08/11/2008 | Абу

СПОГЛЯДАЄМО ЗА НОМЕРОМ ПЕРШИМ
The Sunday Telegraph, 10 серпня 2008

Джеймс Шерр
[Керівник програми щодо Росії та Євразії, Chatham House]

Події, що відбулися в Грузії стосуються не лише майбутнього Південної Осетії, але й майбутнього нових незалежних держав колишнього СРСР. Припустимо, що грузинський Президент Михайло Саакашвілі не проявив мудрості, кинувши великі сили проти сепаратистів 7 серпня, але справа не в цій нерозсудливій помилці. Командування російських військ і їхні політичні керівники в Кремлі і російському Білому домі сподівалися саме на таку його поведінку. Цей епізод блискуча ілюстрація того, що російські військові науковці називають рефлексивне управління – програш противника внаслідок його власних зусиль.

Це також ілюстрація максими Клаузевиця, що війна є інструментом політики. Мета російської політики була лаконічна сформульована ще в 1992 році «лідерство в забезпеченні стабільності і безпеки на всій території колишнього СРСР». За наступний час змінилися не цілі, безкінечно повторювані протягом 16 років в президентських деклараціях, концепціях зовнішньої політики і воєнних доктринах – змінилося співвідношення сил. Як Єльцин напучував російську розвідку в 1994 році, «на зміну глобальній ідеологічній конфронтації приходить боротьба за геополітичні сфер інтересів». В 1994 році у Росії мало було з ким боротися. Нині ситуація зовсім інша.

Якщо західним інтересам не судилося бути безнадійно зруйнованими, ми маємо зрозуміти, що нині вони випробовуються на трьох рівнях, що перетинаються: локальному, регіональному і глобальному. Грузія не клітина на шаховій дошці, але країна, яка безкінечно важлива у своєму власному праві. За двома причинами Захід не може бути байдужим до того, що відбувається там. По-перше, попри недостатню світськість (uncultivated) її Президента, грузинська політична культура є фундаментально демократичною, її народ (понад 80 % якого підтримують членство в НАТО), глибоко прозахідний, і її національну ідентичність навряд чи можна зруйнувати. Грузія може бути розбита Росією, але вона не може бути підкорена. І відповідно, війна між Грузією і Росією має жахливі перспективи, навіть якщо б не існувало ширших інтересів.
По-друге, грузинською територією проходить транзит з енергетичної системи, яка єдина в колишньому СРСР не контролюється Росією. Не йтиметься про справжню енергетичну безпеку, не кажучи вже про диверсифікацію енергопостачання, якщо цим нафтопроводам загрожуватиме саботаж, або контроль тіньових бізнесменів, що працюють на Росію.
Але Грузія так саме важлива для Росії. Росія тільки тоді контролює республіки північного Кавказу (юридично частину Російської Федерації), тільки коли вона домінує на південному Кавказі. Попри так звану «нормалізацію» в Чечні, Північний Кавказ залишається для російських лідерів ахіллесовою п’ятою РФ, а для російського народу, після різні школярів в Беслані в 2004 році, - предметом нічних кошмарів. Російське рішення утримати владу в Південній Осетії та Абхазії слід сприймати саме в цьому світлі. Але і ще в одному – як гальмо на грузинському шляху в НАТО. В їх власному праві, ці території значать набагато менше для Росії, аніж для Грузії. І в цьому випадку Грузія ризикує стати заручником російських цілей, так саме як ОБСЄ і НАТО. Так, у всякому випадку Росія хоче щоб всі думали.
Всі, включаючи Україну, уряд якої як і грузинський, прагне до НАТО. На відмін від Грузії Україна не має територіальних конфліктів, але має потенційну територіальну суперечку Крим, який юридично був переданий УРСР в 1954 році. І що важливіше, ЧФ РФ (і між іншим його розвідувальні підрозділи), має право за міждержавним договором залишатися тут до 2017 року. В 1997 році український суверенітет над Кримом було підтверджено міждержавним договором, підписаним президентами Єльциним і Кучмою. Ще пізніше на саміті НАТО в Бухаресті у квітні 2008 року, Президент Путін і група інших вищих офіційних осіб дали зрозуміти, що Крим і інші, здавалось би, давно і міцно вирішені питання можуть бути знов порушені, якщо Україна перестане бути «дружньою» (тобто, не членом НАТО) державою. Після цього Україна справедливо побоюється російської можливості дестабілізувати країну.
Всі також включає Молдову, яка на відміну від України не має натовських прагнень, але як Грузія має відокремлену частину території, так зване Придністровську молдавську Республіку. В Молдові російська дипломатія гриміла так само тихо, як і в Грузії. Але тут в чіткому маленькому записі в російському пакеті пропозиції щодо об’єднання Молдови йдеться про такий варіант нейтралітету, який закриє цій країні шлях не лише до НАТО, але й до ЄС. І як я зазначав в Придністров’ї в останньому Червні, основа цієї угоди – визнання Молдовою, що на цьому просторі Росія головна (в оригінальному тексті використано слово «glavniy» перекладач).
Тому російські цілі в регіональному вимірі дуже відверті і прямі. Вона (РФ) прагне на грузинському прикладі показати сусідам, що Росія головна, а її задоволення – ключ до стабільності і безпеки в регіоні, і якщо Росія висловлює своє незадоволення, НАТО не захоче і не зможе допомогти. Вона (Росія) прагне показати НАТО, що нові кандидати розділені, або можуть бути розділені, а у випадку Грузії – безрозсудні. Вона (РФ) прагне показати обом групам учасників, що Росія за словами Путіна «заслужила право бути егоїстичною» і що у власній «зоні» вона захищатиме свої інтереси незалежно від того, що інші думають про це.
Для Росії і ширші смисли також чіткі. Для її політичного істеблішменту, глав Газпрому, і Роснафті, її Збройних Сил і спецслужб, для їхніх радників і «ідеологів», ключовим є закінчення ери домінування Заходу. Вони зовсім не відмовляються від «глобалізації», як на Заході можуть подумати, але за словами міністра закордонних справ Лаврова вважають, що Захід «втратив монополію на процеси глобалізації». Пекінська Олімпіада нагадує, що пік того, що росіяни називають західний «демократичний месіанізм» і постання «суверенних демократій» не є чисто російсько-керованим процесом. Але Захід має знати, що Росія має наміри грати першу скрипку у цьому процесі і нині може це робити.
Захід не зможе адекватно відреагувати на зазначені події, допоки не зробить адекватних висновків. Перший висновок полягає в тому, що ера «кольорових революцій» скінчилася. Кілька років тому Кремль дійсно боявся, що грузинська революція троянд і українська помаранчева революція можуть порушити «вертикаль» влади в самій Росії. Нині питання полягає в тому, чи зможуть ці країни досягти своїх мінімальних цілей. За нинішнього жорсткого «співвідношення сил» питання для Тбілісі не в тому чи правильно використовувати силу проти сепаратистів, але в тому чи мудро це. Для Києва питання не в тому, чи загрожує Прем’єр-міністр Тимошенко Президентові Ющенко, але чи не загрожує їхнє розділення незалежності країни. Для НАТО і ЄС питання полягає в тому, чи можна на їхню «валюту впливу» купити «стабільність і безпеку», і якщо ні, чи не прийшов час змінюватися.
Другий висновок полягає в тому, що НАТО має переосмислити уявлення на яких базувалася політика розширення. Попри думку, що НАТО залишається інституцією «холодної війни», насправді вона дуже змінилася. Її рух на схід в нові часи виходів із уявлення, що Росія буде облаштовуватися і поступово разом з нами вирішувати спільні (і у тому числі «м’які») безпекові проблеми, але сама аж ніяк не стане множиною жорстких і м’яких безпекових проблем. Ми зараз зустрілися з грою в Realpolitik з країнами-партнерами та з підривними активними заходами в нових державах-членах і, насправді, не готові до цього. Донині НАТО ледь не пишалося відсутністю політики щодо розв’язання територіальних конфліктів в регіоні, окрім кліше: «автономія», «повага до територіальної цілісності», «переговори», «незастосування сили». Допоки не матимемо політики, до того не матимемо результатів.
Третій висновок в тому, що Росія розгнівана Заходом, але також і зневажає його. В грузинському конфлікті, як і в інших витонченіших варіантах енергетичної дипломатії, Росія продемонструвала жорстку утилітарну спроможність пов’язувати цілі і засоби. В обмін на це вони отримують лекції про цінності і процеси. Це глибоко деформоване сприйняття з обох боків. Тим не менш, західний демократичний порядок денний заслужив обурення не лише російської еліти, але і простих людей, які підтримують її і які щасливі бачити як Грузія отримує урок. Зневага також викликана роздільністю Заходу. Нині росіяни вже не побоюються єдиної енергетичної політики ЄС, і вони швидко втрачають свою занепокоєність через єдині погляди на розширення НАТО, попри чітку позицію в Бухаресті. Війна в Південній Осетії і вихід конфлікту далеко за її межі має нагадувати, що зневага має свої наслідки.
Четвертий висновок полягає в необхідності зрозуміти, що нині стоїть на кону. Чи є наші відносини з Росією найбільшою ставкою в цій грі? Якщо так, то що трапиться, якщо ми продемонструємо, що брутальність працює і що «зону інтересів» можна формувати попри інтереси країн, що знаходяться в ній. Що відбудеться в нашій розширеній схемі інтересів в Центральній і Східній Європі, Чорноморському і Каспійському регіонах? Нині ці питання починають задавати в західних столицях. Але їх задавати вже запізно.