Реортеля
07/02/2008 | Олександр Северин
Як відомо, улюблене слівце всіх постсовецьких консерваторів сваволі – "стабільність", ніяк не ліпиться у прикметниковій іпостасі до вітчизняного законодавства, тими ж самими персонажами і [по]робленого. Не так давно автора, до речі, трафив дзен від усвідомлення справжнього сенсу терміну "законодавці" у його застосуванні до затійників з Грушевського, 5: законодавці, відтак - це ті, хто закон давить. Емпірика це лише підтверджує...
Так от, чи то наприкінці дев'яностих чи то на початку міленіуму неспокійні руки тодішніх законодавців вкотре дотяглися до багатостраждального Закону "Про оренду державного і комунального майна", внаслідок чого його було прийнято в такій-то редакції чи то з сякими-то змінами і, відповідно, офіційно оприлюднено, як то заведено, у належних виданнях. І треба ж було статися такій халепі, що при підготовці відповідного тексту до друку чи то в "Голосі України" чи то в "Урядовому кур'єрі" у комп'ютерному наборі було зроблено помилку, напевно, через випадкове натискання кнопульки "insert". Комп'ютер набирача "з'їв" частину слів "реорганізація орендодавця", внаслідок чого пункт 4 ст.10 Закону став у російському варіанті виглядати так: "Реортеля не является основанием для изменения условий или расторжения договора аренди". Так реортеля про себе заявила вперше.
Посміявшись трохи з нагоди несподіваного явлення світові нового правового явища, ми у юридичному департаменті контори, де я тоді працював, про реортелю забули. Помилка – то і помилка, з усіма буває, всі є грішні. Та уявіть собі потрясіння причетної до тих питань юридичної спільноти, коли за певний час у тоді вже ВАКівському журналі "Підприємництво, господарство і право" з'явилася стаття одного кандидата наук на тему оренди майна, де цей достойник, поміж іншим, згадав і славну реортелю, давши останній серйозне юридичне визначення яко поважному правовому терміну. Реортеля, мовляв, як блаблабла (що має знати кожен), не є підставою для зміни умов договору оренди. Зрозуміло?
Нещодавно, кажуть, цей юрист отримав від Президента України чи то медаль чи то звання. Чи зіграв у тому роль його внесок у реортелезнавство, я не відаю.
Незаслужено забута сьогодні правовою теорією реортеля згадується мені щоразу, коли у хвилях дискусій про форму і зміст нової Конституції України нерідко виринають думки про те, що Основний Закон, будучи за суттю договором суспільства з державою (і це вірно), має містити в собі лише загальні принципи, уникаючи деталізації та "юридичного максималізму", залишаючи конкретизацію конституційних норм на відкуп законодавцям (про котрих див.вище), тобто для вміщення необхідних "похідних" норм у відповідних законах Сподіваюся, що принаймні про підзаконні нормативно-правові акти не йдеться.
Прихильники такого підходу (чи споріднених варіантів), серед яких є дуже шановані мною люди, видаються мені волонтерами культу Реортелі.
Навряд чи хтось буде затято заперечувати те, що основними вадами Конституції 1996 року, до того ж надзвичайно знівеченою вбогою за змістом і бастардною за формою "політреформою" Мороза-Медведчука є:
- виняткові непослідовність, контроверсійність і туманність в регулюванні питань функціонування державного механізму,
- наявність завідомо непрацюючих, мертвих популістських норм в частині, присвяченій правам і свободам, котрі лише дискредитують і світлу (безперечно) мету і авторитет Конституції;
- відсутність чітких механізмів (а не декларацій, котрі припускають подвійне, потрійне і так далі тлумачення та/або на практиці виявляються порожніми) захисту прав і свобод.
Варто врахувати також просто феноменальний правовий нігілізм владців, їхню совкову звичку до підзаконного нормативного регулювання (такого зручного, коли треба щось поцупити чи то приховати), переважно плінтусовий рівень правової освічености вітчизняного законодавця (див.вище) – і все це у поєднанні з травматичною посттоталітарною відсутністю традицій і культури кваліфікованої реалізації і захисту громадянами прав і свобод.
Не треба бути генієм конституційоналізму, щоб визнати: за таких сучасних умов Конституція, котра у регулюванні питань прав і свобод, їх захисту, функціонування основ державного механізму оперуватиме відсилочними нормами, потребуватиме "дорегулювання" законами - є приреченою на вихолощення, каліцтва, перверзії, а не будучи максимально чіткою – продовжуватиме "дурну нескінченість" суперечок і взаємовиключних тлумачень. Підступний привид реортелі кружляє під склепінням Ради і не тільки, зловісно потираючи примарні руки. Відігнати паскудника можна не кадінням чи камланням, а лише добрячою мухобійкою у руках громадянського суспільства і конструкція такої мухобійки має бути конституційно визначеною.
Тому, на моє переконання, оптимальна Конституція (а нащо творити неоптимальне?) мала б бути доволі об'ємною, добре деталізуючи принципові питання функціонування державного механізму та взаємин громадянина і влади, унеможливлюючи чіткими і досконалими з точки зору юридичної техніки нормами вихолощення чи спотворення свого змісту нормами нижчої юридичної сили.
Колеги-правники, напевно, погодяться – апріорі краще мати один великий кодекс ніж 10 теж чималих дотичних законів і кілька тисяч підзаконного мотлоху. Якщо, звісно, прагнути до порядку, а не, з тих чи інших міркувань - хаосу. Або якщо не мати хоча і шляхетних але, на мій погляд, дуже романтичних уявлень щодо можливости тріумфу вільного суспільства у вільній Україні за умов інших, ніж політично-процесуальна демократія у формі президентської республіки – з надчітким розподілом повноважень та простими і прозорими процедурами.1.
І нехай омине нас реортеля.
Олександр Северин, к.ю.н.
радник ВГО Альянс "Майдан"
1 Див.також:
Від розрухи в головах до політично-процесуальної демократії.
http://maidanua.org/static/mai/1210742580.html
Так от, чи то наприкінці дев'яностих чи то на початку міленіуму неспокійні руки тодішніх законодавців вкотре дотяглися до багатостраждального Закону "Про оренду державного і комунального майна", внаслідок чого його було прийнято в такій-то редакції чи то з сякими-то змінами і, відповідно, офіційно оприлюднено, як то заведено, у належних виданнях. І треба ж було статися такій халепі, що при підготовці відповідного тексту до друку чи то в "Голосі України" чи то в "Урядовому кур'єрі" у комп'ютерному наборі було зроблено помилку, напевно, через випадкове натискання кнопульки "insert". Комп'ютер набирача "з'їв" частину слів "реорганізація орендодавця", внаслідок чого пункт 4 ст.10 Закону став у російському варіанті виглядати так: "Реортеля не является основанием для изменения условий или расторжения договора аренди". Так реортеля про себе заявила вперше.
Посміявшись трохи з нагоди несподіваного явлення світові нового правового явища, ми у юридичному департаменті контори, де я тоді працював, про реортелю забули. Помилка – то і помилка, з усіма буває, всі є грішні. Та уявіть собі потрясіння причетної до тих питань юридичної спільноти, коли за певний час у тоді вже ВАКівському журналі "Підприємництво, господарство і право" з'явилася стаття одного кандидата наук на тему оренди майна, де цей достойник, поміж іншим, згадав і славну реортелю, давши останній серйозне юридичне визначення яко поважному правовому терміну. Реортеля, мовляв, як блаблабла (що має знати кожен), не є підставою для зміни умов договору оренди. Зрозуміло?
Нещодавно, кажуть, цей юрист отримав від Президента України чи то медаль чи то звання. Чи зіграв у тому роль його внесок у реортелезнавство, я не відаю.
Незаслужено забута сьогодні правовою теорією реортеля згадується мені щоразу, коли у хвилях дискусій про форму і зміст нової Конституції України нерідко виринають думки про те, що Основний Закон, будучи за суттю договором суспільства з державою (і це вірно), має містити в собі лише загальні принципи, уникаючи деталізації та "юридичного максималізму", залишаючи конкретизацію конституційних норм на відкуп законодавцям (про котрих див.вище), тобто для вміщення необхідних "похідних" норм у відповідних законах Сподіваюся, що принаймні про підзаконні нормативно-правові акти не йдеться.
Прихильники такого підходу (чи споріднених варіантів), серед яких є дуже шановані мною люди, видаються мені волонтерами культу Реортелі.
Навряд чи хтось буде затято заперечувати те, що основними вадами Конституції 1996 року, до того ж надзвичайно знівеченою вбогою за змістом і бастардною за формою "політреформою" Мороза-Медведчука є:
- виняткові непослідовність, контроверсійність і туманність в регулюванні питань функціонування державного механізму,
- наявність завідомо непрацюючих, мертвих популістських норм в частині, присвяченій правам і свободам, котрі лише дискредитують і світлу (безперечно) мету і авторитет Конституції;
- відсутність чітких механізмів (а не декларацій, котрі припускають подвійне, потрійне і так далі тлумачення та/або на практиці виявляються порожніми) захисту прав і свобод.
Варто врахувати також просто феноменальний правовий нігілізм владців, їхню совкову звичку до підзаконного нормативного регулювання (такого зручного, коли треба щось поцупити чи то приховати), переважно плінтусовий рівень правової освічености вітчизняного законодавця (див.вище) – і все це у поєднанні з травматичною посттоталітарною відсутністю традицій і культури кваліфікованої реалізації і захисту громадянами прав і свобод.
Не треба бути генієм конституційоналізму, щоб визнати: за таких сучасних умов Конституція, котра у регулюванні питань прав і свобод, їх захисту, функціонування основ державного механізму оперуватиме відсилочними нормами, потребуватиме "дорегулювання" законами - є приреченою на вихолощення, каліцтва, перверзії, а не будучи максимально чіткою – продовжуватиме "дурну нескінченість" суперечок і взаємовиключних тлумачень. Підступний привид реортелі кружляє під склепінням Ради і не тільки, зловісно потираючи примарні руки. Відігнати паскудника можна не кадінням чи камланням, а лише добрячою мухобійкою у руках громадянського суспільства і конструкція такої мухобійки має бути конституційно визначеною.
Тому, на моє переконання, оптимальна Конституція (а нащо творити неоптимальне?) мала б бути доволі об'ємною, добре деталізуючи принципові питання функціонування державного механізму та взаємин громадянина і влади, унеможливлюючи чіткими і досконалими з точки зору юридичної техніки нормами вихолощення чи спотворення свого змісту нормами нижчої юридичної сили.
Колеги-правники, напевно, погодяться – апріорі краще мати один великий кодекс ніж 10 теж чималих дотичних законів і кілька тисяч підзаконного мотлоху. Якщо, звісно, прагнути до порядку, а не, з тих чи інших міркувань - хаосу. Або якщо не мати хоча і шляхетних але, на мій погляд, дуже романтичних уявлень щодо можливости тріумфу вільного суспільства у вільній Україні за умов інших, ніж політично-процесуальна демократія у формі президентської республіки – з надчітким розподілом повноважень та простими і прозорими процедурами.1.
І нехай омине нас реортеля.
Олександр Северин, к.ю.н.
радник ВГО Альянс "Майдан"
1 Див.також:
Від розрухи в головах до політично-процесуальної демократії.
http://maidanua.org/static/mai/1210742580.html
Відповіді
2008.07.02 | Koala
Тут є два фактори
Один ви назвали, і з ним погодитися важко: Конституція має бути дієвою, а, отже, детальною.Є і інший: що більший документ, до більше у ньому помилок - і фактичних, коли виникають суперечності між окремими частинами, і таких, що з'явилися в результаті незалежних від авторів обставин. Ну, приймемо ми закон, за яким буде чітко прописана, скажімо, процедура голосування в ВР, що всі особисто присутні і т.д... а за 10 років, скажімо, може вже ніхто з дому нікуде не ходитиме, всі через інтернет спілкуватимуться (звісно, я утрую, але ж Конклав, наприклад, взагалі замуровують - і в 21-му столітті...) А в нас всі деталі змінюватимуться, до певної політичної стабільності, ще 10 разів. А кожна зміна до Конституції - процес, як це чудово видно, болісний, і це добре: болить - значить живе, хай і не дуже добре (особливо після останньої пересадки внутрішніх органів:) ).
Я пропоную такий вихід: Конституція, дійсно, розписує тільки основні засади і принципи, але до кожного пункту називає певний Закон, який має розкривати значення цього пункту. Такі Закони називаються Конституційними Законами (чи то Універсалами, так красивше), для їхнього прийняття потрібно 2/3 голосів ВР і підпис Президента, а вето Президента долається 3/4 голосів ВР , але не потребує рішення КС чи двох сесій ВР (наприклад) - тобто має спрощену процедуру прийняття, порівнянно зі змінами до Конституції. Нова Конституція набирає сили тільки з моменту ухвалення всіх Конституційних Законів (які, відповідно, без неї не діють). Ця система також гарантує захист прав опозиції, бо зараз, наприклад, більшість може змінювати Регламент ВР, як їй заманеться.
2008.07.02 | Адвокат ...
Цікава процедура. Варто ї "покрутити".
2008.07.03 | Koala
І як?
2008.07.03 | Sean
Re: Тут є два фактори
Koala пише:> Є і інший: що більший документ, до більше у ньому помилок
Не обов'язково. А що обов'язково - узгодити положення численних дотичних актів, тим більш,коли їх готують різні автори - набагато складніше.
> - і фактичних, коли виникають суперечності між окремими частинами, і таких, що з'явилися в результаті незалежних від авторів обставин.
Оце не дуже зрозумів.
> Ну, приймемо ми закон, за яким буде чітко прописана, скажімо, процедура голосування в ВР, що всі особисто присутні і т.д... а за 10 років, скажімо, може вже ніхто з дому нікуде не ходитиме, всі через інтернет спілкуватимуться (звісно, я утрую, але ж Конклав, наприклад, взагалі замуровують - і в 21-му столітті...)
Англійська традиція голосування "ногами" шляхом виходу в певні двері живе кілька сотень років і нічого. Чи Ви можете собі уявити протягом найближчих 100 років, скажімо,об'єктивну потребу голосування депутатами через інтернет?
> А в нас всі деталі змінюватимуться, до певної політичної стабільності, ще 10 разів.
Якісна Конституція якраз нмд і є чинником політичної стабільности і незмінности базових принципів.
> А кожна зміна до Конституції - процес, як це чудово видно, болісний, і це добре: болить - значить живе, хай і не дуже добре (особливо після останньої пересадки внутрішніх органів:) ).
Тому ці зміни мають бути продуманими настільки, щоб не затягувати біль і не повторювати операції.
> Я пропоную такий вихід: Конституція, дійсно, розписує тільки основні засади і принципи, але до кожного пункту називає певний Закон, який має розкривати значення цього пункту. Такі Закони називаються Конституційними Законами (чи то Універсалами, так красивше), для їхнього прийняття потрібно 2/3 голосів ВР і підпис Президента, а вето Президента долається 3/4 голосів ВР , але не потребує рішення КС чи двох сесій ВР (наприклад) - тобто має спрощену процедуру прийняття, порівнянно зі змінами до Конституції. Нова Конституція набирає сили тільки з моменту ухвалення всіх Конституційних Законів (які, відповідно, без неї не діють).
Чесно кажучи, мені виглядає, що я не розумію, в чому дзен. По-перше, так можна затягти набрання чинности Конституцією надовго. По-друге, знов-таки, колупатися в Універсалах складніше ніж читати все в одній книзі. По-третє, проблема різного авторства і різних підходів. По-четверте, виникне можливість "за спрощеною процедурою", змінюючи ці закони, фактично змінювати Конституцію, правила на полі конституційного регулювання. І, таким чином може статися залюбки, наприклад, звуження обсягу прав - і то без перевірки Конституційним судом.
Мені все-таки більш до вподоби детальна К.
> Ця система також гарантує захист прав опозиції, бо зараз, наприклад, більшість може змінювати Регламент ВР, як їй заманеться.
Де юре не може, бо це має бути закон, котрий, відтак, підлягає розгляду Президентом на предмет вето.
2008.07.03 | Koala
Re: Тут є два фактори
Sean пише:> Koala пише:
> > Є і інший: що більший документ, до більше у ньому помилок
> Не обов'язково. А що обов'язково - узгодити положення численних дотичних актів, тим більш,коли їх готують різні автори - набагато складніше.
А велику Конституцію готуватимуть різні автори. Чи ви хочете писати і увахлювати її одноосібно?
> > - і фактичних, коли виникають суперечності між окремими частинами, і таких, що з'явилися в результаті незалежних від авторів обставин.
> Оце не дуже зрозумів.
> > Ну, приймемо ми закон, за яким буде чітко прописана, скажімо, процедура голосування в ВР, що всі особисто присутні і т.д... а за 10 років, скажімо, може вже ніхто з дому нікуде не ходитиме, всі через інтернет спілкуватимуться (звісно, я утрую, але ж Конклав, наприклад, взагалі замуровують - і в 21-му столітті...)
> Англійська традиція голосування "ногами" шляхом виходу в певні двері живе кілька сотень років і нічого. Чи Ви можете собі уявити протягом найближчих 100 років, скажімо,об'єктивну потребу голосування депутатами через інтернет?
Погоджуюся, поганий приклад. Наведу інший - в нас в Конституції зафіксовано аж два органи - Нацрада і Держкомітет - з питань телебачення і радіомовлення. Обидва напрямки поступово замінюються інтернетом, і за 15-20 років, цілком можливо, обидва підуть услід геліографу. А органи прописані в Конституції, мають купу співробітників, всі зарплатню отримують... Через закон змінювати сферу їхньої діяльності? Це ж буде протирічити Конституції. Приймати зміни до Конституції? А чи не простіше було одразу написати не "телерадіо", а, скажімо, "мультимедійні ЗМІ" (чи ще якось так)? Зараз маємо Фонд Держмайна, є пропозиції перетворити його у міністерство. Колись мали міністерство статистики (якщо не помиляюся), зараз це комітет. Кожного разу Конституцію змінювати?
> > А в нас всі деталі змінюватимуться, до певної політичної стабільності, ще 10 разів.
> Якісна Конституція якраз нмд і є чинником політичної стабільности і незмінности базових принципів.
Так - базових. А не технічних деталей.
> > А кожна зміна до Конституції - процес, як це чудово видно, болісний, і це добре: болить - значить живе, хай і не дуже добре (особливо після останньої пересадки внутрішніх органів:) ).
> Тому ці зміни мають бути продуманими настільки, щоб не затягувати біль і не повторювати операції.
Тому і обсяги мають бути такими, щоб дати можливість повністю продумати зміни. Без реортель.
> > Я пропоную такий вихід: Конституція, дійсно, розписує тільки основні засади і принципи, але до кожного пункту називає певний Закон, який має розкривати значення цього пункту. Такі Закони називаються Конституційними Законами (чи то Універсалами, так красивше), для їхнього прийняття потрібно 2/3 голосів ВР і підпис Президента, а вето Президента долається 3/4 голосів ВР , але не потребує рішення КС чи двох сесій ВР (наприклад) - тобто має спрощену процедуру прийняття, порівнянно зі змінами до Конституції. Нова Конституція набирає сили тільки з моменту ухвалення всіх Конституційних Законів (які, відповідно, без неї не діють).
> Чесно кажучи, мені виглядає, що я не розумію, в чому дзен. По-перше, так можна затягти набрання чинности Конституцією надовго.
Можна. Але інакше виходить, що референдуми Конституцією передбачені, а закон про нього ще не прийнятий.
> По-друге, знов-таки, колупатися в Універсалах складніше ніж читати все в одній книзі.
А хто заважає видати їх одним виданням? Все чітко впорядковано: ось - Конституція, з кожного пункту (чи розділу) - посилання на конкретні Універсали. Крім згаданих в Конституції, Універсалів не може бути. Все.
> По-третє, проблема різного авторства і різних підходів.
Зараз Конституція займає три сторінки на сайті ВР, і ця проблема актуальна як ніщо. А якщо займатиме триста, гадаєте, ситуація покращиться?
> По-четверте, виникне можливість "за спрощеною процедурою", змінюючи ці закони, фактично змінювати Конституцію, правила на полі конституційного регулювання. І, таким чином може статися залюбки, наприклад, звуження обсягу прав - і то без перевірки Конституційним судом.
А зараз цього немає? Чи ви пропонуєте взагалі всі закони внести до Конституції?
> > Ця система також гарантує захист прав опозиції, бо зараз, наприклад, більшість може змінювати Регламент ВР, як їй заманеться.
> Де юре не може, бо це має бути закон, котрий, відтак, підлягає розгляду Президентом на предмет вето.
Ага. І в ситуації 2002-го року - Президент контролює більшість - меншість може бути позбавлена взагалі всіх регламентних прав, що є нонсенсом. Принаймні зміни до регламенту мають блокуватися 1/3 голосів, це обов'язкова умова нормального захисту парламентської опозиції.
2008.07.02 | Сергей ГРУЗДОВ
+5!