07/19/2008 | Михайло Депяк

В останні роки поляки стали нашими активними адвокатами у євроінтеграційних справах. Цінуючи добрі з ними стосунки на макро-політичному рівні, ми все ще відчуваємо існування багатьох проблем і прихованих задавлених кривд. Не повитягавши на світ Божий тих «старих скелетів із шаф», щиро і відкрито їх не проговоривши ми не зможемо побудувати добрі довготривалі відносини. Ігнорування цих відчуттів, сподівання на поступове забуття старих проблем може зумовити кризові ситуації у майбутньому.

Ситуація в Україні дещо відрізняється від ситуації в Польщі.

Перш за все варто усвідомити значну різницю у взаємному сприйнятті, базовану на виховних процесах. У центральних, східних і південних регіонах України якісь проблеми з поляками відомі лише з історичної художньої літератури як про події у 16-19 століттях. Із сучасною Польщею люди того всього не асоціюють і, відповідно, до поляків погано не ставляться. Події 20-го століття для них майже не відомі. Показово, що президент Кучма готуючись у 2003 році до 60-річчя Волинської трагедії взагалі про ці події нічого не знав, як і про всі інші українсько-польські проблеми часів Другої Світової війни.

Натомість польські діти в сім’ях, школах і при костелах дуже часто чули про великі злочини українців, про територіальні та майнові втрати польської нації у 20-му столітті. Часто в необ’єктивній, гіперболізованій інтерпретації. Якщо дитина виросте і потім навчиться думати власною головою, зможе об’єктивно оцінити історичні факти, чи навіть зможе стати поборником дружби і братерства, то все одно залишиться у душі цей осад з дитячих часів і впливатиме на підсвідомість. А для багатьох поляків переоцінка даної інформації так ніколи і не наступила, отримані в дитинстві уявлення стали усвідомленим незаперечним фактом на все життя.

Тому досить шокуючим для українців був результат не надто рекламованого польського соціологічного дослідження, яке всередині 90-х років показало негативне ставлення до нас більше ніж половини населення Речі Посполитої. Натомість в той сам час мізерний відсоток українців негативно ставилися до поляків.

Чому виникла така ситуація?

Про нейтральне ставлення до «польського питання» для більшості населення України згадувалося вище. А ситуацію на Західній Україні можу проілюструвати на власному досвіді. Мене батьки в анти-польському дусі не виховували. Хоча можна скласти поважний список кривд і жорстоких злочинів, яких зазнали мої близькі в часи міжвоєнного польського фашизму. Цікавий факт, що мою родичку, неповнолітню дівчинку, за підозрою у зв’зках з УПА наприкінці 1944 року у Львові прийшли арештовувати воїни АК, котрі активо допомагали НКВСникам очищувати регіон від свідомих українців. Але в дитинстві чи молодості я від родини про ті кривди не чув. Навпаки, заохочувалося вивчення польської мови, читання польської літератури і преси, слухання польського радіо як «вікна в Європу». Думаю, що подібна ситуація спостерігалась у більшості західно-українських сімей, які мали нагоду порівняти польські репресії із пізнішими кривавими злочинами радянської системи.

Отже, західні українці про польські злочини чули, але це мало впливає на їхнє ставлення до сучасних поляків. Однак проблеми виникають і в наш час. У приватних контактах наші земляки часто мають нагоду познайомитися із польськими поглядами на Львів і західно-українські терени як на відірваний шмат матері-Польщі. В той же час землі, міста і села сучасної східної Польщі, звідки брутально виселено (і багатьох замордовано) близько мільйона українців поляки також вважають своєю одвічною територією.

Таким чином у деяких людей може виникнути підозра щодо щирості польської підтримки для європейської інтеграції України. Вони можуть задуматися, чи не криється за цим банальний розрахунок на повернення втраченого довоєнного майна та інших активів після вступу України в ЄС. Адже поляки не раз доводили, що вони є досить монолітною і безоглядною нацією коли ідеться про власні національні інтереси. Зрозуміло, що такого роду фобії не мають сенсу, але враховувати їхнє існування потрібно.

З часів війни різноманітні земляцтва і товариства в Польщі активно діють у напрямку історичної фіксації зазнаних від українців кривд, записуючи до них також і спецоперації НКВС та інші злочини радянського режиму, а часто перекладаючи на українців і власні злочини, наприклад виннищення євреїв. Спеціалізовані громадські, наукові і державні інституції скурпульозно опрацьовують спогади, друкують відповідну літературу, накопичують архіви.

Невелику ілюстрацію сказаного можна побачити в підбірці матеріалів: http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=960.

В той же час українське суспільство демонструє повну амнезію. Донедавна державі навіть на думку не спадало приділити хоч мінімальну увагу фіксації історичної пам’яті, а зусилля нечисленних громадських організацій мало впливали на стан справ. Ми не лише не знаємо про багато місць поховань замордованих українців на сучасній польській території, відсутні каталоги пограбованого приватного майна, знищених церков і громадських споруд, а навіть не маємо описів чи зафіксованих достовірних спогадів про багаточисленні факти польських злочинів.


Не йдеться про підготовку до війни взаємних претензій. Якраз навпаки – розумніше було би спільними зусиллями відмовитися від цих претензій і назавжди «закопати томагавк війни». Але щоб це зробити з почуттям взаємного комфорту принесені задля примирення з обох сторін жертви мають виглядати співмірними. Не варто сподіватися, що поляки самі пам’ятають і розуміють свої злочини проти українців. Їх завжди виховували у святому переконанні, що поляки могли бути тільки жертвами. Це так міцно вкорінилося у свідомості повоєнних поколінь, що наприклад інформація про масове знищення поляками євреїв у селі Єдвабне стала не так давно справжнім національним шоком.

Не надто сприяють взаємній симпатії також і справи національно-релігійні. Одним з основних руйнівників комуністичної системи був Папа Іван-Павло Другий. Він же визначав політику Ватикану в Україні після упадку Імперії Зла. Будучи поляком він щиросердно віддав справу відродження Римо-Католицької Церкви в Україні в руки польського духовенства. Однак, нічим не відрізняючись від російського православ’я щодо поглядів на Україну як свою канонічну територію, ксьондзи почали відновлювати тут не тільки римо-католицьку, але одночасно і польську присутність. Українцям досить важко протиставити цьому свій здоровий імунітет. Даються взнаки відсутність досвіду державності, слабка сформованість національної ідеї, аморфність владних еліт та й банальна побутова бідність населення. От і виходить, що внаслідок тривалої системної обробки ксьондзом і кількома монашками якогось українського села, екскурсій до Польщі, роздачі різдвяних презентиків відновлюється не лише споруда костелу, а й формується його парафія бо добра половина гречкосіїв «пригадує» собі, що ніби-то походять вони з істинних «уродзоних».

Багато чудових польських журналістів, громадських діячів і представників влади щиро і активно працюють для справи українсько-польського примирення, рівноправного партнерства, будування спільного комфортного майбутнього. Їм досить важко це робити, зважаючи на особливості ставлення до українського питання широких верств польського суспільства. Залишається надія, що членство Польщі в ЄС буде щораз сильніше впливати на виховний процес молоді, лімітувати анти-українську риторику і це в недалекому майбутньому дасть відчутний позитивний ефект.

Така добра тенденція вже проявляється: http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=954.

Розгляд і аналіз українсько-польських проблем зараз не в моді. Панує побоювання, що висвітлення цих проблем банально зіграє на користь наших «заклятих братів» росіян, котрі всіма силами протидіють європейській і євро-атлантичній інтеграції України. Що вони розтиражують вирвані з контексту вигідні їм тези і використають їх для підсилення в Україні анти-натівських настроїв.


Так воно і буде. Але чи варто заради того відтерміновувати побудову міцних перспективних стосунків з поляками? Без докорінного польсько-українського примирення інтеграція України в європейські структури не буде повністю успішною. Ідеться про примирення широке і всенародне. Розпивання Квасьнєвским горілки з другом Льонею чи поплескування Ющенком Качинського до такого примирення мають дуже мало стосунку.

Об’єктивно зараз склалися добрі умови для проговорення і прощення взаємних кривд і образ. Наші держави розділені остаточно визначеним кордоном. Остаточно, бо такими є правила ЄС. Добрий паркан між віками ворогуючими сусідами – це необхідна умова для досягнення порозуміння. Окрім того поляки хоч і стали повноправними членами ЄС, однак постійно відчувають бажання Франції та Німеччини вказати їм на другорядне місце. Також мав би непокоїти поляків щораз відчутніший енергетичний, а часто і політичний колабораціонізм країн-лідерів ЄС із правонаступницею Імперії Зла.

Сподіваємося, що уроки 1939-го року поляки так швидко не забудуть.

Ми вже можемо вести з поляками рівноправний діалог про взаємне примирення на цивілізованій європейській основі. Це означає, що більшість населення обох країн дозріла до усвідомлення високих цінностей, які принесе таке примирення і зможе впоратися з рефлекторними реакціями на болючі взаємні закиди в тракті відкритої, щирої дискусії. Оскільки проведення цих болісних процедур є необхідним для виздоровлення. Замовчування чи «завивання в папірчики» гострих питань не зарадить справі, а лише відтермінує час необхідного лікування.

Для порівняння варто зазначити, що на здійснення подібної акції усвідомлення і примирення щодо україно-російських проблем ще явно заскоро, позаяк необхідну для цього цивілізованість на даний час демонструє лише мізерний відсоток населення нашої істеричної і агресивної «молодшої сестри».

Для українсько-польського партнерства є цілком прагматичні інтереси в обох сторін. Таке партнерство у недалекому майбутньому може виявитися фактором виживання наших народів у форматі збереження національної ідентичності. Це надто важлива перспектива, щоб нею ризикувати через лінивство чи небажання очистити нашу колективну пам’ять від взаємних жалів і претензій.