05/31/2008 | Манул

Служба безпеки промахнулась?

Як відомо, 11 травня поточного року у місті Севастополі відбулася вистава у жанрі «містерія-буфф», головну роль у якій зіграв актор-аматор і за сумісництвом московський мер Юрій Лужков. На мітингу, організованому на честь чергової річниці створення Чорноморського флоту, дотримуючись тексту п’єси, а в деяких місцях запально імпровізуючи, Лужков заявив про те, що нібито місто Севастополь юридично не належить Україні, нібито продовжує залишатись під формальною юрисдикцією Росії, тому його потрібно і нібито фактично відібрати в України. Лужков під час вказаної вистави та інших виступах наголошував на ролі російської імператриці Катерини Другої у заснуванні міста Севастополя та Чорноморського флоту, який зі слів головного актора містерії, приніс Росії невмирущу славу. Глядачі вистави бурними оваціями підтримували монологи Лужкова (як годиться, клакери чітко виконували свої функції), інші актори, задіяні на сцені, вимагали якнайшвидшого спорудження у місті Севастополі пам’ятника російській цариці Катерині. Є повідомлення, що Севастопольська міська рада народних депутатів вже терміново знайшла місце для нової окраси свого міста.
Юрій Лужков, а також ті, хто наполягають на спорудженні у Севастополі її пам’ятника, у тому числі і народні депутати Севастополя, напевно, знають (чи не знають, але ж ми знаємо і нагадаємо), що імператриця Катерина Друга (1729-1796) за походженням є німкеня Софія Фредеріка Августа Анхальт-Цербстська, із зубожілого і загумінкового князівського роду, яку 1745 року було видано заміж за наступника російського престолу, майбутнього Петра Третього Федоровича (до сходження на престол - Карл Петер Ульріх, син гольштейн-готторпського герцога Карла Фрідріха та дочки імператора Петра Першого Анни Петрівни). Російським імператором Петром Третім Федоровичем Карл Петер Ульріх (1728–1762) став 1761 року, а 1762 року за наказом своєї жінки майбутньої російської імператриці Катерини Другої був убитий її фаворитами. Втім, Софія Фредеріка Августа (Катерина Друга) встигла народити від Карла Петера Ульріха (Петра Третього) сина Павла, який після її смерті посів російський престол (Павло Перший Петрович) і був убитий за наказом свого ж сина – майбутнього імператора Олександра Першого Павловича останнім фаворитом Катерини Другої Платоном Зубовим. За Катерини Другої в Україні було повністю ліквідовано державну автономію Гетьманщини: скасовано гетьманат (1764), слобідські полки (1765), знищено Запорозьку Січ (1775), введено кріпацтво, значно посилилась русифікація українського народу, права й інтереси української церкви були ущерблені секуляризацією маєтностей православних монастирів, жорстоких утисків зазнавали греко-католики. Поряд з цим, основними об’єктами зовнішньої загарбницької політики за царювання Катерини Другої були Річ Посполита та степове Причорномор’я з Кримом і Північним Кавказом. Втручання у польські справи Катерина Другої розпочала зведенням на польський престол одного із своїх фаворитів – Станіслава Понятовського – і завершила трьома розборами Речі Посполитої (1772, 1793 і 1795). Славетний російський полководець Олександр Суворов свою військову кар’єру розпочав на території Польщі, 1769-1771 рр. він брав участь у розгромі військ Барської конфедерації (за що отримав звання генерал-майора), 1772 р. - захопленні Краківського замку. Польське повстання 1794 р. за наказом Катерини Другої було придушене теж російськими військами під командуванням Олександра Суворова. Після завершення розбору Польщі до Росії перейшли значні частини західноукраїнських земель, більша частина Білорусі та Литви. На Півдні колоніями Російської імперії стали Крим і т.зв. «Ханська Україна» (землі між річками Бугом і Дністром). 1783 року указом Катерини Другої базою Чорноморського флоту було визначено місто Ахтіар («Біла скеля»), 21 лютого 1784 р. Ахтіар було перейменовано на Севастополь, у перекладі з грецької – «місто слави». Втім, слави Чорноморський військовий флот не приніс ні Російській, ні Радянській імперії - він тричі був повністю чи майже повністю знищений: під час Східної війни 1853-56 рр., коли Росія, воюючи за панування на Близькому Сході з коаліцією Великої Британії, Франції і Сардинії, втратила південну частину Бессарабії, протекторат над Молдовою, Валахією, Сербією, відповідно до Паризького договору 1856 року, Росія змушена було погодитись на нейтралізацію Чорного моря із забороною мати там військовий флот і бази; під час Першої і Другої світових воєн; з 1991 року частина російського Чорноморського військового флоту, що залишилась від його поділу між Україною і Росією, тимчасово перебуває в Севастополі як іноземна військова база і 2017 року має його покинути. В період Великої французької революції Росія включилась у реакційну коаліцію європейських держав (Велика Британія, Австрія, Росія) проти Французької республіки. Російськими військами у війні з Францією командував Олександр Суворов, італійський і швейцарський походи 1799 р. він здійснив уже за нового царя – сина Катерини Другої Павла Першого. Участь російсько-австрійських військ під командуванням Суворова у війні з Францією призвела до поразки та повалення республіканського уряду і забезпечила прихід до влади диктатора Наполеона Бонапарта Першого.
Внутрішня політика Катерини Другої, способи і засоби її втілення відзначались безмежною жагою слави, фаворитизмом, зміцненням поміщицької влади над селянами; посилення кріпосницького гноблення і тривалі війни лягали важким тягарем на плечі народних мас; селянське невдоволення переросло в Селянську війну під проводом Омеляна Пугачова (1773-1775). Жорстоке і криваве придушення повстання військами під командуванням Олександра Суворова (Суворов особисто супроводжував Пугачова до Симбірська, де ватажка селянської війни під час т. зв. «слідства» було піддано нелюдським тортурам, затим доправлено у Москву і за вироком Сенату, затвердженого Катериною Другою, страчено) визначило перехід Катерини Другої до політики відкритої реакції (як у внутрішній, так і зовнішній сферах). Катерина Друга ввела інститут генерал-губернаторства («Учреждение для управлений губерниями», 1775). На посади генерал-губернаторів («государевих намісників») з того часу і аж до лютого 1917 року (для Фінляндії – до жовтня 1917 р.) призначались найбільш реакційні і найбільш віддані цареві генерали. Будучи, по суті, військовими диктаторами на ввірених територіях (одна чи кілька губерній) і маючи надзвичайні повноваження, вони опирались на самодержавний військово-поліцейський апарат, їм покладалось слідкувати за діями адміністрації, політичними настроями, придушувати будь-які спроби опору кріпосних селян, визвольні рухи гноблених народів і народностей на колоніальних територіях імперії (від Прибалтики і України і аж до Далекого Сходу).
Дивно, але в сучасній Росії однаково «великими» вважаються і зайшла німкеня Катерина Друга, символ розбещеності, душителька будь-яких свобод як в Росії, так і за її межами, і її підручний жандарм Олександр Суворов, і їхня жертва – ватажок Селянської війни Омелян Пугачов. Великий (справді – Великий!) російський поет Олександр Пушкін так писав про Катерину Другу (теж - «Велику»?) та її царювання: «Если царствовать значит знать слабость души человеческой и ею пользоваться, то в сем отношении Екатерина заслуживает удивление потомства. Её великолепие ослепляло, приветливость привлекала, щедроты привязывали. Само сластолюбие сей хитрой женщины утверждало её владычество. Производя слабый ропот в народе, привыкшем уважать пороки своих властителей, оно возбуждало гнусное соревнование в высших состояниях, ибо не нужно было ни ума, ни заслуг, ни талантов для достижения второго места в государстве. (…) От канцлера до последнего протоколиста всё крало и всё было продажно. Таким образом развратная государыня развратила государство. Екатерина уничтожила звание (справедливее, название) рабства, а раздарила около миллиона государственных крестьян (т.е. свободных хлебопашцев) и закрепостила вольную Малороссию и польские провинции. Екатерина уничтожила пытку – а тайная канцелярия процветала под её патриархальным правленим; Екатерина любила просвещение, а Новиков, распространивший первые луч его, перешёл из рук Шешковского, «домашнего палача кроткой Екатерины» (прим. Пушкіна - авт.) в темницу, где и находился до самой смерти. Радищев был сослан в Сибирь; Княжнин умер под розгами – и Фонвизин, котрого она боялась, не избегнул бы той же участи, если б не чрезвычайная его известность. Екатерина явно гнала духовенство, жертвуя тем самым своему неограниченному властолюбию и угождая духу времени. Но лишив его независимого состояния и ограничив монастырские доходы, она нанесла сильный удар просвещению народному. Семинарии пришли в совершенный упадок. Многие деревни нуждаются в священниках. Бедность и невежество этих людей, необходимых в государстве, их унижает и отнимает у них самую возможность заниматься важною своею должностию. От сего происходит в нашем народе презрение к попам и равнодушие к отечественной религии».
В Одесі нещодавно помпезний пам’ятник імператриці Катерині було споруджено. Не так далеко від Катерини в Одесі стоїть пам’ятник Олександру Пушкіну, оцінку якого діяльності розпутної російської государині ми вище навели.
Одесити – грамотний народ, Пушкіна, який жив в Одесі, творив і прославив Одесу чи не найбільше (може, після Ісаака Бабеля чи Михайла Жванецького, не будемо сперечатися - алеж!), вони читали. Чому ж тоді такий дисонанс? Олександр Пушкін – одесит, і ніхто сього не буде заперечувати. Тоді і Катерина Друга теж одеситка? - (як казав один старий одесит: «Парадокс!»). Чи одесити не згодні зі словами Олександра Сергійовича про їхній об’єкт поклоніння? Тоді за логікою, одесити повинні були б, споруджуючи пам’ятник Катерині Другій, прибрати пам’ятник Олександрові Пушкіну, щоб його присутність у славному місті Одесі не нагадувала сучасникам про його ставлення до коронованої розпусниці.
Та річ не тільки в тім.
Катерина Друга є одним із найбільших душителів української свободи за весь час історії нашого народу, - гадаю, що з Пушкіним з цього приводу ніхто не буде сперечатись. Вона є не тільки виразником суті колоніальної політики Російської імперії від часів Петра Першого до Миколи Другого, потім від Леніна-Сталіна і аж до останніх чільників Політбюро ЦК КПРС. Вона у всій своїй іпостасі, яку геніально розкрив геніальний Пушкін, є символ російського владарювання. Україна була колонією Росії впродовж 330 років, будь-які спротиви українського народу та Богом освячене прагнення кожної людини і кожного народу до волі жорстоко придушувались російським царатом і московсько-большевицьким режимом. Згадаймо Батурин, розгром Запорозької Січі, закріпачення українського селянства - і так далі, і так далі. Тільки-но Українська Центральна Рада 1918 року проголосила про незалежність України, як Росія, вже Радянська, розв’язала проти неї війну. Банди Антонова-Овсієнка та Муравйова вдерлися на її територію, з Харкова агресією керував особисто Сталін, який фактично був першим керівником щойно створеної у складі РКП(б) Комуністичної партії України (більшовиків), головував на зібраннях партії та її керівних органах, давав вказівки колаборантам, як їм діяти, знищуючи свободу України. Україна 1991 року звільнилась від окупаційного режиму і вже майже 17 років є незалежною, вільною, суверенною державою, визнаною усім світом. Виникає питання: чому ж тоді у цій суверенній державі мають споруджуватися символи її існування як колишньої колонії Російської імперії? Де у світі є ще така країна, що будує свою незалежність, яка б мирилась не тільки із залишками своєї тяжкої історії, але й новими символами нагадувала, підтверджувала свій колишній стан?
Питання, як кажуть, риторичне.
Втім, повернемося, до нашого актора-аматора Юрія Лужкова.
Після його гастролей у Севастополі Служба безпеки України прийняла рішення про оголошення московського мера персоною нон ґрата.
З формального боку крок СБУ був логічним.
Але чи потрібно було вдаватись до таких кардинальних заходів?
Щойно інформаційні аґенції повідомили про засідання Трійки Європейського Союзу на рівні міністрів закордонних справ, яке 22 травня відбулось у Любляні. Представник України при ЄС посол Андрій Веселовський, коментуючи його підсумки засідання, повідомив, що наразі європейська сторона сама порушила питання претензій деяких російських політиків до територіальної цілісності України і висловила з цього приводу свою стурбованість. «Можна сказати, - заявив Андрій Веселовський, - що ми маємо політичну підтримку ЄС. Представники ЄС одразу сказали: «Ми знаємо про ті заяви, які лунали. Ми знаємо про те, що окремі російські урядовці приїздять і піддають сумніву вашу територіальну цілісність, ми стривожені цим, і ми, безперечно, будемо робити певні висновки з цього і, відповідно, вести мову з нашими російськими колегами. Ми вважаємо, що це неправильно».
Тож, нашкодив Україні московський мер Юрій Лужков під час своїх гастролей до Севастополя, чи, навпаки, сприяв нашому поступу до європейських структур? Думаємо, що тільки допоміг. Чому ж тоді таке несправедливе рішення СБУ? Хай цей Лужков приїздить до нас, хай їздить і виступає: і Сіверодонецькому, і в Севастополі, хай приїжджає і до нашої столиці - кияни з задоволенням подивляться на нього в кепці і без та послухають його театральні монологи. Тоді, ми переконані, питання вступу України до НАТО та Європейського Союзу вирішиться набагато швидше, аніж при статусі Юрія Лужкова як небажаної персони.

Хай буде бажаною!

Іван КОТОВЕНКО
(для «Майдану»)