08/01/2008 | observеr

Злочини та кара диктатури «пролетаріату»

Володимир ЛЄСНОЙ

Розкриття для громадськості все нових і нових матеріалів, пов’язаних із масовими злочинами, скоєними на території України режимом комуністів-більшовиків, викликає в багатьох читачів шок та запитання — невже така, здавалося б, безглузда жорстокість насправді існувала? Дехто намагається видати публікацію цих матеріалів за «переписування історії» і всіляко старається або завадити таким публікаціям, або посіяти недовіру до них. Цілком імовірно, що деякі матеріали, які свідчать про злочини ВКП(б) — КПРС, уже знищені, або поспішно ховаються подалі, або знищуються. Тому важливо зараз, поки ще живі люди, які зберігають інформацію про злочини «червоного молоха», крихта за крихтою збирати все, що стосується лиходійств, вчинених у ті роки.

У зв’язку з цим хотілося б розповісти про один метод ліквідації ворогів «колгоспного ладу», за допомогою якого були знищені й дехто з моїх родичів. У середині 60- х років нашу сім’ю, що проживала в Казахстані, несподівано відвідав родич матері, прізвище якого було Рак, а ім’я — якщо мені не зраджує пам’ять — Віктор. У роки молодості мої батьки та сім’я Рака проживали в Славгородському повіті в Західній Сибірі, в місцях, де було багато переселенців — українців та німців. Наприкінці двадцятих років, коли почалися перші масові репресії, мої батьки перебралися в Південний Казахстан, чим, ймовірно, і врятували своє життя, а сім’я Рака залишилася в Сибірі, зазнала розкуркулення, була вивезена в Славгород, після чого зникла. Тепер, після несподіваного візиту одного з членів цієї численної сім’ї, ми дізналися про її долю. Восени, разом із сотнями інших розкуркулених, їх, одягнутих по-літньому, з дітьми та старими, буквально навантажили на баржі й відвезли вниз по Обі, туди, де вже була зима. Там їх вивантажили на безлюдний і дикий берег, і баржі пішли назад. Розкуркулені, постоявши в розгубленості, пішли вздовж берега назад, туди, звідки їх привезли. Ішли, замерзаючи в своєму літньому одязі й опускаючись на засніжену землю. Першими вмирали діти та старі. Потім від холоду й голоду почали вмирати інші. Не зупиняючись, вони йшли далі, доки вистачало сил; а потім, безсилі, падали або опускалися на землю. За словами нашого родича, він один урятувався з того каравану барж. Після того, як загинула вся його сім’я і залишилися лежати на засніженому березі більшість розкуркулених, він зрозумів, що йти далі вздовж берега означало смерть, оскільки поселень там не було. І він звернув у тайгу. Проблукавши день або два в майже непритомному стані, він, зрештою, вийшов на поселення корінних жителів, які його виходили й не видали владі.

Зовсім недавно мені вдалося дізнатися, що в Полтаві живе немолодий чоловік родом із Сибіру, який зі своєю сім’єю зазнав такої самої депортації на баржах дещо пізніше — 1937 року. З цими «ворогами народу» так звана радянська влада обійшлася дещо гуманніше, ніж із розкуркуленими: їм видали лопати для риття землянок, внаслідок чого близько 20% репресованих змогли вижити.

Але були й інші, не менш страшні факти, про які поки що не відомо широкій громадськості. На початку 90-х років у пресі Росії та України почали з’являтися статті- одкровення людей, які або знали про ці факти, або стали їх мимовільними свідками та навіть співучасниками. Пізніше такі публікації, немов за командою, зникли зі ЗМІ. «Колишні» знову відчули себе господарями життя.

Дивне почуття охоплювало багатьох, коли в Москві нова еліта святкувала ювілей ВЛКСМ. Торжества проходили з розмахом, у них брали участь і олігархи, і представники московської та російської влади. Мер Москви Лужков узяв у святкових торжествах особисту участь і, ймовірно, був серед організаторів. Російські «демократи» (колишні комсомольські та партійні працівники різних рівнів і в найрізноманітніших структурах) співали комсомольські пісні та щиро раділи ювілею; адже у ВЛКСМ вони отримали те головне, що допомогло їм пробитися вгору в смутні часи обвальної приватизації: близькість до влади, лицемірство, цинізм, пробивну силу у відстоюванні своїх особистих інтересів, підкорення сильній руці («партія сказала «Треба!» — комсомол відповів «Є!»)...

Ці «демократи» разом з явними комуністами радикального глузду і є головною силою, що нині перешкоджає розкриттю всієї правди про неподобства та злочини в СРСР.

Разом із тим варто зазначити, що навіть ті матеріали, які вже відомі громадськості, цілком дозволяють провести суд і винести справедливе рішення для того, щоб страшні злочини тих років не залишилися без покарання — хоча б морального.

Однак будь-яке засудження, як і будь-який суд, повинне бути справедливим і служити справі гуманізму, демократії, свободи. Поспішне засудження гуртом може лише зашкодити. Відразу ж зазначимо: комунізм, як ідея про спільну (суспільну) власність і рівність людей, не є злочином і не може бути засуджений у судовому порядку. Як свідчить Біблія, перші християни негативно ставилися до багатства й створювали щось на зразок комуністичних співтовариств, де майно було спільним. Щоправда, з цього нічого путнього не вийшло. Однак вступ у такі комуни і вихід із них були вільними й не вели до насильства над особистістю. Ніхто не може заборонити вільним громадянам об’єднати свою власність і керувати нею спільно, навіть якщо це керування далеке від ідеального.

Так само не може бути визнана злочином націоналізація, проведена демократично обраним урядом, якщо вона проведена з урахуванням інтересів власників (наприклад, за допомогою виплати компенсації). Націоналізація свого часу проводилася у Франції, Великій Британії, Швеції та інших розвинутих демократичних країнах.

Що ж підлягає засудженню в сімдесятирічній історії СРСР?

По-перше, незаконне захоплення влади збройним шляхом більшовиками та розгін демократично обраних Засновницьких зборів. По-друге, репресії, що відбулися після цього проти тих, хто не хотів співпрацювати з новою владою (так званий червоний терор).

Історичні документи свідчать — саме так звана радянська влада почала терор щодо своїх противників за допомогою розстрілів без відкритого суду. Це викликало терор у відповідь її ворогів. Червоний терор різною мірою продовжувався до останніх днів існування СРСР (події у Прибалтиці, Грузії та інших місцях). У СРСР був створений кримінальний режим, за якого діяли нелюдські закони. Пізніше цей режим узяв на озброєння інший метод: існували писані й неписані закони, причому другі були набагато важливіші перших і виконувалися швидше.

У здійсненні політики масового терору надійним інструментом правлячого угруповання в партії були репресивні органи (ВЧК, ГПУ, НКВС, «надзвичайні трійки»...)

Антигуманний та злочинний характер мали розправи більшовиків після перемоги в громадянській війні. Це були масові розстріли офіцерів, а також представників різних верств населення — підприємців, громадян дворянського походження, священнослужителів. Злочинними були військові дії, а потім і масові репресії проти народів, які побажали стати незалежними (Україна, Закавказзя, Кубань, Дон, Середня Азія). Усі ознаки масового соціального злочину носила колективізація з її незаконними вилученнями власності та злочинне винищуванням значної частини селянства. Злочином проти людяності було створення системи концтаборів, умови існування в яких були невимовно жахливі.

Аморальний характер носили обмеження діяльності церков і релігійних організацій, а також переслідування віруючих та священнослужителів.

Жахливим злодіянням був штучний масовий голод 1932—1933 років, за допомогою якого були знищені мільйони людей в Україні, Казахстані, на Кубані та в національних регіонах Поволжя.

Репресії 1934—1939 років, негайні розстріли за вироком «особливих трійок» — це окремий злочин сталінського режиму, що зрівняється за своїми масштабами лише з діяннями гітлерівського режиму, а в дечому й перевершує їх.

Захоплення Латвії, Естонії та Литви, напад на Фінляндію та Польщу — це початок міжнародних злочинів «радянського» режиму.

Не можна забувати про такий злочин «радянського» режиму, як знищення української інтелігенції спочатку на сході України, а потім і в її західній частині.

Особливого дослідження вимагають злочини сталінського режиму під час Другої світової війни. Це — нелюдське ставлення до своїх же солдатів, «завалення» німців тілами своїх бійців, зловживання розстрілами солдат, офіцерів і генералів, невинних у прорахунках Сталіна та Верховного командування і які служили козлом-відбувайлом.

Злочином режиму був негласний дозвіл високим військовим чинам (іноді й не лише ним) порушувати мораль і закони. Примушення до співжиття жінок, які потрапили до армії, створення деякими «полководцями» цілих гаремів, крадіжка в армії (у той час з’явилася приказка «Кому війна, а кому мати рідна»), масове розкрадання трофейного майна начальством та інше, а також жорстокість у ставленні до цивільного населення Німеччини (вбивства, масові згвалтування, грабіж) стала нормою поведінки для певних осіб.

До злочинів «радянського» режиму відноситься й нав’язування комуністичної системи країнам Східної Європи, де СРСР тримав при владі маріонеткові режими й жорстоко придушував акти непокори (Угорщина, Чехословаччина). Неймовірно жорстокими злочинними методами «радянська» влада вела боротьбу й проти повстанців у Західній Україні.

Щодо національних відносин злочинами проти людськості була примусова русифікація народів СРСР, нелюдяна депортація національних меншин Криму, Кавказу, Поволжя й навіть Далекого Сходу (корейці), під час якої значна кількість депортованих загинула. Порушенням прав людини були й обмеження в допущенні на деякі спеціальності й посади за національною ознакою.

Ознаки злочину мала діяльність КПРС із контролю над світовим робочим рухом, а також створення й підтримка антидемократичних радикальних режимів у всьому світі.

Після смерті Сталіна режим влади зберіг антидемократичний і антигуманний характер до самого розвалу СРСР, але деяке його розм’якшення все-таки відбулося. Припинилися масові розстріли громадян, поліпшилося матеріальне становище колгоспників і їм були видані паспорти, що зрівняло їх у правах з іншим населенням. Всемогутнє НКВС було перетворене в МВС з обмеженням могутності цієї організації. КДБ було «розбавлене» комсомольськими й партійними працівниками. У брежнєвські часи КДБ негласно збирало компромат на великих партійних босів, і деякі співробітники спецслужб «на кухні» дозволяли собі критикувати радянські порядки й корупцію, що все збільшувалася. У КПРС значно збільшилася кількість тих, хто вступив у партію лише тому, що для безпартійних успішна кар’єра в багатьох сферах була неможлива. Такі люди досягали іноді важливих постів і посад.

З усього вищевикладеного можна зробити наступні висновки.

Найбільш жорстокий та антигуманний характер «радянський» режим мав у період з 1917 приблизно до 1953 року включно. У цей період його злочини не лише не поступаються, але за багатьма показниками перевершують злочини нацистського режиму Німеччини, засудженого міжнародним трибуналом у Нюрнберзі. Тому існують усі підстави для активізації зусиль із засудження злочинів більшовицько-сталінського режиму. Це засудження повинно відбутися як на рівні громадськості й правосуддя окремих народів та держав, особливо постраждалих від більшовицько-сталінського режиму, так і на міжнародному рівні за допомогою проведення конференцій і засідань, що може привести до створення міжнародного трибуналу.

Уже зараз зрозуміло, що ВКП(б) — КПРС та їхні засоби здійснення терору (ВЧК, ГПУ і НКВС) повинні бути визнані злочинними організаціями, як і НСДАП, гестапо, СА і СС у Німеччині.

Повинна бути осуджена й заборонена героїзація вищеназваних організацій, застосування з агітаційно-пропагандистською, але й комерційних цілях їхньої символіки та атрибутики.

Ідеологічна основа ВКП(б) — КПРС — так званий марксизм-ленінізм — повинна бути осуджена й заборонена для пропаганди, оскільки вона містить антигуманні положення про насильне захоплення влади й диктатуру лише одного соціального класу, вважає нормальним масовий терор у відношенні до всіх незгодних, закликає до насильної експропріації власності, допускає приниження й знищення людей за ознакою соціального становища й походження, а також допускає дискримінацію за національною ознакою.

Разом із тим потрібно враховувати, що марксизм-ленінізм не є єдиною комуністичною ідеологією. Можливі її різновиди, що визнають прихід до влади лише внаслідок виборів, збереження дійових демократичних інститутів та мирний змагальний характер різних типів власності. Зрозуміло, такі партії та їхні члени не можуть підпадати під загальне засудження або суд. Подібну ідеологію свого часу сповідали так звані єврокомуністи та деякі інші ліві партії.

Та й анархіст Бакунін також був комуністом, але саме він ще задовго до жовтневого перевороту писав, що соціалізм без свободи — це рабство й скотський стан. Деякі анархістські та інші радикальні партії заборонені в демократичних країнах не тому, що вони проповідують спільну власність, а тому що декларують насильницьке захоплення влади та індивідуальний і масовий терор.

Таким чином під час засудження й заборони може йтися лише про один конкретний вияв комуністичної ідеології — про так званий марксизм-ленінізм, а також ті комуністичні вчення, що сповідують насильницьке захоплення влади й терор, знищення демократичних інститутів.

Але засудження більшовизму-сталінізму не може вести до денонсації міжнародних договорів, укладених за участю СРСР. Не дивлячись на те, що ця країна керувалася злочинним режимом, вона була визнана провідними демократичними державами як повноправний суб’єкт міжнародного права й брала участь у багатьох важливих міжнародних акціях — наприклад, у створенні ООН.

Історії практично невідомі випадки, щоб міжнародні договори денонсували з плином часу через те, що монарх або уряд, що їх створювали, були аморальними. Власне, досить багато відомих європейських правителів-монархів із погляду християнської моралі та гуманності були відвертими пройдисвітами або навіть негідниками.

Важливо також врахувати, що засудження організації не передбачає перекладення всієї її провини на всіх без виключення її членів. На прикладі КПРС ми бачимо, що членами партії багато хто ставали лише для того, щоб мати можливість займатися улюбленою професією або підвищити свій суспільний статус, бо членство в КПРС стало чимось на зразок приналежності до дворянського стану у феодальному суспільстві. Індивідуальна провина повинна встановлюватися за конкретними діями людини, за його особистою роллю — як це й було на Нюрнберзькому процесі. Крім цього, діти не повинні нести відповідальність за провини своїх батьків або предків.

Порочна система більшовизму-сталінізму не виключала того, що до репресивних органів потрапляли й порядні люди. Серед співробітників ГПУ — НКВС було немало таких, хто під час репресій вчинили самогубство або були репресовані.

На початку п’ятдесятих років мій батько перебував нетривалий час в ув’язненні. Одного разу він прогулюючись неподалік від дротяного загородження, почув оклик військового охоронника й підійшов з острахом до огорожі. «Друже, хочеш закурити?» — запитав його вартовий. «Адже мені не можна, я в’язень», — відповів батько, остерігаючись провокації. «У цій країні ми всі в’язні, — відповів охоронець і простягнув батькові підпалену цигарку, — не бійся, я покараулю». Батько викурив із насолодою запропоновану цигарку. Той охоронник служив у системі НКВС.

Опір засудженню НКВС і КПРС може бути дуже сильним, оскільки дуже багато людей були в тій або іншій мірі зв’язані з цими організаціями, або мали там родичів. Недавно польські та литовські ЗМІ опублікували інформацію про те, що в Литві в підрозділі НКВС «Вільнюс» служив і брав участь у репресіях проти литовського антирадянського опору один із колишніх багаторічних керівників авторитетної єврейської організації «Яд Вашем». Але сам звинувачений свою участь у репресіях заперечує.

Необхідно також дотримуватися принципу, що звинувачення проти ВКП(б) — КПРС і НКВС не є звинуваченням проти певних етносів і не повинне використовуватися для таких звинувачень. Склад керівництва партії більшовиків, а потім і керівництва СРСР у роки найжорстокіших репресій був інтернаціональним. Жорстокість більшовизму-сталінізму — це феномен соціально-інтернаціональний.

Прихід до влади більшовиків та їхня перемога в Громадянській війні, стали можливі через те, що правлячий клас Росії у відносинах із соціально-слабкими верствами населення наполегливо робив ставку на силу й також наполегливо уникав значних реформ, які могли б поліпшити становища населення й демократизувати країну. Соціальні опоненти не хотіли слухати одне одного. Про це писав Микола Бердяєв в «Самопізнанні» (розділ «Російська революція» світ комуністичний), який вважав біди, що осягли Росію в той час, карою росіянам за нездатність знаходити компроміси.

Пригноблене становище російських національних меншин також вело до поглиблення суспільної кризи в Росії і посилення відцентрових тенденцій, що зрештою призвело до посилення більшовиків, які вміло спекулюють не лише на соціальних, але й на національних проблемах.

Спроба звалювати провину за окремі злочини на певні етноси загалом здатна викликати труднощі й небезпеку нескінченних взаємних звинувачень та образ. Якщо всю провину за антисемітизм звалити повністю на німецький, польський або, скажімо, литовський народи, якщо стверджувати, що більшість українців були поліцаями й допомагали нацистам, то у відповідь можна почути, що жовтневий переворот у Росії здійснили євреї, які перемогли в Громадянській війні за допомогою російських робітників і селян, і що саме вони, євреї, у більшості були співробітниками НКВС в Україні... Але все це — твердження, в яких є лише частка правди. Серед жорстоких катів були представники багатьох національностей. До справжньої правди потрібно докопуватися шляхом об’єктивних, ретельних досліджень. Серед усіх народів є негідники й порядні люди, є фанатики й байдужі. Але за певних умов негідники, на жаль, перемагають — хоч і всього лише на деякий час.

Непросто, наприклад, визначити провину німців у злочинах нацизму. Демократична Німеччина визнала провину німців, і її керівники попросили пробачення в інших народів. Однак якщо винен увесь народ, то значить і ті з німців, хто був у рядах Опору, і навіть їхні діти? Чи винні так звані російські німці, які зазнали переслідування не лише з боку влади СРСР, але і з боку населення? І скільки поколінь несуть загальнонаціональну провину (якщо вона існує) — провину своїх предків? Можливо, чотири — як стверджує Біблія? Адже за логікою гуманності діти не повинні відповідати за провину своїх батьків. Багатьом молодим німцям уже набридли розмови про німецьку провину, і вони стверджують, що нічого спільного з Гітлерівським режимом не мають, оскільки народилися через багато років після закінчення Другої світової війни і є переконаними демократами. Німці все більше говорять про те, що й радянська армія натворила багато непотребств у Східній Прусії та інших східних регіонах Німеччини.

І дійсно — чи несуть відповідальність нинішні узбеки за злодіяння кровожерливого Тимура в середні віки або нинішні монголи й татари — за руйнування Києва? Коли народ може з повним правом сказати — ми не несемо за минуле жодної провини, ми — інші?

Загалом же нацизм і більшовизм-сталінізм (як і інші форми фашизму), які принесли незліченні біди багатьом народам, повинні бути не лише однозначно осуджені й постійно осуджувані в майбутньому. Причини їхнього виникнення, методи дій і довготривалі наслідки повинні бути ретельно проаналізовані — задля того, щоб не допускати появи й посилення нових благодійників свого народу і всього людства (всіляких фюрерів, вождів світового пролетаріату, дуче, каудільо тощо), одержимих ідеями побудови щасливого суспільства, навіть якщо для цього доведеться перестріляти, посадити в концтабори й надіти намордники на десятки тисяч людей.

Засудження більшовизму-сталінізму громадськістю європейських (і не лише європейських) демократичних країн могло б, нарешті, підвести межу під трагічним періодом у новій історії багатьох європейських народів. Таке засудження укріпило б надію жителів центрально- та східноєвропейських країн на те, що фашизм (і тоталітаризм узагалі) ніколи більше не повернеться до них, як і в інші європейські країни, — в жодному з його раніше випробуваних різновидах і в жодних нових формах та одязі.

№135, п'ятниця, 1 серпня 2008
http://www.day.kiev.ua/205360/