06/15/2008 | Галя Койнаш

Про що ми тільки не співаємо – про любов чи ненависть, про скорботу чи радість, про помсту, злочини … Не співаємо, щоправда, про Голокост, про Голодомор, про Чорнобиль. Список, якщо подумати, теж довгий. Причина одна, й гадаю, не треба пояснювати.

Не співаємо, але дедалі частіше порівнюємо та використаємо як метафори. Автор статті «Моральний Голодомор. Коли зупинимо? (http://www.ji-magazine.lviv.ua/position/position.htm ) звинувачує Президента й українських політиків в тому, що вона називає «Моральним Голодомором українського народу», на її думку набагато страшнішим, аніж фізичний. Що вся критика нинішніх політиків виправдана, анітрохи не заперечую, та й багато могла би сама додати. Не наважилась би виражати свої міркування щодо метафори, якби ця паралель не викликала у мене не менше сумнівів.

75 років тому злочинний та кровожерливий режим прирік на голодну смерть мільйони дорослих і дітей. Жертвам не давали урятувати себе та своїх близьких.

Звинувачення в згаданій статті пред’явлені політикам, які не виправдали наших очікувань. Проблема в тому, що вони їх ніколи не виправдовують. Чи українські політики гірші ніж інші? Ганебна поведінка багатьох із них останніми роками може наштовхнути читача на думку, що вони є якісь жахливі мутанти, і за кордоном все виглядає інакше. Втім, радила би пригадати собі розбещених дітей (в будь-якій країні!), які довідались, що можуть поводитися по-хамськи без жодних наслідків. Може, краще поміркувати щодо наслідків, перш ніж вжити суворих засобів від мутантів?

Неминуче спадає на думку байка Андерсена: король дійсно виявився голим, та й разом з ним усе його оточення. Образ не тільки гротескний, але й тривожний, втім не завадило би внести одне істотне уточнення. Мова не йде про короля, ні про доброго (чи злого) царя-батюшку, а про обраних політиків.

Система без жодних сумнівів недосконала и потребує змін. Тим не менш, Майдан переконав світ у однозначному вибору України. Вибрала вона демократію. Не варто забувати, що вибори з того часу не змінили цієї оцінки.

Важче, із зрозумілих причин, переконати світ (переконатися теж не просто), що українські політики засвоїли свої уроки з демократії.
А може пора нам їх навчити?

Безумовно, правильно закликати політиків до совісті, але це анітрохи не виключає пошук інших важелів. Політики прагнуть залишитися при владі й занадто часто готові майже все робити, аби цього досягти.

За винятком дотримання своїх обіцянок, утім тут Україна не може претендувати на оригінальність. Вражає, щоправда, легкість з якої це сходить їм з рук. Чи не хочемо бути безтактними, чи як? В ідеальному світі діти самі усвідомлять, що ображати інших дітей негарно, и політики – що вони не вправі переслідувати виключно свої власні інтереси. В нашому грішному доводиться їм нагадувати.

Соціалісти зіткнулися на минулих виборах з основною засадою демократії, точніше з тим, що краще її не ігнорувати. Підозрюю, що рани довго не заживуть, але знову таки, судячи з чуток про переговори в парламенті, є ще бажаючі наступати на ті самі граблі. Деякі шлюби незалежно з якого розрахунку для багатьох виборців були й є неприпустимими. Вражає те, що деякі політики тим не менш обговорюють такі варіанти..

Якщо політики переконані в тому, що можуть вийти сухими та чистими з будь-якого болота, то ми щось не так робимо.

Наразі політики обіцяють, що зроблять одне, друге та трете. Нічого не роблять, ми їх лаємо, а згодом затихаємо. Після десятого випадку (а стільки разів треба тільки для виняткових тугодумів), все переконує не більше, ніж декларація любові на телевізійній «мильній опері».

Слушно критикувати політиків за «неспроможність об’єднатися довкола загальнонаціональних інтересів». Але хто наразі демонструє таку спроможність? Можливе, було би менш даремно втрачених голосів (за маргінальні партії, проти всіх), якщо ми могли відкласти розчарування та фрустрацію, й узгодити певні основні вимоги, що повинні бути дотримані.

Відкриті списки кандидатів вкрай важливі й небажання погодитися на них виглядає підозріло для будь-якої фракції. Воно має викликати ті ж самі підозри та обґрунтовані питання, щодня, щотижня, допоки не відмовляться від такої ганьби. Деякі питання неминуче викликають затяті дискусії та розбіжності. Але невже не можемо знайти згоди щодо основних моментів, які ставлять під загрозу саму природу демократії? Маю на увазі непрозорість списків кандидатів, надмірний ступінь депутатської недоторканності й відсутність упевненості, що партія, за яку даєш голос, не змінить радикально свою позицію.

А що можна робити, коли нібито в змові вони всі виявляться неспроможними навчитися? По-перше, Дарвін аж так круто не міг помилитися й так радше не буває. По-друге, є й інші важелі. В 2004-му році Кучма відвідав Путіна на буквально кілька годин перед одним із турів голосування (чи порадитися, чи відзвітувати перед «старшим братом», невідомо). В 2006 та 2007 роках, всі політичні фракції змагалися за увагу європейських політичних діячів, кому вони неодмінно упевняли в своїй відданості демократії та верховенству права.

Якщо вони не шкодували зусиль, можна припускати, що дитяче питання щодо деякої відсутності одягу, могло би їм, так би мовити, зіпсувати свято. Під час частих відряджень Уповноваженого з прав людини, не завадило би Ніну Іванівну спитати, чому вона знаходить час і (немалі) кошти на такі поїздки, а вже кілька років порушує законодавство й не випускає звіти про свою діяльність. Публічне запитання під час зустрічі за кордоном про те, чому в її Секретаріаті регулярно пересилають скарги від в’язнів на незаконні дії персоналу Департаменту з питань виконання покарань у той же Департамент навяд чи пані Карпачову справить приємність, а справі прав людини в Україні зовсім не завадить.

Було б доцільно ставити питання Президенту про надвичайно потрібні реформи судової системи, концепцію яких він сам затвердив два роки тому. Якщо він тепер вважає їх недоцільними, нехай він пояснить нам, чому. Публічно, перед своїми громадянами та Європою.

Це є сфера, де ЗМІ можуть грати величезну роль. Зрозуміло, що їм легше просто передавати якісь гарні слова про плани політиків та посадових осіб на майбутнє. Часом читаєш заголовки новин, і складається враження, що проблеми всі вирішені. Одне міністерство найближчим часом впорається зі зростом ксенофобії, друге з безробіттям. Всі без винятку представники влади знають, хто несе відповідальність за жахливий стан шахт й все обов’язково змінять, допоки новини не застаріють і ЗМІ затихнуть.

Але ж не треба ЗМІ багато часу тратити на підготовку потрібних запитань. Достатньо заглянути на деякі повідомлення на правозахисних порталах, аби зрозуміти, чого варті такі запевнення й де альтернативна думка може якраз придатися.

Якщо Дарвін не помилився, то політики самі збагнуть, що неспроможність нести відповідальність призводить не тільки до моральної катастрофи, але до прикрих політичних наслідків. За нашою допомогою зрозуміють

Галя Койнаш
Харківська правозахисна група