05/30/2008 | Лука Костелина

Українська чикаґська громада кожнорічно відзначала українських героїв різними заходами. Робила це в дусі аксіоми, що народ, який не пам'ятає й не вшановує своє минуле, негідний майбутнього. Адже минуле, це той грунт, на якому виросло сьогодення, і яке запліднює й продовжує прийдешнє.

Від кількох років Українська Громадська Організація “Помаранчева Хвиля” відзновила традицію відзначувати Героїв України у формі проведення святково-шанувальних концертів. Такі концерти - це нагода вкотре заглянути в наше минуле, в нашу історію, це нагода приглянутися тим, хто її творив.
То ж сьогодні згадуємо тих, для яких працювати для свого народу було основною метою їхнього життя. Вони увійшли в книгу-літопис визначних постатей нашого народу, ми їх сприймаємо як наших героїв і, особливо, клонимо наші голови перед тими, які віддали своє життя за краще майбутнє нашої Батьківщини. Герої - це наша історія. В їх діях ми знаходимо надхнення; для молоді - вони служать дороговказом як любити свою Батьківщину.

Кожний народ має свою історію; ми маємо свою. Творцями нашої історії були саме кращі сини й дочки нашого народу, постаті, які своїми ділами, а часто кров'ю, писали сторінки тієї історії. На жаль, наша історія пишається не тільки визначними постаттями, але також переплетена трагічними подіями. Вони - визначні постаті та трагічні події - були в нас у Княжій добі, в час Козаччини, в період нашого національного самоусвідомлення, коли треба було відроджувати поняття про те, хто ми, були і у Визвольних Змаганнях, і в період боротьби проти окупантів у 20-му столітті. І сьогодні не інакше….
За звичаєм, для кращих своїх синів і дочок народи ставлять ґрандіозні пвм'ятники, часто називають їхніми іменами різні споруди, та об'єкти, населені пункти, створюють заповідники в їх пам'ять, площі, проспекти, будують музеї, в яких зберігаються експонати та символи, пов'язані з їхніми ділами. Це форма вшанування історичного минулого і, заразом, віддання належної шани творцям історії - героям.

У нас є музеї присвячені історичним подіям та пам'ятники великим синам нашого народу - княгині Ользі, князю Володимирові Великому, королю Данилові, гетьмвну Богданові Хмельницькому, Тарасові Шевченкові, Лесі Українці, Іванові Франкові, Лесі Українці, Михайлові Грушевському, Романові Шухевичові й багатьом іншим. Однак немає пам'ятників таким постаттям, як князю Романові Мстиславичеві, гетьманам Дорошенкові та Мазепі, Кальнишевському, постаттям недавного минулого - Петлюрі, Ользі Басараб Коновальцю Аллі Горській, Ольжичу, Стусові і сотням інших визначних синів нашого народу. Немає в столиці України пам'ятника Степанові Бандері, ім'я кого символізує безкомпромісову боротьбу за самостійність. Заразом, наша земля заросла бур'ном пам'тників тим, що були окупантами нашої Батьківщини, які нищили наш народ, забороняли йому говорити його рідною мовою і називати себе українцями, витіснювали з його пам'яті почуття національної свідомости. Сьогодні свідомий українець у незалежній Україні почувається ніяково, а то й відчуває сором, коли подорожуючи по своїй Батьківщині, йому доводиться бачити пам'ятники воєводам чужих держав, гнобителям нашого народу - Леніну, Косіору, Петровському, Мануїльському та іншим, як теж недавно споруджені пам'ятники цариці Катерині ІІ в Одесі та мадярському королеві на Вернацькому перевалі. Найвищий час, щоб уряд України взявся за демонтування всіх цих пам'ятників, усунув їх з людського ока і, заразом, приспішив відмінювати назви вулиць, що носять імена ворогів нашого народу. Україну треба обчистити від цього бур'яну. Яке враження виносить іноземний турист, подорожуючи по Україні, як провідники екскурсій зупиняються і показують їм пам'ятники тих, що раніше були оукупантами України? Нашу землю повинні прикрашувати споруди й пам'ятники, які репрезентували б Україну, її княжий, козацький та повстанський дух, нашу рідну історію й культуру.

Згадувалося про те, що наша історія також сповнена подіями скорботного характеру. Такими подіями, між іншими, були: - зруйнування Києва Андрієм Боголюбським, гетьманської столиці Батурина, знищення Гетьманщини, Запорізької Січі, укази про заборону нашої мови, катастрофа на чорнобильській атомній станції і багато інших. Поміж подібними подіями особливо вирізняється одна, 75-річчя якої відзначаємо цього року. Це річниця голодомору-ґеноциду 1932-33 років, який був зумисно проведений Сталіном та його коляборантами в час комуно-большевицької окупації України. Це був великий злочин скоєний над українським народом, який коштує Україні около 10 мільйонів життів людей різного віку.

Найвищий час, щоб у столиці України був здвигнений гідний пам’ятник-музей на вшанування жертв голодомору. Від хвилини, як Україна стала незалежною, а це вже майже 17 років, душі померлих наших рідних кличуть нас до виконання цього морального обов’язку. Треба вітати указ Президента Віктора Ющенка, який закликає до вшанування на державному рівні померлих від голодової смерти і підтримувати його пропозицію карати тих, які заперечують голодомор-ґеноцид. Вшануймо жертви голодомору достойним меморіяльним пам’ятником. Це повинен бути маштабний комплекс як своїм виглядом, так і збором у ньому інформаційного матеріялу, який привертав би до себе увагу як іноземних відвідувачів, так і нас - українців. Зокрема нас, щоб, відвідавши його, ми усвідомили собі хто і чому по-звірячому нищив голодовою смертю наш народ. Він повинен пригадувати нам ті страшні жахіття, що їх перенесли наші рідні, наш український народ.

Згадуючи сьогодні наших героїв, відчуймо глибоку любов до нашого страдального народу. Він вистояв, витримав, не зник, його ніхто й ніщо не могло знищити! Україна сьогодні в пошуках єднання, національного самоусвідомлення, розбудови своєї нації. Шукаймо об’єднання у тих терпіннях, яких зазнали наші рідні від голодової смерти так, як християни знаходять єднання з Богом у роздумах про муки розп’ятого Христа на хресті.

Лука Костелина, Чікаґо, США