07/20/2008 | zmej_gorynych

Доброго вечора.

Ледь добився у батька дозволу розмістити в Інтернеті його статтю двохмісячної давності.
В одному з місцевих рівненських видань було опубліковано лише першу її третину. Дві останніх третини (власне, саму суть) головний редактор побоявся ставити в друк.

Стаття дуже неоднозначна, проте написана щиро і з великим болем в душі.

Ласкаво прошу до уваги.
Оригінал її розміщено на авторському блозі батька (http://bh42.blogspot.com).
------------

УТРАЧЕНА СПАДЩИНА

А правда, уже з душі верне від усіх цих мишачих вовтузінь, півнячих герців, боїв без правил та іншої бридоти у верхах, що скалозуби знущально йменують українською політикою? Я добріший від них і цю загальнонаціональну соромоту коректно назву політичною порнографією. Так би мовити, публічно демонстрована непристойність у прагненні до влади і грошей обмеженої групи осіб, хворих на манію владо- та користолюбства.

Звідкіля, дивуєтеся, така наруга над сумирним, трудолюбивим, благочестивим народом? Якщо з першими двома визначеннями можна погодитися, то щодо благочестя є великі сумніви. І ніяка це не єресь, а доконаний факт, і нічого від нього ніяково відвертатися чи гнівно заперечувати, оскільки маємо непривабливу дійсність: духовність, яка і складає основу благочестя, підмінено ритуалами, а віру – фарисейством.

Ще з давніх давен мудрі люди зазначили, що попереду Людини повинна стояти духовність, а вже після неї тілесні потреби і бажання. Власне, духовність їх і визначає: чим менше духовності, тим більше збочених потреб і ницих бажань. Я ні на що не натякаю, а просто пропоную пошукати духовність, себто внутрішню мораль, поєднану з вірою у високі ідеали, у нашої політичної еліти, можновладної і не зовсім.. Потішаєтеся, мовляв, розвеселив товариство? Кепкуєте? Мовляв, «страусині» штиблети «Янека» зауважили, годинник фірми «Брегет» (із 18-ти каратного білого золота, випущений в кількості 300 (триста) примірників на честь 300-річчя Петербурга, перший із яких передано на зберігання в Ермітаж, а 299 розійшлися серед вищого керівництва РФ та депутатів Держдуми, вартістю 12 тисяч євро) на руці екс-«польового командира», а нині головного міліціянта Юри Луценка, запримітили, гардероб Юлі збилися з ліку рахувати, владолюбство президента не помітне хіба що сліпому, а от щоби у своїх вчинках вони керувалися духовністю...

Особистості... лідери... провідники... Та де ж ви їх бачите?! Одні самозакохані людці, котрі дорогою «ціль виправдовує засоби» видираються до влади та особистого благополуччя. Особливо настирливим громадянам у пошуках духовності в наших можновладців настійливо рекомендую звернути увагу на їх «протокольні» під телекамери відвідини храмів. Тільки не переплутайте з духовністю фарисейство, яке аж пре з їх пісних позірно благочестивих фізіономій.

Тріску в чужому оці побачили, а як же бути з колодою у власному? Звично не помічатимемо чи все ж таки наберемося сміливості глянути правді в очі? А правда неприваблива, відверто кажучи, хвалитися нічим: замість духовності дороговказими перед собою ми поставили жадібність, заздрість, зарозумілість, ненависть, оману, осуд, пиху, хіть, словоблудство, брехню. І ось таку душу, обтяжену скверною, ми сподіваємося очистити престольнопразниковими причастями, відвідинами церков, костелів, молитовних домів чи дискотек екзотичних сект. Лукавимо з людьми, лукавимо і з Богом: ану ж повірить нашому лицемірству.

А тепер дозволю собі єретичні, з погляду християнства, роздуми, продиктовані відчуттям приналежності до окремішньої нації, традиціями предків, зрештою, здоровим глуздом.

Хтось із мудрих сказав: «Усе, що людина пізнала, вона називає наукою. Усе непізнане – Богом». Кожен народ має своє розуміння Бога. У 458 р.до н.е. первосвященник Єздра із племені левітів в Єрусалимському храмі племінного іудейського божка Ягве (він же Єгова, він же Саваоф) проголосив Єдиним, Усесущим, Усемогутнім і всяке-таке інше Богом. Наразі не торкатимусь «Мойсеєвого закону» - закону про релігійну і расову нетерпимість та вищість і протиставлення іудейського народу решті людства. Сприймемо як даність, що християни цей витвір секти левітів (п’ята книга Мойсеєва «Второзаконня» вперше була обнародована 621 р. до н.е.) сприймають як Святе Письмо, Книгу Книг і т.і., а іудейське розуміння Бога, по-простому, Бога Ізраїлю, Бога ізраїльського народу, вважають своїм.

А було ж, було в нас своє, українське, розуміння Бога, у якому поєднувалися і сила нашого розуму, і багатство душі, і благородство вчинків, і природна шляхетність удачі.

Тепер-от під страхом перед Богом Ягве вчимо заповіді, щоби стати «рабами Божими». Датель Буття, Всюдисущий і Єдиносущий, дав нам, українцям вільнолюбиву, шляхетну вдачу, трудолюбивість, привітність, дав землю, багатству і красі якої заздрять чимало народів, дав нам вроджене благочестя, а нам, бач, виявляється, треба чужого дурману. Для спасіння, значить, треба стати рабами, душу віддати в рабство Єгові. Будеш рабом – спасешся, захочеш бути Людиною зі свободою волі і вибору – будеш проклятий. Отака-от альтернатива.

Уявіть собі, що у вашій домівці непрошено поселився чужинець, зі своїми звичаями, звичками, з чужим для вас розумінням Бога. І починає він насміхатися над усім вам споконвіків рідним, обзивати його поганським і нищити, а вас у вашій же господі вважати барбаринцями, поганами. Як має поводитися гоноровий господар на власному обійсті? Вірно, стусанами під ребра, копняками під зад, увічливо втришия виштурхати нечему-зайду з хати і заказати йому надалі ногою на поріг ступити.

А нас вчать протиприродних приказань: «люби ворогів своїх», «не убий». А якщо на твою землю, на Вітчизну напали вороги-супостати і плюндрують її, убивають, гвалтують, грабують, ЯК ТОДІ? Так як учить чужа віра підставляти другу щоку, уповати на волю Ягве, колінкувати перед ворогами в надії на їх милосердя?!

Ворогів твоєї Батьківщини треба ненавидіти і вбивати. Ворог твого народу – твій особистий ворог. Той, хто любить твоїх ворогів, - твій ворог.

Були ми самобутнім народом, мали власне, рідне для нас сприйняття світу, мали своїх, рідних богів, які відповідали нашій натурі, нашому способу життя. Князівським «вогнем і мечем» святині наші було сплюндровано, а наш вільний дух було загнано в рабство до юдейського бога. Було введено нечуване в нас до того часу взаконене насильство – покарання за іновірство, себто за дотримання рідної віри, віри предків.

Наша предковічна віра була основана на пошануванні богів і тих звичаїв, правил, які вони нам дали і які були нам зрозумілі і природні. Ярмом на наш дух нам накинули чужого Бога, мстивого, марнославного і деспотичного. Чужа віра почала вимагати від нас рабської покори, сліпої віри і постійного страху перед карами та проклттями «усемилостивого» Єгови. За що? Здебільшого за суміви в непогрішимості «слуг Божих», так би мовити, повноважних представників Небесного Владики на грішній (саме так, первородно грішній) землі, повноваження яких, до речі, підтверджуються тільки ними ж самими.

За свою покору й острах ми ще й повинні платити. Ні, не Ягве. Йому достатньо впокорених рабських душ, а от готівка за посередницькі послуги йде все тій же касті левітів, тільки тепер вона інтернаціональна і замість ярмулок носить скуфії та митри.

Наші предки були, по-сучасному мовлячи, демократами: самі собі обирали провідників, самі ж їх і змінювали. Нова ж віра для рабів наказувала покорятися владі, яка вона не є, бо ж, виявляється немає влади як не від Бога, а з ним задиратися, самі розумієте, собі дорожче обійдеться.

Були наші предки вільнолюбивими, та такими, що Геродот про них писав: «Найбільше в своєму житті вони цінують свободу». Це прагнення до свободи було нерозривно зв’язане з любов’ю до рідної землі, до одноплемінників. Усе це, бач, неправильне, грішне, бо немає, нас учать, ні елліна, ні юдея (ну і, звісно, слав’янина-українця), а є стадо рабів Божих. І в Батьківщині нам відмовлено: яка ж Вітчизна може бути в безрідного раба? Його адреса не дім і не вулиця, а Царство Боже. Якщо заслужить, звісно.

Нашому духовному світові було притамане пошанування своїх предків та родинного вогнища, нерозривність родових зв’язків. І це стало гріхом перед очима ревнивого Ягве: хто більше любить батька, матір, сина й дочку, ніж цього марнославного Бога, той, бач, недостойний його.

Кожна віра, яка вчить людину любити людей, творити добро, з повагою відноситися до права інших вірити по-своєму – є вірою правдивою. Хто ж в ім’я свого Бога принижує інші віри, каже, що тільки його віра правдива, спасенна і об’явлена Богом і всі народи повинні сприймати тільки його розуміння Бога, інакше будуть прокляті, є мстивим, засліпленим дурманом віри і нетерпимістю до іновірців.

Така-от віра була в наших предків. Тому і ми є, нині сущі.

А любити... Світ великий і повен об’єктів для любові: люби рідних і близьких, свій народ, свою Батьківщину. Люби Бога свого народу, який дав тобі розуміння краси і в природі, і в людях.

Люби дітей свого і чужого народу. У дитячих душах, і своїх, і чужинських, поселилися щирість і безпосередність, справедливість і добро. Діти не відповідають за гріхи батьків і тільки мстивий, збочений божок за гріхи одного може проклинати його нащадків аж до сьомого коліна, проклинати дітей, сущих і ще не народжених.


12.06.2008
Богдан Гринчук