05/09/2008 | Людмила Коваль

Президент України Віктор Ющенко указом № 401/2008 від 25 квітня схвалив
Концепцію реформування Державної кримінально-виконавчої служби України та доручив Кабінету міністрів у тримісячний строк розробити та затвердити Комплексну цільову програму реформування Державної кримінально-виконавчої служби.
Це вже «125-а» спроба почати реформу кримінально-виконавчої служби з нуля.
Перша - відбулася у 1998 році зі створення за указом президента від 22 квітня 1998 року Державного департаменту України з питань виконання покарань на базі Головного управління виконання покарань МВС України. З 12 березня 1999 року він почав функціонувати як самостійний центральний орган виконавчої влади, покликаний реалізувати єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. До речі, документу, у якому б офіційно і чітко була сформульована концепція єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань немає досі.
У 2003 році було прийнято новий Кримінально-виконавчий кодекс, який декларував метою кримінально-виконавчого законодавства захист інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресосіалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та насильству або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.
Ні надання автономії Державному департаменту з питань виконання покарань, ні прийняття нового кодексу не покращили ситуації у системі виконання покарань ні для засуджених, ні для її служби.
У лютому 2005 року президент України доручив прем'єр-міністру України розробити і подати на затвердження проект концепції реформування кримінально-виконавчої служби. Поки концепція розроблялася, Верховна Рада у червні 2005 року прийняла Закон «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», який, знову ж таки визначав завданням кримінально-виконавчої служби здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та основні принципи діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України: законність; повага та дотримання прав і свобод людини та громадянина; гуманізм; позапартійність; єдиноначальність; колегіальність при розробці важливих рішень; взаємодія з органами державної влади, органами місцевого
самоврядування, об'єднаннями громадян, благодійними і релігійними
організаціями; відкритість для демократичного цивільного контролю.

Вже після прийняття Закону, на світ почали з‘являтися концепції реформування кримінально-виконавчої служби від Мін‘юсту (2006 рік), від Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права (2007 рік), від Державного департаменту з питань виконання покарань (2007 рік) і зрештою остання – затверджена президентом України 25 квітня 2008 року.
Якщо під терміном «концепція» розуміти систему уяви про стратегічні цілі і пріоритети політики держави, важливі напрямки і засоби реалізації мети, то сам факт появи концепції реформування кримінально-виконавчої служби після затвердження Кодексу і Закону про неї видається алогічним. Тим не менше, саме так і відбувається в нашій державі. Крім того, новоявлені постфактум концепції грішили різнобаченням місця Державного департаменту з питань виконання покарань у системі влади. Сам Департамент, безумовно, волів зберегти свою автономію, тоді, як Мін‘юст, посилаючись на висновок N 190 (1995) ПАРЄ, наполягав на підпорядкуванні кримінально-виконавчої служби собі.
У світі є безліч прикладів як автономного функціонування кримінально-виконавчої служби (Італія, Шотландія, Естонська Республіка та Латвійська Республіка), так і у підпорядкуванні Мін‘юсту (США, Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина, Швеція) і навіть у складі МВС (, Болгарія, В'єтнам, Куба, Монголія, Румунія). Проте, на мою думку, успішність роботи кримінально-виконавчої служби залежить не від того, кому вона підпорядкована, а від того, наскільки непохитно дотримуються службові особи системи виконання покарань літери і духу Закону. На моє глибоке переконання, проблеми української кримінально-виконавчої служби, в першу чергу, пов‘язані із абсолютним свавіллям служителів цієї системи. Самою головною проблемою на шляху реформування кримінально-виконавчої служби є не її автономність, навіть не брак матеріального забезпечення, а повна безкарність посадових осіб в установах виконання покарання. Відтак, головним напрямком гуманізації кримінального покарання є запровадження повсемісного контролю за діяльністю представників кримінально-виконавчої системи. Жоден випадок жорстокого поводження із засудженим не повинен залишатися безкарним.
Що стосується покращення умов утримання засуджених, то запровадження інституту пробації, безумовно, може позитивно вплинути на зменшення кількості осіб, що утримуються у місцях позбавлення волі, але не на розв‘язання проблеми недостатнього матеріального забезпечення установ системи виконання покарань. Із впровадженням служби пробації відбудеться перерозподіл фінансового навантаження у бік кримінально-виконавчої інспекції, що ніяк не гарантує його достатність. Розв‘язання проблеми достатнього матеріального забезпечення системи виконання покарань є другою дійсно вагомою і важливою проблемою. Та жодна концепція, включаючи останню, затверджену президентом 25 квітня 2008 року не пропонує способів її розв‘язання. Тому, усе прописане у новітній концепції: вдосконалити діяльності установ виконання покарань шляхом створення умов для виправлення та ресоціалізації засуджених, здобуття ними освіти та набуття професії, їх соціальної адаптації в суспільстві; привести умови тримання осіб, узятих під варту, та які відбувають покарання, у відповідність із вимогами Європейських пенітенціарних правил і т.д. є нічим іншим, як фата - моргана на наступні 10 років (саме стільки відводиться часу на реалізацію реформи кримінально-виконавчої служби за останньою концепцією).