05/14/2008 | Олександр Северин

^{Використовуючи військову аналогію,
має існувати перспектива генерального штабу...
Це вимагає знань, авторитету та лідерства.
Джеймс Шерр}

Нема нічого загрозливішого для демократії, ніж персональна чи групова сваволя та політичне шахрайство, які мімікрують під демократію, адже якщо пряме заперечення демократії кличе до спротиву і боротьби за неї то це вбиває у невтаємничених віру в демократію як таку. Відверта чи прихована антидемократія породжує прагнення свободи, псевдодемократія породжує зневіру і розпач або ж підбурює вдаватися до радикальних методів.

Дещо парадоксально, але за своїми внесками (і, відтак, "винесками") до марудної справи української демократії та становлення громадянського суспільства "голубі" та "помаранчево-сердешні" (втім, напевно останнім буде приємніше, якщо згадувати їх окремо – помаранчеві і біло-сердешні, залишимо їм цю радість) вартують одне одного. Якщо регіонали з компанією своєю поведінкою сприяли, хоч і поза бажанням, народному здвигу 2004-го року, то тодішні епічні герої майданної сцени, підтримавши громадянський чин і використавши його, згодом де-факто перейшли на інший бік барикад.

Навряд чи якась підступна іноземна агентура змогла б нанести такої шкоди "ідеалам Майдану", як це зробили ті, хто клявся їм у вірности та бив земні поклони повсталому народові – згадаймо універсали-меморандуми, штучну політичну реанімацію Януковича, саботаж скасування "політреформи" та земельного мораторію, згадаймо бандитів поза тюрмами, буйний розквіт рейдерства економічного і політичного, взаємну істеричну гавканину вчорашніх союзників (бачили рекламний ролик: "хто випустив собаку?"), дурну війну президентського секретаріату з урядом, неврастенічно-судомну "конституцієтворчість" та, врешті, тотальний дерибан всього недодерибаненого та передерибан раніше роздерибаненого. Наче саме про них тих казав свого часу самовидець влади Директорії – "з першого дня почали готувалися до втечі".
До речі, три основоположні урядові акти у сфері взаємовідносин громадянського суспільства і влади: Концепці. сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства, Порядок проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики, Порядок оприлюднення в мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади - було прийнято за Кучми-Януковича, натомість майданні добрі наміри, гучні декларації та бучні демонстрації політиків втілилися переважно у "слова, слова, слова". Разом нас багато, відповідно - і вільних вух для завантаження безвідповідальної балаканини та очей для споглядання ритуальних танців навколо владного керма – теж.

Не маю підстав вважати себе політичним романтиком чи то наївним громадянином – останній раз я з вірою дослухався до промовців приблизно 1991-го року – і то все. Але зізнаюся, дечого я від тих, кого принесла до влади помаранчева хвиля, таки не очікував – назвемо це, на відміну від державного мислення, мисленням антидержавним. Ще на початку 2005-го стало зрозуміло, що вершиною їхнього суспільно-політичного креативу було блаженне переконання, що все зміниться на краще самим фактом їхнього пришестя до керма і забезпечення псевдогламурної картинки на телекамери, але ж можна було дечому емпірично і навчитися. Та де там...
Хай все це не сприймається як комплімент "регіоналам" – вони, за рівнем [не]поваги до народу як суверена, нерозумінням ролі громадянського суспільства, візантійським мисленням та аналогічно до своїх візаві розвиненим хапальним рефлексом, не кращі. Кілька ж одіозних персонажів з числа очільників та особливо наближених значно ускладнюють можливість якщо не позитивного то нейтрального сприйняття цієї компанії з позицій людини, котрій до вподоби Європа, а не що інше (римоване чи ні). Про інших промовчимо: маргіналам - маргінес, а ковчег ім.В.Литвина ковчегом і залишиться.

Коли на межі чи навіть за межею фолу завзято cперечаються та поборюють ("борюкаються") одна одну політичні сили, навіть ті, що ще нещодавно мало не по-брежневськи цьомалися – це є якщо і не цілком нормальним, то зрозумілим. Натомість коли на майже базарному рівні лаються гілки державної влади, це вже навіть не симптом шизофренії та танку святого Вітта, це – метастази. Розруха в головах.
Якщо "урядоутворююча" політична сила прямо звинувачує главу держави в "антиукраїнській діяльности", якщо Президент не може поділити з урядом Фонд державного майна, якщо секретарем РНБОУ призначають, можливо і талановитого, але все ж не стратега-аналітика, а гінеколога, якщо діяльність законодавчого органу блокується як не компанією мандатоносних хуліганів, так чварами протиприродним способом створеної коаліції, якщо повсякденна комунікація гілок влади здійснюється переважно у взаємопоборенні, вербальних "наїздах" та підкилимних інтригах, причому – за колективної безвідповідальности перед суспільством - суспільству треба з цим щось робити. Така держава не тільки втрачає позитивний сенс (а сенс держави – ні що інше, як суспільна користь), вона, як слушно каже Євген Марченко, стає, "діючи в інтересах небагатьох, наскільки це дозволяє не порушувати критично інтереси більшости....основною загрозою для України. Така держава, зокрема, неспроможна захистити і від російьских закидів". Авжеж.

Якби навіть сайт "Майдан" не надрукував протягом останнього року більш нічого вартого уваги, він би виправдав таку уявну бездіяльність передруком з "Дня" неодмінно актуального і розумнішого за все наше РНБОУ Джеймса Шерра¹ та опублікуванням трьох статей гідного йому пана Марченка^{2, 3, 4} .

"Ключовим питанням для союзників НАТО, - каже пан Шерр, коментуючи євроатлантичні потуги України, - є не консенсус, а ясність. Те, що вони бачать сьогодні, — бардак. Сприйняття України як розділеної країни є набагато менш руйнівним для її перспектив, ніж сприйняття її як безладу". Як це пояснити це тим, для кого влада ("вся і негайно!"), і як самоціль і як інструмент подальшого збагачення, є мегаметою?
Але навіть залишаючи тут осторонь високочолі країни НАТО з їхніми аж такими високими забаганками – невже припинити цей руйнівний бардак і врешті запровадити цивілізовану керованість процесів в інтересах суспільства - не є принциповою справою для нас самих, позаяк ми громадяни і, що важливо, платники податків ?

В контексті цього пан Марченко формулює завдання:
- "визначити основні реальні проблеми сучасного українського суспільства, порушити найважливіші питання і надати конкретні відповіді на них. І не лише писати і говорити, але й діяти", перед тим з'ясувавши різницю між громадянським та ентічним націоналізмом;
- "визначитися з ідейною основою діяльности - ...критично ясно і зрозуміло сформулювати, що є для нас найважливішим – права людини і європейська Україна, або примари національної величі та боротьба з її аж надто реальними ворогами".
Можливо, через свою схильність до простих речей, я надто спрощую, але ці питання не виглядають такими вже складними проблемами. Національна велич України є вочевидь неможливою поза Європою, а без пріоритетности прав людини варто казати не про велич, а радше про вбогість та упослідженість. Своєю чергою, вибір між двома націоналізмами є питанням європейськоcти: громадянський націоналізм надає людині свободу вибору і честь саме такого вибору ("українцем є той, хто себе українцем вважає"), розвиваючи націю у цивілізованому західному річищі; націоналізм етнічний принижує людину необхідністю доводити, а то ще і виправдовуватися, націю, у такий спосіб, обмежуючи і заводячі на зовсім вже дикі манівці. До того ж, за сучасних умов націоналізм – то радше "категорія серця", ніж політична концепція.
Визначення проблем і надання конкретних відповідей (завдяки функціонуванню потужних критичних майданчиків – "відкритих просторів відкритого суспільства") має стати підгрунтям для проведення рекомендованої Марченком "класичної політики груп тиску", себто, наскільки я розумію, системного громадянського лобізму, внаслідок якого, а точніше, отримання та актуалізації пропозицій, від яких неможливо відмовитися, "елітам буде нікуди подітися. Вони танцюватимуть за нашими нотами, бо ж інших не буде".

Тут я маю що уточнити. По-перше, як я вже десь писав в якомусь опусі, мені виглядає за непослідовне відстоювати демократію і водночас оперувати терміном "еліта", хоча у цьому випадку я розумію сенс, котрий у цей термін вкладає автор. По-друге, важливо не перебільшувати здатність пануючої політично структурованої верхівки до складних рефлексій і сприйняття пропонованого "знизу" конструктиву – домогтися останнього буде вельми непросто. Не хочу нікого незаслужено образити (а заслужено – най ображаються), але як на мене, існуючі "кольорові" слабкоідеологізовані політичні утворення, створені під особу чи під групу – це:
а) для керівного кола – ЗАТ (можливо – ТОВ, контекстова різниця є несуттєвою), що роблять собі бізнес, від ситуативних потреб якого і залежить те, що вони видають за ідеологію, машини продукування ресурсів для певних осіб чи то груп;
б) для значної кількости адептів - останнє пристанище "совка", який підсвідомо прагне патерналізму.
Нечісленні ж існуючі ідеологічні партії або мають ідеологію, малоприйнятну для виголошення у пристойному товаристві, або, оповиті серпанком тихого смутку, страждають на невимовно ялове керівництво.
Тому, властиво, чи не всім існуючим політичним силам насправді небагато є справи до інтересів середнього класу і, відповідно, до проблематики управлінської ефективности, правового і прозорого державного механізму. В їхній системі "понятій" простіше, комфортніше, собі безпечніше "порєшать вопроси" в режими ручного керування з собі подібними, ніж створити незалежний механізм вирішення питань.

До речі, про "понятія". Безмежність правового нігілізму правлячого кола та їхнього "навколишнього середовища" призвела до промовистого феномену – якщо за часів Кучми і трохи пізніше, говорячи про регулювання суспільних відносин, було справедливо казати про глибоку прірву між Конституцією формальною та конституцією фактичною (реально діючими "поняттями"), то з тих пір знецінилися і понятія, окрім, звісно, "основної норми" (Ганс Кельзен би плакав) – "хто сильніший і спритніший, той і царьок". Бардак стає абсолютним. За таких розкладів зрозуміти хто приймає державні рішення, чому і для чого приймаються саме такі рішення – важко не те що звиклим до диктатури процедури союзникам НАТО (що дуже погано), але і нам, українцям (що жахливо і неприпустимо). І ці люди, до речі, замахнулися писати нам Конституцію....

Нікому не потрібен сусід чи то партнер у бізнесі, від котрого не знаєш, чого очікувати, тому стовідсотково правий Шерр, коли каже, що України у взаєминах з євроатлантичними союзниками треба змінити тон (а не комизитися – додав би я). Навряд чи кому (передусім – платникам податків) потрібна держава, котра не тільки не виконує належно своїх функцій, але і не має чіткої, усталеної, прозорої, ефективної процедури прийняття рішень. Нащо, врешті, потрібні політичні сили, котрі не розуміють пріоритетности національних інтересів над партійною вигодою? І чи є інші?

Я безумовно підтримую тезу Євгена Марченка про розвиток і застосування політики груп тиску (кваліфікованого і системного громадянського лобізму) на те, що він зве "елітою", а я, якщо культурно – "владоможцями", з метою формування в Україні і використання громадянами "процесуально правової демократії", себто поліархії⁵, з перспективою, як виглядає, її подальшої еволюції у бік strong democracy – влади кваліфікованих, інформованих, освічених громадян. Серед першочергових напрямків тиску тут, на мою думку, забезпечення реального (за максимумом - вирішального) впливу громадськости на конституційний процес. Варто також, наприклад, домогтися того, шоб суспільно-значущі конфлікти між гілками влади, найвищими органами влади і посадовими особами, як явище форс-мажорне і таке що становить дефолт держави перед громадянами (виборцями і платниками податків) розглядалися судом або спеціяльними комісіями публічно і мали логічне юридичне завершення.
Кваліфікований і системний громадянський лобізм, ясна справа, потребує системи знань, відповідного методологічного та юридичного інструментарію та вправного володіння ним, що, своєю чергою, потребує ресурсів. Проте вповні достатніми ресурсами володіє дрібний і середній бізнес – "непредставлені" та дискриміновані народи існуючої системи, зацікавлені у своєму вивільненні, рівній мірі, справедливому судочинстві та правовій процедурі.

Водночас хочу трохи пофантазувати і про диверсифікацію наших (об'єднаних спільністю розуміння пріоритетности прав людини, визнанням європейського/євроатлантичного вектору України, раціональним і спокійним громадянським націоналізмом) зусиль. Якщо існують стільки розумних і самостійно мислячих українців, у т.ч. тих, що голосували за "кольорових" як за порівняно більшу надію чи то як за порівняно менше зло, якщо ці українці кревно зацікавлені у "диктатурі правової процедури", у рівній мірі для всіх, у ефективности і прозорости прийняття рішень і правовій сутности таких рішень – то чому ці українці дотепер політично не об'єднані у ... Бачите тут три крапки? Я – теж. Але якщо є попит, має з'явитися пропозиція. А підкова, блакитна фофудья та чирвова дама, не кажучи вже про серпи з молотками тощо, гарно виглядатимуть якщо не на стіні у якости трофеїв, так в експозиції музею старожитностей.

"Чим серце заспокоїться?" – запитує у заголовку статті пан Марченко. Риторично запитує, бо чим же ще, як не тим самим, чим і серця європейців чи то громадян США (вільних людей вільних країн) – створенням механізмів перетворення інтересів громадян на державні політики та відбудовою керованої професіоналами і базованої на непорушній процедурі прийняття рішень держави, обладнаної правовим пристроєм "захисту від дурнів" – у т.ч. як від зловмисників так від безвідповідальних дилетантів, що у контексті – те й саме. Хто хоче - вільний сперечатися, але на моє глибоке переконання, за сучасних українських умов це досягається саме у формі президентської республіки.

Справедливість, безперечно, є. Але за неї таки треба добре боротися. То повертаймо державу собі.

*********
¹ Джеймс Шерр. Україна має змінити тон. http://maidanua.org/static/mai/1210133363.html
² Євген Марченко. Пора змінювати систему.http://maidanua.org/static/mai/1206017442.html
³ Євген Марченко. Що буде? http://maidanua.org/static/mai/1206347718.html
⁴ Євген Марченко. Чим серце заспокоїться? http://maidanua.org/static/mai/1207297078.html
⁵ Поліархія - (від грецького poly – "багато", та arche – "початок"). У сучасній політичній науці – реальний політичний режим європейських країн, США тощо, на відміну від ідеально-утопічної демократії. Характеризується владою не однієї "еліти", а багатьох "зацікавлених груп", в умовах конкурентности та забезпечення людських і громадянських прав і свобод. "Політично-процесуальна демократія". Термін у сучасному значенні застосовано у якости політичної категорії в 1953 р. у книзі Р. Даля і Ч.Ліндблома “Політика, економіка і добробут”.

Малюнок - Order and Chaos (lithograph, 1950) M.C.Escher.