05/07/2008 | Джеймс Шерр

Британський аналітик Джеймс Шерр давно «супроводжує» Україну у питаннях безпеки та оборони. Він майже ніколи не помилявся у своїх прогнозах щодо можливого розвитку політичної ситуації в Україні й того, як на це реагуватиме Захід. Саме тому до його рекомендацій завжди прислуховуються експерти як в Україні, так і за кордоном. Шерр постійно бере участь у міжнародних заходах, на яких обговорюються питання безпеки та оборони й які, зокрема, стосуються України. Тому українській владі, яка прагне отримати ПДЧ і швидше інтегруватися в НАТО, мабуть, буде корисно почути його рекомендації щодо шляхів досягнення цієї мети. Яка небезпека загрожує Україні у зв’язку з відомими заявами російського президента, який ставить під сумнів територіальну цілісність Української держави через її намір вступити до НАТО? Чи українські силові структури можуть впоратися з новими викликами і загрозами? Про це — «Дню» в ексклюзивному інтерв’ю експерта Передової групи наукових досліджень і аналізу (Велика Британія) Джеймса ШЕРРА.

— Пане Шерр, що, на вашу думку, має зробити Україна для того, щоб отримати ПДЧ у грудні й розв’язати усі важливі питання, про які мовилося у комюніке саміту НАТО у Бухаресті? Якими є шанси України отримати ПДЧ в кінці цього року?

— Ключовим питанням, як було зазначено у комюніке, є не ПДЧ, а членство. Отримає Україна ПДЧ у грудні чи іншим разом, центральним питанням є упевненість НАТО в Україні й упевненість України в НАТО. У комюніке не говорилося про «розв’язання якихось важливих питань», але про «розв’язання питань, які не втратили важливості». Кожне із цих питань стосується обов’язків України, пов’язаних із членством і власне членства. Союзники мають бути впевненими у довшому терміні, не наступних семи місяцях, а їхня упевненість була нещодавно підірвана. Якщо Україна зосередиться на короткотермінових результатах, упевненість так і залишиться підірваною. Існує стурбованість, про яку відомо усім: вона стосується демократичного вибору, не лише протягом виборів, але й після них; дискредитація інститутів, які мають бути державними інститутами, а не інструментами для політичних фракцій та клік; закостеніло нерівний характер реформи у сфері безпеки; відсутність поваги до професіоналів та професіоналізму; відсутність будь-якої серйозної спроби посилити цілісність та незалежність судової гілки влади і до сих пір відсутність будь- якої переконливої стратегії, спрямованої на зменшення непопулярності НАТО у країні. Також є специфічні питання, пов’язані з поганою координацією реформи на вищому та робочому рівнях, ре-активацією політичного та стратегічного діалогу з НАТО щодо проблем регіональної безпеки та встановлення механізму на високому рівні, завдяки яким Україна змогла б подолати проблеми та стреси переходу до ПДЧ та членства.

Ніхто всередині НАТО не вимагає «розв’язання» цих питань, а належного серйозного ставлення до них. Дозвольте мені звернути увагу на кілька пунктів.

По-перше, політика. Ключовим питанням для союзників НАТО є не консенсус, а ясність. Те, що вони бачать сьогодні, — бардак.

Сприйняття України як розділеної країни є набагато менш руйнівним для її перспектив, ніж сприйняття її як безладу. Союзники надзвичайно спокійні щодо того, чи виживе «помаранчева коаліція», чи на її місце прийде коаліція Партії регіонів. Це справа лише України. Що вони не можуть терпіти, так це твердження Президента, що він підтримує «помаранчеву коаліцію» у той час, як його люди роблять усе, щоб її зруйнувати, або те, що прем’єр-міністр (Юлія Тимошенко. — Ред. ) «виключає» коаліцію з Партією регіонів, тим часом об’єднуючи сили з ними в конституційному проекті, який зруйнує президентство Віктора Ющенка сьогодні, а завтра —власне її. Як можуть переслідуватися національні інтереси, коли політичний сценарій змінюється двічі на тиждень? Хто може довіряти вам тоді, коли ніхто не має на увазі те, що каже? Як може Україна працювати над «питаннями, які є досі важливими», без стабільності, лідерства та тяжкої праці? Тож чим раніше відбудеться розстановка політичних сил, тим краще буде для України і краще для її відносин із зовнішнім світом.

По-друге, відносини із НАТО. Протягом минулих місяців, а саме протягом тижнів після «листа трьох», виробилася звичка оголошувати «принципові» вимоги, а потім залишати кімнату з праведним обуренням, коли з певних причин члени НАТО не можуть погодитися із цими вимогами. Сполучені Штати, які є супердержавою, втратили свій вплив у Європі, коли поводилися таким чином, і зараз вони почали робити висновки. Україна, яка не є супердержавою, також повинна робити висновки. Зарозумілий підхід «зараз або ніколи» до ПДЧ зруйнував шанси України отримати ПДЧ. Як і приспів «ми працюватимемо з нашими друзями». Саміт у Бухаресті повинен був продемонструвати раз і назавжди, що НАТО не Варшавський договір, а організація, яка приймає рішення за допомогою консенсусу. Тому є однаково важливим подобатися тим, хто може сказати «ні», як і тим, хто скаже «так».

По-третє, Німеччина. Якщо розпочнеться справжній діалог, якщо люди захочуть слухати, вони можуть дізнатися кілька речей. По-перше, українці можуть відкрити, що у той час, як Росія є фактором, який ускладнює їхній прогрес із Німеччиною, це усе ж не найважливіший фактор. Найголовніше є те, що Німеччина не впевнена у завзятті України розв’язати свої проблеми. Якщо ви прагнете змінити таке сприйняття, це повинно бути зроблено за допомогою дій. Повинна бути зміна тону. Якщо замість того, щоб говорити «ви повинні надати», українці говоритимуть «ми повинні надати», вони отримають більше поваги і уваги. Якщо ви говорите, «що поспіху в принципі немає», ви повинні дати зрозуміти, чому на практиці занадто велика затримка буде шкідливою: адже, якщо момент буде втрачений, українці, які підтримують НАТО, будуть деморалізовані у той час, як противники НАТО стануть сильнішими.

По-четверте, Росія. Яка позиція Росії? Згідно зі словами президента Путіна у Бухаресті 4 квітня, «якщо ви представити питання НАТО, ви можете дійти до точки, де державність України опиниться під сумнівом». Для кого? Згідно зі словами президента Путіна, «ми не маємо права вето, і не намагаємося нікуди втручатися». Але «ми також маємо власні інтереси». Де? «На півдні України, де мешкають виключно росіяни. Крим приєднали до України лише за рішенням Політбюро Комуністичної партії Радянської України. Не було жодної державної процедури передачі цієї території».

Гадаю, буде розважливо припустити, що інтереси Росії будуть впливовішими за її запевнення. Також буде розважливо припустити, що питання, які нібито були вирішені за допомогою угоди між Росією та Україною від 1997 року, можуть бути відкриті у будь-яку мить.

— Чи насправді небезпека є такою серйозною?

— Дослухайтеся до того, що говориться. Подивіться на Крим. Якою є ситуація у міжетнічних відносинах сьогодні, у порівнянні з 2005 роком? Чи є десь іще пункти для крихкості і потенційної незгоди в Україні? Якщо ми про це не думаємо, ми не думаємо взагалі. Я переконаний, що певні елементи у державі Україні думають. Але має бути вища громадська свідомість, чому саме вони думають про це, адже врешті-решт значення мають інтереси країни, і саме країна має працювати дружно над цим. На мій погляд, ми повинні подумати про дві окремі небезпеки: дестабілізація, тобто дії, спрямовані на ослаблення України; та провокація, особливо провокації, які спрямовані на руйнування іміджу України за кордоном. І принципові засоби здійснення небезпек — гроші. Навіть хулігани на вулицях Києва можуть зруйнувати імідж України, якщо їх добре профінансують та зорієнтують. Ми не сміємо забувати про економічну присутність тих, хто виступає проти не лише ПДЧ, але й загалом євроатлантичного курсу, який в Україні встановився у 1991 році. У зв’язку із цим, ми не сміємо забувати про те, що Чорноморський флот — це економічна цілісність, не просто військово-морська.

— Чи можуть українські силові структури впоратися з такою діяльністю?

— Можливість такої діяльності підсилює необхідність консолідувати сектор безпеки та розширити його фінансування. Починаючи приблизно з 2003 року, СБУ фундаментально трансформувалася як інститут — і у кращий бік. У чіткому сенсі, можливо не найширшому, закінчився процес відходу від структури КГБ. Але досі існують проблеми із фінансування і вони можуть загостритися на нижчих рівнях та у регіонах, де авторитет держави ослаблений. Втім у загальній схемі державної безпеки СБУ посідає відносно сильну позицію, як міністерство оборони та збройні сили, а також, з певними обмеженнями, Державна прикордонна служба і Державна податкова адміністрація. Деякі інші структури є більш проблематичними. Якщо говорити про найважливішу — МВС, реформа є нерівною, і це непокоїть. Кожний українець знає, що міліція — це структура, де відбулося найменше реформ, і з перспективи національною безпеки найбільш вразлива.

— Багато українських та іноземних експертів говорять, що Україні не вистачає стратегічного бачення у досягненні мети інтегруватися у євроатлантичні структури. На ваш погляд, чи відіграє тут роль РНБО, беручи до уваги, що колишній міністр закордонних справ Костянтин Грищенко став першим заступником секретаря РНБО?

— Після того як Ющенко обійняв посаду Президента у січні 2005 року, РНБО стала політизованою у трьох випадках. Результатом стала величезна втрата експертів справжнього калібру. Я вважаю, що призначення на цю посаду Грищенка мало на меті зупинити цей процес. Але шкоду зроблено і чи можливо щось підрихтувати за короткий проміжок часу — це питання. За нинішнього секретаря Раїси Богатирьової найняли інших людей і питанням є чи багато із них поділяють погляди Президента стосовно НАТО та інших питань національної безпеки. Тож сумнівним є, чи РНБО відновить позицію та компетенцію, які були на висоті за часів Володимира Горбуліна. Незважаючи на це, існує гостра необхідність кращої координації у сфері оборони та безпеки: суворо професійної координації, побудованої не на персоналізації чи приналежності до певної партії. Так само існує гостра потреба у координації на рівні голів відділів різних установ, які стикаються з подібними проблемами. Як можна задовольнити ці потреби? Я гадаю, що це є предметом для серйозної дискусії між Україною та її партнерами у НАТО. Можемо зазначити одну добру річ: з часів саміту в Бухаресті відбулася більш відкрита дискусія між професіоналами та їхніми колегами у НАТО, ніж раніше.

— Чи вірите ви, що український уряд усвідомлює названi вище загрози та проблеми i чи має він можливість разом із Президентом долати їх, беручи до уваги те, що уряд намагається створити Центр європейської інтеграції, а не інтеграції в НАТО?

— Я впевнений, що існує багато людей, які усвідомлюють існування цих загроз на рівні їхньої відповідальності. Чого я не бачу, так це адекватного розуміння і підтримки на стратегічному рівні: можливості бачити крапки на дошці і з’єднати їх.

— Тож питання механізму координації лишається?

— Авжеж. Не повинно існувати догм щодо того, який інститут має цим займатися і де, це відбуватиметься. Та це слід зробити і повинно буди зроблено на найвищому рівні. Використовуючи військову аналогію, має існувати перспектива генерального штабу, а не перспектив військових сил. Це вимагає знань, авторитету та лідерства. Наразі їх не вистачає.

_{P.S. Пан Шерр підкреслює, що погляди, висловлені в інтерв’ю, належать виключно автору і можуть не співпадати з політикою уряду Великої Британії.}