07/09/2008 | Максим Ісаєнко

У Київській області сталася безпрецедентна за своїм цинізмом та нахабством подія – новоспечений начальник управління земельних ресурсів Києво-Святошинського району Вадим Литвин (депутат Київської обласної ради з фракції «Наша Україна») перевіз управління на свою приватну територію в районі аеродрому «Чайка» і поставив там приватну охорону. При цьому зникла частина архівних документів, а відвідувачі не можуть потрапити в державну установу, яка створена для того, щоб надавати їм послуги відповідного характеру. Тим часом Вадим Литвин у тісній спілці із своїми нашоукраїнськими соратниками – начальником Головного управління земельних ресурсів у Київській області Андрієм Іванюком і депутатами обласної ради Володимиром Федосєєвим (голова фракції) та Олегом Чернецьким (головою Ірпінської міської організації НСНУ) видають державні акти на право власності на землю, не дотримуючись навіть у заповненні бланків бодай формальних вимог українського законодавства.

Земельний бєспрєдєл є черговим яскравим свідченням, що жодні ідеологічні, політичні та навіть особисті розбіжності для укрсучполітиків всіх кольорів не грають ані найменшої ролі, коли йдеться про святе – продаж посад і подальший дерибан з урахуванням інтересів усіх зацікавлених сторін. Кандидат на ту чи іншу посаду може бути ідеологічним ворогом, може бути поганим фахівцем та ніяким організатором, може «підкласти десять свиней» тим, хто «вирішує питання», але якщо він здатен забезпечити їхні кишені необхідною кількістю коштів – йому пробачаються як минулі, так і наступні гріхи. І вже нікого не дивує, коли політики, які ще 10 хвилин тому непримиренно чубились (словесно чи навіть фізично) в залі засідань чи на телеекрані, сідають разом у свої «мерседеси» та їдуть спільно «вирішувати питання», забувши «про все погане».

Коли на початку року за підтримки відомих своїми земельними інтересами Богдана Губського та Сергія Осики головою Державного комітету України із земельних ресурсів (тоді він називався Державним агентством земельних ресурсів України) став бютівець-депутат Київської обласної ради Володимир Воєводін, скрізь на Київщині і не тільки почалася масова заміна начальників місцевих земельних управлінь та відділів. Нові кадри призначалися не за фаховими чи якимись іншими позитивними ознаками, а за принципом – підходить чи не підходить людина бютівським товаришам, які вирішують питання призначень. Подекуди це викликало спротив місцевих еліт і навіть громад, як це було на Бориспільщині. І не дивно, адже на тлі нових кадрів навіть найодіозніші старі в багатьох випадках видавалися ледь не янголами. Не секрет, що корупція і хабарництво були розвинуті у сфері земельних відносин завжди. Однак навіть ті зі старих, хто зловживав цим, все ж таки мали якісь рамки, і не дерли гроші з усіх без винятку й за все підряд. При нових же в багатьох районах хабарництво збільшилося в рази і стало просто тотальним. Гроші почали брати навіть за формальні документи, які місцеві відділи земельних ресурсів зобов’язані видавати людям. Причому новим начальникам «товариші, які вирішують питання», встановили тверду таксу відрахувань. До того ж у багатьох випадках на зміну старим кадрам прийшли просто невігласи, які вперше чули навіть назви документів, які вони мають видавати. І ця некомпетентність стала чи не більшим гальмом роботи земельних відділів та управлінь, ніж сама корупція. Бо старі кадри хоча б ретельно слідкували, щоб з формальної точки зору (тим більше там, де про гроші не йшлося) все було гаразд. Тому навіть дискусії «Що гірше: нечесність чи некомпетентність?» місця тут немає. Бо на зміну і чесності, і нечесності, і компетенції, і некомпетенції майже повсюдно прийшли нечесність й некомпетентність «в одному флаконі».

Чим далі від Помаранчевої революції та проголошуваних на Майдані ідеалів, які, як показує практика, що є критерієм істини, виявилися банальною брехнею в очі мільйонам громадян, тим менше дивує усіх така ситуація. Однак призначення Вадима Литвина начальником управління земельних ресурсів Києво-Святошинського району здивувало навіть тих, хто давно нічому не дивується. З дуже простої причини. Всі новопризначені «сучі сини» були бютівськими «сучими синами». Не обов’язково за партійною приналежністю, бо серед них могли бути й, наприклад, рядові регіонали. Це могли бути просто особисті зв’язки та взяті зобов’язання виконувати поставлені умови під час призначення на посаду, працюючи єдиною командою та не проявляючи якихось амбіцій й не плануючи власної гри.

Кавалер смішновідомого ордену Святого Станіслава Вадим Литвин, окрім того, що ніколи не був і близько помічений у найменших стосунках з мораллю та совістю, а також немає ані найменшої компетенції у сфері земельних відносин, окрім бажання «мати землі і побільше, побільше», за всіма ознаками є для БЮТу «чужим сучим сином». Бо більше сала за шкіру і Губському, і Осиці, і всьому Київському обласному БЮТу, ніж Литвин з його вірним і донині соратником Фєдосєєвим, мабуть, не залив ніхто. Як і губернатору Київщини Вірі Ульянченко, яка спочатку випхала з керівництва «Нашої України» Вадима Литвина, а потім і Володимира Федосєєва, який зайняв був на короткий час місце колишнього шефа. При цьому категорично залишила в ній Олега Чернецького, хоч той і досі є більш ніж наближеним до обох цих «достойників» і провалив обидві останні виборчі нашоукраїнські кампанії в місті Ірпені, за яке відповідав як начальник виборчого штабу.

Народний депутат двох скликань Вадим Литвин відрізнявся своєю непомітністю на роботі у Верховній Раді, зате величезною активністю поза її межами. Іще у 1994-98 рр. цей мало кому відомий і непомітний мажоритарник від Дніпропетровська, перебуваючи у фракціях «Соціально-ринковий вибір» та «Єдність», їздив з двома джипами охорони і постійно чогось боявся. В цей час він був членом виконкому Ліберальної партії України Володимира Щербаня. У 1998 році поїхав балотуватись до Полтавської області, але набрав лише 8,5% голосів.

Другий раз до парламенту В. Литвин потрапив у 2002-му році, купивши 52 місце у списку Комуністичної партії, проте пробув у фракції недовго, хоча голосував із червоними злагоджено (в т.ч. і з приводу надання російській мові статусу державної). Через півроку перебіг у фракції Партії промисловців і підприємців та «Трудової України» - саме в той день було проголошено створення прокучмівської більшості Верховної Ради у складі 231 депутата.

Після розколу фракції на дві партійні частини залишився з «трудовиками». 9 листопада 2003 року, будучи членом фракції ППУ та «Трудової України», очолив виконком Ліберальної партії України (об’єднаної), лідером якої був Великий Пріор Ордену Святого Станіслава шевальє Павло В’ялов (01.11.2003р. В. Литвин став кавалером цієї потішної відзнаки відомого лохотрону як керівник вальфдорської школи «Михаїл). До речі, на цій посаді він змінив нинішнього голову Київської обласної організації УРП «Собор» Ярослава Козачка.

8 грудня 2004 року, коли Верховний Суд України прийняв рішення про переголосування другого туру президентських виборів, і всім було ясно, що Віктор Ющенко переможе, перебіг до фракції «Наша Україна». Невдовзі цей «варяг», який до того не мав жодної причетності до Київської області, за сприянням Петра Порошенка (Литвин вступив до його «Солідарності») очолив Київську обласну організацію партії «Народний Союз Наша Україна», виживши з цієї посади давню опозиціонерку кучмівському режиму, колишню головну пеерпістку Київщини Олену Бондаренко (нині – народний депутат України від БЮТ) та переформатувавши разом з Володимиром Федосєєвим «Нашу Україну» так, що в її лавах не залишилося практично жодного борця з кучмізмом, натомість колишніх кучмістів там не бракувало, до того ж не тільки місцевих, але й привезених навіть з Донбасу. Доходило до того, що від голів районних та міських організацій НСНУ вимагали платити гроші за перебування на посаді, а ті, хто впирався, могли опинитися й у лікарні після нападу бритоголових бандитів, як це, наприклад, сталося з головою Броварської організації Надією Захарчук, яку навіть після побиття шукали, щоб добити, коли дізналися, що вона збирається взяти участь в антилитвинівській прес-конференції на цю тему.

Тоді ж В. Литвин розгорнув активну кампанію проти тодішнього голови Київської облдержадміністрації Євгена Жовтяка, сподіваючись зайняти його посаду. Однак з низьким результатом «Нашої України» на виборах-2006 до Київської обласної ради з цією мрією довелось попрощатися. Та амбіції на щось небезкорисливо впливати не зникли.

Ворожнеча між литвинівсько-фєдосєєвською «Нашою Україною» та обласним БЮТом, який завоював абсолютну більшість місць у облраді, розпочалася ще до першого пленарного засідання. Тоді (зрада Морозом помаранчевого табору була ще попереду) вищі партійні органи рекомендували своїм членам у місцевих радах всіх рівнів утворювати об’єднання між БЮТ, НУ та СПУ. Очолювані В. Литвином нашоукраїнці Київщини відмовились увійти в коаліцію з БЮТ та СПУ і, навпаки, підтримали на голову обласної ради регіонала Миколу Урупу, заступника сумновідомого губернатора-бєспрєдєльщика Анатолія Засухи. Перша сесія вийшла напруженою, з бійками, ламанням мікрофонів і блокуванням трибуни і закінчилася повною поразкою «урупівців». Головою облради було обрано бютівця Володимира Майбоженка, який невдовзі очолив обласну «Батьківщину», виживши за допомогою тих же Богдана Губського та Сергія Осики незмінного багаторічного лідера «юліанців» Київщини Уляну Мостіпан.

Нашоукраїнці, ставши в опозицію до коаліції БЮТ-СПУ (до речі, ця коаліція існує ще й досі), не отримали жодної серйозної посади ні в облраді, ні в її апараті, і потім ще не раз голосували всупереч із навіть загальноукраїнською лінією НУ. Так, наприклад, фракція «Наша Україна» у Київській обласній раді не проголосувала за підтримку Київською обласною радою спільної заяви фракцій БЮТ та НУ у Верховній Раді Про систему невідкладних заходів по розв’язанню політичної та соціально-економічної кризи в Україні, не зважаючи навіть на те, що до цього їх зобов’язувала спільна директива №3 обох партій. За інформацією з фракції БЮТ В. Фєдосєєв вимагав за позитивне голосування фракції для себе посаду першого заступника голови ради. Отака відданість ідеалам і взагалі курсу партії! Серед тих, хто не проголосував за виконання партійної директиви, був і так палко відстоюваний Вірою Ульянченко на посаді голови Ірпінського виборчого штабу на дострокових парламентських виборах Олег Чернецький (не зважаючи на провал ним виборчої кампанії в Ірпені у 2006 році), і начальник ГУ МВС України у Київській області Віталій Яловенко (ставленик Юрія Луценка), і директор Національного інституту стратегічних досліджень Юрій Рубан, і відповідальний секретар Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення за президентською квотою та генеральний директор 5-го каналу часів Помаранчевої революції Владислав Лясовський, і кум Романа Безсмертного Олег Фесенко… Проте чи хтось зреагував на таке кричуще порушення партійної дисципліни (фактично, зраду, якщо казати прямо) нашоукраїнцями Київщини? Ні, звичайно. Бо які там ідеали, коли до влади у такій багатій на таку дорогу землю області не допускають? До речі, у день відставки Ірпінського міського голови М. Свистович депутати від НУ та БЮТ не проголосувати не лише на підтримку спільної заяви своїх фракцій у Верховній Раді, але не підтримали Указу Президента України про розпуск парламенту (Указ був 2 квітня, відставка – 3 квітня 2007 року), якщо це слово можна вживати стосовно того аукціону депутатських душ, у який перетворила вищий законодавчий орган країни «антикризова коаліція».

Після відсторонення від керівництва партійною організацією НСНУ В. Литвин і В. Федосєєв розгортають кампанію вже проти нової очільниці обласної «Нашої України» В. Ульянченко. Разом з регіоналами організовують пікетування облдержадміністрації, намагаються винести питання про відставку губернатора на сесію облради. Кампанія провалилася, бо про «популярність» та вміння того ж Федосєєва працювати з народом свідчать, наприклад, проміжні вибори до Верховної Ради, які відбулися у мажоритарному окрузі №206 у Чернігові 8 червня 2003 року. Тоді заступник голови Всеукраїнської партії трудящих Володимир Федосєєв посів останнє 25 місце і набрав аж 25 голосів (0,03%) з 73 276 виборців, які взяли участь в голосуванні. Тобто, він не зміг переконати за день навіть одного виборця (виборча кампанія тривала 45 днів).

І от після всього цього раптом у контрольованій БЮТом (і в значно меншій мірі Вірою Ульянченко) сфері кадрових земельних призначень знаходиться місце Вадиму Литвину. Його призначають заступником Києво-Святошинського районного відділу земельних ресурсів.

Невже не було іншої людини, яку можна було б призначити на цю посаду? Напевно, що були. Адже В. Литвин до сфери земельних відносин має стосунок вельми опосередкований. Народившись у російському місті Свердловську, він закінчив енергомеханічний факультет Дніпропетровського металургійного інституту за спеціальністю інженер-електромеханік – «Автоматизація технологічних процесів та виробництв». Працював монтажником-регулювальником радіоапаратури і приладів Пензенського ВО «Електромеханіка» (Росія), заступником та головою різних кооперативів, заступник директора Дніпропетровської філії банку «Схід», начальником відділу кредиту і ресурсів Дніпропетровської філії АБ «Інко», директором Дніпропетровської філії Київського народного банку. Був членом спостережної ради НАК «Нафтогаз України», членом колегії Державного Комітету України по матеріальних резервах.

Проте сказати, що Литвин ніколи не мав жодного стосунку до землі було б не зовсім вірно. Бо саме заради неї, «рідної», він під час Помаранчевої революції між другим та третім турами президентських виборів раптом переметнувся до помаранчевого табору, і заради неї робив кар’єру саме в НСНУ на Київщині, сподіваючись скористатися партією як паровозом для приходу до влади. Все для цього було готове – Литвином та Федосєєвим була сформована в Київській області ціла команда, єдиною метою якої став дерибан землі. Однак, у більшості районів команда ця опинилася поза владою. Тим активніше вона діяла там, де владу можна було взяти хоча б частково.

Саме через Литвина і компанію з’явився в українській політиці такий термін як «Ірпеніада», коли, завдяки кількамісячним відчайдушним зусиллям цієї команди в місті Ірпені, яке знаходиться біля столиці, і де земля дуже дорога, до влади прийшла підтримувана цією командою людина – Олег Бондар, який одночасно має тісні зв’язки з Дмитром Табачником та його братом Михайлом, Валерією Матюхою, Степаном Цапюком, Петром Мельником та іншими впливовими та/або одіозними діячами Партії регіонів.

Спочатку, не цураючись кримінальних дій та відвертих зв’язків з регіоналами і не шкодуючи грошей, ця гоп-компанія влаштувала судову й бюрократичну тяганину, не даючи прийти до влади переможцю виборів – колишньому успішному, на відміеу від нинішніх нашоукраїнців, керівнику виборчих штабів «Нашої України» (2002р.) та Віктора Ющенка (2004р.) Мирославі Свистович, яка більш ніж на 800 голосів випередила ставленика нашоукраїнців, потім не дала меру здійснити жодного серйозного кроку (рада скасовувала рішення виконкому), а в квітні минулого року організувала висловлення недовіри міському голові з висмоктаних із пальця та й просто брехливих підстав.

Саме Вадим Литвин і Володимир Фєдосєєв з невідомими особами о другій годині ночі вдерлися на п’яту виборчу дільницю під час проведення так званих позачергових виборів у Ірпені (призначених на прохання місцевих «помаранчів» розпущеною антипомаранчевою Верховною Радою), після чого вибори на дільниці були визнані недійсними, і територіальна комісія встановила результати виборів без врахування результатів голосування всіх 840 бюлетенів на цій дільниці. Поспішаючи зробити свою маріонетку міським головою, розуміючи, що при чисельних і серйозних, зафіксованих, наприклад, Комітетом виборців України, порушеннях результати виборів з різницею у 290 голосів дуже легко піддаються оскарженню, саме В. Литвин у ніч виборів телефонував до редактора місцевої газети «Ірпінський вісник» і погрозами примушував випустити позачерговий номер газети з інформацією про те, що О. Бондар переміг на виборах. Менш ніж за півроку цією командою в Ірпені було роздерибанено 190 із 240 га земель рекреаційного призначення. Мінімальна вартість цієї землі 380 млн. доларів. А загалом у громади було вкрадено понад 400 гектарів курортних земель. Це нагадувало орду, яка захопила місто приступом та отримала його на три дні для розграбування.

В Дніпропетровську Вадим Литвин відомий як співзасновник п’яти фірм. Поряд з ним співзасновником однієї з них – ЗАТ Бізнес-центр «Весна» – був лідер місцевих регіоналів Геннадій Грозицький (заступник дніпропетровського губернатора, керівник обласної податкової). А директором іншої – ВАТ ФІК «Економ-Інвест» був сумновідомий Валерій Івченко – скандально відомий радник секретаря РНБОУ Петра Порошенка, якого невдовзі після призначення на посаду оголосили у розшук.

Совість, моральність та інші чесноти також не були критеріями призначення В. Литвина на посаду, де він слабо орієнтувався в питаннях, що належать до його компетенції. Про це було вже сказано вище. Для різноплановості портрету інтересів Литвина залишається додати хіба що аферу з 7 тисячами китайців у Броварах, яких ніхто там не бачив або намагання віддати росіянам Бурштинський енергетичний острів.

Як би там не було, але призначення на таку високу відповідальну посаду людини, яка не працювала за даним напрямком, не має відповідної освіти й не відзначається особливою чесністю, дало підґрунтя для різних пліток і міркувань з цього приводу. Одні говорили, що Вадим Литвин купив посаду, інші – що його поставили, щоб він «відпрацював» борг у 50 мільйонів, який в нього є іще з часів виборів-2006, коли він продав 60 місць у списку, а депутатами стали лише 15, причому не всі з них платили гроші – деякі були пролобійовані впливовими нашоукраїнцями.

Невдовзі після призначення на посаду заступника начальника відділу земельних ресурсів Києво-Святошинського району Вадим Литвин вижив з посади начальника відділу Юрія Телепньова, зайнявши його місце. Невдовзі Ю. Телепньов виграв суд про поновлення на посаді, але це рішення ніхто виконувати не збирається. Судові виконавці лише помилувалися на зачинені бронедвері кабінету начальника Головного управління земельних ресурсів у Київській області Андрія Іванюка.

Особа цього «достойника» також вельми цікава, бо й він є людиною з команди В. Литвина також. У 2006 році А. Іванюк став депутатом Києво-Святошинської районної ради за списком «Нашої України», перебуваючи на посаді начальника Києво-Святошинського міжрайонного відділу Управління СБУ в Київській області. Був звільнений за хабар. Також була заведена кримінальна справа на його заступника Івана Колобова (депутат Ірпінської міськради за списком «Нашої України»), якого вивели за штат, але пізніше він поновився по суду.

Нашоукраїнця А. Іванюка після звільнення з СБУ було призначено головним землевпорядником Київщини в часи урядування В. Януковича під час антикризової коаліції. Однак нашоукраїнський же губернатор В. Ульянченко допомогла йому залишитись у цьому кріслі. В лютому 2008-го Іванюка були звільнили і на його місце повернули колишнього начальника Головзему Київщини Віктора Петрука, який тоді був заступником голови Держкомзему. Однак, не зважаючи на кричущі зловживання у сфері земельних відносин (на Київщині цього року протягом трьох неповних місяців Іванюком без аукціонів, в авральному порядку безкоштовно роздано тисячі гектарів землі, приблизна вартість якої 5 млрд. грн.), він був негайно (буквально за день чи кілька) відновлений на роботі, а Петрука знову повернули на посаду заступника голови Держкомзема. Очевидно, що нижча за ієрархією посада головного землевпорядника Київщини є більш ласою ніж посада заступника Комітету.

Суто нашоукраїнська зв’язка Іванюк-Литвин-Фєдосєєв-Чернецький у контрольованій БЮТом сфері викликає ще більше здивування, хоча, проживаючи в нинішній Україні, вже нічому не дивуєшся. Як не дивуєшся, що в одній команді перебувають друзі (Іванюк, Чернецький) та вороги (Литвин, Фєдосєєв) губернатора Київщини, а Іван Колобов та помічник Олега Чернецького Денис Поздняков вже прийняті до партії «Єдиний центр». Земля об’єднує всіх. А особливо об’єднує дерибан земельних ресурсів. Тут дружать усі.

Наполегливість Ю. Телепньова з метою поновитися на посаді змусила покровителів В. Литвина вдатися до неординарних кроків. Спеціально під нього замість відділу було створене управління земельних ресурсів, яке В. Литвин самовільно переніс з Янтарної, 12 в район аеродрому «Чайка» на територію вальдорфської школи «Михаїл», яку він очолює, і за що формально отримав орден Святого Станіслава. Таким чином кремезні приватні охоронці можуть просто не допустити судових виконавців на територію «приватної власності», і, щоб потрапити до будівлі на Лобановського, 6, де розмістив В. Литвин земельне управління, судовиконавцям доведеться хіба що наймати вертоліт. Звичайно ж, цього ніхто робити не буде.

Тим часом В. Литвин поводиться на займаній посаді саме як на своїй приватній власності. Ще на Янтарну, 12 він, на відміну від усіх інших чиновників (в т.ч. і голови райдержадміністрації), приїздив двома джипами «Фольксваген-Туарег», набитими охороною. Вартість кожного з авто – від 70 до 100 тис. доларів США. На джипах чомусь номери Верховної Ради, хоча ні Литвин, ні жоден з його спільників народними депутатами не є. Джипи мають майже однакові номери – АА 0098 ВР і АА 0089 ВР (останній був помічений у ніч фальсифікації так званих дострокових виборів Ірпінського мера, коли владу в місті захопив литвинівський «регіональний нашоукраїнець» Бондар), а сам В. Литвин пересувається то в одному, то в іншому, обираючи «місце сидіння» безпосередньо перед поїздкою. Іноді в кортежі також присутній «Ніссан». Автомобілі під’їжджають прямо до входу, і начальника на робоче місце супроводжують четверо охоронців, викликаючи обурення, здивування і шок в інших співробітників адміністрації та її відвідувачів. В. Федосєєв більш «демократичний». Він пересувається лише на одному авто – сріблястому 600-му «Мерседесі» з номером АІ 6187 АО.

Віддаленість від міста, відсутність налагодженого транспортного зв’язку та приватна охорона зробили Києво-Святошинське управління земельних ресурсів неприступною фортецею в тому числі і для громадян. Потрапити туди без дозволу Самого не можуть навіть співробітники, які працювали там за часів Ю. Телепньова і досі не звільнені. Спочатку вони мусять звернутися до охоронця, а потім той іде питати дозволу у начальника – пропустити чи ні. Те саме з громадянами, для яких існує лише один прийомний день – середа.

За будь-який папірець тепер, окрім офіційної державної плати, тепер треба платити окремо. Можна і не платити, але тоді оформлення документів розтягнеться на місяці і навіть на роки. Бо, як повідомляють усім, черга зараз аж до зими. Уявіть собі жінку-селянку, яка, наприклад, отримала спадщину і бажає її переоформити. З муками мусить вона добиратися до управління, щоб побачити, що прийомний день у середу. Вистоявши чергу, дізнатися, що щось у тебе не так (чиновники завжди знайдуть до чого причепитися) і виправити недоліки (щось донести чи переписати) можна лише у наступну середу, якщо черга встигне дійти. А потім документи перевіряються, йдуть у область, вертаються назад…

Команда Литвина чудово розуміє, що в багатьох людей, чий бізнес пов'язаний із землею, чи які просто захотіли побудуватися, час коштує дорожче, ніж хабар. І тому люди платять, бо діватись їм нікуди.

В такий спосіб В. Литвин організував собі непоганий бізнес, встановивши неофіційні розцінки на послуги державної установи. Так наприклад, щоб отримати довідку про обмеження й обтяження, яка при тому ж Телепньові обходилася у 5 гривень офіційної плати та виготовлялася за 1-2 тижні, тепер треба заплатити від 10 до 20 доларів за сотку. Всі питання вирішуються лише через довірених осіб, в коло яких входять і деякі охоронці Литвина. А хто не хоче чи просто не вміє правильно дати хабара чи викликає підозру – чекатиме з моря погоди.

Нам вдалося викликати довіру, і огрядний охоронець на ім’я Олександр назвав цифри, за які він готовий «допомогти» нам швидко вирішити питання.

Підписи на технічній документації і державному акті коштують стільки ж, скільки й на довідках про обмеження і обтяження або про грошову і нормативну оцінку – 10-20 доларів за сотку плюс 5 грн. офіційної плати, яку стягує держава. А без цих довідок жодний нотаріус жодної угоди не завірить. Тож, якщо хочете продати свою земельну ділянку – чекайте до нових віників або платіть.

Плата береться в залежності від площі: до гектара – 20 дол. за сотку, більше гектара – 10 дол. Робиться довідка за 3-4 дні. Стільки само беруть за погодження проекту землевідводу. Гроші передаються охоронцю, який забирає документи, а потім заднім ходом проводить відвідувача до земельного управління.

Підпис висновків на погодження технічної документації та на заявці на отримання державного акту – мінімум 200 доларів, але також залежить від гектарності. Підпис та печатка на державному акті – те саме. Мабуть, охоронці щось «наварюють» і собі.

Всі документи двічі проходять через земельне управління. Литвин підписує технічну документацію (в т.ч. й заявку на отримання державного акту), погоджує висновки, присвоює кадастровий номер. Після погодження в архітектурі та районному центрі Державного земельного кадастру документи йдуть в область до Іванюка, де також беруть гроші. Обласна експертиза неофіційно коштує мінімум 500 дол., офіційно ж вона – безкоштовна. Якщо це стосується проекту відводу – Іванюк бере від 1 до 5 тис. доларів в залежності від ділянки за підпис на отримання державного акту та експертизу. І тримає документи місяцями, якщо хтось не платить. Після цього бланки державних актів повертаються до Литвина, який має їх підписати сам та віддати після цього на підпис голові райдержадміністрації.

Життя Києво-Святошинського району Вадима Литвина не цікавить. Він, на відміну від інших начальників земельних відділів, не відвідує ні сесій ради, ні виконкомів. І багато співробітників апарату ради й адміністрації навіть не знають його в обличчя. Голову адміністрації Миколу Пашинського (давній опозиціонер режиму Кучми, отримав посаду відразу після Помаранчевої революції, член УНП) Вадим Литвин не сприймає, оскільки до афер цієї нашоукраїнської гоп-компанії залучити того неможливо. І заявляє, що не Пашинський його призначав, а тому не йому давати Литвину розпорядження.

Голова РДА наївно думав, що є надійним заслоном для литвинівських аферистів, оскільки на державному акті на право власності на земельну ділянку має стояти і його підпис, до того ж він ставиться останнім. Микола Пашинський не врахував того рівня цинізму та нахабства, яким керується Вадим Литвин, і землі почали роздаватися в обхід РДА, хоча це і є протизаконно.

Перед нами лежать 7 державних актів на право власності на земельну ділянку Сільськогосподарському товариству з обмеженою відповідальністю Агрокомбінат «Хотівський» (три з них розміщені для прикладу у фотоархіві Майдану тут, отут і ось тут). Всі вони видані 4 червня 2008 року. На всіх підпис лише начальника управління земельних ресурсів у Києво-Святошинському районі Вадима Литвина і печатка лише управління. Підпису голлови райдержадміністрації та печатки цієї установи немає. Загалом ці 7 актів видані на 50 гектарів дорогої землі під Києвом (Лісниківська та Ходосівська сільські ради), а в цілому у власності СТОВ опинилося близько 100 гектарів землі. Видані акти в обхід як місцевої ради, так і місцевої райдержадміністрації.

Формально державні акти, де був би підпис лише Литвина, мають право на життя. Але тільки щодо землі, яка вже перебувала у приватній власності, власник мав на неї акт та продав чи подарував її іншій особі. Однак у випадку вищезазначених земель ніякого купівлі-продажу не було. Підставами видання державного акту вказані – рішення про реорганізацію згідно протоколу зборів КСП АК «Хотівський» №2 від 03.03.2000р. та рішення Франківського районного суду м. Львова від 25.02.2005 року, справа №2-2303/05.

Згідно земельного законодавства єдиним розпорядником земель державної власності є районні та обласні державні адміністрації, а в окремих випадках Кабінет міністрів України. Жодним з цих органів жодного розпорядження, наслідком якого стало б виготовлення проекту землеустрою, технічної документації чи виділення будь-кому цієї землі, не видавалося. Сам же по собі протокол зборів не може бути підставою для видачі державного акту на право власності на землю, оскільки для набуття юридичними особами права власності на землю існує затверджена Земельним кодексом процедура. І вона полягає у цілій низці бюрократичних рухів – розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, рішення місцевих органів влади щодо їх відведення, укладення цивільно-правових угод з єдиним розпорядником державної землі – райдержадміністрацією тощо.

Рішення ж Франківського районного суду м. Львова має такий самий стосунок до переходу права власності, як і, наприклад, штрафування інспектором ДАІ водія директора СТОВ Агрокомбінат «Хотівський». В судовому рішенні йдеться про стягнення агрокомбінатом з Пилипенка Володимира Пилиповича аж 150 грн. заборгованості за договором відступлення права вимоги. Ні про яку власність на землю і ні про яке зобов’язання виготовляти комусь державні акти в цьому рішенні не йдеться взагалі.

Також у підписаних Вадимом Литвином і завірених печаткою земельного управління державних актах зазначене цільове призначення землі, яке взагалі відсутнє в українському законодавстві – для захисних насаджень та для розміщення виробничої інфраструктури. В ст.19 Земельного кодексу, яка встановлює розподіл земель на категорії згідно з її цільовим призначенням, нічого подібного немає. Але в нашій країні, де посади державних установ дерибаняться між різними політичними силами з подальшим їх продажем тому, «хто більше заплатить», читати Земельний кодекс для того, щоб керувати відділом земельних ресурсів, і тим більше дотримуватися його – зовсім не обов’язково.

Стаття 19 містить вичерпний перелік категорії земель:

1. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) землі оздоровчого призначення;

ґ) землі рекреаційного призначення;

д) землі історико-культурного призначення;

е) землі лісового фонду;

є) землі водного фонду;

ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

2. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Отже, таких категорій земель як «для захисних насаджень» та «для розміщення виробничої інфраструктури» просто не існує. І такий запис є кричущим невіглаством та порушенням законодавства.

У статті ж 20 Земельного кодексу написано, хто встановлює та змінює цільове призначення земель:

1. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

2. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

3. Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Ні тут, ні у згаданому Порядку повноваження Вадима Литвина як начальника земельного управління і як єдиної посадової особи щодо встановлення категорій земель не проглядається. Йому відводиться лише технічна частина роботи, яку ніхто досі (навіть новоспечені власники) навіть не просив робити. Тим часом з існуючих у нашому розпорядженні актів витікає, що категорії В. Литвин для зазначених в цих документах земельних ділянок встановив сам. Та ще й вигадав нові, «доповнивши» Земельний кодекс.

Однак насправді бєспрєдєльщикам знання не потрібні. Їм не потрібно читати Земельний кодекс. Вони впевнені, що відкупляться, і нічого не бояться. Тим більше, що ці землі СТОВ вже продало іншим власникам. Серед цих земель – майже 14 гектарів археологічної пам’ятки всеукраїнського масштабу – Змієві вали. І це вже не перше посягання на ці археологічні споруди. У Васильківському районі за сприянням соратника В. Литвина А. Іванюка на території паркової зони, яка знаходиться в межах історичного заповідника «Змієві вали», що охороняється ЮНЕСКО, земля відведена під комерційне використання. Вже зараз територію очистили від дерев та готують під забудову. не зважаючи на те, що поруч знаходиться Собор Антонія та Феодосія, збудований ще в ХVII столітті.

В зв’язку з цим 2 липня 2008 року голова Києво-Святошинської райдержадміністрації Микола Пашинський разом з депутатом районної ради Миколою Глушком та Хотівським і Лісниківським сільським головами Миколою Безпечним та Ольгою Сагач (при дивній мовчанці голови Києво-Святошинської райради, нашоукраїнця Григорія Косенка) провів в УНІАН прес-конференцію, де розповів про земельні афери некерованого бєспрєдєльщика на посаді начальника районного земельного управління, а також подав заяву до прокуратури. Тепер будемо спостерігати, чи ще залишились в Україні хоча б рештки законності, оскільки афера дійсно не має аналогів навіть у сучасній наскрізь корумпованій Україні.

Дивіться у фотоархіві «Майдану»:

1. Державний акт на 9,0284 га з неіснуючим в законодавстві цільовим призначенням «для розміщення виробничої інфраструктури» – http://maidan.org.ua/n/foto/1215584081

2. Державний акт на 6,7266 га з неіснуючим в законодавстві цільовим призначенням «для захисних насаджень» – http://maidan.org.ua/n/foto/1215585225

3. Державний акт на прихватизацію Змієвих валів – http://maidan.org.ua/n/foto/1215585455

4. Рішення Франківського суду м. Львова – http://maidan.org.ua/n/foto/1215586007 (на жаль, через погану якість ксерокопії багато місць не вдалося розпізнати (замість них стоять крапки), хоча суті це не міняє)

5. Джипи-«туареги» Литвина біля Києво-Святошинської райдержадміністрації (фото зроблене ще тоді, коли земельне управління Литвин не перевіз на «Чайку») – http://maidan.org.ua/n/foto/1215586280

6. Джип номер АА 0089 ВР та Литвин й Федосєєв в ніч незаконних дострокових виборів мера Ірпеня – http://maidan.org.ua/n/foto/1215586632