08/06/2008 | did

Не думала і не гадала 82-літня полтавка, колишня «остарбайтер», ветеран праці, вдова інваліда війни Валентина Сіроус, що осінь свого життя змушена буде доживати у мотоциклетному гаражі...

У своєму довгому житті Валентина Петрівна скуштувала все: солодке і гірке, радісне й щасливе, чорне та світле. Народившись у Тулі – місті російських зброярів дівчинка у три роки залишилась без материнської ласки, у 12 – без батькового надійного плеча. Держава не залишила сироту напризволяще – направила на виховання до дитячого будинку.

У 40-му, буквально перед війною, рідний дядько забрав Валентину до Полтави – у свою сім’ю.

– Літа у вирій відлетіли, – розповідає Валентина Сіроус, – а відчуття нібито зі мною це було лише вчора. Чудово пам’ятаю свою рідну 25-ту школу, свій клас, випускний і перші фашистські бомби на Полтаву, відступ без бою радянських військ і те, як мене, молоду дівчину полтавські поліцаї за 15 німецьких марок продали у рабство до Німеччини. Так що натерпілася ...

А далі були роки підневільної праці на автозаводі під Берліном, свято Перемоги, повернення додому, відбудова знищеної фашистами Полтави, одруження, народження доньки, знесення власної домівки під суспільні потреби – розширення міської дороги, отримання нового житла, смерть чоловіка, зрада доньки ...

– У 1995 році залишилась на вулиці, – продовжує свою розповідь стара жінка, - донька продала квартиру і виїхала до Росії. Важко судити чому вона так поступила, але, можливо десь ми з батьком не догледіли, хоча жили заради і для неї.

«Не турбуйтесь мамо, – обіцяла дочка, – тут Вас не залишу». Це були останні слова при їх останній зустрічі.

– Не пам’ятаю як дійшла до місця, де колись стояла хата, – згадує жінка, – ноги самі привели. Дякувати Богові зберігся ніким не зайняті гараж для мотоцикла та частина земельної ділянки. Загородилась від дороги забором, у гаражі поставила «буржуйку» і ось так 13 років у самоті живу. Влітку тепло, а взимку – не можу дочекатись ранку, щоб піти у магазин погрітись. Раніше, коли була молодша, якось пішла на прийом до голови Київського райвиконкому м. Полтави. Просила виділити земельну ділянку, щоб зробити законну прибудову до гаража та прописатись. «Живіть, бабо, скільки треба, вас же ніхто звідти не виганяє», – з «розумінням» віднісся до старої чиновник.

– Більше по владних кабінетах я не ходила, оскільки зрозуміла, що у влади відсутнє будь-яке бажання зарадити моїй біді, – скрізь сльози сказала старенька. – Лише прості, небайдужі до людського горя полтавці, не залишають мене в бід: допомагають чим можуть..

Ось так і живе громадянка України таким собі «бомжом» – без власної оселі та місця реєстрації, а чиновники, порушуючи її конституційні права, терпляче чекають коли нарешті бабуся відійде на вічний спокій, щоб без зайвого клопоту «роздеребанити» і цю земельну ділянку.

Володимир Гнітько, співголова Полтавського обласного товариства політв'язнів та репресованих.