07/21/2008 | Дмитро Клець

Шановні, чого це вас заклинило на персоналіях? Давайте обговоримоте, на основі яких саме знань про нас нами командують.

ПАРТІЙНІ ТА ДЕРЖАВНІ ПРОГРАМИ: СЛОВА І ДІЛА
1. Вступ
Ще з радянських часів знаємо безліч програм: і КПРС, і загальнодержавних, і галузевих, і т.д. Відомо також, що на їхню розробку та впровадження тратили величезні кошти. Менше відомо про результати. Вірніше, про їхні результати ви, шановні радянські люди, носії антиринкового мислення і не хочете думати. То я коротенько нагадаю.
Так ось, в СРСР запланованих суспільнокорисних результатів не досягали жодного разу! Проте ініціатори, розробники та керівники цих програм щоразу (у всякому разі після Сталіна) одержували користь особисту – чергові звання, титули, посади, матеріальне заохочення тощо. При цьому зазначу, що програми суспільношкідливі, а таких було чи не більшість, завжди перевиконували.
Чому відбувалося тільки так, а не інакше – мені вдалося пояснити науково. Проте це нікого не цікавить.
Чому не цікавить?
Та тому, що нашим суспільством безперервно керують люди з тим же світоглядом, що і в СРСР. Тож як раніше не допускали й думки про «якісь там причини» відхилення результатів від задуманих параметрів, то й зараз так саме. І сьогодні наше начальство вважає, що всякий їхній задум (а тим більше – оформлений у вигляді програми) завжди абсолютно та єдино правильний. В такому разі результат просто не може відрізнятися від задуманого. А коли ж маємо розходження, то це або вплив стихійного лиха, або, швидше всього, чиясь свідома протидія. Тому ніяких таких «об’єктивних причин» невиконання немає, а є конкретні винуватці. За яких і потрібно братися…
А вже від такої «логіки» традиційно шукають крайнього чи й придумують «ворогів народу».
При цьому ви, мабуть, подумали, що я зовсім не знаю різниці між колишнім і теперішнім начальством. Адже тоді всі вони керували будівництвом комунізму, а зараз керують (нерідко ті ж самі люди) будівництвом капіталізму. А це ж дві протилежні, абсолютно несумісні речі.
Може й так. Але я, бачте, науковець, тож всякі слова звик перевіряти практикою. Так і в даному разі: давайте порівняємо комунізм і капіталізм. І визначимо, що ж у них спільне, а що відрізняється чи навіть несумісне.
Кажете, нема що порівнювати, бо зараз немає ні капіталізму, ні комунізму?
Ось він, малесенький початок вашого самостійного думання! Правильно, комунізму ніде не було і немає попри величезні затрати ресурсів та сотні мільйонів винищених заради нього людей. Неясно і з капіталізмом. Бо спочатку він був дикий, потім більш чи менш свійський, а потім ще десятки його різновидів. А ось просто капіталізму, чистого, не було ніде й ніколи!
То питається, за що конкретно боролися і борються сотні мільйонів людей, ще й зараз масово винищуючи одні одних?
Насправді ж це хибна постановка питання. Бо не можна боротися за незрозуміло що. Інакше треба було б визнати, що сотні мільйонів людей, які вже ось 200 років конфліктують між собою нерідко по кровопролиття включно, є психічно ненормальними. Бо ж чубляться вочевидь за реалізацію власних марень та маній. Однак ці люди не є психічно хворими. Хоча б вже тому, що вони не піддаються психіатричному лікуванню.
Наукове ж пояснення цьому таке: сотні мільйонів людей завзято гризуться між собою за краще майбутнє виключно від світоглядної безграмотності. Причому, не тому, що вони самі до цього додумалися, а тому, що їх так навчили. А навчили так суспільствознавці та ідеологи, які, вважається, краще всіх знають як треба жити і як найкращого життя досягати. При цьому самі ці теоретики зазвичай працюють розумово, а боротися фізично люб’язно дозволяють іншим (наскільки це з їхнього боку пошук дурніших від себе – судіть самі).
Звичайно, 100 і більше років тому цьому було хоч якесь виправдання. Адже тоді освітній рівень суспільства був дуже низьким. До того ж, і наукові методи пізнання суспільства як цілого лише зароджувалися. І ще, нормальній людині, тим більше, сформованій в умовах товарного виробництва, властива презумпція довіри. Тобто, скажімо, фахівець у чомусь технічному зазвичай сприймає на віру, без критичного аналізу, те, чого він професійно не знає. Тобто, в даному випадку нібито фахові (та ще й яким безапеляційним тоном!) запевнення людини зовсім іншої спеціальності.
Та, як на лихо, знання про шляхи і методи побудови кращого життя (і не просто життя, а світлого майбутнього!) щедро вихлюпували на маси люди, які лише вважали себе фахівцями із суспільної проблематики. Ще й цим суспільникам вдалося нав’язати решті світу думку, що вимога перевірки теорії практикою на їхні теоретичні побудови не поширюється.
Ба гірше, ці «фахівці» і самі вірили, і продовжують вірити, що головним є хороша для всіх мета (та ще й, як тепер добріхують, скріплена так званою суспільною угодою), а наукове (доказове!) обґрунтування шляхів її досягнення - це другорядне чи й взагалі зайве. До того ж, величезною підмогою цим майстрам слова стало припущення Лєніна, що й кухарка (а в той час це було символом освіти нульової) може успішно керувати суспільством. Аби тільки побільше бажання командувати ближнім. То після такого напутнього слова «генія» всі світоглядно найбезграмотніші нахаби і собі рвонули у вожді та вождики. Головне ж бо – вести маси вперед, а ще краще – попереду себе.
Але зараз, у ХХІ столітті освітній рівень суспільства незмірно виріс. До того ж, вже кілька десятиліть широко доступні загальнонаукові методи цілісного пояснення будь чого, в тому числі й суспільної проблематики. І в світі зараз більше 100 мільйонів власників дипломів, кожного з яких вчили (чи хоч ознайомлювали), як цими загальнонауковими методами користуватися самотужки.
Однак і сьогодні, і навіть у все зростаючих масштабах певна група людей заробляє собі на хліб насущний (а зараз вже нерідко і на хліб з ікрою) все тим же – самозакохано вчить решту людства, як жити краще.
Особливо огидна ця їхня метушня у виконанні активістів т. зв. національного відродження. Ці теж не здогадуються, що патріотизм – це в значній мірі риса вроджена. Тож від повної світоглядної безграмотності булькання в собі відповідних гормонів вони вважають благословенням зверху на командування цілим етносом. При цьому вкрай цинічною є їхня відверто зневажлива протидія всякій українській науково-технічній новизні. Особливу ж лють у них викликає вітчизняна новизна світоглядного характеру – бо де ж, відступництво від їхнього найсвятішого, від смердючої меншовартості. Та й замах на їхню самозвану монополію виразника народних сподівань і творця єдино правильних рецептів життя. Хоч рецепти цієї множини (а в світі їх, мабуть, сотні тисяч - є кому нам очі замилювати) теоретиків ще жодного разу не покращили життя нікому, крім них самих. І всі це бачать. Проте слухняно наповнюють їхні кишені і борються далі…
Кажете, що зараз у світі кривавих міжусобиць повно і без комунізму чи капіталізму?
Правильно, є й таке. Однак причина тут аж ніяк не та, що на знаменах цих борців та привселюдно ними проголошується. Насправді ж це тільки привід, зачіпка. А в кожному випадку масових міжусобиць справжня причина завжди одна й та ж. А саме: всі учасники подібних дійств споконвіку глибоко переконані, можливо навіть підсвідомо, що якраз оці кляті супротивники і є причиною поганого нашого життя. А без них все було б добре.
Звідси й висновок: усунути (вигнати, ізолювати, вбити врешті решт) чужих, щоб краще жилося своїм. І це справді для багатьох світла й благородна мета, заради неї (=заради своїх!) чимало людей щиро проявляють чудеса патріотизму по повну самопожертву включно. Так що сьогоднішні терористи-смертники – це щирі патріоти, які свідомо віддають своє життя заради щастя ближнього.
І практика показує, що навіть найпотужніші держави неспроможні грубою та самовпевненою силою здолати патріотів-фанатиків.
Воно й закономірно. Адже ці фанатики сильні не м’язами, а духом. А цей їхній дух – це, знову ж, не щось незвідане та потойбічне, а цілком конкретні знання у формі цілком конкретного світобачення.
Тому основне питання сьогодні таке: хто й навіщо (або чому) сформував (=навчив!) у цих людей саме такий світогляд і саме такі ідеали. А після цього вже можна й переучувати цих людей (з їхніми теоретиками та ідеологами включно), надавши їм доказово кращий світогляд та сформувавши в них корисні для всіх ідеали. Тобто, відповідними психологічними та педагогічними методиками замінити їхній сьогоднішній патріотизм руйнівного типу на патріотизм суспільнокорисний.
І все це вже науково пояснене та деталізоване для практичного використання. Проте автор українець, а тому ці знання – табу для всіх.
Тож внаслідок свідомої світоглядної безграмотності людством продовжують неподільно командувати як заманеться фахівці з поголовної благодаті, тобто, держчиновники та ними приласкані блюдолизи-суспільники. Звідси і абсолютно всі прикрі наслідки так званої цивілізаційної кризи.
Кажете, є від цих спритників і добро? Адже створення т.зв. золотого мільярду – хіба це не є прямою заслугою держапарату та їхніх теоретиків? То хай хоч хтось у світі добре поживе, не будьмо такими заздрісними.
Проте, шановні, звідки ви це взяли? І чи не нашептали вам цей висновок якраз ці ідеологи? Що якраз вони, мовляв, є несхибними провідниками до всіляких благ?
Згадайте ж історію - першими були якраз промислові революції, спричинені аж ніяк не ідеологами, а творчими мізками та працьовитими руками, з їхнім загальним підвищенням добробуту. А вже потім (на готовеньке!), заднім числом все це буцімто пояснили спритники-теоретики. Але пояснили тільки поверхово, тобто, без розуміння суті даних суспільних процесів та їхніх закономірностей.
А однозначним підтвердженням хибності їхніх тлумачень є якраз цілковита невдача всіх спроб збудувати за їхньою «мудрістю» краще життя за межами цих країн. Навіть гірше, де тільки не пробували нав’язувати так звані цінності демократії та соціального партнерства, там обов’язково виникали громадянські війни. Це ж і є остаточна та однозначна перевірка і оцінка правильності їхніх писань та повчань
Звертаю вашу увагу ще й на той факт, що сьогоднішній рівень продуктивності праці дозволяє щонайбільше третині працездатного населення цілком і повністю забезпечувати повноцінними життєвими благами все людство. Ба більше, у низці золотомільярдних країн маємо перевиробництво якраз цих життєвих благ. І вони навіть тратять чималі кошти (зауважте, платників податків!), щоб цих надлишків (нагадую – доброякісних товарів та послуг!) позбутися та не допускати їх у майбутньому.
Тобто, саме такий асортимент виробленого та механізм його розподілу і сформували правлячі еліти (самоназва). Вони ж і забезпечують у всьому світі дотримання якраз цього механізму та порядку розподілу благ між виробниками і споживачами ними ж прийнятими (на власний розсуд!) законами та ними ж створеним апаратом примусу, тобто, судовою владою і силовими структурами.
І все це скромно зветься демократією. А на найменшу критику ці «еліти» давненько вже зліпили відверто цинічну брехню. Мовляв, і самі знаємо вади демократії, та ніхто нічого кращого ще не придумав. Цинізм тут у тому, що вони нічого кращого і не думають шукати! І навіть гірше – наукове пояснення суті проблеми управління суспільством та розроблений для її розв’язання адекватний управлінський алгоритм представники цих «еліт» абсолютно свідомо замовчують та ігнорують(?!). У цьому я пересвідчився ще й особисто, десятки разів марно пробуючи спілкуватися з нерядовими(!) представниками міжнародних та золотомільярдних чиновників і їхніх теоретиків.
Ні! Жодне покращення управління суспільством ЇХ НЕ ЦІКАВИТЬ! І не набридайте, будь ласка, нормальним і навіть шанованим та заклопотаним світовими проблемами людям своєю рутенською недолугістю і примітивізмом. Сидіть собі в своєму третьому світі та смиренно чекайте допомоги секонд хендом від золотомільярдників.
Тож братія повагом і сидить собі, витріщивши очі…
І вас ніколи не цікавило, шановні, чому ви робите саме так?

2. Спадкоємці Кам’яної Могили.
Останніми роками з’явилося чимало тверджень, що в українських степах, зокрема біля Кам’яної Могили цивілізація започаткована десь тисячоліть 30 тому. І кажуть, що звідси розвиток пішов і в Індію, і в Месопотамію, і в Трою, і взагалі – Україна є чи не колискою всього.
Не всі, правда, погоджуються з таким поясненням. Та все одно приємно, що наші предки причетні до мудрості (а отже, і до кращого життя) інших етносів. Але, з іншого боку, що ж це виходить?
А виходить те, що з нашої території тисячоліттями(!) делегують (чи випихають?) тих представників корінного населення, які в інших народів стають елітою?! А чому ж вони тут не приживаються та не примножують місцеву культуру і не покращують життя населення? Вони тут що, не потрібні? Чи, може, маємо споконвіку всього хорошого та найкращого по петельку й вище? І взагалі, якщо люди з потягом до новизни (бо ж якраз новизна є запорукою всякого покращення!) тут не приживаються, то потяг до чого саме панує серед аборигенів? Адже втеча кращих фахівців з нашої території триває і в умовах суверенної України?!
І, на жаль, саме втеча, бо результати праці цих людей решті нашого суспільства не потрібні. Тож їм тут просто немає на що жити.
Ось і підходимо до сумного висновку. Виявляється, всі ці 30 000 років хто б на нашій землі не жив, як би себе не називав, якою б мовою не говорив, але традиція несприйняття новизни і самих новаторів-одноплемінників збереглася. Бо попри всі міграції та загарбання у нас завжди було постійного населення достатньо для передачі з покоління в покоління цілком конкретних життєвих стереотипів. І навіть гірше, ця традиція всебічно удосконалена та взята за основу діяльності держапаратом. На підтвердження згадайте нескінченні гарні слова чиновників про інновацію та їхні (тих же самих людей!) постійні цілеспрямовані дії по свідомому блокуванню вітчизняної новизни і витісненню самих новаторів з України.
Скажімо, скільки мовлено та написано верхами про масове (навіть у держустановах!) піратство комп’ютерних програм. Чого тільки зверху лицемірно не понапридумували по «запобіганню», «викоріненню» та «покращенню» і тут. Але при цьому наші чиновники впритул не бачать наявних пропозицій по реальному розв’язанню проблеми. Зокрема, на державному рівні, офіційно можна без зволікань раз і назавжди узгодити з виробниками комп’ютерних програм ціни на їхню продукцію, які були б співмірні з нашим прожитковим мінімумом. Тобто, щоб ці ціни були прийнятними для більшості власників комп’ютерів саме в Україні. Тоді й не було б такої великої спокуси користуватися краденим софтом. Та й сам легальний продаж дешевих програм зріс би в десятки разів, що перевершило б у рази виручку від продажу програм за завищеними сьогодні для українців цінами.
До того ж, все це програмне забезпечення одразу ж стало б україномовним, про що нескінченно і безграмотно причитають всілякі націонал-придурки.
Проте й тут ні тпру, ні ну. Чиновники свого пильнують справно. Адже наскільки зговірливішим і щедрішим стає всякий суб’єкт господарювання, якщо перевірка (звісно ж, потрібного суб’єкта, в потрібний час та ще й потрібними перевіряючими!) легко й неминуче виявить у нього крадений чи, як окозамильно у нас кажуть, неліцензований софт. Адже штрафи за дане піратство держапарат спеціально придумав у сотні тисяч(!) гривень, а таких комп’ютерів мільйони ! Та з цієї ниви урожай мільярдами і на багато чиновних поколінь!
Що то значить адміністративна доцільність на сторожі авторського права…

3. 16 років процвітання неправової держави.
Одним із псевдонаукових аргументів на користь виходу України з СРСР було базікання (саме так, абсолютно безграмотне базікання), що в такому разі всім стане краще автоматично. Бо, мовляв, цим велетенським Союзом просто неможливо керувати ефективно.
То вже з цього аргументу було видно, що всі радянські керівники навіть не здогадувалися про можливе існування якогось іншого управлінського алгоритму, принципово відмінного від милої їхньому самоуправству централізованої регламентації. Та й зараз ніхто на цю тему і не пискне. Зрештою, такої ж думки і світові «мудреці». А оскільки цим балакунам у всьому світі за брехню добряче платять, то в них і немає матеріального – основного! - стимулу порівнювати свої балачки та писанину з їхніми наслідками для інших, для суспільства. Так і вийшло, що і після розвалу СРСР новоутвореними країнами керують так же самісінько – безпідставною самовпевненістю (побутовий синонім – самодурство).
Лише країни Балтії взяли приклад із Західної Європи та пробують нейтралізувати вельможне самодурство так званою системою противаг. При цьому одну управлінську вершину ділять на три рівносильних та взаємно незалежних - законодавчу, виконавчу та судову влади. В такому випадку і справді найочевидніші прояви самодурства діячів кожної із цих гілок влади зазвичай взаємно нейтралізуються. Проте і цей шлях дорого обходиться суспільству. Бо ж при цьому сутнісні вади централізованої регламентації ніде не діваються, вони просто поділяються на три окремих русла. А тому в цих умовах роздування держапарату, бюрократизм, так звана адміністративна доцільність і т. п. продовжують необмежено наростати.
Хоч передові країни ще дуже виручає при цьому традиційно важлива роль морального регулятора діяльності держуправлінців. Вірніше, це не політики та державні діячі там такі високоморальні, а з ряду причин у цих країнах суспільнокорисні моральні якості притаманні багатьом громадянам, причому різного фаху та ідеологічної орієнтації. Це і є основою великого кадрового резерву як на виборні, так і на адміністративні, в держапараті, посади. А тому ця мораль їхніх правлячих еліт все ще залишається істотною внутрішньою засторогою кожного з них від самоуправства та всіляких спокус і зловживань. «Все ще», бо вплив морального регулятора останнім часом відчутно слабшає насамперед під масованим тиском так званих постсоціалістичних країн.
Адже в нас загальнолюдську мораль жорстоко викорінили більшовики. Настільки ж повно більшовики ліквідували і критерії економічної доцільності всякої праці. Хоч вони ж при цьому і постійно наголошували, що матеріальний інтерес (а отже – і економічний регулятор) – це для людства головне і навіть є основою класової боротьби. Однак на рівні індивідуума – оцініть лише буйну більшовицьку «логіку» - головним регулятором є духовний, ідеологічний(!?).
І ось після краху псевдосоціалістичної системи передові країни масово, у всіх сферах діяльності зіткнулися з «постсоціалістичними» людьми. Людьми, повторюю, абсолютно безпринципними та нахабними, які виростали та робили особисту кар’єру в умовах антиринкового суспільства та неправової держави. А в таких умовах матеріальний інтерес не розвивається далі меркантильного, суто тваринного інстинкту «Все собі і зараз» та ще й бажано, незароблене (чуже!). Тож ці люди беззаконня та аморальність вважають нормальною і навіть єдино правильною основою суспільства та міжлюдських взаємин.
А в передових країнах, званих ще соціальними державами нібито за поголовну турботу про населення, оплата праці держчиновників фіксована. Тобто, вона прямо не залежить від поточних результатів їхньої праці! І головним стимулом міри добросовісності у повсякденній роботі для їхніх чиновників є мораль. Та однак і для них матеріальний регулятор є основним, його не відмінити жодними моральними надбудовами. А тому при грубому, лобовому зіткненні (а саме так наші діячі і працюють) з меркантильним хап-рефлексом «постсоціалістичних» спритників та махінаторів західна суспільнокорисна мораль, звісно ж, все більше закономірно поступається (наприклад, безцеремонна купівля, та ще й недорого, Путіном екс-канцлера ФРН Шрьодера). А псевдонауковцям-суспільникам все ще не доходить, що гарантовано подолати примітивний (первісний!) меркантилізм може лише його еволюційно вища стадія – інтерес економічний. Нагадаю, що цей інтерес формується тільки в умовах ринкової оцінки результатів праці як товару.
До того ж, українці споконвіку свідомо культивують (тобто, зміцнюють та вдосконалюють) у собі ряд давно вже однозначно шкідливих (бо свого часу деякі з них були меншим злом із кількох можливих) етнічних рис – меншовартість, відмову жити власним розумом, страх бути першим, недоброзичливість до одноплемінників, продажність і т. п.
Тож все це в сукупності і привело до того, що більшість українців свідомо(!) обирає власними пріоритетами якраз підвалини неправової держави – беззаконня та аморальність. А в цих умовах меркантильний регулятор дотоварної стадії виробництва сприяє верховенству нетрудового збагачення. Звідси, до речі, й така українська мода на види діяльності, пов’язані з розподілом та перерозподілом вже готових до вжитку результатів праці чужої.
А тому українці і керівників собі обирають таких, які своєю особистою діяльністю відверто і найповніше втілюють цінності (бо це таки цінності для більшості населення!) неправової держави та нетрудового збагачення. Зрештою, це привело і до офіційного пріоритету та престижу якраз цих рис та методів діяльності – тільки погляньте, переважно кого і за що у нас нагороджують та вихваляють.
Зверніть увагу, саме такий вибір більшість українців робить абсолютно свідомо. Але це аж ніяк не означає, що вони свідомо прагнуть і негативних наслідків управління чинними методами. Навпаки, українці, як і всі нормальні люди, хочуть, щоб обрані ними керівники справді поліпшували життя народу. Але при цьому вони твердолобо впевнені (це особливість українського світобачення), що для цього не потрібно змінюватися самим ні керівництву, ні підданим.
На жаль, саме так. Мовляв, залишаймося зі всіма своїми негативними рисами (ба більше, «Шануймося, бо ми того варті!») і керівників обираймо таких же. А вони все одно зроблять нам життя хороше. Тобто, верхи робитимуть так саме і те саме, що й раніше, але їхні результати з якогось дива стануть для населення суцільною благодаттю?!. Бо, бач, обіцяли привселюдно, і не раз…
Тому на 99% процес етнічного самогубства українців є наслідком свідомого застосування ними вкрай антинаукового розуміння власного життя, а отже – і суспільства. Адже діяльність всіх і кожного є прямим та обов’язковим наслідком їхнього світобачення.
Зауважу, що все це досить давно вже доказово пояснене мною. Розробив також шляхи і методи гарантованого покращення життя українців, причому безконфліктно і незворотньо.
Однак я маю такий самий непрестижний суспільний статус, як і більшість наших новаторів. А українці, згадайте, оцінюють сказане чи написане не за змістом (вони принципові вороги абстрактно-логічного мислення), а виключно за суспільним статусом автора.
Тому проблему просвітництва українців найкраще було б вирішувати з-за кордону – наші в силу меншовартості все неукраїнське визубрюють намертво.
Однак цей шлях поки що неможливий, бо моїх результатів не повторив ще ніхто в світі. Чи хоча б хтось тут моє вкрав, а за кордоном опублікував під іншим прізвищем. Проте і цього ще не сталося. Хоч мені й не раз натякали, що моє крадуть. Насправді ж, щоб вкрасти науково-технічну новизну, треба її розуміти. Моє ж, схоже, поки що намагаються красти люди більше хитрі, аніж освічені. Тож якщо і крадуть у мене, то дрібними шматочками (але й цього, мабуть, вистачає на особисту кар’єру по-українськи).
Адже наукова основа моєї новизни сама собою дуже складна і, до того ж, логічно дуже несподівана для радянських людей – ще б пак, йдеться про зміну світоглядних засад та ще й принципово твердолобими істотами.
Є й інший шлях порозумнішання українців – зсередини і не так помітно (щоб не викликало рефлекторних бзіків) для правлячих самодурів. Це і буде

4. Механізм реалізації партійної програми.
Справа в тому, що в Україні за 16 років життя буцімто власним розумом не реалізована успішно жодна ні партійна, ні державна програма. Точнісінько як в СРСР, хоч Україна і не є його офіційною правонаступницею. І традиційно по-радянськи це анікогісінького не цікавить! Ба гірше, українці все більше хизуються власною антинауковістю. Тому обмежуся пропозиціями простішими. І ось про що.
Відомо, що всяку партійну програму складають кілька, максимум кілька десятків авторів. І якщо дана партія перемогла на виборах до парламенту, то її програма після певної корекції стає і програмою державною.
І тут постає «але», про яке радянські люди і не здогадуються. Ось воно: дану програму створювали за власним бажанням і навіть примхами (бо науки тут і близько немає), нагадую, кількадесят чоловік. Але після перемоги на виборах ця невеличка група людей хоче (знову ж, без найменшого розуміння суті), щоб ці їхні бажання стали бажаннями сотень тисяч(!) працівників держапарату, яким цю програму належить втілювати в життя. Бо, мовляв, якщо за цю програму проголосувала більшість виборців, то це якраз і свідчить, що вони цього хочуть. А значить, і будуть виконувати. Під керівництвом, звісно, держапарату.
Але ж ніхто не знає (бо ми ще не телепати, в чужу голову не вліземо), чого насправді хочуть самі працівники держапарату? А їх же сотні тисяч, і в них вся влада й сила. І всі роки незалежності держапарат свідомо, послідовно та наполегливо робить з Україною щось таке (прагнучи при цьому до цілком конкретної власної мети, до речі, дуже схожої на груповий паразитизм), що однозначно шкодить суспільству в цілому. То чого це раптом сотні тисяч держчиновників мають докорінно змінитися після ознайомлення з колективним побажанням (черговою партійною програмою) кількох десятків чоловік?!
А між тим автори кожної партійної програми приблизно так собі і уявляють: прочитають держчиновники їхню програму, законспектують (мудрість же яка!), прозріють, поголовно розкаються і кинуться завзято працювати виключно на користь ближнього.
Та ніколи такого не було не лише в Україні, а й в цілому світі! Бо де є хоч трохи користі від держчиновників, то це завдяки спрямованому на держапарат збалансованому комплексові багатьох регуляторів, причому як заохочень, так і покарань. І всі це знають, в т. ч . і автори кожної партпрограми. То чому ж постійно топчуться по одних і тих же граблях?
А ось чому – внаслідок власної безпідставної самовпевненості. Мовляв, всі автори попередніх та конкуруючих програм були і є гіршими та дурнішими від нас. Тому і їхні писання нікого та ні в чому не переконали. А ось наша програма вплине на всіх гарантовано, причому в бажаному напрямку. Бо єдино правильна, і все!...
Повторюю, всі наші діячі та активісти мислять тільки так, а отже – так і діють. Хоч абсолютна більшість з них у студентські роки краєм вуха чула, що все суще має свої властивості, закономірності та причинно-наслідкові зв’язки. Це ж стосується і суспільства як цілого. Тому й до суспільних проблем треба підходити не з командирським голосом, а з питанням: «А чому відбувається саме це і саме так, а не щось інше та якось інакше?».
Тим більше, що є перед ким це питання ставити – біля наших діячів всіляких радників, експертів, аналітиків, прогнозистів, іміджмейкерів, консультантів і т. п. стільки, що і в будень не протиснутися. То чому ж вся ця їхня челядь та не запропонує наукову основу для даної партійної програми, а з нею і докази правоти та переваг саме цієї програми, порівняно з конкуруючими? За що ж тоді ви їм платите, самовпевнені наші?
А ви й не криєтеся, що платите (нашими грішми!) власним шептунам якраз за улесливу брехню та професійне підлизування. Бо таки вміють, чортяки.
Згадайте хоча б сварку наших верхів перед фокусом із розпуском парламенту. До цього абсолютно всі наші специ «як краще жити» були одностайними в тому, що найкраща структура влади – це колективний тріумвірат. Тобто, коли управлінська вершина держави троїста (обґрунтування – бо Бог любить трійцю!) і складається з рівноправних та рівновеликих законодавчої, виконавчої та судової влад. Просто і ясно, всі нормальні люди роблять саме так.
Але як тільки наші кольорові верхи затіяли чергову сварку, то всі ці наші «суспільствознавці» вмить змінили свої мантри. Виявляється, тепер треба шукати баланс владних взаємин у трійці лідерів «Президент – Прем’єр – Голова ВР». Ось так, замість вивчення суспільних (масових) процесів знову покладаймося на возвеличені підлизами примхи вінценосних персоналій. На цій же основі і партійні програми пишуть.
Тож і більшість виборців, хоча б підсвідомо, сприймає ці їхні програми як пустопорожній набір гарних слів. І вже не вперше багато авторів свідчать, що наші виборці голосують не за партійні програми, а за конкретних осіб. Причому за тих, хто найбільше їм приємно бреше. Якраз «приємно бреше», тобто, безпідставно обіцяє золоті гори. При цьому не забувайте, що радянські люди не вміють (і не хочуть) вникати в суть сказаного, тож вони сприймають даного діяча не розумом, а серцем. Тому на зовнішні прояви діяльності претендента переважна більшість виборців і орієнтується при голосуванні. Мовляв, з радістю приймемо обіцяне, хто ж проти готового і дармового.
Однак переможці виборів по-українськи трактують їхнє волевиявлення теж по-своєму, як згоду цієї більшості дані конкретні блага створювати власною працею.
Так і виходить, що всяку партійну програму, які б партії у нас до ВР не проходили, ніхто з виборців (в т. ч. і держчиновники) і не збирався підкріплювати власною працею та ще й за власним бажанням. Тому й закономірно кожні наступні вибори у нас завершуються щораз більшим безглуздям.
Ось блискучий приклад. Днями Прем’єрка Ю.Тимошенко рррішуче проголосила чергову погибель корупції в Україні. І тут же вказала пальчиком на конкретну процедуру страти – виявляється, це здійснить поміністерський антикорупційний аудит. Як казковий богатир, одним махом усіх побивахом.
Хоч кому, як не п. Юлі знати, що ефективність нашого аудиту абсолютно нульова! Адже за роки незалежності всі основні наші суб’єкти господарювання пройшли (можливо, й не раз) це «пильне й об’єктивне» обстеження. Ну, і наскільки від цього зменшилася тінізація економіки?
Боюсь, що, мабуть, ще збільшилася.
А вся хитрість у тому, що радянські чиновники обожнюють хапати проблему за хвіст. А ще дієвіше – коли на цей хвіст насипати NaCl ! Згадайте ті ж недавні «гарячі лінії» в силових органах по докорінному винищенню бідолашної корупції, як допомогло – не один, мабуть, ініціатор та активіст цієї дурниці підріс в чині…
А багато моїх звернень у всі інстанції з пропозицією розглянути наукове пояснення світоглядної причини корупції в Україні відверто байдуже, а інколи й вороже відкидаються. Схоже, дуже вже натерпілися наші чиновники в студентські роки, якщо навіть одне слово «наука» викликає в них таку алергію.
Або ж останній рецидив законотворчої лихоманки наших верхів. Очолив його, як і годиться, Президент, проголосивши створення чергової Конституційної ради. Бо, мовляв, хоч чинні закони і недосконалі, але найбільше заважає вправно танцювати, звісно ж, якась не така Конституція.
Тут, правда, є ще одна обставина психологічного характеру, на яку носії антиринкового мислення не звертають уваги. Хоч і багато хто у нас про це знає професійно. Йдеться про зовнішність людини як складову невербальної комунікації. Наприклад, ті ж педагоги вважають саме собою зрозумілим та звичним, що гарні на вроду школярі і студенти заслуговують (от тільки – за що?) кращої оцінки, порівняно з такою ж самою відповіддю когось із «сірої маси».
Справа тут у тому, що в антиринковому суспільстві і неправовій державі матеріально вигідним пріоритетом є не об’єктивні докази правоти думки, а виключно суб’єктивне утвердження правоти особистості. То гарна зовнішність і є важливою складовою правоти даної особистості. Тобто, при бездоказовому спілкуванні врода автоматично додає людині багато переконливості та підвищує її статус для слухачів та глядачів. Особливо в молодому віці та в очах (саме через органи відчуття, а не через розум, логіку) представників протилежної статі.
Саме в таку пастку сенсорної, тобто, чуттєвої переконливості і потрапили В. Ющенко та Ю. Тимошенко. Згадайте хоча б масове замилування жіноцтва «красенем Вітею» та чоловіків «чарівною Юлею». І взагалі, серед наших та й закордонних політиків багато приємних за зовнішністю людей. Принагідно зауважу, що це не заслуга всіляких іміджмейкерів та візажистів – вони лише згодом додають лоску вже в основних рисах сформованому політикові.
А все тому, що ця зовнішність змалку давала даним людям додаткові переваги в тих видах діяльності, де основним є усне (очне!) спілкування.
Але та ж сама, можна сказати, незароблена додаткова переконливість даного улюбленця долі при цьому створює у нього стійку ілюзію власної компетенції у всьому. Як і загальноприйнято в антиринковому суспільстві – замість справжньої компетентності тут цілком і повністю панує впевненість у собі. Оскільки ж ця впевненість у собі базується не на знанні конкретного предмету, а лише на переконливому для інших зовнішньому своєму образові, то якраз ця впевненість і виражається відповідними засобами. Тому у наших політиків через слово і рясніє «я впевнений», «я переконаний» тощо. Замість, повторюю, конкретних доказів правоти тієї чи іншої думки. А це вже хайвей до безпідставної самовпевненості, а незабаром і далі – до тривіального самодурства. А потім, як не спинять оточуючі, то і за межі психічної норми по манію величі включно.
Повторюю, світоглядна та психологічна суть цього явища відома у багатьох професіях. Біда наша тільки в тому, що антиринкове суспільство, а отже – і сфера політичної діяльності в ньому якраз професійних суспільнокорисних знань і не потребують.
Тому й нашим елітникам про цю підвалину їхнього самодурства ніхто й не каже. А коли і є інтелігентні спроби це донести до Самого (Самої), то вони вщент розбиваються об залізобетонне хамство та безграмотність безлічі піделітників, які свідомо поставлені «фільтрувати базар», тобто, допускають до свого боса (босині?) інформацію виключно за власним (=махінаторським!) уподобанням.
Те ж і з реформаторською сверблячкою, зокрема, Конституційною радою. Точної її назви не пам’ятаю, та це і неістотне. Адже наші верхи спеціально тримають писарчуків для щотижневих змін назв всього і вся. Звісно ж, аби засвідчити цим мудрість керівництва.
Тож і я принагідно сюди рацуху підкину: пропоную урочисто запровадити ГУСКУ – Головне Українське Свято Конструктивного Удосконалення або ж День зміни всіх назв. Лише уявіть: радісні юрми трудящих на заквітчаному Хрещатику, на підвищенні – найелітніші наші і над усім Києвом лине величне ГУСКУ!, ГУ-СКУ!!, ГУ-СКУ-У-У!!!... Це, до речі, крім безлічі гараздів, приведе ще й до збільшення виробництва гусятини.
А коли серйозно, то від початку незалежності наші верхи мучаться і справді грандіозною проблемою – як зробити так, щоб начальство і далі керувалося власними примхами та забаганками, а плебс – тільки і виключно законами?
Це дійсно задум великий. От тільки дурний, тобто, безграмотний у своїй основі. Хоча б вже тому, що низи завжди та у всьому (і найперед – в гіршому) беруть приклад з верхів.
А між тим є ряд простих заходів, які не лише зменшать верховне самодурство, а й скерують діяльність держслужбовців справді на користь суспільству. Ну, а щоб наші діячі самі з себе не дивувалися, що до такого простого не додумалися, то назвати ці заходи можна й солідно, наприклад: «Механізм реалізації партійної (державної) програми».

5. Конкретні пропозиції.
5.1. Весь наземний, водний та повітряний транспорт для службових пересувань держчиновників всіх рангів повинен бути тільки вітчизняного виробництва, причому не спеціально зробленим, а серійним. Тим більше, що всі ці пасажирські транспортні засоби давно вже виробляють в Україні. Якщо ж вони незадовільної якості, то на те ви і керуєте країною, щоб цю якість покращувати.
5.2. Лікуватися держслужбовці всіх рангів і найближчі їхні родичі повинні тільки в Україні. Якщо ж по роботі держслужбовець з родиною в даний час перебуває за кордоном, то може лікуватися або в країні перебування, або в Україні. За порушення – негайне і пожиттєве звільнення з державної служби.
Дехто запитає, чи не жорстоко це?
Ні, не жорстоко, а якраз справедливо. Ми ж то лікуємося тут. То хай і вони спробують нашого щастя. А захочуть кращого – будемо тільки раді, хай піднімають всю нашу медицину на належний рівень.
5.3. Першу середню та вищу освіту держчиновники всіх рангів і найближчі їхні родичі здобувають тільки в Україні. Хто з них з родиною по роботі перебуває за кордоном, то можна вчитися або в країні перебування, або в Україні. За порушення – негайне і довічне звільнення із держслужби.
5.4. На законодавчому (бажано ще й у Конституції) рівні закріпити для всіх видів конфліктів пріоритет потерпілої сторони, а значить і першочергове, не чекаючи завершення судової тяганини, відшкодування їй всіх видів збитків (моральних, матеріальних, втрачених прибутків і т. п.). Джерело відшкодування – насамперед суб’єкт злочину та його найближче оточення (хто заздалегідь знав про злочинні наміри), а також спеціальний державний фонд, прямо пов'язаний з фондом зарплати держапарату. Крім всього іншого це буде першим конкретним кроком до побудови в Україні правової держави.
5.5. Заборонити держслужбовцям в робочий час давати інтерв’ю, робити коментарі, заяви та інші форми усного спілкування із сторонніми особами. Це пов’язане з тим, що неможливо одночасно гарно балакати та успішно керувати – це два дуже різні види діяльності.
При цьому зрозуміло, що побалакати в робочий час – це непереборна спокуса для наших діячів, незалежно від їхніх кольорів та гасел. Зрештою, більшість з них нічого іншого і не вміє, крім гарного чи хоча б улесливого базікання – це ж основа основ української начальницької кар’єри, іншого вони й не мислять.
Все ж треба їм якось дати знати, що суспільству важливіші діла керівників, а не їхні слова. Звичайно, для цього є чимало педагогічних та психологічних методик, проте це довго і складно. Тож для початку можна запропонувати ввести в їхні посадові інструкції одне обов’язкове правило: «В робочий час всім керівникам дихати носом!». Це і для справи корисно, і стан верхніх дихальних шляхів покращиться. Та ще й виклад своїх думок у письмовому вигляді чи на комп’ютері відчутно покращує культуру мислення, що для наших верхів є найголовнішим. А в робочий час офіційну точку зору хай усно оприлюднюють тільки фахівці по зв’язках з громадськістю. За порушення – прогресуючий штраф.
5.6. Розпочати широке обговорення наявної концепції «Закону про пряму залежність прибутків держуправлінців від добробуту населення на підпорядкованих їм територіях». Звичайно, було б набагато краще просто внести такий законопроект на розгляд ВР. Однак, на жаль, сама ідея платити держчиновникам залежно від їхніх результатів ще дуже незвична для радянського мислення, в якому дії та рішення керівництва взагалі не обговорюються і, тим більше, не оцінюються по суті. У нас все ще міцна традиція або підлизуватися до начальства, або кричати про нього ж «Геть!». А тому потрібна певна світоглядна адаптація українців до такої, на їхній погляд, дивовижі.
P. S. Зрозуміло, що ці пропозиції не можуть бути навіть чернетками для підготовки відповідних нормативних актів. Вони й написані для бажаного обговорення широкою громадськістю, замість сьогоднішніх суто емоційних взаємних обпльовувань. Зрештою, якраз обговорення проблем по суті і сприятиме створенню у нас реалістичних партійних та державних програм.

30 грудня 2007 року. Клець Дмитро Васильович, українець без меншовартості, з засновник наукового суспільствознавства.
Д.т.(ненадійний): 03656 52-261.
Моб.: 8096 233 67 23.