05/19/2008 | Наталка

ДИВНА НАЦІЯ


- А якщо обірветься?...
- То впаде...

З розмови копачів колодязів




Ми – дивна нація... Наша ненависть до ворогів досить швидко й надміру часто змінюється покорою примирення, або й співчутливим розумінням...

Тому всі наші вороги померли, здебільшого, своєю смертю...

До слова, цей скромний факт не каже, а буквально кричить про справжню європейскість і демократичність України. Більше, ніж будь-які декларації посадових осіб...

Тим європейцям ще вчитися і вчитися у нас любові до дальнього... Бо з любов’ю до ближнього ми ще й досі маємо неабиякі проблеми...

Так, більшість наших ворогів померла таки сама (тобто, без сторонньої допомоги – хіба що, може, трохи лікарі посприяли)... Або помре, отримуючи тут, в Україні, казкову пенсію... Від бандерівців, як вони називають владу першого і нині діючого Президентів...

Від справжніх бандерівців при владі ви, панове, не пенсію б тут отримували... І не названі в вашу честь вулиці... А шукали, щонайменше, звичного притулку в сусідній країні... Яка й досі так люто не любить тих, з тризубами на військових кашкетах...

А яка, цікаво, тому явищу причина? Цій нашій вічній любові до ворогів... Може, суспільне українське тіло просто має вкрай низький імунітет? Що катастрофічно бракує йому тих лейкоцитів, які звуться Т-кілерами (так, так – саме тих, що вбивають)... Але натомість має аж вируючий надлишок Т-хелперів... Від англійського – help...

Ми – дивна нація... Бо в своїй переважній більшості не мстиві. Чи то занадто для цього культурні, чи то не в міру тактовні... І це, в принципі, як і у євреїв, є нашою найбільшою бідою... Бо до того ж ми ще й затяті індивідуалісти...

То ж ми дуже дивна нація... Може, тому, що дуже стара... Дуже і дуже древня... Надміру древня... Майже реліктова... Нація, що давно вже втомилася від віковічної боротьби... Нація, в якої майже загасили кураж. Хоч повністю і не змогли...

Молодші, хитріші, агресивніші, що мали куди розширятися, свого часу змогли прибрати до рук і закабалити вільний народ цих благодатних земель. Змогли нав’язати йому на століття свої правила гри... І граємо ми по тим правилам й досі... Бо в усіх органах нашої влади більшість є, й досі, неукраїнською... Є, здебільшого, сьогодні і зараз, проросійською...

Написав останнє слово й одразу ж стала в очах картина, як деякі російськомовні крутять пальцем у чола: "Цей Правнук схибнутий, йому пора кидатись у вікно з перекошеним обличчям -"Росіяни йдуть!!... У нього в голові таргани... По ньому плаче тундра і широка дорога на Воркуту..."

Мабуть, сяйнула Вам думка, що дописався вже автор до маразму... Мабуть, захотілося вже підкинути комента, що він не розуміє, про що пише... Що пора вже йому очолити якусь колону дурнів і саме там йому найдостойніше місце...

Може й час, може й пора... Але, по-перше, я у друзі до вас не прошуся – то ж до вас ця зараза не пристане... По-друге, після спілкування з деякими з Вас зрозумів, що Хайям був правий: "Ти краще будь голодний, ніж, що вхопилось, їж..." А по-третє, кажуть, і навіть десь писалось, що були в тому часі моменти, коли королі Ліри не слухали своїх блазнів...

І, як на те пішло, Правнук пропонував вам десь на початку цього маразму віддати перевагу еросайту... Пропонував?... То чого ви ще й досі не там?... Саме час тоді й вам порухати курсором... Це значно легше, ніж стирати пальці на порох, друкуючи образливого коментаря... Я ж сказав вам, що ви особисто до згаданого раніше явища окупації непричетні...

І по-четверте, не сприймайте моїх слів так уже примітивно. Байдуже Правнуку, ким саме окупований український парламент та інші органи влади – москалями, жидами чи турками...

Всіх вас, без винятку, Правнук любить однаково. Кожного. Зокрема. Персонально... До тієї солодкої миті, коли ви, зібравшись докупи, або й поодинці, починаєте диктувати своє "хочу". Не далі...

І тоді йому стає не байдуже, що там немає критичної маси етнічних українців чи українців за духом... Бо саме це, на його думку, є бідою України в даний момент... Що нами правлять чужі... Яким болить все, що завгодно, тільки не Україна... Які грають пляшкою з замурованим там джином у футбол... А ми здуру і вперто цих чужих обираємо знову і знову... Чи то звивини наших мізків замулило салом?...

І тоді він та йому подібні згадують про те, що нація мусить себе захищати... Якщо хоче вижити і жити на своїй землі, а не примусово піднімати Близький Схід чи Сибір...

І тоді він та йому подібні забувають про те, що ми дивна нація...

І тоді вам, непричетним, просто не буде зайвим знати, що тліючі вогники того майже згаслого куражу легко роздмухати у всепожираюче полум’я... І коли ти вимагаєш для російської ще якогось статусу, окрім вже існуючого, то ти не бездумно втілюєш в життя сценарій, писаний десь в межах Садового кільця... Ти своїми руками твориш тут той світ, в якому житимеш... Якщо житимеш...

Не дуже дивуйся, якщо хтось обере згадані мною в попередній статті слова про захист нації своїм життєвим кредо і зробить їх справою свого життя... І не вважай, незаплямований мій, що ти особисто до того його рішення не доклав рук... Що ти особисто був не причетний...

Бо коли ти, роззявивши рота, вдивляєшся в екран телевізора, зацікавлено спостерігаючи, яка маса людей і техніки хоче дійти якогось компромісу з лісовою пожежею на Херсонщині, де ти проїздив машиною всього тиждень тому, вертаючись із сім’єю з відпустки на морі, і, навіть, щоб розділити своє споглядання того жахіття, гукаєш для цього свою дружину, яка чомусь так довго ліпить на кухні твої улюблені вареники, пригадай: чи не клацнув ти, бува, тоді, тиждень тому, крутячи лівою рукою кермо, так недбало-віртуозно вказівним пальчиком правої руки, відправляючи у небуття десь в сторону, прямо з машини, такий скромний, вже нікому не потрібний, але чомусь не загашений недопалок?...

Пригадай – бо, може, саме ти і є той, кому місце в тюрмі...

Тож ми дивна нація... Миролюбна до абсурду і непристойності...

Але все тече, все змінюється... І та коліївщина, що дрімає в етнічному українському хромосомному наборі, ніде не поділась... Тому в історії теж є немало прикладів... І останній з них – саме бандерівщина...

Так, ми вже давно "гречкосії", а ваші брати по мові в сусідній країні ще зовсім недавно ходили на демонстраціях з транспарантом: "Ельцин, заставь хохлов кормить Россию!"...

Але й вас неминуче чекає той же прогрес (чи, може, регрес?) на довгому шляху еволюції. Тож не намагайтесь замістити нас, насаджуючи свою мову і все, що з нею пов’язано, а краще сприйміть, якщо вже лягла вам карта тут жити, як свою, нашу культуру...

Вона, може, й забута, може, й занедбана, але зовсім не така шароварна й примітивно-сільська, як здається і як дехто прагне її подати. Чим швидше ви це зробите – тим більше шансів, що той джин в своєму глечику впаде у вічний, хай і летаргічний, сон... І від цього виграють всі – але, в першу чергу, ви самі... Ну й тубільцям, певна річ, неабияка втіха буде. А там, де втіха, чомусь завжди любов і гармонія. Чому – того Правнук не знає...

Тож коли вам підсунуть під носа референдум про статус вашої безстатусної мови, згадайте дзвін Гемінгуея – буде саме час...Чиряк, появу якого передбачали, але чомусь не попередили, або вбиває тіло сепсисом, або прориває... Жити безкінечно довго в мирі і злагоді вони, як правило, не можуть – то є фундаментальний біологічний закон... Який не раз і не два вже відчули на собі міцні, як граніт, цивілізації...

І твій голос тут не стоятиме осторонь... Твій конкретно голос може стати вирішальним... Бо ніяк ти не скасуєш і нікуди не подінеш явища "кумуляції"...

Бо над сонним, напівдохлим від надмірної трапези, гепардом можна, звичайно, влаштувати симпозіум на тему: "Смерть – вінець життя кошачих", але чи залишиться хтось з тих біологів за трибуною, коли він розплющить очі, позіхне і потягнеться?...

Може, ця, змальована автором, акварель в похмурих тонах не варта і льодяника від кашлю, бо ж "концентрація", начебто, й невисока. Особливо, якщо вірити соцопитам та ЗМІ і не думати про існування інших документів зовсім з іншими рівнями доступу... І ця віртуальна реальність, в принципі, може так і залишитись ілюзорною... А може, попри весь оптимізм і вічне "та якось воно буде", не дасть за кілька років дихати на повні груди тліючий суспільно-гуманітарний дифтерит... Бо ж "кумуляція" і "ініціація"... Про які не згадують з екранів телемовлення...

Бо все воно, начебто, й спокійно. Але ж прислів’я про тихе болото ніхто не викреслив з фольклору... І коли тягнибокам пропонували прощатися, бо цифра 0,3 у 2006-у здавалася вічною і підбивала на глузи, то цифра 0,7 у 2007-у вже кличе сказати "Доброго дня!", змушує замислитись і породжує надію, що український кураж не покрився ряскою остаточно і починає проростати ліліями... Що смертельно хворий, як досі здавалось, коматозний хворий став кліпати очима і подавати перші ознаки вже не рослинного життя...

І якщо з точки зору фінансиста названі цифри виглядають депозитним вкладом злидня з казковою капіталізацією відсотків за якихось півтора року, то, з точки зору вкладників кредитної спілки на ім’я Україна, це, мабуть, не інфляція... Це, мабуть, зветься "тенденція"... Яку теж породив явно не Правнук...

Бо гуляє в українському повітрі, як колись примара комунізму по Європі, оте, хоч і трохи осучаснене, але вже майже класичне, від старого Бульби: "Ну що, синку, помогли тобі твої демокради?"...

Брунька цього чортополоху поки що в стані спокою. Але чекає вона не весни...

Тож роздрукуйте цей текст і загорніть в нього оселедця. Може, хтось, закушуючи, прочитає і втримається від зайвого лайливого чи зневажливого слова на адресу українця. Від насмішки над ще нерідним йому словом. Хай, навіть, один раз не повернеться язик – і то вже добре. Вже з’явиться надія, що не переллється через край...

Що не зблисне в глибині очей на незворушному, здавалось би, обличчі співрозмовника, що з ввічливості балакав з вами досі вашою мовою, вогник ненависті. Того дуже продуктивного почуття...

Не заперечую і допускаю – ви можете перемогти. І хоч вам не почулося – не радійте такому допущенню Правнука. Питання в тому, чи не стане ця ваша чергова перемога вже вкотре знову Пірровою перемогою? Чи не станете ви наступного після цієї перемоги дня знову шукати місце, де можна жити?..

Незалежність від кого святкуватиме надалі Україна, якщо російська стане другою державною? Дайте мені, українцю, просту і ясну відповідь на це моє чергове питання – і я помру спокійно. Записавшись перед тим в КПУ-КПРФ – щоб ще одним бійцем за ЄЕП і російську мову стало менше... Щоб "тюрма народів" втратила ще одного бійця...

І ще, якщо можна, скажіть мені, зомбованому націоналісту, який сміє думати і не молиться сфабрикованим вашою павлік-морозовською пропагандою богам, одну річ... Бо я не знаю відповіді, на відміну від героя оповідання Шеклі, і саме тому й питаю...

Коли гноблений вдається до спротиву, на який здатен, ви кажете, що при цьому гинуть мирні, цивільні, невинні люди. І саме тому "ваше дело правое, враг будет разбит, победа будет за вами". Цитата точна? І навіть мовою оригіналу – щоб не втратився ритм. Бо ж це таки непроста справа – бути перекладачем. А раз непроста, то скажіть мені будь-якою зрозумілою Вам мовою: на свої вічні фронти Ви посилаєте винних? Тільки винних? І тільки з числа добровольців?...

Всі імперії однакові. Вони всі творяться силою з одного центру. І дуже ображаються, коли хтось з поневолених починає наслідувати їхній приклад. І тому, по можливості, нищать все, що здатне на опір. Нищачи таким чином і різнобарв’я культур. Росію в цьому плані перевершили тільки Штати. Ці вчать демократії всю планету, але почали пащекувати про неї ще тоді, коли сотнями тисяч нищили корінне населення американського континенту, а тих, хто вижив, змушували жити по своїм, не залишеним вдома, законам. Від яких, до речі, й подалися у світи.

І нащадки того лайна, що колись окупувало Америку, зараз велика нація. Мабуть, від слова "національність". Аякже. Вони ж особисто до того масового нищення не причетні. Як і ті, що зараз в Україні вимагають для своєї мови статусу непричетні до геноциду українців. Особисто...

Особисто вони лише хочуть продовжити і завершити колись почате їхніми предками. В так званий мирний, політичний спосіб. Мабуть, теж хочуть стати великою нацією...

От тільки прикрість одна – на заваді стоїть ця дивна, аморфна, українська нація... Якої, начебто, й немає і яка вперто, попри всі негаразди, зберігається на своїй землі... Проблема – цих українців ще забагато, вони ще не в резерваціях і їх вже не споїш "вогненною водою"...

Хоч в останньому Вам, безперечно, й немає рівних. Тут, мушу визнати, ви попереду всіх. Не забереш. Але що, цікаво, ви хочете в тій "воді" втопити? Свою вічну правоту? Чи вічний, як тінь всякої агресії, страх перед появою нових тріад, нової Чечні чи якоїсь нової Аль-Каїди?...

P.S. Отаку-от вам, дітки, автор розповів вечірню казочку. Казочку про Джина, що дрімає. Простого арабського джина, що майже мирно спить собі в глечику. Чи, може, в пляшці... Але ж нам ці чудернацькі джини геть чужі. Не знаходять вони резонансного відгуку ні в українській, ні в російській душі... Нам би щось попростіше... Наприклад, казочку про Червону шапочку... Тобто, про вовка-людожера...

А чому-от, цікаво, "червону"? Ці казочки з пропагандою червоного кольору треба, врешті-решт, заборонити. Як ідеологічно ворожі і,без сумніву, шкідливі... Хоча ні, не можна. Бо там є фраза, задля якої та казка писалася... Потяни, деточка, за веревочку...

Чому автор розповів Вам саме казочку, а не, скажімо, інструкцію по користуванню подушкою?

Поясню: коли літаків не було – то були казочки про літаючі килимки. А коли вони стали буденним засобом пересування – то ніхто вже не читає тих дитячих казочок, а більше обговорюють проблеми авіації. Ті, хто в ній спеціаліст, і ті, хто хоче спокійно, без ексцесів, літати...

Тож розказана казка, звичайно ж, брехня, але в ній, безперечно, є натяк... І до тих, хто осмілюється на подібне натякати, іноді треба дослухатись, а не підшукувати їм місце в божевільні...

Бо в житті, на відміну від театру, справжня дія відбувається не на сцені і не на першій сторінці ХайВею, а тоді, коли опускається завіса... Бо собака, який гавкає, аж слина з рота – не кусається. Хоча ззовні його поведінка виглядає дуже ефектно... Але цей націоналістичний собака вас, бодай, чесно попередив про можливі наслідки ваших устремлінь і прагнень. Як вмів – так прогавкав. Можете не зважати і сунути собі вперто до хати... Але не кажіть потім, що ви не знали... Не думали, що хтось плювати схоче на те "ефектно", а захоче ще й ефективно...

Бо оте вічне людське "хочу, хай хоч всі поздихають" вже не одну країну поставило на грань збройного конфлікту... І ще не одну поставить...

Чи опинимось в ролі такої країни ми?... Правнук знову не знає... Але ж ти вже не можеш жити без державного статусу для своєї мови... І тому, мабуть, знаєш більше, ніж він...

Тож потягни, дитинко, за шнурочка... Але не дивуйся, якщо за відкритими від цієї простої дії дверими ти виявиш не кволу, слабеньку і вкрай немічну бабусю, і навіть не вовка-людожера, а цілком здорову тілесно Пандору... Яка щойно поснідала тим вовком і з нетерпінням очікує на твої пиріжечки...

Ну й на того, звичайно, хто ці пиріжечки ще тепленькими приніс...



Правнук

http://h.ua/story/98673/