06/25/2008 | Hoja_Nasreddin

http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52879.html

25.06.2008 г.
"Литвин – крадій, аморальний подонок та патологічний жлоб!"





18 червня я разом з Лесею Гонгадзе та Андрієм Шкілем знаходився в Комітеті Верховної Ради з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю, біля нас пробіг опустивши очі Литвин. Наступного разу я бачив світоча української політики в «Свободі» Савіка Шустера, він говорив до товаришів по політичному цеху чудову промову: «Дивлюсь я на все і думаю, коли ж ви про народ думати почнете?». Таким чином Володимир Михайлович переконливо продемонстрував телеглядачу, що в Україні є два види політиків: брудні, продажні, підлі мерзотники та через рисочку, Володимир Михайлович Литвин.



Між тим, варто було б погодитись із «потрібним» - він, Володимир Михайлович Литвин, є дійсно унікальним навіть в тому надзвичайному цирку, який називають українською політикою. І питання він поставив правильне та своєчасне. Навіть можна сформулювати відповіді на це питання.



Отже, українські політики почнуть думати про країну та народ, відповідати за свої дії на наступних умовах:



1. Якщо з політики будуть вигнані особи, які займаються вульгарними крадіжками. Крадіжками чужих текстів, ідей, думок, наприклад. Вся так звана академічна кар’єра пана Литвина являє собою непереривну чергу крадіжок – від статей та формулювань до академічних звань. Раніше, коли Володимира Михайловича ловили за руку, як кишенькового злодія в підземному переході, він хоча б намагався виправдовуватись, як у випадку із статтею, поцупленою з американського журналу, пояснюючи цю крадіжку бажанням створити «інтелектуальну провокацію». Тепер він не просто краде, він ще і погрожує обкраденим, змушуючи їх мовчати.



2. Якщо з політики будуть забрані аморальні подонки типу того, який перегрузив Кучму доносами на нешкідливого журналіста, перетворив цього журналіста на страшного монстра, мало не головну загрозу національній безпеці, а потім натравив на нього всю репресивну міліцейську машину. Мало того, цей подонок в той же час активно інтригував разом із своїм подільником – Міністром внутрішніх справ, підготовлюючи заколот у палаці. Коли запахло смаженим – подонок підвів екс-міністра під розстріл. Що дивно – при всіх розслідуваннях вбивства бідолашного журналіста – подонок якимось чином випав з поля зору правоохоронних органів, хоча всі більш менш обізнані знають, хто виступив ініціатором процесу, в якому вже чимало трупів.



Досить говорити про українські правоохоронні органи на чолі з «чесною», «непідкупною», «професійною» Генпрокуратурою, і так все зрозуміло. Вражає інше – як по команді замовкли всі журналісти, зникли публікації про роль Литвина в справі Гонгадзе. Але насправді ця роль ключова. Чи українська «свобода слова» до Литвина не приміняється? Або ж наші «акули пера» вважають, що при нагоді Володимир Михайлович змилостивиться виводити їх на доріжку, що закінчується у Таращанському лісі?



Володимир Михайлович вважає, що вся ця історія вже закінчилась, він відбувся легким переляком і тепер знову можна розводити демагогію з приводу моральності в політиці та потрібності Україні? Володимире Михайловичу, історія тільки починається. Я, не дам вам уникнути відповідальності. Комітет Міністрів Ради Європи не дарма вимагає реального розслідування «справи Гонгадзе» та вимагає покарання замовників. Адже Європі не вдасться замилити очі ні осудженням стрілочників, не вдасться сховати правду за трупами Кравченко, Дагева та напів трупом Фере.



Володимир Михайлович не розуміє, що «справа Гонгадзе» припинила бути проблемою внутрішньополітичною, тому і хорохориться. А дарма…



3. Третя умова очищення української політики – очищення її від патологічних жлобів.



Справа навіть не у вимаганні хабарів за кожний закон, за кожне призначення, не в легендарній схемі доданого податку на повернення ПДВ, створеної разом із Брезвіним, якою був «охвачений» кожен підприємець м. Києва. Відморозками Україну не здивуєш. Справа як раз в патологічності цього жлобського стану.



Уявіть собі, мультиміліонер, що займає одну з найвпливовіших посад в державі, відвідує з на півдобовим візитом український миротворчий контингент в минулій Югославії і на цій основі вимагає для себе статус «воїна-інтернаціоналіста». Листи пише, телефонує, службовий люд напрягати. Але навіщо воно йому? Добре для якого-небудь хлопця, що втратив ногу в Афгані, такий статус надає хоча б химерну надію зачепитись бодай за що-небудь у житті. Але цьому навіщо?



Це і є привид патології, коли хапальний рефлекс, що супроводжується великим виділенням кишкових соків, вимикає і мозок, і совість, і навіть задній запобіжник. Ця патологія чимось схожа на онкологічну хворобу – швидко пускає метастази у вигляді різнорідних Куциків і заражує відходами власної життєдіяльності все навколо, усі та все заражується тим же жлобством, стає гнилим та підлим.



Вважається, що жлобське царство встановилось в Україні з царювання Хоружевки. Дозволимо собі не погодитись, Хоружевка прийшла в Україну на добре підготовлену почву.



4. Для очищення української політики необхідно вижигати демагогів. В Україні створився особливий тип демагога, що ховає за високопарними фразами, романтичними пассажами, «космічними» відвертостями цинічного та ненаситного жлоба. Подивіться на типологічний ряд: Ющенко, Кучма, Литвин… недарма на останніх виборах в Києві головну конкуренцію в масштабах підкупа виборців головним блоком став блок Литвина.



А в іншому, беручи до уваги все вище зазначене, я з Володимиром Михайловичем повністю згодні. Цю клоаку необхідно вичищати. Починаючи з Литвина



P.S. «Шановний» Володимир Михайлович, я не можу вам відмовити у вашому проханні оприлюднити всі записи, тому найближчим часом ви можете послухати, прочитати та пригадати, на превеликий жаль, дуже малу частину злочинів які ви скоїли проти українського народу. Все що буде публікуватись на цьому сайті я буду передавати у Генеральну Прокуратуру України із наданням юридичної оцінки.







Микола Мельниченко, melnychenko.com.ua


Додаток:

Академик Вава.



Мало найдется в мировой истории личностей, способных сказать собственной нации – я тебе нужен, ты без меня – ничто. Даже такие в самом деле исполины, как Петр первый для русских, де Голль для французов или Вашингтон для американцев не изрекали столь внушительное понимание собственной значимости. Вели себя поскромнее, хотя в самом деле без них трудно представить их страны и народы.



В Украине оказался герой, считающий, что у него нет оснований для излишней скромности. Идя на выборы, он сформулировал предельно точно всеми ищущую национальную идею, способную сплотить и поднять нацию. Эта национальна идея, за которую стоит отдать голоса, а может быть и жизни, звучала, если помните на последних парламентских выборах предельно доступно - «Украине нужен Литвин!». Нужен – и все тут.



Кто считает, что он нужен? Может быть, силы какие-то общественно-организованные или личности общественно авторитетные? Нет. Так считает он, Литвин. Разве этого мало?

Почему он считает, что он нужен? Ответа, кстати, народ так и не получил ни во время выборов, ни особенно после них, когда наш герой таки попал в парламент и доказал свою абсолютную ненужность, поскольку стал не нужным ни коалиции, ни оппозиции, а так - болтается, как в проруби.



Откуда все же такое самомнение о собственной исключительности, из чего исходит человек, соизмеряя собственный вес в сравнении из себе подобными.

Думается, на путь собственного величия наталкивает усредненный интеллектуальный вес украинской политики, представленной «проффесором» из ПТУ при Кременчутской зоне и пасечником с дипломом колхозного бухгалтера. Владимир Михайлович считает, что он лучше. Умнее. В самом ли деле на безрыбье он не единственный ли рак, подающий умный глас?



Литвин считает себя человеком от науки, а в науке, как в армии, существуют знаки различия. В этом смысле Владимир Михалыч - научный маршал. Действительный член Национальной Академии наук Украины. Академик НАНУ. Нет в интеллектуальном цехе звания высшего.

Однако, украинские академики помнят, как Литвин получал эти маршальские пагоны. Собственно, академическому сообществу его представляли не как научного самородка-корифея, имеющего выдающиеся достижения в познании и освоении мира, а как спикера. Начальника.



Так не делали даже в те времена, когда КПУ осуществляла партийное руководство Академией наук. Трудно представить, чтобы академиков ЦК нагибало проголосовать за Валентину Шевченко или первого секретаря Щербицкого. А вот бывший цековский помощник Владимира Васильевича в пост-коммунистическую демократическую эпоху охотно дал такое поручение ведомству Патона.

Академическому президенту легче, наверное, было бы сварить еще один мост через Днепр, чем просунуть ученого сомнительного свойства в академики. Перевес всего один голос решил исход голосования.



А когда безработного Литвина после провала на парламентских выборах 2006 года начали пристраивать еще и начальником над академиками – вице-президентом НАНУ, ученые мужи завопили. Их силой нагнули дважды. Правда, полагающийся вице-президенту профильный институт все же не отдали. Отстояли. Сидел Мыхалыч в НАНУ, как генерал, но свадебный.

Поэтому со временем расплата готовилась по всей строгости. Литвин сам не скрывал, что если не пройдет в парламент на досрочных выборах, его вышвырнут из кабинета покойного Кураса. Это он даже не в Верховную Раду стремился, а от мести академической убегал.



За что же все таки академики так яростно невзлюбили в своих рядах этого выскочку? Ведь высокая должность во власти – не обязательно признак тупоумия и салдофонства, особо ненавистных качеств в научной среде. Бывают же исключения, что может попасть во власть и человек умный да честный.

К сожалению, исключением Владимир Михалыч не оказался. В науке что единственно важное и единственно главное? Плод твоего ума, который раздвигает горизонты познанного людьми. А если это плод ума чужого, а ты выдаешь его за плод свой? В силу занимаемой должности. Чужой ум в силу скудности собственного присваиваешь. Воруешь.

И вот такой вот вор в науке куда опасней, чем тот, что ворует газ, метал или просто народные деньги из бюджета, хотя и на это наш герой весьма мастак.



Спикер – это тоже не иначе, чем работа. Работает человек целыми днями с утра до ночи на глазах у всего народа, в прямом эфире. От работы не отлучается. Даже очень за нее держится, ибо нравится ему эта работа.

А в это же физическое время тот же человек, академик Литвин издает ежемесячно академические книги объемом в 600 страниц. Продуктивность, не снившаяся Михаилу Грушевскому. Сравнение не случайно. Ибо автор Литвин издавал непросто какие-то парламентские прибаутки, а писал официальную историю Украины.



Мог Литвин, сидя в президиуме Верховной Рады одновременно с ведением сессии писать мнотомную научную историю Украины? Не мог. Никто бы не смог. И – он тоже.

Но он смог то, на что пошел бы мало кто – он поставил свою подпись под книгами, написанными не им. Другими людьми. Целыми научными коллективами, которые над научными изысканиями трудились месяцы и годы. А потом эти изыскания появлялись в люди под чужым, не их именем.

Под именем академика Литвина. Библиомания довела его даже до такого маразма, что он вписал себя автором одного юбилейного исторического альбома. Фотограф-академик. Куда там Грушевскому.

Как воспринимали все эти издевательства над наукой и над собой честные и реальные академики? Они восставали, но их неимоверными усилиями укокоськивали. И все же украинская наука не оставила намерения смыть из себя грязное пятно под именем «Академик Литвин».

Сергей Немиров, "Накануне"