувати мене, а колеги завзято виконують це замовлення.
Якщо деякі “журналісти” без честі і совісті охоче беруть участь в розправі над колегами, які прогнівили когось з представників влади – я вважаю, вони є першими ворогами свободи слова!
Також, на мою думку, недарма Президент України казав про загрози інформаційній безпеці України внаслідок інвазії з-за кордону. Бо історія українских ЗМІ налічує силу-силенну випадків, коли власники ЗМІ викидали на вулицю цілі творчі колективи та брали на роботу “команди”, зібрані на продаж примітивними піарщиками-гастарбайтерами з-за кордону, яких тоталітарних режим на батьківщині залишив без “роботи”. Вони ледве унесли ноги від “чекістів” та лояльних до влади бандитів в Україну. І тут, відчувши повітря свободи, негайно почали псувати наше повітря, бо іншого не вміють. І той же Володимир Петров, редактор “Відеоновин”, сказав про себе в згаданому вище інтерв’ю: “Хвалити не вмію, а от лаю майстерно”.
Маючи певний бюджет, завжди можна знайти достатньо освічених, але небагатих людей, які за копійку будуть казати і писати що завгодно на радість замовнику. Проблема в тому, що створення редакційних колективів за таким принципом і засилля рекламних матеріалів під видом редакційних у більшості ЗМІ не зустрічає організованого суспільного осуду, навіть у професійній спільноті. Важко встояти перед соблазном публічно брехати за 400 доларів в місяць студенту з бідної сім’ї, стипендія якого вдесятеро менша. Найсумнішим є те, що такий студент вважатиме себе журналістом, навіть не намагаючись перевіряти і систематизовувати інформацію, яку йому надає безпосередньо чи через редактора “замовник”. А той, хто виріс в забезпеченій сім’ї, як правило одразу йде в редактори, начальники чи піарщики і бере участь у просуванні “заказухи” в публічний простір, а отже – у деградації справжньої журналістики і знищенні довіри суспільства до нашої професії.
Особисто я неодноразово зустрічався з тим, що, написавши відвертий, майже об’єктивний публіцистичний або репортажний матеріал цілком безкорисливо, наражався на численні вигуки “заказуха!”. Це – показник того, що повітря свободи слова в Україні попсоване до критичної межі. Ще трохи, і громадяни України поважатимуть всі ЗМІ не більше, ніж листок комерційних оголошень або “телемагазини”. І це буде справедливе покарання мені та всім українським журналістам, які не змогли уберігтися від соблазну.
Можна було б виправдовуватись, що все одно найчастіше цікава та актуальна інформація про діяльність фінансово-політичних груп приходить зсередини їх, а отже, так чи інакше справжньому журналісту доводиться підримувати контакт з “олігархами” та їх помічниками. І начебто не його вина, що ці люди найчастіше кажуть не те, що роблять, і не хочуть “купляти” увагу суспільства відвертістю, а хочуть лише купляти панегірики за гроші, в той час як суспільство поки не готове платити за об’єктивну інформацію...
Але виправдовуватись – це широкий шлях, що веде до пекла.
Єдиний шанс врятувати нашу професію – це покаятись і очиститись.
А також оголосити ворогами свободи слова Олега Ляшка та Володимира Петрова, та будь-якого іншого представника влади, власника ЗМІ чи журналіста, причетного до перешкоджання професійній діяльності журналістів чи інших форм насильства і розправи над людьми нашої професії, а також до підкупу журналістів. Зрештою, ми повинні оголосити ворогом свободи слова кожного, хто свідомо чи несвідомо вчиняє наругу над самою нашою професією, та оприлюднити якнайширше список таких ворогів.
Прошу про підтримку в цій справі Національну спілку журналістів, хоч поки не маю честі бути її учасником.
З повагою,
Юрій Шеляженко, незалежний журналіст.
18.04.2008
Відповіді
2008.04.18 | Mossad
Шеляженку, от повірив би, чесно, якщо б не
якщо би не був ти такий помаранчевий. Не вірю в їхню щирість бай дефолтДо речі, можу тобі сказати, що на скасування закону твої ремствування вплинули, принаймні щодо тих голосів, зарахування яких за чи проти якогось рішення покладається на мої поради. Це небагато -- десятки зо два голосів:) Але тим не менш. Врешті-решт, без вас з Гладчуком на цю палату мало хто звернув би увагу.
А зараз що? Ну, отримав ти по кумполу від реальних хазяїв БЮТу, і що далі. Крім твого особистого розачарування у БЮТі, який ефект?
Цей скандал, гадаю, можна розкрутити, але тільки за умови, що рватимуть лише Яценко та БЮТ:)
2008.04.19 | Юрій Шеляженко
скандал треба розкручувати, щоб напади на журналістів не
повторювались.І я не провокатор. Я незалежний журналіст. Тобто працюю лише на суспільство, а з моральними уродами спілкуюся виключно заради отримування інформації та (іноді) гонорарів. Інтереси суспільства вищі за інтереси правлячих корпорацій. Але в інтересах кожної правлячої корпорації поширювати брехню, ніби я лояльний до когось з цих угруповань або просто ненормальний.
2008.04.19 | троль ak1001
схоже що до вас нікому нема діла
добре хоч Монтян вам допомогла, респектзачатки громадянскього супсільства померли
2008.04.19 | Mossad
а я -- прибічник кармічної теорії
і тому вважаю, як би жорстоко це не прозвучало, що всі ті, хто декілька років тому свідомо, у медіа-полі, розокремлював політиків та людей, що їх підтримували, на два табори, на дві України, на "агнців" та "козліщ" і втовкмачував цю пропаганду людям у голови "бандити-демократи, "патріоти-5-та колона" і т.д., тепер розпочали процес спокути (і не важливо, розуміють вони "за що" і "що відбувається"). Отримують по голові від своїх ж агнців (а, до речі, така нацистська сволота як Ткаленко -- на своєму робочому місці, у газеті "фанатів Юлі"! Як це могло би бути, якщо я не правий?). Все це вже було, так зміцнювався сталінізм. І перша доба терору - це знищення ленінської гвардії, яка й привела партію до влади. І всіляких романтиків навколо неї.Так-от:(
Але щоби мені було шкода? Ні. Роздивляючись на це, я відчуваю себе білим офіцером, який влаштувався після еміграції на високу посаду у німецькій фірмі (десь початок рейху) і спостерігаючи за подіями у рідній країні, тихенько посміхається "Ну-ну, ну-ну". Що ще викинуть ці криваві мавпочки, поки знищать одне одного вже до ноги?
2008.04.19 | троль ak1001
але білих офіцерів мабуть
найбільше і найшвидше за інших було нагодовано кармою по самоє нємогутому вам як білому офіцеру непогано б про свою карму подумати
і про те як ваше відношення до сьогодення відзеркалюється на вашій кармі
2008.04.19 | Mossad
і це було - занадто багато віри у
біло-блакитні знамена:) Це минулося.Я не випадково сказав про "рейх". Історія ніколи не повторюється точно так само. Ми сьогодні живемо, якщо взяти за умовну годину відліку 18 рік, у 1935 році, але нашої державності, яка тоді не вижила:) Хрінова для нас аналогія, але, але...
Ми не тягнемо на рейх. Ми -- це Польща 30-х, у найкращому випадку. Такий геотемпоральний зсув:) Поряд є інший кандидат у рейхи - це Росія. Питання розділеної нації. Швидке зростання. Харизматичний вождь. Аншлюс. Судетське питання. М-да...
Тільки-от цього разу кінець буде інший. Якщо би не СРСР у свій час, як відомо, Захід домовився би з Рейхом. Але так станенться тепер, тому що СРСР немає, а замість протестантського вогню в грудях людей Заходу -- плескається споживацька помийна жижа.
У 30-х роках революціонізм Центральної та Східної Європи перейшов, з огляду на виклики індустріалізації та геополітичного балансу, до консервативної фази, а саме сталінізму у СРСР та гітлеризму у Німеччині.
З нами і нашим суспільством відбувається щось подібне. До справжніх ляків ще далеко, "потусуватися" вспіють всі, думаю. Ну, а потім -- хруст шкірянок, штурмові боти, короткі привітання, лучєзарні арійські посмішки, і робота по очищенню Європи від лайна, щоби вона могла відповісти на нові виклики розвитку.
2008.04.19 | Юрій Шеляженко
НМД нинішня Україна є чимось на зразок Дикого Заходу.
Країну об'єднує ідея самим у своїй хаті зкраю все вирішувати (як варіант, деребанити) та мирними корупційними шляхами залагоджувати непорозуміння. Ідея перестріляти всіх козлів, що заважають нам жити, теж популярна, але не настільки, щоб її реалізовували, і це чинник еволюційної стабільності.Занепад імперій-сусідів дозволяє нам не приставати ні до кого і мати вигоду від співпраці з усіма. Водночас всередині країни клани чубляться і поступово виробляють якісь правила гри. Зрештою еволюціонуємо від стада до людей, вірю в це.
2008.04.19 | 123
Шеляженко, а Ви брехун (лл)
Юрій Шеляженко пише:> Це все передісторія, а от власне сама історія. 10 квітня 2008 року після міжпартійного з’їзду БЮТ до мене зателефонував Гладчук і спитав, хто буде кандидатом в мери Києва від цієї політичної сили (я попередньо акредитувався на цей з’їзд). “Турчинов” – відповідаю.
> – Ага, так тепер замість мерії в Києві буде тендерна палата,- відповідає він.
> – Не розумію, до чого одне до іншого!
> – Так це ж Турчинов хвалив у своєму інтерв’ю на “Українській Правді” “талановитого економіста” Антона Яценка, який був віце-президентом цієї палати. А знайоме тобі “Європейське консалтингове агентство” працює і ховається під вивіскою “Офіс народного депутата Олега Ляшко”, він теж БЮТівець і власник газети “Свобода”,– розповідає Гладчук.
> – Ти ж знаєш, я не поділяю твоїх поглядів на БЮТ. Там різних людей намішано, і порядних, і навпаки, бо беруть всіх, хто ефективно виконує партійні завдання. А про табличку точно не вірю! – кажу.
Ви знову написали замовний текст, піаря пана Гладчука.
Про цю табличку Ви дізналися не 10 квітня від Гладчука, а 22 березня на сайті Майдан, що Ви підтвердили власноруч, див. Ваш власний допис "+1" під відповідним повідомлення Майдану на Вільному Форумі:
http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_free&key=1206116853&first=&last=&pattern=%F2%E5%ED%E4%E5%F0%ED
Ви навіть підтвердили це у Вашому матеріалі від 10 квітня, який був поставлений на Майдан, див. http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_free&key=1207852146&first=&last=&pattern=%F2%E5%ED%E4%E5%F0%ED
Щоправда, сором*язливо назвали Майдан "где-то в нете".
Тобто 10 квітня Ви написали що дізналися про табличку "где-то в нете", а тепер Ви пишете, що дізналися про це 10 квітня від Гладчука
Не соромно?
2008.04.19 | Юрій Шеляженко
я не писав, що вперше дізнався від Гладчука, я писав, що не вірю
і взагалі, замість заочно та зрідка очно зводити наклепи на мене та на Гладчука, краще б допомогли боротись проти моральних уродівміж іншим, давно хотів спитати: не знаєте, хто вигадав такий тупізм - оголосити Гладчука персоною нон грата на Майдані лише за те, що він спер рідко використовуване і поширене на умовах копілефту (GPL) лого "громадського спротиву"?
2008.04.19 | 123
Ясно, не соромно
Юрій Шеляженко пише:> і взагалі, замість заочно та зрідка очно зводити наклепи на мене та на Гладчука, краще б допомогли боротись проти моральних уродів
Ныхто наклепу не зводив на Вас. Це зветься "спіймати на брехні".
Допомогли Вам достатньо - про що б Ви писали, якби Майдан Вам не повідомив про ту табличку?
> між іншим, давно хотів спитати: не знаєте, хто вигадав такий тупізм - оголосити Гладчука персоною нон грата на Майдані лише за те, що він спер рідко використовуване і поширене на умовах копілефту (GPL) лого "громадського спротиву"?
Лого не поширювалося на умовах копілефту, не брешить. На умовах копілефту пощирюються текстові матеріали сайту, що ясно сказано на сайті: "сайт розповсюджується згідно з ліцензією GNU для документації"
Якщо хтось вважає логотип документацією - то це проблеми його світосприйняття.
2008.04.19 | Юрій Шеляженко
Ви неперевершені. Вам не соромно наполягати на своїй брехні?
123 пише:> Ныхто наклепу не зводив на Вас. Це зветься "спіймати на брехні".
Те, чим Ви займаєтесь по відношенню до мене та Гладчука - зветься "оббріхувати". Постингом вище Вас спіймали на брехні, а Ви прикидаєтесь, що нічого не помітили
> Допомогли Вам достатньо - про що б Ви писали, якби Майдан Вам не повідомив про ту табличку?
І я щиро дякую тим добросовісним новинарям Майдану, завдяки яким ця новина була опублікована. Але Ви до цього не маєте жодного відношення. Більше того, підозрюю, що Ви б з радістю стерли ту новину.
> > між іншим, давно хотів спитати: не знаєте, хто вигадав такий тупізм - оголосити Гладчука персоною нон грата на Майдані лише за те, що він спер рідко використовуване і поширене на умовах копілефту (GPL) лого "громадського спротиву"?
>
> Лого не поширювалося на умовах копілефту, не брешить. На умовах копілефту пощирюються текстові матеріали сайту, що ясно сказано на сайті: "сайт розповсюджується згідно з ліцензією GNU для документації"
>
> Якщо хтось вважає логотип документацією - то це проблеми його світосприйняття.
Зображення, як і тексти, звичайно ж, є документом.
Мене цікавить інше: а хто розробник логотипу? Я хочу поспілкуватись особисто з людиною, що його намалювала, та переконатись, що ця людина щиро обурена діями Гладчука. Мої контакти відомі. Чекаю на дзвінок або мило від автора логотипу.
До речі, мені вже набридли періодичні склоки навколо цього давнього непорозуміння. Я виступаю за вирішення цієї проблеми шляхом мирних переговорів, без радикалізму, ультиматумів та наклепів. Думаю, Гладчук буде не проти заплатити за використання логотипу або забезпечити будь-яку іншу форму підтримки команді Майдану, яку він, взагалі-то, поважає. Я готовий виступити посередником у врегулюванні даного конфлікту.
2008.04.19 | shu
Лаври Гонгадзе Вам не дають спокою. Але Ви молодець!
Я про Ваш випадок розповідаю усім своїм родичам і знайомим. Дуже гарно що в нас у країні є такі як Ви, які здатні не тільки по форумах балакати, а ще піти у саме логово мафії та отримати там по фізії.Але чи є це ефективним видом спротиву? Не здаєтся Вам такі методи схожі на поротьбу з тарганами - їх поіменним відловом та особистим придушенням?
Доречі! Почитав я Вашу програму мера. Досить прикольний документ. Особливо мене потішели заходи з боротьби з заторами на шляхах: записувати номери тих хто стоїть у пробках, аналізувати їх і пропонувати їм інші маршрути.
Тобто Ви вважаєте усіх водіїв повними бовдурами, які не здатні самостійно знайти у Києві ті магічні маршрути по яким можно проїхати без пробок? І хто буде переписувати ті номери Ви також забули написати.
От що можливо зробити на мій погляд, можливо Вам буде це цікаво для вашої програми:
http://narodna.pravda.com.ua/life/467404ca0f2ba/
Ви багато пишите в прогамі цікавого, але зовсім не пишите про механізми яки це забезпечувати. Це звется просто - популізм.
2008.04.19 | Юрій Шеляженко
не усі, але багато водіїв є бовдурами
бо інакше б вони не викидали купу бабла на залізну тачку, коли місто і так перевантажено металобрухтом, а їздили б на громадському транспорті, таксі чи велосипеді. + Про рівень культури багатьох водіїв Ви самі все сказали.дякую за цікавий лінк
2008.04.19 | shu
Бовдур - це невиліковна хвороба
Юрій Шеляженко пише:> бо інакше б вони не викидали купу бабла на залізну тачку, коли місто і так перевантажено металобрухтом, а їздили б на громадському транспорті,
Можна казати лише про метро, яке довозе не будь-куди
> таксі
Їздить по тимо ж шляхам, але виходить дороще і доводитись залежити від того подадуть його чи ні.
> чи велосипеді.
Я їздив з Оболоні на Жилянську на велосипеді на роботу. Дуже незручно. По проїзджій частині дуже небеспечно і вихлопи нюхати, а по тротуару - багато людей. Крім того пока доїдешь до роботи засмердишся потом, і так просто велосипед не залишишь - бо стирят.
> + Про рівень культури багатьох водіїв Ви самі все сказали.
Ну так, але як його покращати? Переписування номерів і роз*ясненнями інших маршрутів навряд це можно вирішити.
>
> дякую за цікавий лінк
Дякую Вам.
2008.04.19 | Юрій Шеляженко
Але бовдурами можуть керувати розумні люди.
Тому я і пропоную проводити роз'яснювальну роботу та заохочувати відмову від особистого транспорту. Водії громадського транспорту більш метикуваті та дисципліновані, хоча б під страхом звільнення їм доводиться витримувати маршрут та графік. Які перевізник, в свою чергу, зацікавлений розробити таким чином, щоб транспорт не попадав в затори.І метро - теж добре. Уявіть, як класно було б, якщо б купа народу відмовилися від поїздок через Дніпро на особистому транспорті, а пересіли б на метро.
2008.04.20 | shu
Re: Але бовдурами можуть керувати розумні люди.
Юрій Шеляженко пише:> Тому я і пропоную проводити роз'яснювальну роботу та заохочувати відмову від особистого транспорту. Водії громадського транспорту більш метикуваті та дисципліновані, хоча б під страхом звільнення їм доводиться витримувати маршрут та графік. Які перевізник, в свою чергу, зацікавлений розробити таким чином, щоб транспорт не попадав в затори.
Ну як один із способів - так. Але які реальні методи заохочення Ви пропонуєте? Поготеся, що пломбувати і платити за те що людина місяц не їздить на своїй, купленій за великі гроші, автівці - це утопія. Скількі ж то треба буде заплатити, щоб спокусити?
Ті кошти буде набагато ефективніше спрямувати, наприклад на камери спостереження, щоб виробити рефлекс у водіїв, що проїзд на жовте світло та по зустрічній смузі буде на 100% покаране.
>
> І метро - теж добре. Уявіть, як класно було б, якщо б купа народу відмовилися від поїздок через Дніпро на особистому транспорті, а пересіли б на метро.
Мабуть Ви вже давно некористуєтесь метро?
Метро зараз перевантажене. Спробуйте десь біля 9 години сісти на Петровці у поїзд.
Через Дніпро потрібно:
а)будувати мости та тунелі (що доречі Черновецький і робить)
б)розвивати офісну інфраструктуру у спальних районах та виносити заводи з центра міста. Тобто аналізувати та оптимізувати потоки.
2008.04.20 | Юрій Шеляженко
Re: Але бовдурами можуть керувати розумні люди.
shu пише:> Ну як один із способів - так.
Отож.
> Але які реальні методи заохочення Ви пропонуєте? Поготеся, що пломбувати і платити за те що людина місяц не їздить на своїй, купленій за великі гроші, автівці - це утопія. Скількі ж то треба буде заплатити, щоб спокусити?
По-перше, дехто їздить на старих колимагах і ледве тягне плату за бензин. А хтось інший купив тачку в кредит лише для статусу. Йому б проїхати раз-два, похизуватися і все. Зрештою я не наполягаю на пломбуванні, достатньо обмежити кілометраж.
По-друге, треба привчити людей до думки, що на користуванням індивідуальним транспортом і на паливі треба економити. Жаль, що міський голова не може запровадити податок на індивідуальний транспорт. От цікаво, чи можна ввести плату за проїзд через мости?
> Ті кошти буде набагато ефективніше спрямувати, наприклад на камери спостереження, щоб виробити рефлекс у водіїв, що проїзд на жовте світло та по зустрічній смузі буде на 100% покаране.
Отут Ви абсолютно праві. Не тільки пряник, але й кнут.
> > І метро - теж добре. Уявіть, як класно було б, якщо б купа народу відмовилися від поїздок через Дніпро на особистому транспорті, а пересіли б на метро.
>
> Мабуть Ви вже давно некористуєтесь метро?
Постійно ним користуюсь.
> Метро зараз перевантажене.
На жаль, це правда. Треба підвищувати ціну на проїзд, збільшувати кількість потягів.
> Спробуйте десь біля 9 години сісти на Петровці у поїзд.
> Через Дніпро потрібно:
> а)будувати мости та тунелі (що доречі Черновецький і робить)
> б)розвивати офісну інфраструктуру у спальних районах та виносити заводи з центра міста. Тобто аналізувати та оптимізувати потоки.
Тут Ви теж праві. І кажете про те ж, про що і я: нові маршрути! Але робота з людьми має бути на першому місці. Якщо ми не вміємо оптимально користуватись тим, що вже маємо, то не можна сподіватись, що деяке розширення технічних можливостей не призведе до простого збільшення масштабів колапсу, бо нецивілізовані люди продовжуватимуть зловживати наданими новими можливостями.
2008.04.22 | shu
Re: Але бовдурами можуть керувати розумні люди.
> По-перше, дехто їздить на старих колимагах і ледве тягне плату за бензин. А хтось інший купив тачку в кредит лише для статусу. Йому б проїхати раз-два, похизуватися і все. Зрештою я не наполягаю на пломбуванні, достатньо обмежити кілометраж.Тут є велика проблема - адміністрування. Треба буде велику кількість контролерів, бухглтерів які будуть обраховувати винагороди, а це все як звичайно призведе до додаткової корупції та зловживань. Чи настільки це ефективний спосіб, щоб створювати додаткову головну біль?
Треба б було усе спочатку порахувати, провести дослідження, бо НМД дуже сумнівної ефективності спосіб.
>
> По-друге, треба привчити людей до думки, що на користуванням індивідуальним транспортом і на паливі треба економити. Жаль, що міський голова не може запровадити податок на індивідуальний транспорт.
Скоріше треба запровадити більший акциз на пальне, хто більше їздить і у кого потужніша машина - той і більше платить.
Але тут треба мати на увазі також, що від податків і цін на пальне напряму залежать ціни на все решту. У нас економіка не в тому стані, щоб давити її податками та зборами. І бачте як піднялися ціни на бензин за останні 3 роки, але бажаючих їздити не поменшало
Взагалі будь-яке обмеження - це погано. Це по можливості треба оминати і вирішувати якимось іншим шляхом. Обмеження - в останню чергу.
> От цікаво, чи можна ввести плату за проїзд через мости?
Можна але не треба із принципу. Бо це буде дискримінаційно по відношенню переважно до мешканців лівого берегу.
Краще створити умови для створення робочіх місць на лівому берегу.
>
> > Ті кошти буде набагато ефективніше спрямувати, наприклад на камери спостереження, щоб виробити рефлекс у водіїв, що проїзд на жовте світло та по зустрічній смузі буде на 100% покаране.
>
> Отут Ви абсолютно праві. Не тільки пряник, але й кнут.
Ну я мав на увазі не скільки кнут, а скільки невідворотність покарання. Нехай невеликого, але головне, щоб у свідомості кожного відкладався принцип:"хтоб ти не був, за яких би обставин ни не скоював, але нестимешь відповідальність 100%" Тоді у людей буде працювати вже самоконтроль.
Я собі уявляю цю технологію наступним чином:
-у місті розтавляются камери спостереження підключені до інтернету.
-десь у депресивному регіоні Україні де дешева робоча сила наймаются "дівчатка"(та "хлопчики") яким ставится монітор та, умовно кажучи, кнопка. Вони сидять і натискають на кнопку коли бачать порушення правил. Таким чином порушення фіксуєтся і фото та/або відео матеріали прямують по емейлу пряміком у відповідний суд. Порушник немає ніякого контакту з фіксувальником порушення
-у суді є спеціальний суддя(чи судді), який займаєтся виключно дорожніми порушеннями.
-кожен водій під час звернення до ДАЇ(планвого техогляду, видачі прав і т.д.) вказує зручний спосіб його повідомлення(мейл, телефон, поштова адреса і т.п.). Цей спосіб також можно будь-коли обновити через мейл, веб, телефон, листом чи особисто.
-суддя, як тільки отримав матеріали намагаєтся ідентифікувати особу, яка вчинила правопорушення і направляє їй по вказаному у базі способу повідомлення коли призначен розгляд справи по суті.(Зазвичай зареєстрований володарь автівки, відповідає за порушення правил які на ній скоюются, якщо не відомо хто перебував у цей час за кремом. Далі суд може визначати інших осіб)
-у назначений день справа розглядаєтся. Зазвичай у полуавтоматичному режимі, бо гадаю, не часто заради 50 грн. хтось у той суд поїде.
-про рішення суду винуватець сповіщаєтся у той же спосіб
-якщо на протязі 10(чи скільки там встановлять) днів штраф не сплачений то вважаєтся, що людина не отримала про це повідомлення і її данні виставляются у стоп-лист ДАЇ
-Патрулі ДАЇ не стоять бід бузиною і нікого просто так не зупиняють. Вони зупиняють лише ті автівки які можуть обгрунтовано підозрюватись в тому, що ними керує водій присутній у тому стоп листі.
-Таким чином рано чи пізно такий порушник буде зупинений і йому даїшник вручить офіційно повідомлення про штраф. Але з цього часу у нього буде лише 3 робочіх дні, щоб це спатити.
-Якщо гроші не поступили за ці 3 дні його права автоматично анулюются на пів рока і призначаєтся штраф значно більший, наприклад 5% від оціночної вартості його машини.
-Якщо патруль ДАЇ спіймає людину, що їздить з анульованими правами - штраф 20% від оціночної вартості його машини та заборона на воддіння на 3 роки.
-Якщо на протязі місяця людина скоїла одне і те ж порушення більше 5 раз - анулювання прав та драконівський штраф.
-санкції за несплачений штраф встановлюютя в тому ж рішенні суду, що забов*язав сплатити той штраф. Таким чином даїшники діють лише на підставі судового рішення.
Отже система буде діяти проти рецедивістів та відвертих нахаб. І беручі до уваги, що ті хто визначає порушення не контактують с порушниками беспосередньо, система буде не корумпованою.
А більшість людей не схильна до порушення і буде намагатися самоконтролювати себе від порушення правил, коли буде розуміти, що "Старший Брат дивится на них". Але навіть якщо хтось випадково порушить - він не буде піддаватися аж надто суворим покаранням.
Система відео спостереження також поліпшить загальну крименагенну ситуацію у Києві.
Картинка з цих камер буде доступна усім бажаючим, отже кожен зможе подивитися на дорожню обстановку і виришити, чи взагалі є сенс пхатися у пробку.
Все це, схоже, швидко окупится на великому потоці(на перших порах) штрафів і на зекономлених коштах, після звільнення великої кількості непотрібних даїшників.
Отже можливо під реалізацію навіть сміливо брати кредит, якщо не буде вільних коштів.
Це все, звичайно, не зовсім компетенція мера, але якщо місто забеспечить фінансування та всі технічні і організаційні заходи то гадаю МВС буде тільки радіти та допоможе.
Є правда але. Треба пропіхнути нарешті у ВР закон, що буде визнавати відео та фото як докази у суді.
Побічно можно буде покращати проблему з незаконими парковками.
Замість закупки неефективних і дорогих евакуаторів закупити на суму одної такої машини цифрових фотоапаратів і дати даїшникам нехай ходять і фотаграфують. І по вище описаній схемі - суд, штраф, нема штрафу - анулювання прав.
Швидко усі навчатся ставити де треба машини. Але усі зібрані таким чином кошти - лише на будівництво парковок.
>
> > Метро зараз перевантажене.
>
> На жаль, це правда. Треба підвищувати ціну на проїзд, збільшувати кількість потягів.
Тобто Ви анті-Гладчук? Він воліє зовсім відмінити плату на метро
2008.04.22 | Мартинюк
Від цієї історії несе важким смородом путінської Росії
Проти Шеляженка було вчинене типове плебейське хамство у стилі «а ля рюс» - за командою «баріна»(парторга чи барині) шельмувати та принижувати неугодного, отримуючи при тому невимовно-хамське задоволення. Важливим аспектом , який підвищує «комфортабельность» задоволення є незрима присутність за спиною великої сили цього баріна, барині чи парткому. Це гарантує безпеку і безкарність – ну де ще хамувата нікчема може отримати таку нагоду?Забава очевидно імпортована з Росії, де вона останнім часом успішно застовується для приниження і упослідження «демократов», «писак» та «інородців» , особливо коли вони наважуються розкривати рот на сонце-Путіна, чи його замінників…
Давайте не забувати що ми не Росія, а Украина і давайте будемо поважати і оберігати цю відмінність, особливо від заїжджих інформ-гастарбайтерів.
В Україні народ вже слава богу навчив верхи тому що відривати голови журналістам є вельми небезпечним для майбутнього цих журналістів. Тепер ще слід привчити хамувату прислугу цих "верхів" дотримуватися правил елементарної ввічливості щодо журналістів, коли вони виконують свою роботу.