07/23/2008 | Hoja_Nasreddin

http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52997.html

23.07.2008 г.
«Шансон» від Гриценка - 1


Все таємне колись стає явним – і не тільки в далеких палестинах по той беріг Ла-Маншу, де в Шотландському Дворі бозна коли вивели цю знамениту формулу. Але й у наших українських закапелках, рясно засіяних новою, прости Господи, елітою – дурною, безграмотною та жадібною. Плине час, «керманичі нації» призабувають, що саме вони брехали лишень пару років тому, і в приступі словесного метеоризму, бува, виставляють на оглядини власні «скелети в шафі». І тут головне - не пропустити чергове одкровення українського політикана, який, розпушивши хвіст, розповідає «журналістській морді» про свої виняткові чесноти та свою виняткову законослухняність…

Професійні р-р-революціонери

Інтерв’ю колишнього Міністра оборони України, а нині – народного депутата й Голови парламентського комітету з питань національної безпеки і оборони Анатолія Гриценка, що вийшло 10 червня 2008 року в «Українській правді» (http://www.pravda.com.ua/news/2008/6/10/77312.htm), дозволило, нарешті, поставити крапку в гучній кримінальній пригоді, яку автор цих рядків досліджував впродовж трьох років. Виняткова по своїй нахабності та цинізму, та історія, якби трапилася в більш цивілізованій країні, цілком могла б спричинити не тільки миттєву й ганебну відставку міністра оборони, але й, не виключено, імпічмент чинного президента. Ще б пак – невдовзі після своєї інавгурації, 8 лютого 2005 року, Президент України Віктор Ющенко призначив заступником Міністра оборони України з економічних питань такого собі В’ячеслава Кредісова, який незадовго до того був спійманий працівниками СБУ з пачкою мічених стодоларових банкнот.

Впродовж двох місяців пан Кредісов, обвинувачений у хабарництві й шахрайстві, дивився на світ Божий через заґратоване вікно Лук’янівського ізолятора, слідчий вже склав був обвинувальний висновок і направив його на затвердження в прокуратуру столиці. Кримінальна справа ось-ось мала попрямувати до суду, але тут, як на гріх, трапилася «помаранчева революція» й до влади прийшли люди, руки яких ніколи не крали.

З такої нагоди пан Кредісов був випущений на підписку про невиїзд і в статусі обвинуваченого призначений заступником Міністра оборони. А ще за пару місяців кримінальна справа була взагалі закрита. Щоправда, за неаребілітуючими обставинами – заступник міністра був визнаний винним у скоєнні злочину, одначе звільнений від покарання «внаслідок зміни обстановки».

Ця дика пригода й досі бентежить журналістські кола, позаяк до останнього часу було незрозумілим, яка ж така «мохната лапа» витягнула Кредісова з тюремної камери й підсунула йому під зад крісло заступника міністра.

Одні подейкували, начебто новоспечений Президент особисто дав вказівку поставити афериста на чолі армійських фінансів. І як на непрямий доказ посилалися на той факт, що зразу ж після «помаранчевої революції» Ющенко призначив заступником Одеського губернатора свого земляка, Миколу Михайловича Бондаренка, який перед тим, як і справжній професійний революціонер, тричі побував на лаві підсудних: у 1988 році Бондаренко був засуджений Заречним райсудом Сумської області за скоєну ним дорожньо-транспортну пригоду (ст. 215-1 ч.1 КК УРСР), у 1991 – засуджений Сумським обласним судом за шахрайство (ст. 143 ч.2 КК України) з покаранням у вигляді позбавлення волі на строк у 13 років з конфіскацією майна, і, нарешті, у 2002 році був засуджений Ковпаковським райсудом Сумської області за несплату податків (ст. 212 ч.3 КК України).

Інші грішили на президентського кума Порошенка (до речі, Указ Ющенка про призначення Кредісова заступником Міністра оборони був підписаний одночасно з ще одним Указом, яким, всупереч Конституції, Секретар Ради національної безпеки і оборони України Петро Порошенко наділявся правом необмеженого втручання в призначення суддів і правоохоронців). Принаймні, саме Петро Олексійович домігся висунення на посаду Голови Державного митного комітету широко знаного у вузьких колах Володимира Скомаровського, який за часи попереднього президента позбувся погонів митника після порушення проти нього кримінальної справи по обвинуваченню в контрабанді.

Втім, рекорд Бондаренка по кількості порушених щодо нього кримінальних справ з легкістю перекрив інший виплід Майдану – начальник управління РНБОУ Валерій Наумович Івченко, якому після інавгурації Ющенка пан Порошенко доручив керувати реформуванням судової гілки влади в Україні. Скільки разів Івченко притягувався до кримінальної відповідальності – годі й порахувати. Оскільки уперше з практичним застосуванням Кримінального кодексу цей герой «помаранчевої революції» (а кому ще «народний президент» і його вірний кум могли віддати в руки судову владу? – тільки героєві й професійному революціонеру) ознайомився ще в листопаді далекого 1993 року завдяки зусиллям Черкаського управління по боротьбі з організованою злочинністю. На той момент Валерій Наумович очолював фірму „Економ-Інвест” і займався незаконними валютними операціями без відповідної ліцензії Нацбанку. Яким чином Івченку вдалося „домовитися” з правоохоронцями – історія умовчує, але кримінальна справа пилилася в міліції доти, доки в 2001 році не був ухвалений новий Кримінальний кодекс з декриміналізацією скоєного Івченком злочину.

Через п'ять років, у квітні 1998 році Черкаські УБОЗівці знову порушили проти Івченка кримінальну справу. На цей раз – за шахрайство з фінансовими ресурсами. Як виявилося, за три роки до того, в квітні 1995 року, Івченко під договір з Управлінням капітального ремонту отримав в обласній дирекції „Укрсоцбанку” кредит в сумі 535,5 тисяч грн. начебто для будівництва житла для черкащан. Кредит, звісно, повернутий не був. Після чого з'ясувалося, що Івченко, оформлюючи кредитну угоду, надав у банк завідомо брехливу інформацію про наявність в очолюваної ним фірми майна, яке передавалося в заставу. Втім, і ця кримінальна справа якимсь чином була закрита за відсутністю в діях Івченка складу злочину.

Одначе того ж року фортуна повернулася до Валерія Наумовича, який вже обіймав посаду в.о. генерального директора Науково-виробничого об'єднання „Ротор”, м'яким місцем і він був засуджений за статтею 167 КК України в минулій редакції (службова недбалість), оскільки ніяк не міг пояснити, куди ж поділися товарно-матеріальні цінності ввіреного йому підприємства.

Попри судимість, у подальшому Валерій Івченко пересів у крісло генерального директора розташованого в Черкасах Державного науково-виробничого підприємства „Зброя України” („ЗУБР”). Зрозуміло, що нові кримінальні справи не забарилися. Так, у жовтні 1998 року проти Івченка була порушено аж дві кримінальних справи: одна за те, що він за державні кошти придбавав для „ЗУБРа” в своєї фірми „Економ-Інвест” матеріали за завищеними цінами. Друга – за крадіжку з каси підприємства 3857грн.

Наступного, 1999 року, він був притягнутий до кримінальної відповідальності ще по одному епізоду. Як було встановлено слідством, у 1997 році Івченко, працюючи на „Роторі”, продав якомусь директорові приватної фірми „Термінал” Архопову належний НВО мазут на суму майже 13 тис. грн., які розчинилися в невідомому напрямі.

Зрозуміло, що на посаді гендиректора „ЗУБРа” Івченко також затримався недовго. Але сумував він з того не дуже, швидко знайшовши не менш ласу ділянку роботу. Тому наступні кримінальні справи порушувалися проти Івченка вже як арбітражного керуючого. Щоправда, за законом, арбітражними керуючими можуть призначатися лише особи, що мають вищу юридичну або економічну освіту. Ані тієї, ані тієї Валерій Наумович отримати так і не спромігся, що, втім, не завадило йому вказувати в анкетних даних, що начебто в 1998 році він одержав диплом Національної юридичної академії ім.Ярослава Мудрого. Правда ж полягає в тому, що, провчившися в тій академії 2 роки, Івченко був відрахований у 1998 році за невиконання навчального плану. Але, як бачимо, це ніяк не позначилося на юридичній кар'єрі Валерія Наумовича, який пройшов трудовий шлях від арбітражного керуючого до начальника Управління РНБОУ з липовою довідкою про вищу юридичну освіту.

А шлях це був усипаний аж ніяк не трояндами. Так, лише в 2002 році проти Івченка кримінальні справи порушувалися тричі: за шахрайство з фінансами сільськогосподарського кооперативу „Зоря” з м.Умань, за крадіжку коштів ТОВ „Національна юридична компанія” з м.Черкас і за замах на розкрадання майна Державного акціонерної компанії „Хліб України”.

Ще одна кримінальна справа була порушена проти Івченка в жовтні 2003 року Генеральною прокуратурою України за підробку документів, якими вдалося ввести в оману господарський суд Кіровоградської області та незаконно стягнути з Українського республіканського творчо-виробничого центру „Сігма” 6 млн. грн. Як зазначено в постанові про порушення кримінальної справи, Івченко, вступивши в зговір з працівниками податкової міліції м.Кіровограда, підробив документи, які доводили, що ТОВ „Сігма” начебто безвісти зникло. На підставі цих „документів” господарський суд визнав ТОВ „Сігма” від відома останнього відсутнім боржником і оголосив банкрутом, а зловмисники заволоділи майном підприємства.

Ця справа, передана Генпрокуратурою для проведення досудового слідства в прокуратуру м.Кіровограда, була закрита за досить дивних обставин і довгий час перебувала без руху в Генеральній прокуратурі України, куди вона була витребувана для перевірки після того, як Ленінський районний суд м. Кіровограда прийняв до свого провадження скаргу на незаконність постанови про закриття справи. І лише після того, як автор цих рядків восени 2005 року оприлюднив справжню біографію Івченка, провадження в кримінальній справі проти начальника Управління РНБОУ була знову відновлено, а сам Валерій Наумович – оголошений у розшук. Шукають його, мабуть, і досі.

Свій до свого по своє

Одначе навіть на тлі подібних історій пригода з призначенням у лютому 2005 року в’язня Лук’янівського СІЗО заступником Міністра оборони виглядала аж занадто смачним плювком в обличчя тих, хто три тижні ночував на заметеному снігом Майдані. І головне – було абсолютно невідомо, хто й навіщо дав у заступники колишньому керівникові Центру ім. Розумкова, провідному теоретику виборчого штабу кандидата в Президенти Віктора Ющенка, авторові програми «Десять кроків на зустріч людям» Анатолію Гриценку такого злодійкуватого заступника. Не кажучи вже про те, що було незрозумілим, чому Анатолій Степанович, який позиціонує себе як взірець чесності й принциповості, негайно не вчинив ґвалт, зажадавши від Президента скасування скандального призначення…

Сплинуло три роки. Стали призабуватися прізвища колишніх урядовців, а новітні скандали заступили скандали колишні. І так би ніхто й не довідався б правди про призначення Кредісова, якби не базікання самого Гриценка, що останнім часом з виглядом жирового короля та претензією на майбутнє президентство роздає велемудрі інтерв’ю. На пряме запитання журналіста «УП» щодо обставин призначення Кредісова, Анатолій Степанович, не довго думаючи, взяв і ляпнув правду-матку:

«Коли я прийшов у Міноборони, потрібен був заступник, який зміг би по–новому подивитися на економіку Міністерства. З Кредісовим ми були знайомі по круглих столах Центру Разумкова, він представляв асоціацію малого і середнього бізнесу. За моїм поданням, Кредісова призначили на посаду заступника міністра, я дав йому шанс проявити себе на відповідальній посаді. Як виявилося, помилився.

Коли пересвідчився, що Кредісов приймає рішення поза моєю спиною, виходячи за межі повноважень, о 8:30 запросив його в кабінет, і він тут же написав заяву про звільнення. А вже об 11 годині був звільнений рішенням Кабміну. Знаєте, економіка міністерства – це спокуса. До яких тільки махінацій не вдаються і як важко в цій запущеній сфері наводити порядок…»

Ти ба, як заспівав колишній Міністр оборони України… А були ж часи, коли очолюваний його тестем і керований його дружиною тижневик «Дзеркало тижня» оспівував заступника Міністра В’ячеслава Кредісова як приклад службового сумління й друкував його розлогі цього пройдисвіта (наприклад http://www.dt.ua/1000/1030/52967). Цікаво, чи усвідомлює Гриценко, що головний редактор «ДТ» одночасно є головою самозваної «комісії з журналістської етики» й після такої заяви свого зятя має рвати на голові залишки волосся з тим, щоби звільнити місце для попелу. Або, принаймні, вибачитися перед читачами за ту локшину, яку пару років тому варили в редакції «ДТ» на тему «Кредисов і повага до закону».

Шкода, лишень, що Анатолій Степанович не оповів докладніше, які ж такі рішення за його спиною приймав заступник Міністра оборони з економічних питань і до яких саме махінацій він вдавався. Втім, сміливо можемо припустити, що Гриценко та Кредісов просто не поділили бабло, виручене від дерибану військового майна. Принаймні, ніякими іншими питанням «військового будівництва» Кредісов, начебто, не переймався – не для того його Гриценко з тюрми витягував і в крісло заступника міністра садовив.

Тож тепер, знаючи, хто саме врятував Кредісова від неба в клітинку, розповімо шановному читацтву в усіх деталях історію про те, як Анатолій Степанович «давав шанс». У сенсі – витягував зі слідчого ізолятора афериста й хабарника.

(далі буде)

Володимир Бойко, спеціально для «ОРД»