07/07/2008 | Tatarchuk

Внутрішні трансформації та зовнішні загрози
Євроатлантична інтеграція як інструмент політики національної безпеки України


Володимир ГОРБУЛІН, академік НАН України, Олександр ЛИТВИНЕНКО, доктор політичних наук



Вступ до НАТО протягом останніх місяців став нині чи не найобговорюванішою темою. Проте увага зосереджена на, сказати б, зовнішніх, або пропагандистських, аспектах. Багато йдеться про такі далеко не безсумнівні чи непрямі позитиви, як зростання інвестицій. Проте майже відсутнє обговорення проблем НАТО у контексті національної безпеки, удосконалити управління якою, зрештою, і покликаний вступ до Північно-Атлантичного Альянсу. Саме це і визначило тему статті.

У світовій політичній думці існує два підходи до національної безпеки. В межах першого, реалістичного, Ганс Моргентау визначив національну безпеку як недоторканність (integrity) території та інститутів держави із відповідним акцентом на воєнну і політичну безпеку, які входять до традиційного розуміння предмету національної безпеки. Другий підхід — Human security — розвивався у межах, насамперед, ідеалістичних теорій. Він відзначався розглядом не лише воєнних і політичних, а й економічних, соціальних, гуманітарних, екологічних проблем.

Український законодавець, виходячи із другого, ширшого підходу, протягом 16 років незалежності сформував потужну правову базу політики національної безпеки. Це, насамперед, 17 стаття Конституції, яку не пропонується змінювати в жодному з конституційних проектів. Конституційні приписи розвинула Концепція національної безпеки 1997 року і прийнятий їй на заміну Закон «Про основи національної безпеки України» 2003 року, який визначив суб’єкти політики національної безпеки, національні інтереси і основні загрози тощо. Законами «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про оборону України», «Про Службу безпеки України», «Про розвідувальні органи», «Про Службу зовнішньої розвідки України» та іншими внормовано функціонування сектора безпеки. Низка законів регулює окремі напрями діяльності у сфері національної безпеки.

Президент України ухвалив в січні 2007 року «Стратегію національної безпеки України», ввів у дію протягом 12 років понад 100 рішень РНБО та прийняв величезну кількість актів, які врегульовують певні конкретні моменти, включно до призначення керівництва військових формувань. Немало рішень ухвалив і уряд.

Ці документи охоплюють дуже широку проблематику, в якій виокремлюють вісім основних сфер. Безумовно, очевидна важливість екологічних, соціальних, економічних, гуманітарних проблем, але на цьому тлі подекуди губляться проблеми зовнішньої та внутрішньої політичної і воєнної безпеки. До того ж додалися і складності перекладу з англійської, коли поряд з відтворенням national security як «національна безпека» продовжили використовувати поняття «державна безпека», що має ще радянські корені. Далі мова про ті традиційні безпекові проблеми, якими опікуються дипломати, військові, розвідники та контррозвідники.

Законодавство, Стратегія національної безпеки визначають низку загроз і викликів національній безпеці України, які, якщо загострити і спростити, походять з двох основних джерел — по-перше, стану українського істеблішменту загалом і політичного класу зокрема і, по-друге — проблеми Російської Федерації, не Росії як країни з величезною і багатішою історією, яка справила на Україну винятковий вплив, а як сучасної держави та її істеблішменту.

Нині розвиток України визначається перебігом двох основних процесів. По-перше, тривають трансформації суспільного ладу, зміни того, що визначалося на Заході як комунізм, або реальний соціалізм. Насправді, йдеться про низку трансформацій, зокрема, економічних, політичних відносин (політичного і державного режимів), правової системи, суспільних інститутів, постання громадянського суспільства, вихід його з-під тіні держави (радянська держава навіть у теорії не допускала існування незалежного громадянського суспільства).

По-друге, це процес унезалежнення, постання України як самостійної, незалежної та автономної держави, тобто постімперський, постколоніальний транзит. Кожний з цих напрямів заслуговує на окрему розмову.

Проблема внутрішніх трансформацій — це, насамперед, проблема українського істеблішменту. Відомо, що як еліта виконує свої функції, так і функціонує держава. Те, що український істеблішмент нині неспроможний якісно виконувати загальносуспільні функції, стало загальним місцем громадської дискусії. Понад те (трохи перебільшуючи), український істеблішмент нині живе у штучно утвореному світі, ознаками якого є безкарність, можливість для обраних діяти поза будь-якими моральними чи етичними правилами, а нерідко і поза правовими нормами, та кричуща відсутність самодисципліни. Хоча, як відомо ще з римських часів, справжня еліта починається із самообмеження.

Тут і далі під елітою розуміємо групу людей, які, усвідомлюючи національні інтереси країни, її політичне, економічне, географічне становище, здійснюють переважний вплив на формування внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу, фактично вибудовують його.

Безумовно, ці люди мають бути високоосвіченими, різнобічно підготовленими, мати гнучке мислення і, найголовніше, високе почуття відповідальності перед країною. Еліта має відчувати виклики історії, вміти на них реагувати і знаходити адекватні відповіді. І ще одне — це люди, що думають не лише про сьогодення, але й найважливіше — про майбутнє.

Як вже зазначалося, за всі роки незалежності з такою елітою в нас величезний дефіцит. В чому причина цієї проблеми? Справа не тільки в моралі та інших проблемах, хоча в них теж, а в особливостях світової ситуації. Показовим є зауваження Дж.Арріги, який в дослідженні про довге XX сторіччя наводить приклад італійських еліт часів Відродження, які замість інвестування в виробництво, в торгові експедиції, створення або відтворення капіталу — інвестували в скарби. Така поведінка знаходить пояснення в загальноекономічній ситуації, зокрема, особливостях тогочасного загальносвітового розподілу праці та політичних ризиків.

Нині, як і в ренесансній Італії, ситуація змушує українські еліти накопичувати скарби, ліквідні речі, що, в свою чергу, накладається на проблему ціннісних орієнтацій істеблішменту, його так званої позаідеологічності і прагматичності, а також низької загальної культури.

Хто ж нині складає український істеблішмент? Не особливо розмірковуючи про відповідальність перед історією і українським народом, до еліти сміливо відносять себе практично всі депутати Верховної Ради незалежної України всіх скликань. Безкінечні зміни караулу в Кабінеті Міністрів, члени якого не встигають фізично вмоститися у своїх кріслах, призвели до більш обережного ставлення до визначення себе як еліти з боку урядовців. До еліти зараховують себе окремі представники серйозного бізнесу, практично всі зірки шоу-бізнесу та поп-культури, іноді спорту, та й така доволі активна спільнота на політичному обрії — телеполітологи.

Основними спільними рисами цієї різношерстої команди є:

— досягнуті матеріальні статки, і зрозуміло, основна мета — гроші, ще гроші, ще більше грошей;

— прагнення використати ці гроші для приходу в політику, щоб конвертувати цей прихід у владу;

— абсолютне нерозуміння, а звідси агресивне неприйняття того, що називається свободою, справедливістю та національними інтересами.

Українську еліту переважно складають люди, які спромоглися на початку 1990-х або легалізувати тіньові капітали, або конвертувати владу й зв’язки в такий капітал, або взяти участь у відмивці сірих або чорних грошей. Принципову роль зіграла гранична слабкість, майже відсутність у радянській Україні контреліт, винищених за 70 комуністичних років, а отже — незалученість до нового істеблішменту нерадянських сил. Особливості генези прошарку господарів сприяють непродуктивному характеру капіталу.

Але, не все так погано в нашому домі. Особливого значення набувають нинішні прагнення великого бізнесу, обсяг володінь якого змушує шукати можливості вбудовування в глобальні економічні структури. Граючи у глобальну гру, великий бізнес змушений змагатися за тими правилами, які чинні в ній.

Друге джерело загроз національній безпеці — проблеми Росії, російської держави. Суверенітет та незалежність в України наявні. Проте існує третя складова в цьому ряді понять — автономія. Україна нині не є автономною ні в економічному, ні в політичному, ні в культурному, ні в більшості інших сенсів. Вона залишається в межах старого, пострадянського простору, в якому транслюються відповідні моделі та цінності.

Проблема для України не в Росії як такій, а в російській еліті, яка продукує, на наш погляд, згубні для майбутнього рецепти. Йдеться про авторитарний устрій суспільства й держави, великодержавні амбіції, підданську традицію, згуртування і мобілізацію населення навколо проімперських ідей, обмеження конкуренції, в тому числі й в інформаційному просторі, тощо. Можливо, ці рецепти зараз і придатні для Росії, яка має величезну ресурсну подушку, хоча, скоріше за все, за кілька років і там помилки дадуться взнаки, але ці рецепти вбивчі для України вже у найближчому майбутньому. Загалом, ці питання набагато глибше і цікавіше розкриті у роботах російських науковців, зокрема, Л.Шевцової та інших.

Важливим наслідком подвійної проблеми (слабкості вітчизняного істеблішменту та проблем деколонізації) є прогресуюча деградація державних інститутів України. Держава перетворюється на таку собі черепаху без панцира, з якою можна робити що завгодно і ззовні, і зсередини. Особливо небезпечно це в умовах інтеграції України в сучасний глобальний конкурентний простір.

Причина цієї деградації, з одного боку, — слабкість суб’єкта формування держави, проблеми еліти; з іншого боку, — недостатність традицій творення. На імперську традицію, отриману в спадщину від Російської імперії та СРСР, складно спертися, будуючи незалежну Україну, а національна, внаслідок сторіч бездержавної історії, на жаль, донині недостатньо потужна.

Певна стабільність політичної системи за Леоніда Кучми завдячувала фактичному відтворенню радянських схем управління. Він вдихнув життя у мертві інститути, перетворивши їх на своєрідні зомбі. Це дозволило вирішити поточні проблеми, але не дало довгострокову відповідь на виклики, що стоять перед Україною.

Після того, як режим Кучми закінчив своє існування, триває розпад цих інститутів. До речі, саме в цьому — пояснення проблеми корупції, бо структури, що розкладаються, апріорі не можуть не бути корумповані. Корупція в такій системі не виняток, а скоріше спосіб виживання.

Описана ситуація складна, але не безнадійна. Протягом 17 років тривають пошуки суб’єкта прискорення суспільного розвитку. Говорили про олігархів, які мусили навести лад, про бюрократів, про що вже йшлося, особливо після помаранчевої революції, спалахували надії на громадянське суспільство, середній клас.

Нині середній клас уже є потужним гравцем у Києві та містах-мільйонниках, але в регіонах ситуація трохи інша. За 10—15 років, за умови економічного зростання, середній клас буде міцнити і перетвориться на потужного гравця національного масштабу. Подібні процеси вже відбулися в Латинській Америці (Бразилія, Аргентина), проте цей шлях зайняв близько чотирьох буремних десятиріч, на які припали і правління військових диктатур, і постання та занепад популістських рухів.

Зростає кількість неформальних об’єднань, які поряд з позитивною функцією тиску на державу та бізнес іноді набувають радикального характеру. Йдеться про футбольних фанатів, антизабудовні групи. З одного боку, це досить позитивний процес, процес самоорганізації, може, і дуже суперечний; а з іншого — живильне середовище для екстремістських структур, а отже, і проявів соціального тероризму, що може створити загрозу.

Тому необхідна активізація цих змін та створення каркасу, поясу безпеки на час, коли вони триватимуть. І саме тут може йти мова про входження до НАТО, не як ціль державної політики, а саме як інструмент політики національної безпеки — що може поліпшити умови для вирішення проблем, про які йшлося вище.

Членство в НАТО як воєнно-політичному союзі сприятиме виходу із постімперського простору та збереженню свободи дій на майбутнє; а з іншого боку, вступ до Альянсу демократій може підштовхнути до прискорення внутрішньополітичних перетворень. Йдеться, насамперед, про засвоєння демократичних цінностей, такий собі допінг для демократичного суспільства і середнього класу.

По-друге, Україна в НАТО — це зміцнення державних інститутів, насамперед, в сфері безпеки. Практично всі науковці згодні з тим, що держава починається з судів, з поліції та з армії. Посилення цих інститутів дозволить суттєво пришвидшити розвиток України. До речі, посилення інститутів є нагальним завданням і умовою поступу і для економіки.

По-третє, вступ до НАТО — це принципове зростання ваги держави в глобалізованому світі, участь України у механізмах і процедурах прийняття глобальних політичних рішень.

Постає проблема умов євроатлантичної інтеграції. Безумовно, необхідно включатися в розподіл праці, що існує в Альянсі, але слід зберігати умови для повного циклу функціонування збройних сил і спецслужб. Нові члени НАТО інтегрувалися та будували армію та спецслужби за моделлю бутіка. Тобто замість повномасштабної армії або спецслужб країни спеціалізувалися на одному вузькому напрямі. Якщо такий підхід абсолютно органічний для Чехії, яка спеціалізується на хімзахисті, або Румунії — на гірських стрілках чи навіть для Нідерландів з морською піхотою, — то для України як для достатньо великої країни відмова від комплексного підходу до побудови органів сектора безпеки може стати надто необережною.

Євроатлантична інтеграція може і, ймовірно, буде супроводжуватися погіршенням відносин з Росією. І справа тут не в НАТО, не США і не в ЄС, а саме у виході України з постімперського простору, а також у демонстраційному ефекті успішної демократичної України для російського суспільства. Нині відсутня ефективна система взаємовідносин між нашими сусідніми, безумовно, дружніми, але незалежними країнами. Дехто говорить про відносини України і Росії за моделлю США і Канади, але при цьому часто забувають, що імперська Британія протягом другої половини XIX — початку XX століття дуже активно захищала інтереси Канади від спроб поглинення з боку Вашингтона.

Рано чи пізно проблему налагодження ефективної системи взаємодії з РФ слід вирішувати Києву, інакше її вирішать без нас. Тоді чи не найбільш ймовірним сценарієм стане перетворення України на таку собі «соціалістичну Польщу» 1950—70-х років. Причому йтиметься про встановлення прокремлівського авторитарного режиму років на десять, після чого повернемося до сучасного стану, але з відмінністю в дуже принциповому моменті. Українське суспільство та еліти будуть просякнуті глибокою антиросійськістю і ненавистю не до РФ, про що йдеться зараз, а до Росії як суспільства і країни. А в цьому, як і в будь-якій іншій фобії — формі психічної хвороби — нічого доброго ні для України, ні для наших сусідів.

Ще одна небезпечна та, на жаль, реальна загроза пов’язана зі зростанням українського радикального етнонаціоналізму, ознаки чого вже з’являються. Одним із можливих наслідків реалізації цієї загрози стане хрест на демократії в Україні на найближчі роки. І саме тут слід говорити про позитивну роль НАТО як поясу безпеки.

Дуже стисло зупинимося на альтернативах політиці євроатлантичній інтеграції. Влас не, існує їх три. По-перше, це активно обговорювана європейська політика безпеки. Безпекова політика ЄС нині цілком компліментарна до НАТО і фактично доповнює зусилля Альянсу в сфері м’якої сили, формування інститутів, післяконфліктної реконструкції тощо, навіть при постановці завдань цієї політики поки-що не йдеться про загрози воєнного характеру. Таким чином, як альтернатива до вступу в НАТО європейська політика безпеки не існує.

Другий напрям — вступ до ОДКБ. Потрібно зрозуміти, що це приєднання до слабшого в політичному, економічному і воєнному вимірі союзу із безумовною домінантною РФ, повернення туди, звідки Україна вийшла 17 років тому, і, що не менш важливо, це теж рецепція цінностей, але зовсім інших цінностей.

І третя альтернатива, яка зараз активно обговорювається, це нейтралітет. За влучним зауваженням українського дослідника О.Богомолова, Україна нині вже є нейтральною і позаблоковою. А отже, її світле нейтральне майбутнє маємо можливість спостерігати вже тут і тепер. І відсутні жодні підстави сподіватися на щось інше, ніж нинішній невизначений стан.

Кожна із нейтральних країн має свою модель та історію нейтралітету. Дуже часто говорять про Швейцарію, але Україна — не Швейцарія. Не тому, що вона розташована не в гірському районі, але тому, що у нас відсутній ресурс, в збереженні якого в недоторканому вигляді зацікавлені обидві опонуючи сторони. Нагадаємо, що у випадку Швейцарії йшлося про наднадійну банківську систему.

Навпаки, в українських ресурсах зацікавлені як РФ, так і НАТО. І тут слід згадати не Швейцарію, а Бельгію та Нідерланди, нейтралітет яких був міжнародно-гарантованим, але вони стали жертвами агресора.

Нейтралітет Австрії після Другої світової було обумовлено «німецьким питанням». Відомо, що при створенні НАТО переслідувалися три цілі: тримати США в Європі, Росію поза Європою, а Німеччину під контролем. Приєднання Австрії до одного з блоків посилювало позиції Німеччини, а це сприймалося як небезпека. І після двох спроб комуністичних путчів в 1955 році було підписано Державний договір, в якому йшлося про нейтралітет Австрії.

Випадок Фінляндії межує з проблемою збройного нейтралітету. Після зимової війни 1940 року, яка почалася відразу після приєднання Гельсінкі до конвенції Ліги націй про абсолютний нейтралітет, керівництво СРСР усвідомило, що ціна приєднання Фінляндії перевищить усі можливі дивіденди. Саме тому протягом 1950— 1980-х Кремлем здійснювалася політика фінляндизації, використання скандинавської країни як такого собі мосту між блоками.

Обговорюючи питання збройного нейтралітету для України, не слід забувати про матеріально-фінансову сторону питання. За попередніми оцінками, мова йде про армію у 400—450 тисяч осіб, із сучасним озброєнням; і не варто забувати про необхідність формування потужної системи спецслужб, поліції, фактично про поліційну державу, яка б могла витримати облогу з усіх боків, маючи певну строкатість і потенційні регіональні проблеми.

І наостанок: НАТО — це не є відповідь. Вступ до Альянсу лише створить поле для позитивних можливостей, використати які мусить Україна. І досвід взаємодії із Альянсом, набутий, зокрема, при проведенні оборонного огляду, комплексного огляду сектора безпеки, при виконанні Цільових планів Україна—НАТО, переконливо доводить: ми можемо скористатися цим шансом для прискорення реформ та гарантування демократичного суспільного поступу України.

№116, субота, 5 липня 2008

http://www.day.kiev.ua/203836/